1.cуспільство являє собою надзвичайно складне, супе-речливе, багатоаспектне й історично мінливе явище. Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення:

1)         суспільство — найзагальніша система зв’язків та відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності («людське суспільство»);

2)         історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабо-власницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство);

3)         специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни.

Не випадково  термін «суспільство» у філософській, економіч-ній та історичній літературі вживається в різних значеннях, що відповідає поширеній практиці визначення явищ за допомогою розрізнення широкого й вузького розумінню понять, що їх відби-вають.

У широкому розумінні  суспільство — середовище цивілізова-ного перебування людини або олюдненої  природи, штучно створене в результаті взаємодії розвинутої свідомості, цілеспрямова-ної  діяльності людини й обставин, у які вона потрапляла або які створила навмисно. Можна сказати інакше: суспільство — це су-купність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного.

Однак такого визначення буває недостатньо для конкретних науково-дослідних пошуків. Крім того широке розуміння суспі-льства «оминає» три взаємозалежні передумови, що блокують соціальне пізнання:

1)         суспільство складається з конкретних людей і відносин між людьми;

2)         суспільства є регіональними, територіально обмеженими єдностями;

3)         суспільства як групи людей або як території можуть спо-стерігатися ззовні

У вузькому розумінні: структурно або генетично певний тип спілкування, що постає як історично  визначена кількість або від-носно  самостійний елемент стійкої цілісності.

Звідси вживання терміну суспільства в більш  вузькому розу-мінні, котре дає можливість прив’язати його до конкретних умов і  розглядати як конкретно-історичний засіб  або форму самоорга-нізації і  взаємодії людей та їх спільнот з приводу збалансованої реалізації особистісних потреб, спільних інтересів і суспільних ідеалів. У такому аспекті поняття «суспільство» може означати:

а)         конкретну самостійну одиницю історичного розвитку (суспільство стародавнього Риму, середньовічної Іспанії, сучасної

України тощо);

б)         ту чи іншу сукупність соціальних організмів;

в)         усе людство в цілому;

г)         суспільство певного типу взагалі (феодальне, індустріальне,

перехідне тощо).

Суспільство, незважаючи на тісний зв’язок із природою, відрі-зняється від будь-яких природних об’єктів і належить до поза-природного, або надприродного типу реальності, створюючи так звану соціальну реальність. Специфіка такої реальності полягає в тому, що вона охоплює собою всю сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивіду-альні, об’єктивно дані обставини їх існування. Соціальна реаль-ність складається з багатьох явищ, котрі називаються соціальни-ми фактами — особливим типом явищ, що мають місце тільки в суспільстві, тільки у сумісному житті людей. Е. Дюркгейм про-понує розглядати соціальні факти як речі. На відміну від природних речей, соціальні речі володіють подвійною визначеністю. З одного боку, в них, як і в природних явищах, також є матеріа-льна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, що існує окремо від людини й характеризується об’єктивно прита-манними їй властивостями. Але, з другого боку, всі явища соціа-льної реальності мають ще й духовну визначеність і передають певний «смисл», «значення», оскільки їх «опредмечує» людина.

Соціальна реальність має складну структуру. Основними  еле-ментами цієї структури виступають:

—        самі люди, їх об’єднання, відносини, дії — головна складо-ва соціальної реальності, її творча сила;

—        мова — код, завдяки якому люди передають інформацію один одному;

—        світ матеріальних артефактів (від лат. arte «штучний» та factus «створений»)

—        сукупність штучно створених об’єктів на відміну від

об’єктів, що виникають  у природі природним шляхом, це штучно

створений людьми ареал існування, «друга природа», в  якій перебуває людське суспільство;

—        природні явища, залучені до сфери соціальної діяльності;

—        колективні уявлення — загальні погляди, уявлення, уста-новки, що є поширеними в суспільстві й більш-менш поділя-ються його членами. Різновидом колективних уявлень є соціа-льні стереотипи — спрощені, схематизовані образи певних суспільних явищ та об’єктів, що отримали широке визнання в суспільній думці.

