Система освіти в Україні

                 Міністерство освіти науки молоді та спорту України

                         Маріупольський державний університет

                                                 Реферат

                          На тему «Система освіти в Україні»

                                                                                   Виконала: Студентка 5 курсу

                                                                                   Спеціальності «Дошкільне

                                                                                   Виховання»

.

                                           Маріуполь -2011

                                                 План

Вступ

1.Дошкільна освіта.

2.Загальна середня освіта.

3. Позашкільна освіта.

4.Професійно-технічна освіта.

5. Вища освіта.

6. Освіта України в міжнародному просторі.

Висновок

Список використаної літератури

                                               Вступ

  Освіта -  основа  інтелектуального,  культурного,  духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

     Метою освіти є всебічний розвиток людини  як  особистості  та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів,  розумових  і фізичних  здібностей,  виховання  високих    моральних    якостей, формування громадян,  здатних  до  свідомого  суспільного  вибору, збагачення на цій основі інтелектуального,  творчого,  культурного потенціалу  народу,   підвищення    освітнього   рівня    народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.  Освіта  в  Україні  грунтується   на    засадах    гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги  між  націями  і народами.

                                    1.Дошкільна освіта.

Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти законодавче не визначається як обов'язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, ставиться під сумнів її роль у системі неперервної освіти, від початку створюються передумови не­однакової підготовки дітей до навчання в школі.

Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Поза сумнівом, на скорочення мережі установ дошкільної освіти впливає такий об'єктивний чинник, як змен­шення народжуваності та, відповідно, чисельності дітей дошкільного віку. Але впливом цього чинни­ка не можна пояснити стійке зниження показника охоплення дітей дошкільною освітою.

Скоро­чення мережі дошкільної освіти зумовлене рядом чинників соціально-економічного характеру: падіння виробництва на початку 1990-х років зу­мовило вимушену передачу відомчих дошкільних закладів у підпорядкування органам місцевого само­врядування, які не в змозі забезпечити достатній рівень їх фінансування; недостатнє бюджетне фінансування освіти зумовлює його недостатність і на рівні дошкільної освіти; низький рівень до­ходів не дозволяє багатьом сім'ям оплачувати освіту дітей у дошкільних закладах і не сприяє розвиткові мережі приватних дошкільних закладів освіти; високий рівень безробіття серед молоді знімає потребу значної частки молодих сімей у перебуванні дітей в дошкільних закладах.

Слід відзначити також появу в освітньому про­сторі України сектору домашньої освіти. Скориста­тися з неї можуть лише сім'ї з високими доходами, тому чинник домашньої освіти суттєвим чином на динаміку мережі дошкільних закладів освіти не впливає.

Протягом 1990-2000рр. мережа дошкільних за­кладів скоротилася на третину (33,5%); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, — на 40,1%; показник охоплення дітей дошкільного віку змен­шився з 57% у 1990р. до 37% на початок 2001р..

Якщо врахувати лише заклади, що реально пра­цюють, то скорочення мережі дошкільних закладів становитиме 46,5%, зменшення місць у цих закла­дах — 51% (з 2,277 млн. у 1990р. до 1,117 млн. на початок 2001р.).

Особливо помітного скорочення зазнала мережа сільських дошкільних навчальних закладів. Кількість закладів зменшилася лише на 29,4%, але кількість місць у них — на 53,7%; показник охоплення дітей впав більш ніж у два з половиною рази — із 43% до 16%.

У містах кількість дошкільних навчальних закладів скоротилася на 37,8%; кількість місць — вдвічі; по­казник охоплення дітей зменшився з 69% до 49%.

Подібним до ситуації в Україні є становище дошкільної освіти в Росії, де тенденція падіння показника охоплення теж до цього часу не подола­на. Протягом 1995-2005 рр. він знизився з 55,5% до 54,9% , — залишаючись при цьому значно вищим, ніж в Україні.

Переважна частка дошкільних закладів пере­бувають у комунальній (58%) і колективній (40%) власності; держава утримує лише 7,4% закладів; приватні дошкільні заклади складають 2,3% загаль­ної мережі.

За даними Державного комітету статистики України, у 2004 р. працювали 183 заклади дошкільної освіти компенсуючого типу для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумово­го розвитку; в них перебували 16,2 тис. дітей. При цьому, в сільській місцевості не було жодного закладу компенсуючого типу.

Працювали також близько 4000 груп спеціального призначення, що охоплювали 58,1 тис. дітей.

