Становление социологии

1. Збором і обробкою емпіричних даних люди почали займатися дуже давно. Перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ робилися у більшості народів, про які до нас дійшли історичні дані і які вступили на стадію утворення державності, а саме греків, римлян, єгиптян, китайців, японців, індусів, персів і євреїв . Особливо регулярними перепису населення - через кожні два роки - були в Стародавньому Єгипті та Римі. Давньосхідні держави об'єднували сотні тисяч, а іноді й мільйони людей. Організація праці та відпочинку настільки значних мас людей поставило уряд перед необхідністю збору самих різних даних про соціально-економічному складі населення, його демографічний і виробничий потенціал, міграції і пересування, розподіл по професіями, верствам і національностей. Соціальна статистика знадобилася царям і фараонам для ефективного управління країною.

Відомі письмові свідчення  про проведення обліку населення - його соціального та демографічного складу, ставлення до військової служби та можливості участі в державному управлінні, рівня економічного добробуту і  т.п. Перш за все вони були пов'язані з встановленням чисельності населення, здатного носити зброю та сплачувати податки. З одного тільки Єгипту епохи Нового царства (що тривав близько 500 років) дійшло приблизно 1,5 тис. текстів державної документації та приватної ділового листування. Під часи єгипетського фараона Амазіс (570 - 526 до н. е..) кожен мешканець зобов'язаний був з'явитися до спеціального чиновника і повідомити про свої заняття, засобах і доходи. У 2 ст. до н.е. в Єгипті кожні два роки самостійні домогосподарства з усіма їх домочадцями вносилися до списків, а глави домогосподарств давали присягу в тому, що дані ними відомості правильні.

Протягом довгого часу періоди правління царів обчислювалися  з цих переписів, якими відали вищі чиновники країни. Таким чином, державне регулювання економічних відносин в централізованих суспільствах Стародавнього Сходу грунтувалося на систематичному обліку та опитуваннях зайнятості населення. У Древній Греції під часи правління Солоона (635 - бл. 559 до н.е.) існувала складна система статистичного обліку доходів громадян. Вона сформувалася як складова частина проведених їм широкомасштабних державних перетворення, покликаних ліквідувати пережитки родового ладу, зрівняти права і обов'язки громадян, враховуючи не їх племінне походження, а матеріальні доходи. Все населення поділялося на чотири стани у відповідності з майновим цензом (лат. cesus, від censeo -- роблю опис, перепис), представники яких стали користуватися різними соціальними правами.

Для більш точного станового зарахування громадян потрібні були докладні відомості про все населення, які збиралися регіональною владою. В Афінах з найдавніших часів вівся регулярний облік природного руху населення, проводилася реєстрація народжених і померлих. Після народження всі вільнонароджені відразу вносилися в офіційні списки, потім юнаки, які досягли 18 років, вносилися до списки здатних воювати, а по досягненні 20 років - у списки повноправних громадян поліса-держави. Найбагатший матеріал про практику проведення соціальних обстежень дає нам історіяДревнего Риму. Заради отримання відомостей для військових і фінансових силах своєї держави, легендарний засновник вічного міста Ромул (8 в. до н.е.) провів два перепису населення, перше - на початку свого царювання, другий - у кінці. Починаючи з часів Сервія Тулія (7 в. До н.е.) у Стародавньому Римі проводився перепис населення кожні 5 років. При цьому вони супроводжувалися масовими <очисними> жертвопринесеннями .

Давньосхідні імперії  і навіть невеликі за розмірами держави  знаходилися в неспокійному оточенні: вони постійно ворогували один з одним, робили набіги, щось захоплювали, грабували, спалювали, руйнували, забирали полонених і ховали загиблих солдат. Уряду треба було знати кількість тих, хто здатний до військових походів, готовий трудитися і обслуговувати інших, будувати іригаційні системи, вирощувати врожай або у разі необхідності, захистити кордони держави, перебуваючи в так званому резервному віці. Тривалість життя була невелика, народжуваність і смертність - високі. У демографічному плані це були дуже рухливі та неспокійні громадські формування.