Французький філософ та соціолог Е. Дюркгейм так характе-ризує суспільство: суспільство — це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в при-роді не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що йо-го складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування.

Американський соціолог П. Сорокін визначає суспільство як не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а зна-ходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок..

Його співвітчизник Н. Смелзер в своїй праці «Соціологія» ви-значає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов нале-жать: а) певна територія; б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; в) розвинута культура і г) по-літична незалежність.

Суспільство є  надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей  відокремлювати себе від природи. Фі-лософія  визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

—        праця (специфічно людська доцільна діяльність);

—        спілкування (колективний характер діяльності і життя);

—        свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської ді-яльності).

Внутрішня складність та мінливість феномена «суспільство» зумовили появу численних тлумачень його сутності на рівні по-няття, що відповідало певним етапам розвитку соціального пі-знання людства.

Етимологія «суспільства»  пов’язана з лат. «соціо», яке  озна-чає з’єднати, об’єднати, затіяти  сумісну працю. Звідси первинне значення поняття «суспільство» — спільність, союз, співпраця. На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задово-лення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. Арістотель називав людину «політичною твариною» в тому розумінні, що тільки люди спроможні добровільно і свідомо об’єднуватися в суспільство. Разом із тим не кожна спільність людей є суспільством, але кожне суспільство — це так чи інакше є самоорганізуюча, самоуправляюча спільність. Звідси суспільст-во слід розуміти як продукт цілеспрямованої й розумно організо-ваної сукупної діяльності великих груп людей, об’єднаних на ос-нові не формальної спільності, а сукупних інтересів і договору. Однак, оскільки і політична сутність людини, і сукупні інтереси й суспільний договір найбільш активно реалізуються на рівні дер-жавної організації людей, то й соціум стародавні мислителі (Конфуцій, Платон та інші) ототожнювали з державою. Подібна тенденція зберігалася упродовж усього середньовіччя і лише у творах Н. Макіавеллі держава постає у вигляді однієї зі складо-вих соціуму як більш широкого й фундаментального утворення.

Поняття «суспільство»  слід відрізняти і від таких понять, як «народ» і «нація». Народ —  це форма спільності людей, об’єдна-них  спільним походженням, культурою та мовою. Нація — це форма організації життя одного чи декількох народів, що пов’язана з державністю, економічними, політичними й духов-ними відносинами людей. Разом із тим усі названі поняття взає-мно перехрещуються й доповнюють одне одного.

Отже, в узагальненому  вигляді суспільство — це сукупність людей, об’єднаних конкретними інтересами, потребами, взаєм-ними симпатіями, або  видом діяльності. Суспільство —  це згус-ток зв’язків і взаємин, що складалися між людьми у процесі  практично-господарської діяльності, соціального життя.

Необхідно розрізняти філософський, історичний та загально-соціологічний  підходи щодо вивчення суспільства.

Історія розглядає  суспільство переважно в діахронічному  зрізі. Соціологія зосереджує увагу  на зрізі синхронічному. Її в основ-ному цікавить те, що визначається терміном соціальна структура. Це — спосіб організації та зв’язків окремих елементів соціальної системи в єдине ціле. Філософія визначає поєднання діахроніч-ного та синхронічного зрізів при вивченні взагалі суспільства. Іс-торія і соціологія, як, до речі, й інші суспільні науки, прагнуть пі-знати суспільство як протиставлений суб’єкту об’єкт, фрагмент об’єктивної дійсності. Роблячи акцент на таких поняттях, як ціль, рушійні сили, сутність і спрямованість історичного процесу, фі-лософія визначає світ суспільства крізь призму зв’язку й взаємо-відносин з людиною — як основу і спосіб її буття і, водночас, її власне продовження. Тому філософію в розумінні суспільства відрізняє орієнтація не на суспільство саме по собі, не на відо-кремлене індивідне, а на з’ясування їх єдності, своєрідності всіх форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення ін-дивідуального й соціального, розв’язання суспільних та особисті-сних смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифі-кації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдоскона-люється суспільство.

