Іспанське Відродження

 
Іспанське Відродження

Зміст

1. Унікальність іспанського Відродження
2. Місце і значення роману «Дон Кіхот»Сервантеса у іспанській та європейській культурі.
3. Драматургія Лопе де Вега
4. Значення розвитку іспанської літератури для подальшого розвиту європейської.

Розділ 1.

Література Відродження  в Іспанії, а також в Португалії, тісно пов'язаній своєю культурою  з Іспанією і підвладній їй з 1581 по 1640 рік, розвивалася в складних і  своєрідних суспільно-політичних умовах. Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена на окремі королівства, які створювалися в різний час у міру відвоювання іспанської території від маврів. У ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянства, і це послаблювало владу короля.

Обмежували королівську  владу і міста, які відігравали  велику роль у боротьбі з маврами, мали незалежність і значні права. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскільки вони підтримували тісні зв'язки з Італією. Уже в XVI ст. представники міст становили наймогутнішу частину кортесів - дорадчого органу, що створився в Іспанії ще в XI ст. і складався з представників дворянства, міст і духівництва. Спроби посилення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаворитів, а згодом проти короля Енріке IV.

Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). Фердінанд спирався на міста і міських представників кортесів, що посилило антагонізм між дворянами і городянами. К. Маркс відзначав, що об'єднання Арагона і Кастілії під владою Фердінанда і Ізабелли створило сильну матеріальну основу іспанської монархії.

На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, а в 1520 р.- війну Священної ліги - об'єднання повсталих кастільських міст. Війну невдовзі підтримали міські низи і селянство, і вона набула грізного антифеодального характеру. Незважаючи на це, королівській владі за допомогою дворянства вдалося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні привілеї. Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався.

Розправившись з містами, король повів наступ на дворянство, а у відповідь на його опір розпустив кортеси. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада.

Ліквідація королівською владою древніх вільностей збігалася  зі зростанням зовнішньої могутності Іспанії, яка згодом стала першою колоніальною державою, найбільш впливовою країною Європи.

Проте справжньої державної єдності  іспанський абсолютизм не здійснив і  не міг надійно забезпечити могутність країни. Ні пограбування колоній, ні потік  золота з Америки монархія не зуміла використати для розвитку національної економіки, яка неухильно занепадала. Товарів у країні виготовляли мало, бо їх переважно ввозили; у зв'язку з цим занепали промисловість, землеробство, тваринництво, відбувалось масове зруйнування й зубожіння селянства, дрібного дворянства (ідальгії).

Головною опорою абсолютизму були армія і католицька церква. Сотні  тисяч священиків і ченців боролися з усіма проявами свободи і  вірно служили інтересам монархії. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найповнішим на той час втіленням католицької реакції.

Авантюрна зовнішня політика абсолютизму  розбещувала населення, відвертала увагу від плідної праці всередині  країни і вселяла надію на легке збагачення в колоніях і підлеглих європейських країнах (Фландрії, Італії) шляхом військової служби. «Всі енергійні люди цілої нації присвячували свої сили виключно війні, здобуваючи собі засоби до життя і почесне місце в суспільстві мечем, а не мирними промислами» (1).

(1) Черньішевский Н. Г. Полн. собр. соч.: В 15-ти Т^М- ГИХЛ, 1948, т. 4, с. 232.

Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непереможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу  Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність.

Такі соціально-історичні процеси  і визначали характер розвитку гуманізму  в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює  в Іспанії кінець XIV- перші три  чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість  і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно  пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська  література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Багатовікова боротьба проти арабського загарбання, завойована ще в середні віки незалежність міст, селянські повстання, розмах військових і політичних дій держави, далекі морські подорожі - все це визначило високий рівень народної свідомості, виховувало почуття гідності й честі, відвагу, допитливий розум. Звідси й характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Раннє Відродження в  Іспанії припадає на кінець XV- першу  половину XVI ст., зріле і пізнє  Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст. 

Найвищим досягненням  іспанської літератури Відродження  була творчість Сервантеса і Лопе де Вега. 

Розділ 2.

