Соціальна цінність права

Сутнісні  ознаки права

Роль  права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

1.  При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року). Частіше за все правові норми приймають парламенти, президенти, уряди, які є представниками певних політичних партій, рухів, що одержали перемогу на виборах. Історичний досвід останнього століття свідчить, що у демократичних державах абсолютних (стовідсоткових) переможців практично не буває. Парламенти, президенти приходять до влади з невеликою перевагою перед стороною (сторонами), що програли. Вони приймають правові акти загальнообов'язкового значення, і останні є результатом діяльності органів держави, хоча частіше всього у них виражений інтерес не всього суспільства, а тих сил, що одержали перемогу. Проте визнано, що правові акти держави мають державно-вольовий характер, оскільки у них виражена державна воля. Це пояснюється також тим, що, по-перше, норми права є результатом вольової діяльності осіб, яким належать нормотворчі функції, а також право — продукт волі людей. По-друге, правовий акт після вступу в силу суттєво впливає на волю людей, забороняючи або дозволяючи певний вид поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як «воля у психологічному значенні» та «державна воля».

Воля  у психологічному значенні — це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а  тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

Іншими  словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право.

Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови  життя суспільства, суспільна у них потреба.

Отже, в основу волі, що виражена у праві, покладено певні потреби та інтереси (економічні, політичні, моральні тощо). Магістральними серед них є інтереси економічні. Різноманітні потреби, що відображені у свідомості людей, впливають на їх волю. Безпосереднім джерелом вольових дій є усвідомлені людьми інтереси і потреби у формі мотивів, що призводять до прояву волі зовні. Для того, щоб одержати санкцію закону, економічні факти повинні одержати форму юридичного мотиву.

2.  При нормативному характері.

Державно-вольовий характер права органічно пов'язаний з його нормативністю. Право складається з норм — загальних правил поведінки, спрямованих на регулювання і охорону суспільних відносин.

Нормативний характер права відображає об'єктивну  потребу охопити загальним правилом повторювані кожного дня акти виробництва, розподілу і обміну продуктів та намагання зробити так, щоб окрема людина підкорялася загальним законам виробництва і обміну. Нормативність — універсальна і глибинна якість права. Норма є і у стародавньому звичаї, і в сучасному законі.

Найважливіша  якість правових норм полягає у тому, що кожна з них є встановленим чи санкціонованим державою загальнообов'язковим правилом поведінки. Правові норми передбачають ту поведінку, котру вимагає держава і якій вона гарантує необхідний захист і підтримку. Ці загальні правила поведінки розраховані не на разові, індивідуальні обставини, а на систему, на ряд обставин, що повторюються.

У юридичній літературі переважним є  підхід, згідно з яким під правом слід розуміти систему (сукупність) норм, правил поведінки загального характеру. Разом з тим висуваються також аргументи проти нормативного розуміння права; деякі вчені пропонують ширший підхід до розуміння права.

Нормативний характер права — це найважливіша ознака, що дозволяє відрізняти право від правосвідомості, суб'єктивного права і правовідносин.

Слід  мати на увазі, що припинення реального  значення нормативності права об'єктивно заважає зміцненню законності. До того ж норма права — загальне правило поведінки, що поширюються на необмежену кількість осіб і розраховане на багаторазове застосування.

Коли  йдеться про правові відносини, то розуміємо, що це особливий, самостійний, відмінний від правової норми елемент правової надбудови, з властивими тільки правовідносинам, а не праву, елементами: суб'єктивне право, юридичні обов'язки, об'єкт, юридичний факт тощо.

Коли  мова іде про правові ідеї, принципи, правосвідомість, то це також тісно взаємопов'язані з правом, але відмінні від нього явища, не лише такі, що відображені у праві, а й ті, що існують самостійно, у вигляді правової ідеології, правової психології, діють до появи правової норми і продовжують жити після її відміни.