                         2.Загальна середня освіта

Згідно з Конституцією України, повна загальна середня освіта є обов'язковою для всіх громадян дер­жави. Законодавством України за­гальна середня освіта визнається обов'язковою основною складовою неперервної освіти.

Загальна середня освіта в Україні має досить розвинуту інституційну мережу, що загалом здатна задо­вольнити освітні потреби дітей і під­літків шкільного віку. Створюються загальноосвітні заклади нового типу; скорочується кількість шкіл, що працюють у дві-три зміни; набува­ють поширення приватні школи. Водночас, близь­ким до критичного є стан середньої освіти на селі; скорочується мережа вечірніх шкіл за одночасного підвищення протягом останніх років числа учнів.

З 1 вересня 2001р. в Україні розпочався перехід до 12-річної середньої загальної освіти, що бу­дується за триступеневим принципом: початкова, неповна та повна загальна середня освіта. Відповідно, загальноосвітні навчальні заклади поділяються на: заклади І ступеню (початкова шко­ла; чотири роки навчання); II ступеню (основна школа; п'ять років навчання); III ступеню (старша школа; три роки навчання). Старша школа має функціонувати переважно як професійна, у якій не­залежно від профілю реалізується в повному обсязі загальноосвітня підготовка.

Мережу загальної середньої освіти складають загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у т.ч. для дітей і підлітків, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації.

До мережі загальної середньої освіти відносять також позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати та ті професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) й вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, які нада­ють повну загальну середню освіту.

Контингент учнів загальноосвітніх навчальних закладів формується, як правило, з дітей від 6 до 18 років, за винятком учнів вечірніх (змінних) навчаль­них закладів.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать заклади різних типів, їх класифікація і кількість, станом на початок 2000/2001н.р. наведені на врізці "Типи загальноосвітніх навчальних закладів ".

Денні навчальні заклади складають переважну більшість (близько 98,9%) загальноосвітніх навчаль­них закладів: станом на 2004/2005н.р., їх налічува­лося 21 965. Відзначається стійка тенденція до зменшення частки денних навчальних закладів, що працюють у дві-три зміни: у 1990/1991н.р. вона становила 20%; частка учнів, які вчилися в дві-три зміни, скороти­лася з 15% у 1990/1991н.р. до 8% у 2000/200Ін.р.; 87% із них ведуть заняття в одну зміну; 13% — у дві або три зміни. У денних навчальних закладах працюють 572 тис. вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:11,6.

Вечірні (змінні) навчальні заклади становлять ли­ше близько 1,1% загальної мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Відзначається тенденція ско­рочення їх кількості за одночасного збільшення числа учнів. У вечірніх (змінних) школах працюють 4600 вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:25,4. Це більш ніж удвічі перевищує середній показник по Україні та показник денних шкіл.

Заклади нового типу. До закладів нового типу відносять гімназії, ліцеї, колегіуми та навчально-виховні комплекси. З 1995 р. мережа закладів нового типу демонструє досить високі темпи зро­стання: так, у 2003/2004 н.р. кіль­кість гімназій зросла, порівняно з 1995/1996 н.р., майже вдвічі (зі 150 до 296), кількість ліцеїв — більш ніж удвічі (зі 138 до 283).

Загальноосвітні навчальні заклади для дітей з особливими потребами. Мережа шкіл для дітей з особливими потребами налічує 402 заклади, що на дев'ять одиниць менше, ніж було на 1990/1991н.р. Число дітей, які на­вчаються в цих закладах, протягом 1995-2005 рр. залишається практично сталим — на рівні 68-69 тис.

Переважна більшість (99%) загальноосвітніх се­редніх навчальних закладів є держав­ними; в них навчаються 6743,7 тис. учнів (99,7% загального числа); пра­цюють 571,5 тис. (99,1%) вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів становить 1:11,8.

Більшість — 99,7% — державних загальноосвітніх навчальних за­кладів підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Інші перебувають у під­порядкуванні різних міністерств, відомств та організацій.

Сектор приватних загальноосвітніх навчальних за­кладів складає лише 1% загальної мережі. Всі при­ватні заклади належать до денних; переважна більшість — до закладів нового типу.

Найбільша кількість приватних навчальних за­кладів — у Харківській (31), Одеській (29) областях; АРК (25); м.Києві (24); Дніпропетровській (23) та Донецькій (19) областях. Водночас, у Волинській і Тернопільській областях немає жодного приватного загальноосвітнього навчального закладу.

                                       3. Позашкільна освіта

Законодавством України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної освіти. Водночас, статистичні дані свідчать, що як інституційна мережа, так і чисельність учнів поза­шкільних закладів освіти зменшуються; найбільш відчутного скорочення зазнає мережа тих закладів, діяльність яких потребує значних фінансових витрат і порівняно складного обладнання.