Мігель де Сервантес  Сааведра (1547-1616) народився в невеликому місті Алькаладе Енарес в родині небагатого лікаря, за походженням дворянина. Життя письменника, сповнене палких захоплень і гірких розчарувань, нерозривно пов'язане з долею країни. Замолоду Сервантес багато й успішно вчився і отримав добру гуманітарну освіту. В Мадріді, куди перебралася родина, він вступив на службу до папського посла Джуліо Аквавіва і, будучи в його почеті, в 1568 р. побував в Італії. Поїздка принесла багато вражень Сервантесу, дала змогу ближче познайомитися з італійською літературою, поширила його кругозір. На ці ранні роки припадають і спроби поетичної творчості. Перша публікація його віршів відноситься до 1569 р. Після смерті Аквавіва Сервантес змушений був шукати іншої служби і в 1570 р. став солдатом. 7 жовтня 1571 р. у знаменитому Лепантському бою, в якому іспано-італійські сили розгромили турецький флот, Сервантес був тяжко поранений, внаслідок чого у нього назавжди залишилася паралізованою ліва рука. Незважаючи на це, він повернувся у свій військовий загін, деякий час воював в його складі в Тунісі, потім знову перебував в Італії. Збереглися матеріали, які свідчать про велику мужність, хоробрість і стійкість Сервантеса-воїна. Був він надзвичайно допитливою людиною. Живучи в Італії, жадібно приглядався до життя народу, глибше пізнавав італійську культуру. В 1575 р. Сервантес залишив військову службу і невдовзі відплив до Іспанії, але дістався туди не скоро. Галеру, на якій він знаходився, захопили корсари і всіх полонених продали в рабство в Алжір. Майже п'ять років довелося Сервантесу пробути в неволі, терпіти наругу і приниження. Однак Сервантес не мирився з обставинами: для нього це був час безперервної боротьби і великих небезпек. Він готував бунти, організовував утечі невільників. Самому йому, незважаючи на численні спроби, втекти не вдалося. Тільки у 1580 р. його викупили з неволі, і він нарешті повернувся на батьківщину. В Іспанії чекали його нові злидні, матеріальні нестатки. Батьки нічим допомогти не могли, довелося йому знову шукати служби і боротися з нуждою. Багато сил Сервантес віддавав літературній праці, але матеріально вона його не забезпечувала. Письменник робив спроби займатися торговельними справами, проте безуспішно. У 1587 р. він одержав посаду в інтендантстві - став агентом по закупівлі провіанту для королівського флоту, йому доводилося багато їздити по країні, бувати в різних її місцевостях. Якось Сервантес довірив значну суму казенних грошей одному банкіру, котрий їх привласнив. Виконати судову вимогу - виплатити гроші - Сервантес не зміг і тому був ув'язнений, спочатку в 1597 p., а потім у 1602 р. Всі численні спроби знайти гідну службу були даремними. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письменник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадріді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась.

Сервантес жив серед  народу. З власного досвіду знав він долю солдата іспанської армії  і страждання раба, об'їздив свою країну, побував у багатьох її містах, бачив, як живуть селяни, ремісники, жебраки, бродяги, вслухався в їхню мову. Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприйняв народну любов до життя і ненависть до гноблення. Це й зумовило демократичний характер творчості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм.

Творчий шлях Сервантеса сповнений  напружених пошуків. Письменник звертався  до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».

Значним внеском в  іспанську літературу була драматургія  Сервантеса. Не все з неї збереглося. До нашого часу дійшли віршові драми «Алжірські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Вісім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 p., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письменник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій».

Драми написані відразу  після повернення Сервантеса з Алжіра і відбивають його враження й переживання, пов'язані з перебуванням у неволі. Особливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» - героїчна трагедія, написана на основі історичного факту-облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істориків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона. Найбільше уяву Сервантеса, який з власного досвіду знав неволю і непоборність протесту проти неї, вразило самознищення маси людей з ненависті до рабства. Це й визначило ідейно-художню інтерпретацію драматургом історичного факту в плані звеличення патріотизму, свободи й героїзму боротьби за неї.