Погоджуючись  з тим, що нормативне розуміння права  досить вузьке, не можна визнати, що широке його розуміння слушніше, оскільки воно є судженням про правові явища взагалі, про дію права, його взаємозв'язки чи про права людини. Такий підхід створює досить розпливчату уяву про право, оскільки найбільш високі ідеали при всій їх значущості як такі не можуть заміняти владного нормативного регулятора відносин між людьми (власне для цього і створювалося право), слугувати об'єктивним критерієм правомірності чи протиправності вчинків людей. На практиці вбачається, що наприклад, багато з природних прав і свобод людини різні люди розуміють неоднаково, оскільки суспільство складається з різних соціальних прошарків, груп населення, і у кожної з них є своє розуміння цього поняття. Майже у кожного громадянина, акціонера, власника тощо є власна уява про справедливість, зміст прав та свобод. У такій ситуації без об'єктивного критерію, тобто діючого позитивного права (закону, підзаконного акта), що містить норми права, важко вирішити правові суперечки суб'єктів.

Для того, щоб пізнати сутність права  глибше, необхідно абстрагуватися від окремого суб'єкта, певного учасника правових відносин, слід відмітити найбільш суттєві риси права, властиві йому як цілісному феномену. Потрібно визнати найважливіші значення суб'єктивного права. Проте значення і розуміння (поняття) — різні категорії. Необхідно визнати, що право — це система (сукупність) норм (правил поведінки загального характеру), які:

— Виражають волю держави, обумовлену певними економічними, політичними і соціальними умовами.

— Встановлюються чи санкціонуються державою.

— Підтримуються у випадку необхідності примусовою силою держави.

— Впливають на суспільні відносини  з метою закріплення правопорядку (системи відносин), вигідних всьому суспільству або політичним силам, що здійснюють державну владу.

Слід  підкреслити, що вказане вище належить до позитивного (письмово оформленого, чинного тощо) права. Не можна не визнати важливість наявності певних прав і свобод, що відносяться до природних прав та свобод людини, тобто до прав, що належать людині від народження, існують об'єктивно, незалежно від закріплення (чи не закріплення) їх у позитивному (писаному) праві. Ці права не потребують державного визнання, хоча їх підтвердження і захист — перший обов'язок будь-якої держави, що претендує на статус демократичної. Це — права людини на життя, ім'я, честь, гідність, власність, вибір місця проживання, свободу думки, віросповідання. У наведених правах і свободах концентруються найбільш цінні, високоморальні вимоги людини до держави, суспільства, інших громадян. Проте, по-перше, гарантії цих прав суттєво посилюються, коли визнаються державою; по-друге, нормативне визначення права не принижує значення названих природних прав людини.

У даному випадку йдеться про конкретні  права людини, а не про право як особливий соціальний феномен, який також вважається виразом ідеї справедливості і свободи. Справедливим є те, що слугує благу людини, не утискує права інших людей, не спричинює шкоди суспільству тощо. Якщо норма права, видана державою, закріплює, розширює і гарантує права та свободи громадян, встановлює відповідальність за порушення, то саме тим вона слугує також природним правам людини.

Позитивне право, його найважливіші якості визначаються тим, що воно діє у самому житті, у реальній дійсності. Його сутність полягає у тому, що воно може реально впливати як на окрему людину, так і на все суспільство.

3.  При специфічній формі виразу.

Державна  воля, щоб вважатися правом, повинна  бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. У таких документах оголошується про наміри, побажання тощо. Для права історичною практикою напрацьовані свої, специфічні форми існування. Це — санкціоновані державою звичаї, адміністративний чи судовий прецедент, нормативний акт, виданий компетентними органами, договір, укладений між сторонами.

Найпоширенішою  формою закріплення державної волі в якості права є законодавство. Іноді право ототожнюється із законом. Це не зовсім вірно. Закон — найважливіша форма права, проте лише одна з форм його існування. Правові ідеї, наміри, державне волевиявлення втілюється в різних формах, набуваючи якості права. Виникнення тієї чи іншої форми права пов'язане з історичними умовами становлення позитивного права, з його національними традиціями, правовою психологією та ідеологією народу.

4.  При системному характері.