До позашкільних навчальних закладів належать різноманітні структури, що здійснюють освітню діяльність поза межами обов'язкової шкільної про­грами навчання.

Станом на початок 2005 р., в системі Міністерст­ва освіти і науки України діяли 1497 закладів поза­шкільної освіти, в яких навчалися 1,2 млн. дітей і підлітків; Зокрема, в Малій академії наук, що має 25 територіальних відділень, — близько 30 тис.

Протягом 1992-2004 рр. чисельність учнів за­кладів позашкільної освіти зменшилася майже на чверть (на 362,5 тис. осіб, або 23%).

Крім закладів позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України, працює мережа шкіл естетич­ного виховання, підпорядкована Міністерству куль­тури й мистецтв.

Протягом 1990-2000 рр. мережа цих шкіл зазнала не такого відчутного скорочення, як це сталося із закладами Міністерства освіти і науки: загалом, во­на зменшилася лише на 12 одиниць (з 1533 у 1999р. до 1521 у 2000р.). Проте, чисельність учнів у шко­лах естетичного виховання зменшилася так само значно — майже на 20%.

Мережі позашкільної освіти в Україні при­таманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнан­ня. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників системи позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням.

                              4.Професійно-технічна освіта

Законодавством України професійно-технічна освіта визначається складовою си­стеми освіти, яка забезпечує первинну про­фесійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.

Мережу професійно-технічної освіти складають професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ). Фінансування ПТНЗ здійснюється з державного бюджету.

Визначено три атестаційні рівні ПТНЗ: навчально-курсові комбінати (І рівень); професійно-технічні училища (II рівень); вищі професійно-технічні училища та цент­ри професійно-технічної освіти (III рівень). ПТНЗ присвоюють випускникам кваліфіка­цію "кваліфікований робітник". Випускники акредитованих вищих професійних училищ III рів­ня можуть отримувати кваліфікацію "молодший спеціаліст".

Переважну частку контингенту ПТНЗ становить молодь віком від 15 до 18 років, яка здобуває пер­винну професійну підготовку.

Станом на початок 2004/2005 н.р., в Україні пра­цювали 970 ПТНЗ; з них 839 (86,5%) готували робітників з наданням повної загальної середньої освіти. В системі професійно-технічної освіти здійснювалося навчання з 342 професій, що охоп­лювали 492 спеціальності.

З числа професійно-технічних закладів нового типу працювали 119 вищих професійних технічних училищ і центрів професійно-технічної освіти, що забезпечують високий рівень кваліфікації з техно­логічно складних, наукомістких професій; 11 центрів професійно-технічної освіти; три училища-агрофірми. 419 ПТНЗ здійснювали професійну підготовку та пере­підготовку з робітничих професій незайня­того населення. Діяли понад 70 навчально-науково-виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

В системі професійно-технічної освіти навчалися близько 530 тис. осіб, у т.ч. понад 25 тис. — з числа незайнятого насе­лення. Більше двох третин учнів здобували повну загальну середню освіту, кожен дру­гий — дві і більше професії. Показник чисельності учнів ПТНЗ у розра­хунку на 10 тис. населення у 2004/2005 н.р. становив 106 проти 125 у 1991/1992н.р.

Відзначається також помітне підвищення рівня працевлаштування випускників ПТНЗ. Це можна розглядати як свідчення ефективності здійснених у системі освіти заходів щодо приведення переліку професій, з яких здійснюються підготовка, до потреб сучасно­го ринку праці.

Протягом останніх років спостерігається стійка тенденція до зростання у загальній чисельності учнів ПТНЗ абсолютного числа та частки дітей-сиріт і дітей, які потребують корекції фізичного та розумо­вого розвитку.

                                         5. Вища освіта

Законодавство України гарантує право громадян на отримання вищої освіти, в т.ч. безоплатне — в державних і комунальних вищих навчальних закла­дах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває впер­ше. Обов'язковість вищої освіти для громадян законодавство не унормовує.

Вища освіта побудована за ступеневим принци­пом (базова вища освіта та повна вища освіта) і за­безпечується вищими навчальними закладами відповідного рівня акредитації. До вищих навчаль­них закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети.

          Вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації впроваджені до структури вищої освіти України замість колишніх середніх спеціальних закладів освіти — з метою приведення її у відповідність до структури освіти, яку рекомендують ЮНЕСКО, ООН та інші міжнародні організації.

