Система соціального захисту в Україні

      Тема: Система соціального захисту в Україні.

      План

1. Активна і пасивна  спрямованість соціального  захисту

2. Гарантії соціального  захисту в Конституції  України

3. Основні передумови  необхідності соціального  захисту населення  в суспільстві  ринкових відносин

4. Сутність соціального  захисту, його  принципи, методи, напрямки

5. Глобалізація соціального  захисту

6. Здійснення необхідних  реформ у сфері  соціального захисту  населення

      1. Активна і пасивна спрямованість соціального захисту

      Заходи  соціального захисту мають подвійну спрямованість. В одних випадках вони покликані надавати пасивну  підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинились  у скрутному становищі. Пасивна  підтримка надається у вигляді  соціальної допомоги — допомоги суспільства  особі або сім'ї, яка не має  достатніх засобів існування. Соціальна  допомога по суті є адресною, адже вона надається лише тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб  допомогти людям, які потрапили  у скрутну життєву ситуацію, зубожіли, вийти з цього стану і не опинитися на узбіччі суспільства.

      Водночас  ще важливішими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, що загрожують добробуту людини, на стимулювання активності особи. Соціальний захист виконує  превентивну, запобіжну функцію, захищаючи  особу та її сім'ю від втрати доходу, що пов'язано з безробіттям, старінням, хворобою або смертю, і поліпшення добробуту сім'ї через соціальні  служби та за рахунок грошової допомоги на виховання дітей. Система соціального  захисту включає соціальне страхування, програми зайнятості, охорони здоров'я  тощо.

      Отже, соціальний захист передбачає як пасивні, так і активні засоби підтримки  доходів. Пасивними заходами є соціальна  допомога, активними — соціальне  страхування (тобто забезпечення доходів  на випадок втрати працездатності чи роботи), лікування і профілактика хвороб, сприяння здобуттю освіти й  підвищенню кваліфікації.

      2. Гарантії соціального захисту в Конституції України

      В Україні поняття «соціальний  захист» почали широко вживати лише на етапі переходу до ринку і як його атрибут, хоча в тій чи іншій  формі соціальний захист завжди був  притаманний українському суспільству. Формуванню сучасних систем соціального  захисту у світі сприяло усвідомлення необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків. Багато людей ще й нині не сприймають термін «соціальний захист» щодо населення  загалом, вважаючи, що він стосується лише найнужденніших, або, як часто нині висловлюються, незахищених верств населення.

      Узагальнено Конституція України містить  такі положення стосовно соціального  захисту: Україна є соціальною і  правовою державою (ст. 1); людина, її життя  і здоров'я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються в Україні  найвищою соціальною цінністю (ст. 3); права  і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість  діяльності держави, а утвердження  і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3); права і свободи людини є  невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи  гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів  або внесенні змін до чинних законів  не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Конституція  визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них  обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (п. 6 ст. 85).

      Зокрема, у ст. 46 Конституції України проголошується, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або  тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також: у  старості та інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим  державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків  громадян, підприємств, установ і  організацій, а також: бюджетних  та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду  за непрацездатними.

      Згідно  з Конституцією України право  громадян на соціальний захист гарантується загальнообов'язковим державним  соціальним страхуванням за рахунок  страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також  бюджетних та інших джерел соціального  забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для  догляду за непрацездатними. Реалізація цих конституційних гарантій набула втілення у створенні законодавчого та інституційного механізму загальнообов'язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових випадків.

      3. Основні передумови  необхідності соціального  захисту населення  в суспільстві  ринкових відносин

      Процес  ринкової трансформації економіки  зумовлює необхідність розробки принципово нових методологічних підходів щодо аналізу, оцінки та регулювання соціально-економічних  процесів з метою досягнення перманентного  економічного зростання і соціального  прогресу в суспільстві. У сучасний період суттєвому перегляду підлягають основні уявлення про найважливіші складові життєзабезпечення населення. Безумовно, ринкова система взаємодії  не тільки відображає можливість найбільш активної та вільної соціально-економічної  дії, але і містить додаткові  фактори соціального ризику, супроводжується  значними економічними та соціальними  втратами.