Філософський  зміст поняття суспільства полягає  у визначенні специфіки типів  зв’язків, що об’єднують індивідів у єдине ціле. Основними типами таких зв’язків вважають духовні (Августин, Фома Аквінський), конвенціональні (філософи ХVII—XVIII ст.), матеріальні, побудовані на взаємодії людей (Маркс).

Вибір того чи іншого способу пояснення ґенези й функціону-вання суспільства залежить від вихідної світоглядної установки, у зв’язку з цим філософія суспільства — це друга сторона філо-софії людини. Людина — субстрат будь-якої форми соціальності від найпростішої спільності до сучасних цивілізаційних та полі-тичних суперсистем. Тому філософський погляд на суспільство є невід’ємним від філософських проблем людини.

2. Розмежовуючи категорії «суспільство», «держава», «країна», слід виходити з того, що «країна» — поняття, яке є переважно географічною характеристикою частини нашої планети, а «держава» — категорія, що відображає політичний стан цієї частини. Співвідношення між даними категоріями визначає типологіза-цію суспільств. 
Типологізація суспільств — це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших. 
Залежно від критеріїв соціологи по-різному визначали типи суспільств. Наприклад, беручи за головну ознаку писемність, їх поділяли на писемні та дописемні. Німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855— 1936) з огляду на наявність і стан промислового виробництва, класифікував їх на традиційне (допромислове) та промислове. 
Американські соціологи Г. Ленскі та Дж. Ленскі, розрізняючи суспільства за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють: 
1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура його надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків, усім править вождь. 
2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке додатковий продукт, основою його соціальної структури є родинні зв'язки. Але їх система помітно розвинутіша, складніша. 
3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з'являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури суспільства. 
4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного управління. 
Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства. 
Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рі-сман виділяє такі типи суспільства: 
1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиція ми. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство. 
2. Суспільство, кероване зсередини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати 
опору в собі. Це індустріальне суспільство. 
3. Суспільство, кероване ззовні. Індивід у такому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius — третій) промислів — маркетингу, послуг. З'являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство. 
Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне. 
1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв'язків. 
2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів (розвиток засобів комунікації тощо). 
За політичними режимами суспільства поділяють на демократичне, авторитарне, тоталітарне; за панівною релігією — на християнську і мусульманську. Марксизм за способом виробництва, виробничих відносин і класової структури виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну суспільно-економічні формації.

3. Социальная структура общества

[Рассматривая  общество как целостную систему,  все социологические школы отмечают, что целостность общества не  означает однородства. Напротив, общество как система состоит  из множества взаимодействующих  элементов, в качестве которых  могут выступать социальные объекты разного уровня, от индивида до крупных социальных объединений. Впервые выделил отдельные элементы общества, определяющие его сущность, Огюст Конт.

Понятие социальной структуры первым применил к социальному  объекту Герберт Спенсер в  своей книге "Принципы социологии". Под структурой Спенсер понимал устойчивые связи между социальным организмом и его частями. Само понятие структура означает, по Спенсеру, расположение, порядок или совокупность функционально связанных между собой элементов, связей и зависимостей, образующих внутреннюю структуру объекта.

В современной  социологии нет единого подхода  к определению социальной структуры  общества. Выделяются разные структурные  элементы и формируются различные  теории их взаимодействия.

[Социальная общность

Структурные элементы общества

Одним из наиболее распространенных подходов к формированию социальной структуры общества является выделение в качестве исходного  элемента различных видов социальных общностей.

Социальная  общность — реально существующая, эмпирически фиксируемая совокупность индивидов, отличающаяся относительной целостностью и выступающая самостоятельным субъектом социального действия. Существует и другое определение социальной общности, когда под ней понимаются все существующие социальные объединения, члены которых связаны общими интересами и находятся в прямом или косвенном взаимодействии.