Середні століття дали незначний  матеріал про проведення соціальних досліджень. Самим значним пам'ятником Середньовіччя залишається "Книга страшного суду» - зведення матеріалів загальної поземельного перепису в Англії, розпочатої з ініціативи Вільгельма Завойовника в 1086 р. з метою виявлення матеріальних ресурсів королівських володінь, а також прав власності. Її склали французькі писарі, які прибули з Нормандії і Мена.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові форми суспільної думки, нову форму пізнання дійсності  – філософію. Міфологія та епос замінюються  історичними хроніками. Спроби формування соціальних теорій зустрічаються у творчості Демокріта, Платона, Арістотеля та інших мислителів античності. Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично артикульованого розмежування суспільства і держави. Демокріт (близько 470 р. до н. е. – помер у глибокій старості), стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей Демокрит вважає поділ праці, результати якого він оцінює з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, творчість якого ще й досі викликає у дослідників суперечливі оцінки. Соціальну філософію Платона можна вважати однаковою мірою реформістською та утопічною. Платон наводить свій погляд на ідеальну державу, вважаючи, що більшість людей одними власними зусиллями не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.  Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах  індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Жадоба, користь, свавілля підривають стабільність суспільства, воно хворіє з середини і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Платон намагається сконструювати  свій ідеальний поліс за допомогою творчої трансформації принципів східного ієрархічного управління – генерального поділу суспільства на два стани: управлінців і виробників. Людина для держави, а не держава для людини – ось кредо політичної філософії Платона. Найповніше ці питання вирішуються в його діалогах “Політика”, “Держава”, “Закони”.

Утопія Платона має  амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а також несправедливість в цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для  того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

^ Аврелій Августин (354–430) розглядав два різновиди держави – град божий” та “град земний”, церква і держава. Тобто одні люди живуть за земними стандартами, інші – за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що затримала занепад рабовласництва. Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об’єктивний процес, який є частиною еволюції світу в цілому. Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.

^ Фома Аквінський (1225–1274), широко застосовуючи положення   Арістотеля, виводить ієрархію форм  світу: від Бога – чистого розуму – до духовного світу – і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. За таким же ієрархічним принципом будується і суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так і людських і божественних. Людська воля має підкорятися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський будує досконалу систему світового порядку: народ – володар – закон людський – закон природний – закон божественний – закон вічний.

За період середніх віків  формою соціальної і політико-правової  теорії стали єретичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики  християнства, виражали соціальний протест  проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280–1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму А. Данте (1265–1321), Ф. Петрарка (1304–1374), Л. Бруно (1370–1444), В. Лоренно (1407–1457) та ін.

• Як емпірична дисципліна соціологія займається збором та аналізом конкретної інформації (вербальної і числової), максимально близької до безпосередніх завдань управління. Історично першою формою збору такої інформації було врахування матеріальних і людських ресурсів у масштабах держави, окремого маєтку або міста. Як правило, необхідність обчислення була пов’язана з вирішенням військових і фінансових питань. Саме так започатковуються перші переписи населення і перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ і процесів. Наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Давидом (бл. 973 р. до н.е.), що мало велике політико-економічне значення. Переписи населення та його майна у Стародавньому Римі здійснювалися з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу членів суспільства. Пізніше, у Стародавній Греції, держава втратила монополію на проведення обліку. Ініціаторами виступали, окрім влади також володарі майстерень, маєтків, торгівельної справи.

Історія Стародавнього Риму наводить вищі зразки державного збору даних про населення, землі, майно. За часів Сервія Туллія (VI ст. до н.е.) у цій державі діяв спеціальний орган обліку – ценз. Окрім періодичних переписів цензори вели і поточні спостереження за рухом населення, фінансами, армією. Обов'язковим для кожного сімейства було ведення обліку домашнього господарства.

2. Початок сучасного емпіричного суспільствознавства позв'язують  з виходом у 1662 р. в Лондоні праці ^ Джона Граунта "Природні і політичні спостереження, перераховані і зроблені над бюлетенями смертності щодо управління, релігії, торгівлі, зростання, повітря, хворобах і різних змін означеного міста" і з проголошенням у 1660 р. в університеті німецького міста Гельмштедта академічного курсу лекцій присвячених державній характеристиці різноманітних країн, що читав Герман Конрінг. Напрям, основи якого започаткував Граунт, трохи згодом, завдяки У. Петті, дістав назву "політичної арифметики". Цей метод зосереджувався на кількісному вимірі держав, за допомогою універсальної форми чисел. Інший напрямок, відомий під назвою "Статистика" або “Державоведення” (у перекладі українською мовою), продовжив традицію словесного опису основних соціальних показників щодо державного устрою конкретної країни, її території, населення, ремесел, торгівлі, звичаїв, тобто всього, що може бути корисно для людей, які займаються практичною державною діяльністю.