      На  жаль, сучасна модель соціальної політики України спирається на низку принципів, які несумісні з ринковою системою. Так, добробут кожної людини залежить не тільки від інтенсивності та якості трудової діяльності, обраної стратегії  життєвої поведінки, а також від  загальної ефективності економіки  і політики держави. Цілком зрозуміло, що основні елементи системи соціальних гарантій, які існували за часів  адміністративно-командної економіки, з переходом до ринкової економічної  системи виявилися несумісними  не лише з фінансовими можливостями держави, а й з ринковими механізмами.

      У зв’язку з цим, домінуючим напрямком  соціальної політики України є консервація  заходів соціального захисту  на рівні грошово-компенсаційних механізмів, використання пільг, привілеїв, що підвищує ступінь податкового тиску, призводить до перевантаження соціальних фондів і бюджету, а також до фінансового  дисбалансу. Тому розбудова демократичної  соціально-правової держави супроводжується  створенням ефективної системи соціального  управління. Здійснення основних напрямків  соціальної політики потребує розроблення  науково-обґрунтованого економічного механізму реалізації соціального  захисту щодо створення умов, які  б забезпечували усім громадянам повноцінне життя, гарантували їм рівні  можливості для участі в економічному, політичному і соціальному житті  держави.

      4. Сутність соціального  захисту, його  принципи, методи, напрямки

      Соціальне забезпечення (соціальний захист) —  система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок  на виробництві тощо).

      Соціальний  захист в Україні має такі складові частини:

      А) Соціальне страхування — захист громадян від соціальних ризиків, що впливають на їх працездатність: хвороба, каліцтво, старість, та інші випадки, передбачені  законом;

      Б) Соціальна допомога — різні види соціальних виплат, дотацій, пільг, субсидій, що надаються особам, які потребують соціального захисту.

      В) Соціальна справедливість (соціальна  солідарність) — компенсація впливу непередбачуваних негативних явищ, таких  як техногенні катастрофи чи природні стихійні лиха.

      Національні системи соціального захисту  сформувалися з урахуванням специфіки  економічного, соціального й культурного  розвитку країн. Однак, попри відмінності  в шляхах розвитку й особливостях організації, якості й обсязі послуг, а також у методах фінансування, всі системи соціального захисту  функціонують на основі єдиних принципів:

      1) Принцип соціального страхування,  згідно з яким фінансування  механізмів соціального захисту  здійснюється за рахунок страхових  внесків членів страхового об’єднання, які при настанні страхового  випадку отримують страхові виплати.  Фінансування виплат по соціальному  страхуванню також може частково  здійснюватися за рахунок державних  дотацій або кредитів. Соціальний  захист і соціальна справедливість  забезпечуються тим, що громадяни  мають вільний доступ до системи  соціального страхування (на відміну  від добровільного страхування), незалежно від наявності у  них соціальних ризиків (похилий  вік, хронічна хвороба, інвалідність  тощо) і ступеня ймовірності цих  ризиків. Це надає соціальному страхуванню суспільної значимості й обумовлює обов’язковість участі громадян в системі соціального страхування;

      2) Принцип соціального забезпечення. На відміну від принципу соціального  страхування, принцип соціального  забезпечення передбачає надання  соціального захисту іншим категоріям  населення (державні службовці,  військові, діти-сироти тощо) і  фінансування таких соціальних  видатків за рахунок податкових  надходжень у бюджет. На основі  цього принципу відбувається  фінансування державної соціальної  політики, в тому числі програм  в галузі охорони здоров’я, середньої  та вищої освіти.

      3) Принцип допомоги. Згідно з цим  принципом, людина, яка потрапила  в скрутне становище і не  може самостійно з нього вийти,  може звернутись по допомогу  до відповідних інстанцій і  розраховувати на соціальний  захист (соціальні виплати, соціальні  послуги) в об’ємі, достатньому  для подолання проблем, що зумовили  звернення по допомогу. Так само, як і принцип соціального забезпечення, даний принцип передбачає фінансування  соціальних видатків за рахунок  податкових надходжень до бюджету;

      4) Принцип соціальної солідарності. Даний принцип передбачає взаємну  допомогу всіх учасників системи  соціального захисту. Така взаємодопомога  реалізується у вигляді перерозподілу  коштів між різними соціально-економічними  та соціально-демографічними групами  населення. Можна виділити три  складові цього принципу:

      -- соціальна солідарність забезпечується  об’єднанням різних ризиків при  однакових страхових внесках  (саме тут присутній зв’язок  із правилом перерозподілу принципу  соціального страхування);

      -- соціальна солідарність передбачає  інтертемпоральний (міжчасовий) перерозподіл. Мова йде про так званий договір поколінь, згідно з яким відбувається перерозподіл прибутків від працездатних молодих до непрацездатних старих членів суспільства;

      -- соціальна солідарність є основою  інтерперсонального (міжособистісного) перерозподілу. В даному разі перерозподіл прибутків здійснюється:

      * між найбагатшими й найбіднішими  соціальними групами;

      * безпосередньо між застрахованими  суб’єктами;

      * між застрахованими й незастрахованими  учасниками системи соціального  захисту.

      Сучасні системи соціального захисту  охоплюють весь життєвий цикл людини, передбачаючи заходи захисту її добробуту  від народження до смерті. Поряд  із соціальним страхуванням і соціальною допомогою таким заходом є  сімейна політика: захист прав дитини, матеріальна підтримка сімей  з дітьми, рання імунізація, сприяння освіті, соціальна робота в неблагополучних  сім’ях і соціальне обслуговування дітей-інвалідів. Активна політика на ринку праці сприяє ефективній зайнятості працездатного населення. Так звана гендерна політика спрямована на усунення дискримінації за ознакою  статі, забезпечення реальної рівноправності жінок.

      Соціальний  захист інвалідів передбачає не лише їх матеріальне забезпечення і медичне  обслуговування, а й доступ до робочих  місць, закладів культури, освіти нарівні  із здоровими людьми. Соціальне обслуговування людей похилого віку охоплює осіб, які його потребують, за місцем проживання та у спеціалізованих установах. Цілеспрямована боротьба з бідністю засобами соціальної допомоги та активізацією зусиль населення й дедалі ширшим охопленням соціальним страхуванням у  сучасних умовах також є одним  з основоположних елементів системи  соціального захисту. Здійснення заходів  в усіх перелічених напрямках  є соціальною роботою і потребує фахово підготовлених кадрів — соціальних працівників.

      Право є регулятором суспільних відносин. Але таке регулювання здійснюється в певному порядку в рамках закону шляхом встановлення правил поведінки  учасників суспільних відносин –  громадян і організацій з наданням їм певних прав і покладенням на них відповідних обов'язків. Метод  визначається як сукупність способів юридичного впливу з боку держави на суспільні відносини, на поведінку людей, як учасників цих відносин з метою забезпечення їх поведінки відповідно до норм права. Згідно загальної теорії права метод правового регулювання будь-якої галузі права характеризується такими ознаками, як юридичний факт, правосуб'єктність і санкція.

      Основною  рисою галузевого методу правового  регулювання є загальне юридичне становище суб'єктів, їх правовий статус.

      Галузевий метод нормативного регулювання  соціального забезпечення являє  собою певну комбінацію імперативного  та диспозитивного способів регулювання. Диспозитивний спосіб регулювання  знаходить своє вираження в тому, що правомочний суб'єкт, тобто, громадянин чи сім'я мають право звертатися за тим чи іншим видом соціального  забезпечення, а державний орган  з соціального забезпечення зобов'язаний надати таке забезпечення відповідно до чинного законодавства. Тобто, державний  орган з соціального забезпечення підпорядкований припису закону. Разом з тим він має право  вимагати від громадянина подання  відповідних документів, необхідних для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення, оскільки в разі ненадання громадянином таких  документів йому не може бути призначений  цей вид соціального забезпечення. В цьому проявляються елементи імперативного  способу.

      Метод права соціального забезпечення використовує обидва ці способи разом  з застосуванням таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона. Специфіка  методу права соціального забезпечення обумовлена також аліментарним характером зобов'язань в деяких правовідносинах. Соціальною аліментарністю називають спосіб надання державою всіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі безоплатно або на пільгових умовах, безеквівалентно з урахуванням певного зв'язку з працею чи іншою суспільно-корисною діяльністю, але не в порядку відповідних дій за нову зустрічну працю, без застосування договірних засад, в обсязі нормального рівня прожиття із спеціальних фондів соціального забезпечення (Пенсійного фонду, фондів соціального страхування, а в окремих випадках з Державного та місцевих бюджетів).