Социальные общности различаются разнообразием конкретных исторических и ситуационно обусловленных  видов и форм. Общности различаются:

• по количеству составляющих общность элементов (от двух элементов до многих миллионов)
• по продолжительности существования (от кратковременных, существующих меньше продолжительных жизни одного поколения людей, до долговременных, существующих многие поколения)
• по плотности связей между членами объединения (от тесносплоченных коллективов до номинальных объединений)

По совокупности признаков социальные общности можно  разделить на два типа — массовые и групповые. Массовые общности отличаются от групповых прежде всего качеством и степенью взаимодействия. Признаками массовой общности являются следующие черты:

• объединения представляют собой аморфные образования с нечеткими разделительными границами
• для объединения характера неопределенность количественного и качественного состава, ему присущи разнородность и межгрупповая природа
• для объединения характерен ситуативный способ образования, объединение не устойчивым, но быстро меняющимся

Массовыми общностями являются толпа, политические и общественные движения, различные ассоциации.

В силу аморфного  состава массовые общности не рассматриваются в качестве структурных социальной-групповой структуры общества.

Групповые общности (социальные группы) отличаются от массовых более тесным взаимодействием и выступают в качестве основных элементов структуры общества.

] Социальная группа

Социальная группа — совокупность людей, выделенных по социально значимым признакам (по А. Кравченко). Социально значимым считается  признак, который оказывает существенное влияние на социальное поведение  индивида и формирует его систему  ценностей.

По мнению Роберта Мертона: "Социальная группа — это совокупность индивидов, определенным образом взаимодействующих друг с другом, осознающих себя частью группы и признающихся членами этой группы с точки зрения других людей". В данном случае, принадлежность к той или иной социальной группе рассматривается как основа для самоидентификации личности.

Социальные группы в свою очередь делятся по масштабу и степени сплоченности на большие  и малые, первичные и вторичные.

Большие группы — крупные объединения людей, характеризующиеся наличием общих интересов и пространственной разобщенностью. К большим группам относятся этносы, классы, территориальные общности, профессиональные группы, социальные слои.

Малые группы —  малочисленные по составу объединения, члены которых связаны общей деятельностью и находятся в прямом, непосредственном, личном общении. Характеристиками малых групп является малый состав, пространственная близость членов, общность групповых ценностей, норм и образцов поведения, неформальный контроль за поведением членов группы. Примерами малых социальных групп являются семья, школьный класс, студенческая группа, спортивная команда, бригада, банда.

Вторичные группы — социальные группы, члены которых  взаимодействуют опосредственно, как  правило — через членство в  каких-либо институтах и организациях.

Первичные группы — малые социальные группы, члены  которых находятся в прямом непосредственном взаимодействии.

Все большие  группы являются вторичными.

Малые социальные группы могут быть как первичными, так и вторичными. Вторичные малые группы, как правило, объединены общей функцией и характеризуются отсутствием эмоциональных контактов.

В качестве основных элементов социально-групповой структуры  могут выступать различные виды социальных групп, выделенные по разным основаниям. Это усложняет формирование единой социально-групповой структуры общества, и порождает различные подходы.

Подходы к формированию социально-групповой  структуры общества

Традиционный  подход включает в себя несколько подструктур:

• демографическая подструктура (половая, возрастная)
• этноподструктура (племя, народность, нация)
• территориальная подструктура (городское и сельское население, регион)
• классовая подструктура (классы и социальные группы)
• семейная подструктура

Социально-экономический  подход, отстаиваемый, в частности, российским учеными Татьяной Заславской и Розалиной Рывкиной, понимает под социальной структурой общества — самих людей, организованных в различного вида группы и выполняющие в системе экономических отношений определенные социальные роли.

В рамках подхода, также выделяет ряд подструктур:

• этнодемографическая подструктура
• социально-территориальная подструктура
• семейно-хозяйственная подструктура
• организационно-управленческая подструктура
• социально-трудовая подструктура
• профессионально-должностная подструктура

Подход  Питирима Сорокина. Рассматривая социальную структуру общества, Сорокин предложил схему выделения исходных элементов структуры в зависимости от характера ценностей, объединяющих отдельные группы общностей, выступающих в роли данных элементов.