Зміст трагедії в основному становить картина загибелі героїчного народу. Ціла серія окремих сцен передає неймовірні страждання нумансійців від голоду і хвороб, цілковиту безвихідність їхнього становища і водночас дивовижну внутрішню незламність і пристрасну ненависть до рабства. Такі картини і створюють образ народу, який є головним героєм трагедії. Сервантес вводить численні персонажі, кожний з них є визначеною особистістю, але всі вони настільки відчувають себе невіддільними від мас і пройняті спільною волею - не скоритися завойовнику, що сприймаються як єдиний образ.

Загибель народу показана в трагедії як прояв його сили, любові до свободи та непохитної відданості батьківщині. Проголошенням слави  героїчному народу і закінчується трагедія. Коли Сціпіон вступив у місто після загибелі нумансійців, він застав там єдину живу людину - підлітка Віріата, який стояв на високій вежі. Римський полководець надіється мати хоча б одного бранця. Він обіцяє Віріату багатство і свободу, якщо юнак добровільно здасться. Але Віріат, проголосивши вірність рідному місту і рішенню нумансійців померти вільними і залишити завойовнику один тільки попіл, кидається з вежі. Сціпіон не може не визнати величі такої загибелі. «Твій вчинок укриває тебе славою і розвіює на порох мої перемоги»,- говорить він.

Завершує трагедію виступ алегоричного персонажа - Слави, яка  виголошує хвалу нумансійцям  і тим, для кого служитиме прикладом  їхній героїзм і патріотизм.

Крім Слави, в трагедії виступають ще й інші алегоричні персонажі: прекрасна Іспанія, дух річки Дуеро, Війна, Хвороба, Голод. Драматург вводить їх для підсилення узагальнень та ідейного звучання трагедії, чіткішого вираження проголошуваних у ній ідей. Хоч це і внесло умовність і надмірну риторичність в трагедію, вона загалом вражає величністю задуму і патетичною силою.

Зі «Зруйнуванням Нумансії»  в іспанську драматургію увійшов  новий жанр - національно-героїчна трагедія.

Іспанський театр неодноразово відроджував «Зруйнування Нумансії»  на сцені в моменти великих національних випробувань. На початку XIX ст. її ставили в обложеній військами Наполеона Сарагосі. Взимку 1937'р. під час героїчної оборони Мадріда від фашистських армій трагедія йшла на сцені «Театру Сарсуели». Велич і гордість духу нумансійців надихала захисників іспанської столиці.

Комедії Сервантеса пройняті гуманістичним поглядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання  в одній п'єсі високого і низького, драматизму й іронії. Сюжети драматург звичайно брав з романсів або італійських гуманістичних творів. Комедія «Алжірські в'язниці» була переробкою ранньої драми «Алжірські звичаї».

Найкращою комедією реалістичного  плану є «Педро де Урдамалес». Написана вона в дусі традицій шахрайського роману, а сам образ Педро взятий з народних пісень і оповідок. П'єса не має розвинутої драматичної дії, вона складається з окремих епізодів, в яких головною дійовою особою є Педро - людина надзвичайно бадьора, дотепна й обдарована, здатна на різноманітні перетворення. Він виступає як наймит, жебрак, циган, студент, актор. Через цей образ і подається критика різних соціальних пороків і забобонів.

Високо ціняться інтермедії Сервантеса - живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсякденної дійсності. Персонажі інтермедій - це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, веселі жінки, дурні чоловіки. Хоч інтермедії виникли на основі пасос Лопе де Руеди, вони за своїм мистецтвом стоять незрівнянно вище їх. В'інтермедіях Сервантес проявив велике знання народного побуту і людської психіки. Привабливість його творів - у живості дії, дотепності й тонкому гуморі, багатстві та яскравості мови. Видатний російський драматург О. М. Островський переклав інтермедії Сервантеса російською мовою і оцінив їх як «правдиві перлини мистецтва» за їх гумором, яскравістю і силою зображення найзвичайнішого життя.