У будь-якій сучасній державі право  повинно бути узгодженою, взаємообумовленою системою. Між чинними правовими нормами і новими нормативними актами має бути певна узгодженість, спадкоємність, інакше право буде не регулювати відносини в суспільстві, а, навпаки, породжувати протиріччя і конфлікти. Історії відомо багато випадків руйнування існуючої правової системи і створення нової (революції, контрреволюції, зміна політичного курсу тощо). Ці процеси завжди супроводжувалися руйнуванням правових традицій, появою правового романтизму, посиленням правового нігілізму, що негативно впливало на правопорядок, спричиняло порушення прав і свобод громадян, неповагу до них. Необхідні були десятиліття щоб налагодити потрібні взаємодії усередині права, поновити його системність, яка є досить потужним стабілізуючим фактором у всіх відносинах. Системоутворюючі зв'язки у праві — найважливіша, іманентна його ознака, обов'язковий атрибут законодавчого процесу.

5.  При формальній визначеності.

Ця  ознака надає певної чіткості, зрозумілості, визначеності правовим приписам, а, отже, і самому праву. Право виступає як формальний масштаб, однаково рівний для всіх учасників відносин, що регулюються. У правових приписах визначені межі поведінки кожного із суб'єктів права, закріплені їх права і обов'язки. Право тим ефективніше виконує завдання формального регулятора суспільних відносин, чим досконаліша законодавча техніка. Не випадково право визначається як «формальна свобода». Завдяки формальній визначеності правових приписів суб'єкти права — держава, організації, посадові особи, громадяни, іноземці, особи без громадянства знають надані їм права, у рамках яких вони можуть діяти, можуть вимагати необхідних дій від інших суб'єктів права, мають можливість реалізувати свої права і обов'язки.

Сутність  права

Питання про сутність права — одне з  основних, головних, найбільш важливих вчень про право, тим більше, що сутність права багатоаспектна.

Питання про сутність права (крім своєї наукової значущості) мало до останнього часу велике політичне значення, оскільки в умовах ідеологізованості юридичної науки є одним з предметів принципової політичної дискусії між представниками соціалістичної юридичної науки і, так званої, буржуазної. Причому це не була схоластична дискусія. Це були дійсно два принципово протилежні підходи до поняття сутності права. Оскільки «сутність» означає сукупність найбільш глибоких, стійких якостей предмета (у даному випадку — права), що визначають його походження, характер і напрями розвитку, предметом дискусії як раз і були причини виникнення права, його визначення, роль у суспільстві, якісні ознаки тощо. Для одних суб'єктів право — це інструмент справедливості і свободи, засіб захисту людини від влади, надбання людської культури і розуму, для інших — лише класовий регулятор суспільних відносин.

Слід  зазначити, що погляди на сутність права  довгий час були пов'язані з певною ідеологізацією юридичної науки. Саме така ідеологізація стає основною причиною однобічного розроблення сутності права, оскільки було неможливо відійти від класового підходу щодо сутності права, особливо, якщо це стосувалося характеристики права західних країн.

Багато  мислителів стародавнього світу  намагалися проаналізувати і пояснити такі важливі питання, як поняття, сутність, соціальне призначення права. Причому в деяких з них мало місце багато спільного в розумінні права, проте були і зовсім протилежні оцінки та визначення. Протиріччя у підходах до розуміння сутності права, його призначення, ролі у житті суспільства і окремої людини зберігаються до цього часу.

Проте такі протиріччя можна пояснити. Право  — значуща цінність для сучасного суспільства, для кожної людини: досить глибоким і складним є його вплив на життя держави, суспільства в цілому, кожного громадянина; тому воно не може мати просте, однобічне пояснення. У останні роки значення права у міжнародних і внутрішніх справах держав постійно зростає, не кажучи вже про його значення для забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Дана проблема є вихідною, центральною у вченні про право, її глибоке вивчення багато у чому визначає подальше дослідження інших питань теорії права.

Під сутністю права розуміють ті внутрішні  і необхідні, загальні та основні, головні і стійкі риси, ознаки та якості правових явищ, єдність і взаємообумовленість яких визначають якісну специфіку та закономірності розвитку права як самостійної субстанції. Риси, якості і ознаки, що складають сутність права, іманентні останньому, невіддільні від нього, необхідно знаходяться у ньому. Пізнати сутність — означає зрозуміти правові явища, зрозуміти чому вони саме такі. Ця методологічна вимога полягає у тому, що явища сутності повинні бути проаналізовані в суспільних відносинах у дії, як реальне буття права.