У розвитку мережі вузів цього рівня акредитації з 1999р. спостерігаються тенденції до збільшення кількісних показників. Високими є темпи зростан­ня сектору вузів недержавної форми власності та сектору платного навчання в державних вузах.

У 2004/2005 н.р., мережу вузів І-ІІ рівня акреди­тації складають 665 навчальних закладів: 155 ко­леджів, 304 технікумів і 206 училищ. У навчальних закладах усіх типів навчаються 561,3 тис. студентів.

Показник чисельності студентів у розрахунку на 10 тис. населення скоротився, порівняно з 1991/1992н.р., зі 142 до 115.

Переважна більшість (88,3%; 587 одиниць) вузів є державними, в них навчаються 90,7% загального числа студентів (509 223 особи).

Основну частку державних вузів становлять техні­куми — 47,5% (279 одиниць); третину — училища (33,2%; 195 одиниць); 19,3% — коледжі (113 одиниць).

Державні вузи підпорядковуються більш ніж 20 центральним органам державної влади та іншим структурам, що свідчить про значний рівень децен­тралізації управління.

Вузи недержавної форми власності становлять ли­ше 11,7% загальної мережі та охоплюють 9,3% за­гального числа студентів (52 тис. осіб). Серед недержавних вузів переважають коледжі — їх частка становить 53,8% (42 одиниці); майже тре­тину становлять технікуми (32,1%; 25 одиниць); 14,1% — училища (11 одиниць).

Конкурс на вступних іспитах до вузів І-ІІ рівнів акредитації є невисоким і має досить сталу тен­денцію подальшого зменшення. У середньому, в 1990/1991н.р. він становив 1,91 (191 абітурієнт на 100 місць), у 2003/2004 н.р. - 1,35.

Порівняно високим (1:1,52) був конкурс до за­кладів, що готують фахівців у галузі транспорту, зв'язку, права.

Привертає увагу та обставина, що конкурс до за­кладів, що готують фахівців у галузі освіти, є одним із найнижчих (нижчими є конкурси лише до закладів, що готують фахівців для сільського господарства), і протягом останніх років демонструє сталу тенденцію подальшого зниження. Так, протягом 1999-2001рр. його динаміка виглядала наступним чином: 1,39/1,36/1,28.

          До вищих навчальних закладів III-IV рівнів ак­редитації віднесені: університети, академії, інститу­ти, консерваторії.

Мережу вузів вищих рівнів акредитації складають: 114 університетів; 62 академії; 140 інститутів і дві консерваторії. 49 вузів мають статус національних. Десять університетів належать до класичних, тобто готують спеціалістів з усіх основних фахових напрямів.

Привертає увагу досить велика кількість універси­тетів в Україні, що перевищує показники окремих розвинутих держав з усталеною системою вищої освіти. Так, у Франції нараховується 83 університети; в Канаді — 96. У Польщі за приблизно такої ж, як і в Україні, кількості вузів, уншерситетш лише 15.

Переважну частку (70,8%) загальної кількості вузів вищих рівнів акредитації становлять державні (225 оди­ниць). У складі державних вузів: 57 академій, 106 університетів, 60 інститутів, дві консерваторії.

Кількість вузів недержавної форми власності ста­новить 93 одиниці, що складає 29,2% загальної кількості. Серед недержавних вузів — п'ять академій, вісім університетів, 80 інститутів; у них навчаються 145,9 тис. студентів, або 9,4% загального числа.

Динаміка розвитку мережі державних і недержав­них вузів свідчить, що після досить стрімкого росту, що припав на 1994-1999рр., мережа як державних, так і недержавних вузів фактично стабілізувалася.

                    6. Освіта України в міжнародному просторі

Необхідною умовою розвитку української систе­ми освіти є її інтеграція до міжнародного освітнього простору. Зокрема, в "Стратегії інтеграції України до ЄС", підкреслюється, що Україна має потенційні можливості досягти вагомих інтеграційних успіхів у сфері культурно-освітнього співробітництва. У свою чергу, міжнародне співтовариство визнає потужний освітній потенціал України. Свідченням цього є активний розвиток контактів України із зарубіжними партнерами, виконання спільних угод, програм і проектів у галузі освіти.

Міжнародні угоди. З центральними органами освіти зарубіжних країн підписано 48 угод різного рівня в галузі освіти та 45 — в галузі науково-технічної діяльності. Особливе значення для розвит­ку міжнародних контактів України в галузі освіти має підписання угод про взаємне визнання та еквіва­лентність документів про освіту та вчені звання.

