Рыночные отношения в аграрном секторе экономики

РИНКОВІ ВІДНОСИНИ  В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

 

 

§ 1. Аграрні відносини, їхній зміст і особливості

 

Слово "аграрний" походить від латинського аgrarius і в перекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини в кожній галузі народного господарства також мають свою специфіку. Однак це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих виробничих відносин. У сільському ж господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.

Аграрні відносини - це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

 

Найважливішою особливістю аграрних відносин є  те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля*

Земля - перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля е предметом праці Й одночасно засобом виробництва.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості.

Основні фактори  сільського господарства наведені на рис. 12.1.

 

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері  тісно переплітається з природним, виникає ще низка особливостей сільськогосподарського виробництва:

 

- природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

 

- природно-кліматичні фактори зумовлюють  і ритм виробництва, його сезонний  характер, що породжує коливання  у зайнятості робітників, у виробництві  і пропозиції продукції сільськогосподарського  виробництва;

 

- особливості використання техніки, фінансування і сформування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із сезонним характером виробництва. Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює;

 

- остаточний розмір доходів  формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо  в землеробстві);

 

- рівень концентрації виробництва  значною мірою визначається розмірами  земельних угідь, їхньою врожайністю  й інтенсивністю використання;

 

- спеціалізація виробництва зумовлена,  насамперед, географічними і природно-кліматичними  факторами;

 

- ефективне  використання землі можливе за  раціонального комбінування сільськогосподарських  галузей, економічно і біологічно  обґрунтованих сівозмін;

 

- значна  частина виробленої продукції  споживається всередині господарств  не набуваючи товарної форми.  Тому в аграрній сфері довше  зберігаються натуральні та напівнатуральні  види виробництва;

 

- широка  комбінація великих, середніх  і дрібних господарських одиниць різних форм власності;

 

- велика  залежність результатів виробництва  від погодних умов вимагає  створення в господарствах страхових  фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для  забезпечення безперервного процесу  відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарювання.

 

Суб'єктами економічних відносин в  аграрному секторі с (рис. 12.3):

- суспільство в цілому в особі держави;

- сільськогосподарські  підприємства;

- індивідуальні  виробники сільськогосподарської  продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства

 

Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою економічних відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають  в економічні відносини не лише між  собою, а й з представниками інших  галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відносин суспільства.

 

Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб  виробництва. У сучасних умовах власність  на землю в різних країнах має  такі форми (рис. 12.4).

 

 

Наявність різних форм власності на землю і землекористування є  основою багатоукладності сільського господарства. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств - дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями.

 

В Україні в результаті проведення поетапної земельної реформи  відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб'єктами права власності на землю є:

 

- громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

 

- органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності;

 

- державні органи - на землі державної  власності. Іноземні громадяни  і юридичні особи, а також  особи без громадянства можуть  стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності.

 

Реформування земельних відносин призвело до суттєвих соціально-економічних  змін на селі - створення нових різнотипних суб'єктів господарювання у сільському господарстві та економічного підґрунтя для активізації їх діяльності

 

Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним завданням  державної політики є подолання  деяких негативних процесів в аграрному  секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх суб'єктів господарювання на основі суттєвого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення.

 

Земельна рента, її сутність, види і механізм утворення

 

Рента (від фр. rendre - віддана) - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.

 

Отже, земельна рента є економічною  формою реалізації власності на землю.

 

Земельна рента у докапіталістичних  системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком.

 

Є три основних види земельної  ренти: диференційна, абсолютний монопольна

 

Диференційна рента

 

Причини, умови формування, джерела  та форми вилучення диференційної  ренти наведено на рис. 12.6. Причиною її утворення є монополія на землю  як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості господарського використання цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами

 

 

Слід розрізняти дві  форми диференційної ренти - першу  та другу.

 

Диференційна рента  І - це додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях.

 

Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю.

 

Взаємозв'язок першої і другої диференційної  ренти полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості  земель. Тільки перша рента пов'язана  з природною, а"друга - з економічною (штучною) родючістю ґрунтів.

 

У країнах, де панує приватна власність на землю  і діє міжгалузева конкуренція, існує ще Й абсолютна рента, яка  утворюється на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших (рис. 12.9). її причиною є монополія приватної  власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві - понад середню норму.