Розглядаючи це питання, слід зазначити, що більшість  дослідників сутності права зосередили увагу на одному її найважливішому моменті — державній волі (волі пануючого класу). Однак сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права.

Одним з недоліків у пізнанні вітчизняного права як раз і була відсутність відповідності у підході до з'ясування категорій «сутність права» і «явище права». Остання категорія практично не досліджувалася. Категорія «сутність права» є більш розробленою у вітчизняній юридичній думці.

Категорія «сутність права» виступає як фундаментальне поняття теорії права. А система понятійних рядів теорії права показує, яким чином сутність права проявляється історично. Кожне окреме правове явище може демонструвати не всю сутність права, а її окремий момент, сторону, рису. Воно ніколи не демонструватиме всю сутність права, інакше не було б окремим.

Аналіз  взаємозв'язку економіки і права, наприклад, повинен охоплювати вплив економіки на розвиток права, економічні важелі у праві для того, щоб, у свою чергу, показати роль права, значення законодавства для зміцнення і розвитку економіки. Дослідження політичної ролі права — це пізнання його політичного змісту, політичної спрямованості.

Рамки сутності не є раз і назавжди сталі, вони не статичні, а динамічні і змінюються, розвиваючись під впливом різних причин, рушійних сил. Відповідно не є незмінними і рамки сутності права, яка, розвиваючись, породжує нові зв'язки, відносини, охоплюючи все ширші явища. Завдання теоретичного дослідження полягає у проникненні в ці нові зв'язки і явища, в усвідомленні нових відносин. Цим самим проявляється багатство сутності права, що, в першу чергу, доводиться фактами позитивного соціального значення, а також новими явищами у самому праві, що також зазнає певних змін під впливом розвитку тих чи інших соціальних факторів. Названий процес збагачення, розвитку сутності права безперервний, невичерпний. Пізнання головного у сутності права — це досягнення поглибленого вивчення зв'язків і процесів права. Це проникнення в його стійкий і закономірний зв'язок, у його внутрішній механізм.

Право являє собою єдність форми  та змісту, сутності і явища. Слід враховувати, що однією із сторін сутності, яка впливає на суспільні відносини, є функція права. Функція — це розгортання сутності права у суспільних відносинах.

Категорія «сутність права» виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, а окремі правові явища — лише специфічні закономірності їх розвитку. В сутності права представлені всі основні, суттєві, головні риси правових явищ у їх єдності.

Соціальне призначення права

Питання про соціальне призначення права  має довгу історію розвитку. Демосфен бачив соціальне призначення права у встановленні порядку, якого повинні дотримуватися всі люди. Ціцерон вбачав соціальне призначення права у тому, що воно визначає всі необхідні дії і забороняє небажані. Гуго Гроцій вважав, що призначення права полягає у виразі ним моральних правил, у визначенні справедливих дій. Були також інші висловлювання щодо соціального призначення права.

Проте більша увага почала приділятися  цим питанням на початку XX ст. Деякі вчені (Л. Дюпе, К. Зенкер, М. Коркунов, Л. Петражицький та інші) звернули увагу на різнобічні соціальні аспекти дії права. З'явилася теорія соціальних функцій права, суть якої полягає у спробі пояснити суспільству природу права, його соціальну цінність, багатогранність дії, важливість права для вирішення соціальних завдань.

Кожний  з названих авторів по-своєму пояснював  соціальне призначення права, інколи вони виходили із зовсім різних методологічних і гносеологічних позицій, але всі зазначали здійснення правом соціальних (громадських) функцій, вбачаючи у них прояв як соціальної природи, так і соціального призначення права.

Необхідно зазначити, що проблема соціального  призначення права в останні десятиліття — постійна для представників юридичної науки як на Заході, так і в Україні.