Главнейшие формы  неорганизованных и полуорганизованных групп, основанных на непостоянных ценностях:

• внешне-организованные группы
• толпа, публика
• номинальные конгломераты

Важнейшие односторонние  группы, построенные на одном ряде ценностей:

• биосоциальные (расовые, половые, возрастные)
• социокультурные (род, территориальное соседство, языковая группа, профсоюз, экономическая группа, религиозная группа, политическая группа, идеологическая группа, элитарная группа)

Важнейшие многосторонние группы, построенные вокруг комбинации двух или более рядов ценностей:

• семья
• община
• племя
• нация
• каста
• сословие
• класс

Сложившиеся в  организованной группе ряды ценностей, закрепляют права и обязанности  каждого члена группы по отношению  к другим, функции и роли членов, а также престиж и социальный статус.

5. Базисные элементы социальной жизни

Социальная  жизнь – это сложное явление, представляющее собой организованную, упорядоченную систему действий и взаимодействий людей, их групп и общества в целом; функционирование социальных институтов и  организаций, социальных норм и ценностей, а также контроля. Основными элементами социальной жизни, таким образом, ее своеобразным скелетом являются социальное действие, социальное взаимодействие, социальные институты, группы, организации, а также социальные общности. Рассмотрим их.

План

1. Социальное  действие и социальное взаимодействие.

Социальное  действие – действие, направленное на другого и связанное с ожиданием ответной реакции. Основной теоретик – М. Вебер. Не всякое человеческое действие социально. Типология действий: целерациональные, ценностно-рациональные, традиционные, традиционные и аффективные. Первые два социальны, поскольку в первом случае четкое осознание цели и средств действия, а во втором действие самоценно для субъекта, оно совершается на основе убеждений действующего.

Социальное  взаимодействие – система взаимообусловленных социальных действий, при которой действия одного субъекта одновременно являются причиной и следствием ответных действий других. То есть это ожидание ожидания ответной реакции, совокупность социальных действий. Виды: солидарные и антагонистические, кратковременные и долговременные; организованные (семья) и неорганизованные (толпа), непосредственные и опосредованные. Спорный вопрос: 2 человека – социальное взаимодействие или еще нет?

2. Социальные институты,  социальные группы  и социальные организации.

Социальный  институт – относительно устойчивые типы и формы социальной деятельности и структурные компоненты социальной системы, отличающиеся внутренней структурой, интегрированностью всех своих элементов, многообразием и динамичностью своих функций. С.И. обеспечивают относительную устойчивость социальных связей и отношений в обществе в целом, они подобны канатам. Институты характеризуются выполнением ряда функций. Выделяют пять основных социальных институтов: институт семьи и брака, политические институты, экономические институты, институты образования, институт религии. Функция – назначение или роль, которую выполняет определенный социальный институт. Универсальные функции: социализация,  закрепления и воспроизводства общественных отношений, регулятивную, интегративную, транслирующую и коммуникативную. Специфические: рождение новых поколений, добывание средств существования, наведение порядка в обществе, открытие и передача новых знаний и т. д.

Деятельность  института считается функциональной, если она способствует сохранению стабильности и интеграции общества. В противном случае она считается дисфункциональной. Пример дисфункционального института – концентрационные лагеря.

Функции бывают явными и латентными. Латентные – скрытые. Пример: институт образования – явная (передача знаний) и латентная (социальное расслоение). Последствия деятельности явных функций являются намеренными и осознаются. С латентными наоборот.

Признаки социальных институтов: цели и задачи, относящиеся  к  явным функциям; образцы, правила поведения; символические черты; утилитарные черты; устные или письменные традиции.

Социальная  группа – одна из основных форм социального взаимодействия людей, их объединения, направленная на удовлетворение потребностей индивидов в осуществлении совместных действий.  Большие и малые, первичные и вторичные (по хар-ру взаимодействия),  формальные и неформальные (по способу организации и регулирования взаимодействия).

Социальная  организация – целевая общность людей. Или сложная взаимосвязанная иерархически социальная система (крупная вторичная социальная группа), образуемая для достижения определенных целей. Государство – институт и организация. Признаки организации: цель, распределение членов по статусам и ролям, разделение труда и его специализация на функциональной основе, построение по вертикальному (иерархическому) признаку с выделением управляющей и управляемой подсистем, наличие специфических средств регулирования. Бывают формальные и неформальные, союзные и деловые. Теоретик – Пригожин.