 

 

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).

 

Вона виникає  тоді, коли існує монополія приватної  власності на землю, яка заважає  вільному переливанню капіталу з  промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю.

 

В інших  галузях економіки внаслідок  постійних перетікань капіталу з  однієї галузі в іншу утворюється  щось подібне до спільного "котла", з якого підприємці різних галузей господарства дістають середній прибуток на рівновеликий капітал. Але сільське господарство в процесі вирівнювання індивідуальних прибутків у середній не бере участі у зв'язку з існуванням приватної власності на землю, яка заважає вільному застосуванню капіталу в землеробстві. З цієї причини сільськогосподарська продукція продається не за цінами виробництва, а за своєю вартістю, яка містить у собі й субстанцію абсолютної ренти, тобто надлишок над середнім прибутком.

 

Вона є  даниною, яку отримує землевласник на основі права приватної власності.

 

Деякі економісти заперечують існування абсолютної земельної ренти. Дискусія з цього  приводу не припиняється з часу оприлюднення теорії абсолютної ренти класичною  економічною школою. Свій висновок про відсутність абсолютної ренти, особливо за сучасних умов економісти обґрунтовують тим фактом, що в сільському господарстві розвинутих країн органічна будова капіталу не нижча, ніж у провідних галузях промисловості. Висока тут і технічна озброєність праці, скорочується чисельність працюючих у сільському господарстві. Тому, вважають вони, тут не може бути надлишку прибутку над середнім прибутком.

 

Проте причина  виникнення абсолютної ренти - монополія  приватної власності на землю-залишається. Ось чому слід брати до уваги можливість існування деяких інших соціально-економічних факторів і умов утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, яка є джерелом абсолютної ренти (прискорений рух оборотних коштів, використання дешевої робочої сили, економія на основних фондах, податкові пільги, регулювання цін, дотації, субсидії держави тощо).

 

Монопольна рента

 

Крім диференційної  і абсолютної ренти існує монопольна рента (рис. 12.10). Вона утворюється на землях особливої якості чи в особливих  кліматичних умовах. Тільки на певних землях і в певних природно-кліматичних умовах можливе обмежене виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими, унікальними якісними характеристиками

 

Оскільки виробництво такої  продукції не може бути збільшене  за рахунок залучення у сільськогосподарський  оборот нових земель, а високий  попит на продукцію не задовольняється, з'являється можливість реалізувати  таку продукцію за монопольно високими цінами. Рівень цих цін визначається не реальними витратами виробництва продукції, а виключно платоспроможним попитом заможних споживачів цих рідкісних продуктів.

 

Різниця між монопольно високою  ціною такого продукту і його вартістю й становитиме монопольну земельну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

 

Джерело монопольної ренти перебуває  поза межами сільського господарства. Вона не є результатом додаткових вкладень праці і капіталу в землю. Це, як правило, частина прибутку, створена в інших галузях виробництва, яку отримує землевласник через монопольні ціни, тобто внаслідок перерозподілу доходів заможних покупців. Тому монопольну ренту можна вважати "незаробленим" доходом землероба або "квазірентою".

Рента та орендна плата

 

 

Орендна плата - це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою.

 

В суму орендної плати насамперед входить сама земельна рента. Якщо земельна ділянка здається в оренду з розташованими  на ній будівлями, іригаційними спорудами, на ній проведено меліоративні роботи тощо, то орендар за користування цим основним капіталом, вкладеним в землю, повинен платити амортизаційні відрахування. А оскільки орендар користується цим капіталом в кредит, то він платитиме ще і позичковий відсоток від нього. Таким чином, орендна плата крім ренти може містити амортизацію за використання основного капіталу, вкладеного в землю, та відсоток на нього (рис. 12.11). Наставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умови платежу.

 

 

Рента в неаграрному  секторі економіки

 

Ренти утворюються і вилучаються  не лише в сільському господарстві, а й у несільськогосподарських галузях.

 

Власники деяких земельних ділянок  можуть отримувати гірну, будівельну, житлову, туристичну, екологічну й інші види рент. Особливості цих рент пов'язані зі специфікою використання землі у несільськогосподарських  галузях - гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі і т. ін. Тут також можуть утворюватися диференційна і монопольна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, як і в сільському господарстві.