Вузи України III-IV рівнів акредитації підтриму­ють взаємовигідні контакти з понад 800 зарубіжни­ми партнерами. Діють програми міжнародних академічних обмінів. Наприклад, зі США — під егідою амери­канських рад з міжнародної освіти: ASTR/ACCELS, Ради міжнародних наукових досліджень (IREX), Інституту Кеннана, офісу Фонду Фулбрайта посоль­ства СИТА в Україні . Щорічно близько 2000 українських громадян виїжджають на повний або частковий курс навчання за міжнародними угодами, укладеними українськими вузами із зарубіжними партнерами. Вони отримують стипендії, що на­даються міжнародними фондами, програмами та проектами. Лише за Програмою Фонду Фулбрайта 160 наукових співробітників мали можливість стажуватися у СІЛА .

За оцінкою міністра освіти і науки України В.Кременя, найбільш ефективним є для України співробітництво з ЄС, ЮНЕСКО, Інформаційною службою СІЛА, Британською Радою, Німецькою службою академічних обмінів, Інститутом Гете та Фондом Фулбрайта — щорічна допомога цих ор­ганізацій освітній системі України перевищує $20 млн.

Приклади співробітництва з ЄС. З 1993р. в Україні здійснюється Трансєвропейська програма співробітництва в галузі вищої освіти, започаткова­на за ініціативою ЄС. У межах цієї програми, ста­ном на початок 2000/2001н.р., Міністерством освіти і науки України реалізовані 85 міжнародних про­ектів на загальну суму €20,4 млн.

В межах освітньої програми ЄС TEMPUS перед­бачається виділення для України на 2002р. €5 млн. (зокрема, на виконання 10 проектів, що стосуються реформи вищої освіти, академічних обмінів для професорів; переобладнання аудиторій вузів).

Водночас, не передбачаються кошти для освіти українських студентів в університетах країн ЄС. Програми обміну студентами між Україною та ЄС не існує, оскільки досі не підписані відповідні угоди.

Приклади співробітництва з міжнародними ор­ганізаціями. В Україні працюють 35 Асоційованих шкіл ЮНЕСКО, діють 11 кафедр ЮНЕСКО; проек­ти, над якими вони працюють, стосуються глобаль­них проблем сучасності: сталий розвиток, довкілля, новітні технології, проблеми народонаселення, права людини, демократії та ін.

Секретаріат Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО опікуються розвитком навчання іноземних студентів в Україні.

Міжнародний фонд "Відродження" протягом 1990-2000рр. надав неурядовим організаціям, а також освітнім, просвітницьким, культурним закладам, мистецьким колективам, видавництвам грантів на суму понад $55 млн. Проводяться Соросівські олімпіади для учнів, переможці отримують стипендії Фонду.

У свою чергу, ПРООН у 2000р. започаткував проекти стосовно посилення освітніх можливостей Київського національного університету ім.Т.Шевченка ($928 тис.), поліпшення інформаційно техно­логічних засобів Київського міжнародного універси­тету цівільної авіації ($970 тис.).

За допомогою Національної Ради з економічної освіти СІЛА перекладені та видані методичні посібники для вчителів економіки "Мікроекономіка" та "Макроекономіка"; створені посібники з еко­номіки в межах українське-нідерландського проекту; з ділової активності — українсько-англійського.

Здійснюються Міжнародні програми гуманітар­ної допомоги. Так, бібліотека Корпусу миру переда­ла американські підручники для шкіл і вузів України. У межах гуманітарних програм українські освітні заклади могли б отримати потужну підтрим­ку комп'ютеризації шкіл, але передачі комп'ютер­ного обладнання перешкоджає високе ввізне мито .

Приклади співробітництва з країнами СНД. У 1992 р. створена Євразійська асоціація університетів, до якої увійшли класичні університети країн-учасниць. У межах Асоціації діють: Євразійська асоціація проф­спілкових організацій університетів; Євразійська студентська асоціація; Координаційний науково-методичний центр музеїв; Координаційний науково-методичний центр кафедр фізвиховання.

Українські заклади освіти входять до міжнарод­них об'єднань, що працюють на базі освітніх струк­тур країн-членів СНД.

Розвиток міжнародних контактів сприяє інтеграції України у світовий освітній простір, запровадженню нових форм освіти. Особливого значення напередодні масштабного розширення ЄС набуває розвиток взаємовигідного  співробітництва  в галузі  освіти на європейському напрямі.

                                                   Висновок

Статистичні показники стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівно­мірний розвиток.  Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чи­сельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного про­живання. Розвивається система міжнародного співробітництва у сфері освіти, розширюються можливості отримання освіти за кордоном.