Велика заслуга Сервантеса - у створенні національної гуманістичної новели. В 1613 р. він опублікував збірку «Повчальні новели». В Іспанії періоду зрілого Відродження вже існували збірки оповідань, але це були перекази або переклади італійських або інших чужоземних творів. Новели Сервантеса цілком самобутні. У передмові до збірки письменник підкреслював їхню оригінальність: «...Я перший, хто почав писати по-кастільському, бо всі надруковані у нас численні новели перекладені з іноземних мов, тоді як мої новели - моя цілковита власність; створюючи їх, я нікого не наслідував і нікого не обкрадав: вони зародилися в моїй душі і виготовлені на світ моїм пером...». Там же автор зазначав, що кожна людина зможе узнати з новел щось корисне про життя. В такому смислі новели і називаються повчальними. Повчальності надає їм не дидактизм, а правдиве зображення життя. «Я назвав їх «повчальними», і дійсно, коли подивитися як слід, серед них немає жодної, з якої не можна було б взяти корисне повчання...»

Сюжети новел оригінальні, майже всі побудовані на матеріалі  іспанської дійсності. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних соціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро.

Значна частина новел  має гостросатиричний характер. У  них викриваються різні пороки іспанського  суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В іншій групі новел зображені люди з ідеальними рисами характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах - любовна тема.

Одним із кращих викривальних творів є новела «Ліценціат Відрієра». В ній розповідається сумна історія обдарованого селянського юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим. Сказавши собі, що «не святі горшки ліплять», він прийшов у Сала-манку, щоб здобути вченість і славу. Завдяки винятковим здібностям і наполегливості, став студентом університету, успішно вивчав законодавство, гуманітарні науки і здобув науковий ступінь ліценціата. Одна куртизанка, намагаючись «причарувати» Томаса, цілком поглинутого науками, напоїла його приворотним зіллям, від чого Томас захворів і збожеволів. Це було дивне божевілля: ліценціат зберіг розум, але уявив себе скляним і боявся розбитися. Він нікому не дозволяв наближатися до себе і розмовляв тільки на відстані. Назвавшись Відрієрою, дивовижно одягнувшись, схожий на опудало, він блукав містом, звичайно супроводжуваний натовпом. До нього зверталися з питаннями на різні теми, і він відповідав, вражаючи всіх глибиною й силою свого розуму. Один вельможа з Вальядоліда зацікавився незвичайним явищем і взяв безумця до себе. Відрієра продовжував давати відповіді, і були вони такими влучними, гострими і сатиричними, що коли б ліценціат не уявляв себе скляним, «ніхто б не мав сумніву, що він один із найрозумніших людей на світі». Відрієра говорив про пороки і викривлену поведінку багатьох людей: поетів, погонщиків мулів, матросів, невірних жінок, шахраюватих аптекарів, корисливих лікарів, невігласів-учених, жорстоких суддів, продажних поліцейських, улесливих придворних та ін. Загалом відповіді безумного ліценціата набувають значення критичного огляду протиприродного життя Іспанії, яка «робить своїми улюбленцями нахабних жебраків і губить людей скромних і гідних, відгодовує, як на забій, безсоромних блазнів і морить голодом людей розумних і совісних».

Сміливі думки безумного Відрієри розважали натовп і прощалися йому. Коли ж він видужав і повернувся до своїх занять, його проникливий розум став нікому не потрібний. Щоб не померти з голоду, ліценціат найнявся солдатом і відправився у Фландрію.

Зображення безумного героя - розповсюджений у літературі Відродження прийом, який давав змогу відкрито говорити правду про нерозумний порядок речей у суспільстві.

Протиприродність існуючого  суспільства піддається гострій  критиці і в новелі «Рінконете і Кортадільйо», написаній у дусі шахрайського  роману. Розпочинається вона розповіддю про двох підлітків-пікаро, Рінконі і Кортадо, які після низки шахрайських витівок і крадіжок потрапляють у Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо. Зображення цього кубла злодіїв і злочинців і займає центральне місце в новелі. «Братство» Моніподьйо, визнане усіма, хоч і негласно, має свій статут, строгий розподіл обов'язків і свою мораль. Всі «брати» за певним порядком здійснюють злочини, зберігають видимість благочестя, особливо Моніподьйо, і надіються потрапити до раю. Стара Піпота переховує кошик з украденою білизною і ставить свічку перед іконою - це дає їй тверде переконання, що вона неодмінно «взутою й одягненою відправиться на небо».