 

Наприклад, диференційна гірна рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов залягання корисних копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення, умов та відстані транспортування тощо. Монопольна гірна рента існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні копалини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо). На величину будівельної ренти значно впливає місцезнаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.

 

Екологічна рента - це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон (курортів, пляжів, ігрових майданчиків) тощо.

 

Туристична рента - це дохід, який отримує власник туристичних ресурсів. Туристичні ресурси - це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потреби людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.

 

Усі рентні доходи розподіляються між  державою, земельними власниками і  тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, підприємці тощо).

Економічна рента

 

У сучасній західній літературі використовують термін "економічна рента", який є  більш широким поняттям, ніж земельна рента.

 

В загальноекономічному розумінні  економічна рента-це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмежена, тобто пропозиція якого нееластична.

 

При такому визначенні економічної  ренти інші види рент, в тому числі  і земельна, виступають різновидами  економічної ренти. Економічну ренту  отримують і власники

людського ресурсу - талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний професійний ресурс.

 

Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу  і тою мінімальною ціною, яку необхідно сплатити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

 

В умовах ринкової економіки земля  не лише здається в оренду, а є  об'єктом купівлі-продажу, отже, має  ціну

 

 

На відміну від інших товарів, земля - особливий товар, продукт  природи, а не праці, ціна якого ґрунтується  не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті.

 

Ціна землі - це дисконтований потік її доходу (ренти).

 

Дисконтування - це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

 

Ціна землі прямо пропорційна  величині ренти і обернено пропорційна  ставці позичкового відсотка.

 

Пропозиція землі залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки.

 

Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною.

 

попит на землю, навпаки, еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

 Формування в Україні повноцінного  ринку земельних ресурсів зумовлює  потребу якнайшвидшої реальної  грошової оцінки кожної земельної  ділянки

 

 

Агропромислова  інтеграція й агропромисловий комплекс

 

Процес агропромислової інтеграції - це встановлення сталих прямих зв'язків  селянських господарств із підприємствами йорганізаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

 

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні  здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення  міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових сформувань - агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

 

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії  сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам.

 

У результаті поглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

 

 

Агропромисловий комплекс- це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів - природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

 

І-ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й  меліоративні роботи;

 

П - аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство;

 

Ш - переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської  продукції;

 

IV - виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні  умови соціально-економічного розвитку, - шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, вт. ч. заклади охорони здоров'я та ін. (рис. 12.14).

 

 

 

 

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої  сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами - 35-40 %. У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).

 

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько ЗО % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є концентрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн - основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наявних можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експортний потенціал.

 

 

Акціонерний капітал — ресурси акціонерного товариства (компанії), утворені шляхом об'єднання кількох або багатьох індивідуальних капіталів, розширення масштабів акціонерної компанії завдяки капіталізації частини прибутку, а також залучення певних коштів вкладників через механізм продажу акцій та облігацій, що базується на привласненні чужої праці.

 

Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний і позичений.

 

Власний акціонерний  капітал формується із коштів, отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, сформованого внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Він може збільшуватись і завдяки подальшому випуску акцій та облігацій. З прибутку власники акцій щорічно одержують дивіденди, але лише після сплати податків державі, зарплат і премій менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також інколи використовують для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон'юнктури.

 

Позичений акціонерний капітал формується за рахунок банківського кредиту і коштів, отриманих від випуску облігацій.

 

Фактичним власником акціонерного капіталу є вузьке коло осіб або фінансових інститутів (комерційних банків, страхових компаній тощо), які володіють контрольним пакетом акцій. З його допомогою встановлюється контроль гігантських монополій над значними капіталами чужих компаній та власністю дрібних акціонерів у формі акцій.

 

В акції поєднуються  правовий і економічний аспекти (що зумовлено наявністю цих аспектів у категорії "власність"), тому загальноприйнятим визначенням її сутності є: вид цінного папера без установленого строку обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства і дає право на участь в управлінні акціонерним товариством, одержання частини прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна у разі ліквідації. Проте сутність її у такому визначенні не розкривається.