Обидва джерела сучасних емпіричних суспільних наук у першопочатковому вигляді паралельно готували саму можливість майбутньої диференціації і спеціалізації  наукового знання, накопичували фактичний  матеріал, методичний досвід. Більше того, незважаючи на полярність підходів, що можна охарактеризувати в неокантіанських термінах як ідіографічний і номотетичний, "статистика" і "політична арифметика" мали щось загальне. Передусім, це - розуміння своїх завдань - постачати корисну (науково вірогідну) інформацію для практики політичного управління. Проте найголовнішим з предметів вивчення представники обох шкіл вважали населення, людей.

Перші соціологи-емпірики (хоча так назвати їх можна тільки  умовно, адже багато з них взагалі не належали до наукового світу, а соціологія ще довго не була сприйнята в академічному середовищі як самостійна дисципліна) в дослідженні, припустимо, в’язнів, намагалися не просто визначити їх кількість і числове співвідношення з усією сукупністю населення, але в більшому ступені зміряти та описати моральні характеристики цього суспільного прошарку, умови життя і причини перетворення нормальних членів суспільства на злочинців.

Суттєвим для всього прогресу науки, включаючи емпіричну  соціологію, було відкриття новаторського засобу вибірки, при якому судження про  всю сукупність однорідних явищ робилося за відбірковими побічними даними. Цим засобом користувались як політичні арифметики, так і державознавці, хоча поглибленого теоретичного обґрунтування цей засіб дістав у межах "політичної арифметики". До ХІХ ст. в арсеналі наукового дослідження, завдяки зусиллям представників обох напрямів, знаходились апробовані засоби угруповування (класифікації даних), в тому числі табличні і картографічні форми, засоби перехресного порівняння, підрахування невідомих величин, наприклад кількості населення або середньої тривалості життя за наявними побічними даними (таблиці смертності та ін.). У цей же час було розроблено поняття "середньої величини" як умовної позначки статистичних правильностей, висунуто ідею; у вигляді робітничої гіпотези зроблені перші формулювання закону великих чисел.

Отже емпірична соціологія ХІХ ст. мала досить цікаву передісторію, яка почалася ще за античних часів і завершилася створенням оригінальних наукових течій “політичної арифметики” та “державознавства”.

Емпірична соціологія, як і теоретична, особливо широко розвивалася в Англії, Франції та Германії. Для її становлення характерні наступні особливості. По-перше, емпіричні соціальні дослідження з’явилися раніше, ніж академічна соціологія. Так, Вільям Петті, Джон Граунт, Грегорі Кінг і Едмунд Галлей випрацювали методи кількісного дослідження соціальних процесів. По-друге, методологія й методика емпіричних досліджень випрацьовувалася головним чином натуралістами (чи природознавцями), такими як Е.Галлей, П.Лаплас, Ж.Бюффон, А.Лауваз’є, а теоретична соціологія – філософами (О.Конт, Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, Ф.Тенніс). По-третє, на ранніх етапах теоретична і емпірична соціологія розвивалися паралельно і в значному відриві одна від іншої. В академічній соціології переважали глобальні еволюційні схеми і порівняльно-історичний метод, які не вимагали строго емпіричного підтвердження, задовольнялися некритичним збором фактів для ілюстрації апріорних схем. По-четверте, емпірична соціологія зародилася поза сферою університетів (як центрів наукової думки), а в практичній сфері – сфері державних службовців, підприємців, лікарів, вчених-натуралістів, вчителів. Її виникнення стимулювалося практичними потребами капіталістичного суспільства.

Великий вплив на становлення  емпіричних соціальних досліджень здійснили  монументальні дослідження аграрної праці Джона Сінклера, санітарних умов побуту трудівників Джеймса  Кей-Шатлуорта, проблем бідності, занять й умов життя в промисловому місті  Чарльза Бута (1840-1916).