      5. Глобалізація соціального  захисту

      На  сучасному етапі світового економічного розвитку соціальний захист набирає  наднаціонального та транснаціонального характеру. Це сталося з кількох  причин. Економічна конкуренція між  державами змушує їх скорочувати  кошти на соціальний захист з метою  підвищення конкурентоспроможності, якщо не створено наднаціональних чи глобальних регуляторів, що покликані протидіяти цьому. Міжнародний міграційний  тиск змушує перерозподіляти доходи між країнами, щоб запобігти політичним наслідкам масових міграцій. Спільність ринків капіталу та праці сприяє виникненню наднаціональних органів, що забезпечують на наднаціональному рівні захист громадянських  прав, які заперечуються або ігноруються  на національному рівні.

      Наднаціональний характер соціального захисту набирає  принаймні дві форми: наднаціональний  перерозподіл доходів і наднаціональне правове регулювання.

      Однією  з форм наднаціонального соціального  захисту є міжнародний перерозподіл доходів. На субглобальному рівні цей принцип ефективний у Європейському Союзі, коли фонди цієї та інших організацій забезпечують певний рівень підтримки бідніших регіонів за рахунок заможніших. Це ще раз доводить тотожність підходів дослідників процесів розвитку і тих, хто наголошує на необхідності створення глобального рівня управління. У щорічній доповіді ООН «Людський розвиток» декларується: «Людське суспільство дедалі більше набуває глобального виміру. Рано чи пізно воно створить глобальні організації, які забезпечать систему прогресивного оподаткування (від багатих до бідних націй), яку підтримує ООН». Передумовою глобалізації перерозподілу доходів є не лише загальнолюдський прогрес, а й загроза соціальним інтересам високорозвинених держав з боку бідніших націй.

      Іншою формою наднаціональної та глобальної соціальної політики є наднаціональне правове регулювання, що передбачає приєднання до конвенцій і виконання  рекомендацій МОП та інших міжнародних  організацій і формування на цій  основі національного законодавства, що регулює соціальний захист.

      6. Здійснення необхідних  реформ у сфері  соціального захисту  населення

      Під тиском демографічних змін основні  дебати про пенсійне забезпечення в  наступні десятиріччя розгорнулися навколо питання про необхідність збільшити надходження коштів до пенсійних фондів, щоб задовольнити подальші фінансові потреби та зобов'язання. Отже, країни стоять перед важливим політичним вибором — від подовження пенсійного віку і збільшення зайнятості літніх людей, підвищення страхових  тарифів та інших податків до створення  багаторівневих пенсійних систем. Державне пенсійне страхування поступово  має бути доповнене не лише професійними та іншими програмами пенсійного забезпечення за місцем роботи, а й державними та приватними накопичувальними пенсійними системами.

      Стосовно  безробіття країни ОЕСР виробили спільний підхід, згідно з яким стратегічним напрямком є перенесення центру ваги соціального захисту з виплати  допомог на заходи з мобілізації резервів робочої сили. Ця мета має бути досягнута шляхом збільшення рівноправності в доступі до робочих місць і отриманні професійної підготовки, поліпшення якості робочої сили завдяки підвищенню кваліфікації та реінтеграції безробітних протягом тривалого періоду і менш конкурентоспроможних верств до ринку праці.

      Основним  фактором підвищення ефективності соціальних витрат вважається посилення профілактичної спрямованості всіх заходів соціальної політики — створення можливостей  для самозахисту, самостійної підготовки до можливих соціальних ризиків. Ця мета досягається завдяки активній співпраці  й наближенню думок різних гілок  влади, політичних партій, громадських  організацій на реформування системи  соціального захисту.

      Соціальна політика у країнах Заходу дедалі більше демократизується, зменшується  роль загальнодержавних заходів  і підвищується роль місцевих органів  самоврядування, недержавних організацій  та інститутів соціального партнерства. Усі соціальні програми мають  реалістичний характер і забезпечені  фінансово, матеріально, організаційно  й кадрово. Заходи реформування соціальної політики характеризує розуміння їх принципів пересічними громадянами, чітке усвідомлення ними своїх прав і обов'язків. Будь-які зміни спираються на відповідні наукові розробки, експертизи, моніторинг соціально-трудових процесів, насамперед бідності, на широке інформування населення та масштабну підготовку кадрів.