У юридичній літературі категорія  «соціальне призначення права» вживається у декількох значеннях: наприклад, для характеристики історичної місії права, тобто оцінки значення права стосовно його минулого і майбутнього. Під соціальним призначенням права іноді розуміють його економічні, політичні, ідеологічні та інші завдання. Можна розглядати його з точки зору кінцевих соціальних результатів, тобто в аспекті тих досягнень в соціальних відносинах, які обумовлені реалізацією правових норм.

У цьому зв'язку можна вважати, що право  має своїм соціальним призначенням закріплення важливих, необхідних відносин, викорінення негативних явищ у житті суспільства, забезпечення нормальних умов для розвитку певних відносин і створення умов для сприятливого розвитку нових, прогресивніших видів суспільних відносин.

Проте дане визначення не є вичерпним для  категорії права. Багатоманітність і різні рівні відображання нею правової дійсності дають підстави використовувати дану категорію у іншому — ширшому значенні, що дозволить надати соціальному призначенню права більшу самостійність, теоретичну і практичну цінність у апараті юридичної науки.

Не  можна не відмітити, що найбільша  необхідність у використанні категорії «соціальне призначення» виявляється при порівняльному аналізі з соціальним призначенням держави, мораллю, ідеологією і іншими складовими надбудови. У даному випадку досить чітко виявляється одне важливе значення цієї характеристики, що демонструє об'єктивне призначення права виконувати специфічну, якісно самостійну роль, яка обумовлюється його соціальним призначенням на певному етапі розвитку суспільства. Саме ця обставина дозволяє стверджувати, що соціальне призначення права полягає перш за все в регулюванні відносин, пов'язаних з виробництвом, розподілом, споживанням, з дотриманням громадського порядку, що відповідає інтересам пануючого класу (в умовах існування антагоністичних класів), суспільства у цілому чи певної його частини.

Призначення права вирішувати самостійно соціальні  завдання є найважливішим конститутивним моментом поняття «соціальне призначення права». За цією ознакою можна відрізнити дану категорію від близьких до неї за змістом понять (таких, як завдання, роль, функція права тощо).

Призначення означає не другорядну, супутню, а  об'єктивно необхідну спрямованість дії права, яка, врешті-решт повинна бути виражена у вигляді певного соціального результату (закріплення відповідного виду суспільних відносин, викорінення небагатих явищ тощо). Іншими словами, призначення містить певний момент цілеспрямованості, її джерелом виступає соціальна потреба, а стержнем — воля, інтерес політичних сил, що знаходяться при владі.

Саме  призначення права формулюється, складається з потреб суспільного розвитку, воно є продовженням цих потреб, що знаходить вираз у юридичному акті. Відповідно до потреб і соціальної необхідності суспільства створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону. Причому те чи інше призначення закону виступає тим виразніше, чим гостріше відчувається потреба (необхідність) саме у відповідній його соціальній ролі — закріпляти, захищати чи спрямовувати розвиток певних суспільних відносин.

Соціальна необхідність регулювання суспільних і виробничих процесів виникає вже на ранніх етапах розвитку суспільства, ще до появи права. Ця необхідність багаторазово зростає в умовах появи державної організації суспільства, коли суттєво розширюється сфера відносин, яку клас, що знаходиться при владі, намагається охопити регулюванням: форма взаємовідносин особи і держави, забезпечення функціонування політичних інститутів тощо. Право стає найважливішим інструментом координації дій різних суб'єктів суспільних відносин.

Правові норми виступають як вимоги, що пред'являються  до відповідних суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні дії, у першу чергу в інтересах тих політичних сил, виразом волі яких є право. Саме тому правові норми завжди прямо чи опосередковано спрямовуються на охорону цих інтересів, тобто мають поряд з регулятивним охоронне призначення. Регулювання і охорона суспільних відносин юридичними засобами — це головне і основне у чому полягає соціальне призначення права. Разом з тим історія свідчить, що в силу політичних і соціально-економічних причин кожний тип права покликаний вирішувати тільки йому властиві завдання, спрямований на досягнення певної мети, що не властиво іншим історичним типам права. Необхідно розрізняти загальне соціальне призначення права, тобто характерне для всіх його історичних типів (регулювання і охорона суспільних відносин) і типологічне, тобто властиве праву одного історичного типу (наприклад, ідеологічна спрямованість соціалістичного права). У цьому зв'язку можна вважати, що в соціальному призначенні права інтегруються його завдання і цілі. Практичне значення вказаних якостей зазначеної категорії полягає у тому, що при розгляді права в системі різних елементів надбудови його соціальне призначення, яке охоплює специфічні завдання і мету, виступає одним з критеріїв, що дозволяє чіткіше відмежовувати право від інших її частин, бачити його якісну самостійність.