 

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) (у політекономічному контексті) — найважливіша форма національного багатства в умовах сучасного капіталізму, яка дає змогу привласнювати відповідну суму дивідендів і здійснювати управління акціонерним капіталом акціонерам, які володіють контрольним пакетом акцій.

 

Водночас акції та облігації є лише титулом власності, що приносить дохід власникам фіктивного капіталу, який здійснює свій кругообіг значною мірою незалежно від руху реального виробничого капіталу.

 

Акціонерні компанії є юридичними особами, які самостійно обирають форми  управління господарською діяльністю, у тому числі реалізації продукції, встановлення цін, заробітної плати (крім мінімального рівня, який визначається державою), використання чистого прибутку (крім тієї його частини, що виплачується у формі податків до держбюджету і внесків у пенсійний фонд), несуть відповідальність своїми активами за прийняті зобов'язання.

 

Статут як установчий документ визначає вид і мету діяльності; склад засновників; назву компанії та її місцезнаходження; розмір статутного капіталу і відомості про тип акцій та їх номінальну вартість; порядок розподілу прибутку і відшкодування збитків; склад органів управління та ін. Випуск акцій акціонерною компанією здійснюється у розмірі її статутного фонду. Якщо компанія утворюється шляхом роздержавлення власності, акції випускаються на всю вартість майна державного підприємства. Додатковий випуск акцій можливий лише тоді, коли випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної ціни.

 

Результатом господарської  діяльності акціонерної компанії є  балансовий прибуток. Частина його спрямовується на виплату податків (у державний бюджет і фонди соціального страхування), а чистий прибуток за рішенням ради директорів (вищого органу управління між загальними зборами) розподіляється на виплату дивідендів і формування резервів (порядок використання яких закріплюється у статуті).

 

Вищим органом управління акціонерної компанії є загальні збори акціонерів, які проводяться не менше одного разу на рік. З числа директорів компанії призначається президент. У перерві між загальними зборами акціонерів і засіданнями ради директорів управління акціонерною компанією здійснює правління, яке затверджує рада директорів. Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., у 2002 р. одній з них (Ост-Індській) виповнилося 400 років.

 

 

Масово акціонерні компанії почали створюватися в останній третині XIX ст. Так, у Німеччині наприкінці 70-х років було до 460 акціонерних компаній, а на початку XX ст. — майже 2,5 тис. Нині у розвинутих країнах більшість великих, середніх і частина малих підприємств існують у формі акціонерних товариств, що сприяє формуванню цілісності економічної системи. Акціонерна компанія як організаційна форма також широко застосовується для утворення транснаціональних корпорацій з метою подальшої їх експансії. Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

 

— відкриті, акції яких вільно продаються і купуються всіма бажаючими. У деяких країнах (наприклад, США) їх називають публічними;

 

— закриті, акції яких не надходять  у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

 

Акціонерами можуть бути від 300 осіб (закриті  товариства) до 60 тис. (середня кількість  акціонерів компанії у США), та до 4 млн  у найбільших публічних акціонерних компаніях.

 

Кількість акціонерів у  розвинутих країнах постійно зростає (за винятком періоду економічних криз). Так, у США у 1929 р. їх налічувалося 1 млн, в 1979 р. — понад 30 млн, а у 2000 р. — майже 55 % населення країни були учасниками фондового ринку. В США, Великобританії, Нідерландах, а в другій половині 90-х років XX ст. і в Швейцарії економічним стимулом щодо придбання акцій для частини акціонерів були вищі дивіденди порівняно з відсотками на банківські вклади, а для іншої частини — накопичення власності. Так, на початку XXI ст. у західних країнах сім'ї накопичили в акціях багатство вартістю до 25 трлн дол., а у США їм належало майже 40 % вартості корпорацій. Водночас під час економічної кризи дрібні акціонери можуть втратити всі заощадження. В 2001 р. обсяг акціонерного капіталу на душу населення становив майже 57 тис. дол., в Японії — 32 тис. дол. В Бельгії, Швеції та Фінляндії поширена модель акціонерного капіталізму, за якої основним джерелом розширення масштабів економічної діяльності корпорації є фонд — тобто процес капіталізації, а також кредити банків та інших фінансових інститутів.