Певну частину награбованого  «братство» виплачує на церкву, його «етика» не дозволяє грабувати родичів альгвасіла. Між «братством» і суспільством існує найтісніший зв'язок. Заборону грабувати родичів альгвасіла Моніподьйо з'ясовує так: «...Цей добрий альгвасіл в один день покриває стільки наших гріхів, що ми і в сто днів стільки добра йому не зробимо». Моніподьйо платить офіційним особам, які для нього «стараються». Наприклад, судовому писцеві перепадає за те, що «коли буває на те його добра воля, ніяка провина не визнається за злочин і за жодний злочин суворої кари не належить». Статут вимагає «чесності» й ретельності у виконанні замовлень, які реєструються у спеціальній книзі. Послугами «братства» користуються пристойні й шановані в суспільстві люди. Кабальєро замовляє зробити чотирнадцять ран на лиці купця, дама - шість ударів горбатому кравцю, ще хтось - вимазати смолою будинок недруга і т. д.

Таким чином викривається не тільки злочинний світ, а й  усе суспільство, створюється враження загального розпаду його моральних  основ.

У сатиричних новелах  Сервантес не надає великого значення інтризі, вона, як правило, зовсім проста. Всю увагу письменник зосереджує на створенні яскравої, правдивої картини звичаїв і побуту, старанно виписує деталі, подає широкі описи. Такий творчий метод і ясно виражений демократизм споріднюють твори Сервантеса з реалістичними полотнами тогочасного іспанського жанрового живопису валенсійської школи та мистецтвом Веласкеса.

Характерним зразком  новел, в яких життя зображується в його ідеальних проявах, є авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка». її героями | є двоє благородних закоханих молодих людей, іспанка й англієць, які пройшли через тяжкі випробування, але зберегли свої почуття і досягли щастя. Світ, у якому живуть герої, не ідеалізований, а реальний, в ньому є і корисливість, і підступність, і злочини. Але все це не владне над героями. Вони сильні своєю духовною красою, постійністю почуттів, благородством вчинків. Таким зображенням перемоги ідеального над реальним Сервантес утверджував торжество гуманістичних ідеалів і виражав свою віру в людину.

Відповідно до тематики в новелах визначаються і два  стилістичні плани: з одного боку, стиль персонажів реального плану - просторічний, повсякденний, в який нерідко входить і жаргон; а  з другого - мова ідеальних героїв - опоетизована, піднесена, дещо ускладнена.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго  Дон Кіхот Ламанчський» (перша  частина -1605 p., друга-1615 p.). «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав  «Дон Кіхота» як пародію на рицарські  романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон  Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку  в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського  роману містяться і в численних  міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета» (ч. І, гл. 5). Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, , не розплутав би їх і не зрозумів» (ч. І, гл. 1). У багатьох епізодах роману різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він з пряничного тіста» (ч. І, гл. 47). Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити на довічну каторгу».

«Дон Кіхот» завдав нищівного  удару рицарському роману і покінчив з його популярністю.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрий багато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема, писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів»(1).

(1) Белинский В. Г. Полн. собр. соч.- Л.: ОГИЗ, 1948, т. 13, с. 3.

Великим і плідним  за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважав також І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія  рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...»(1). У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

(1) Франка Іван. Твори: В 20-ти т.- К.: ДВХЛ, 1955, т. 18, с. 80-81.

Безумовно, Сервантес  опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романів використані  в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка  необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Сервантес «повалив узурпаторську владу фантазії» (А. Нексе) і звернувся до реальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ - початку XVІІ ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в воман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного  життя височать дві постаті: бідного  ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився  стати його зброєносцем. Це новаторські  образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса - це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони - «особи конкретні й типові» (В. Г. Бєлінський).

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного  рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний  спис, древній щит, худа шкапа і  хорт» (ч. І, гл. 1), і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого рицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних власть імущими» (ч. І, гл. 22). Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).