Історія свідчить, що право, вирішуючи класові  завдання, активно взаємодіє також з іншими соціальними регуляторами (політикою, мораллю, звичаями), розв'язуючи загальносоціальні завдання, регулює суспільні відносини, виховує громадян, охороняє культурні цінності тощо. Як держава неухильно виконує певні «загальні справи», що випливають з природи будь-якого суспільства, так і право, як класовий регулятор суспільних відносин, неухильно вирішує низку загальносоціальних завдань, обумовлених його соціальною природою.

Сутнісні  особливості та призначення сучасного права

Сучасне право, набуваючи ряд нових рис, що відображають особливості будівництва демократичної, правової держави, безумовно, зберігає найбільш стійкі ознаки, властиві йому як особливому регулятору суспільних відносин (нормативність, формальна визначеність, обов'язковість). Зберігає воно і властиву всім попереднім історичним типам права призначеність регулювати і охороняти суспільні відносини в інтересах владних політичних сил. Проте не можна не враховувати, що право в демократичній правовій державі повинно одночасно відображати інтереси всіх соціальних прошарків населення. В силу цього воно принципово відрізняється від попередніх типів права з точки зору не тільки кількісної, а й якісної.

Кількісна відмінність полягає в тому, що право — це інструмент, який відображає інтереси всього суспільства, а не одного класу, як це було раніше. Якісна відмінність права демократичної правової держави від всіх попередніх історичних типів полягає у тому, що воно повинно стати інструментом, який відображає волю та інтереси всіх прошарків населення. Саме тому в сучасному праві глибоко і всебічно розвиваються загально-соціальні начала, обмежені у інших формаціях в основному рамками інтересів одного класу. В нормах демократичного сучасного права переважає загальнолюдське призначення. Його норми відтворюють найбільш суттєві людські цінності, враховуючи багатовіковий досвід вирішення соціальних проблем засобами нормативних регуляторів.

Певну увагу слід приділити завданням, що вирішує сучасне українське право.

Використання  права у вирішенні економічних  завдань визначається матеріальними умовами існування сучасного суспільства: наявністю різних форм власності, потребами виробництва і регулювання ринкових відносин. Система ринкового господарства об'єктивно потребує ретельного правового регулювання. Держава, активно використовуючи правові форми і методи, покликана забезпечувати необхідні умови розвитку ринкової економіки.

Дія економічних ринкових законів обумовлює  потребу різних організаційних і правових засобів, спрямованих на забезпечення необхідних умов відповідного формування ринкових відносин, пропорційного розвитку всіх регіонів країни. У вирішенні цих завдань велика роль належить обґрунтованому законодавчому регулюванню економіки, створенню рівних правових умов для всіх суб'єктів ринкових відносин. Останні нормативні акти свідчать про тенденції зменшення податкового тягаря на суб'єктів економічної діяльності. Досвід формування ринкових відносин показує, що роль права у становленні і розвитку ринкової економіки буде незмінно зростати.

Підвищення  ролі права у розв'язанні економічних  завдань пов'язане також зі значним збільшенням кількості суб'єктів економічних відносин, зростанням числа проблем, що потребують правової підтримки, необхідністю вдосконалення всього ринкового механізму.

В сучасних умовах право покликане  активно сприяти вдосконаленню інститутів демократії як головного напряму розвитку правової державності. Дійсний процес демократизації державного і громадського життя органічно пов'язаний з правом, що закріплює основні інститути демократії, які забезпечують їх юридичні гарантії. Право і демократія нерозривно пов'язані між собою. Право є гарантом реалізації демократії. Практично вся процедурна сторона здійснення демократичних перетворень (інститутів прав і свобод громадян) забезпечується відповідними правовими формами.