У Франції до числа родоначальників  емпіричної соціології відносять Луї Віллерме (“Зведення фізичного й морального стану робітників на паперових, вовняних та шовкових мануфактурах” (1840)). Немалу роль в розвиток соціальної емпірики внесли роботи Александра Паран-Дюшатле “Суспільна гігієна” (1836) та “Проституція в Парижі” (1834); Андре Геррі – “Нариси моральної статистики Франції (1932); Фредеріка Ле Пле - “Європейські робітники” (1877-1879).

Але найпомітнішим серед  емпіриків був один із найвизначніших статистів ХІХ ст. Адольф Кетле (1796-1874). З його ім’ям в історії науки пов’язаний перехід соціальної статистики від збору й опису фактів до встановлення сталих кореляцій між показниками, чи статистичними закономірностями. Праця А.Кетле “Про людину і розвиток її здатностей, чи Досвід соціального життя” (1835) допоможе соціологам перейти від умоглядного виведення нічим не перевірених “законів історії” до індуктивно виведених і статистично вирахуваним соціальним закономірностям. Власне, саме з цього моменту треба розпочинати відлік соціології як строгої, емпірично обгрунтованої науки [41, c. 32-35].

Досягнення А.Кетле:

1.       відкриття  статистичних закономірностей;

2.       концепція  строгих величин і “середньої  людини”, згідно з якою арифметично  середня величина, отримана на  підставі розподілення відповідей  на питання, немов би онтологізується,  отримує самостійне життя в  середньо-типовому представникові  даної групи, суспільства;

3.       встановлення  соціального закону як сталої тенденції зміни середніх величин, а чи ж сталої кореляції між декількома характеристиками;

4.       методологічні  правила формулювання анкетних  питань. (А.Кетле рекомендував ставити лише такі питання, які:

а) необхідні і на які можна отримати відповідь;

б) не викликати у людей підозри;

в) однаково розуміються усією  сукупністю опитуваних;

г) забезпечують взаємний контроль.

В англійській і французькій емпіричній соціології можна виокремити умовно наступні основні напрямки:

• політична арифметика (У.Петті і Дж.Граунт) – найпростіше кількісне дослідження суспільних явищ;
• соціальна фізика (А.Кетле) – емпіричні кількісні дослідження фізичних характеристик людини і встановлення статистичних закономірностей суспільних явищ з застосуванням складних математичних процедур (розумілась як теоретична дисципліна);
• соціальна гігієна (Е.Чадвік, Л.Віллерма, А.Паран-Дюшатле) – емпіричний опис санітарних умов праці й побуту міських промислових робітників, класифікація соціальних показників здоров’я населення на підставі опитувань, інтерв’ю й спостережень з метою випрацювання практичних рекомендацій для проведення доброчинних соціальних реформ;
• моральна статистика (А.Геррі, Дж.Кей-Шаттлуорт) – збір й аналіз кількісних даних щодо моральних й інтелектуальних характеристик різних станів населення з метою розробки рішень в області соціальної політики і соціального управління;
• соціографія (школа Ле Пле (сюди можна також віднести й Б. та С.Вебба і Ф.Енгельса)) – монографічний опис територіальних чи професійних спільнот (необов’язково з використанням кількісних методів обробки даних) з опорою на статистику й спостереження, результати яких зазвичай використовуються для аналізу динамічного (історичного) стану об’єкту в різний час.

3.  На початку ХІХ ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, розвитку набувають емпіричні соціальні дослідження. Французький мислитель К.А.Сен-Сімон (1760–1825) одним з перших порушив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень знань, які ґрунтуються на спостереженні і запропонував зайнятися “встановленням послідовних рядів фактів”, оскільки, на його думку, це справді надійна частина знань. Сен-Сімон виробив концепцію “соціальної фізіології”, в якій раціоналістичні погляди поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ. Він зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму, що закономірно розвивається. Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму в філософії та соціології (від лат. positivus – заснований на досвіді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні “позитивної” соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.

Родоначальником позитивізму  вважають французького філософа, соціолога О. Конта (1798–1857). Основна наукова розробка О. Конта “Курс позитивної філософії” у 6 томах була опублікована у 1830–1842 р.р. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як “соціальної фізики”, а відтак – як “соціології”. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі ускладнювалася через вплив кожного покоління на наступне. Істотними у контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, з одного боку, і крайнощів емпіризму, – з іншого, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експериментального й історичного методів.

Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика – це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить поняття “система”, яке дотепер є одним з центральних у соціології. У Конта воно органічно пов'язане з ідеєю еволюції.

У розумінні закономірностей  розвитку природи і суспільства  О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності людей, їх суспільної свідомості: 1)теологічна – домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей  пояснюються впливом надприродних сил; 2) метафізична – місце релігійного  уявлення займає дослідне знання про  явища світу і життя людей, але при слабкому розвитку науки  поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні; 3) позитивна – на зміну  теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження  законів довкілля і життя людей.

4. Ідеї позитивізму були уточнені, поглиблені й розвинуті Гербертом Спенсером (1820–1903) англійським філософом і соціологом, який відзначався надзвичайною ерудицією та працездатністю. Його робота “Основи соціології” (1877р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга вченого полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, вважав Г. Спенсер – це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення  і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, з погляду Г. Спенсера є: інтеграція – перехід від простого до складного; диференціація – перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку – перехід від невизначеного до визначеного.

Спенсер визнавав аналогію між  суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між  органами – спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, вважав Г.Спенсер, має три системи  органів: виробничу, розподільну і  регулятивну. Як специфічні частини  суспільства він виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові. Всі вони розглядаються ним як продукти повільної еволюції.

Г.Спенсер виокремив два  типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується посиленим централізованим контролем  та ієрархічною системою влади. Все  життя насамперед підпорядковане дисципліні, церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, тут з'являється політична свобода, а соціальна організація стає гнучкішою. Головною ознакою суспільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Західна соціологія цього  періоду розвивалася під впливом  двох  основних концепцій, органічно  пов'язаних з позитивізмом, – еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства вбачався соціологам-позитивістам у вигляді більш-менш прямолінійної еволюції, а його структура зводилася до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план – природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, – формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

^ Географічна школа –  це натуралістичні вчення, які  головну роль у  розвитку  суспільств, народів відводять їх географічному положенню і природним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821–1862). Він обґрунтовував механічний географічний детермінізм, який проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем, в якому вона живе.

^ Школа німецької геополітики,  очолювана Карлом Хаусхофером  (1869–1946), визначальними вважала суто  природні причини, географічно  детерміновані тенденції політичного  розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були  почерпнуті сумнозвісні аргументи  щодо дефіциту “життєвого простору”  і неприродності політичних кордонів  Німеччини для виправдання фашистської  агресії. За сучасних умов поняття  “геополітика” має і позитивне  тлумачення. Це – міждисциплінарний  напрям, що вивчає залежність  зовнішньої політики держав, міжнародних  відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків,  зумовлених географічним положенням  країн, кліматом, природними ресурсами,  розселенням тощо. Геополітика у  такому розумінні передбачає  вироблення геостратегії держави,  основних напрямів її зовнішньополітичної  діяльності.

^ Расово-антропологічна школа  інтерпретувала суспільний розвиток  у поняттях спадковості, “расового  добору”, боротьби “вищих” і  “нижчих” рас. Її зародження пов'язане з іменем Жозефа Артюра де Гобіно (1816–1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

^ Органічна школа розглядала  суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства  – як аналогічний розподіл  функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт  Шеффле (1831–1903) економічне життя  суспільства ототожнював з обміном  речовин в організмі.

^ Соціал-дарвіністська школа,  започаткована наприкінці ХІХ  ст., спиралась головним чином  на вчення Г. Спенсера, зводячи  закономірності розвитку людського  суспільства до закономірностей  біологічної еволюції і принципів  природного добору, боротьби за  існування і виживання найбільш  пристосованих організмів. Відповідні  детермінантні чинники застосовувались  і щодо суспільного життя. Найвідомішим  представником цієї школи вважають  польсько-австрійського соціолога  Людвіга Гумпловича (1838–1909).

Спроби звести соціальне  до біологічного, властиві позитивістській  соціології, виявлялись явно неспроможними  і наприкінці ХІХ ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій  у соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявляли зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституалізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли “експансії” психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався так званий психологічний напрям у соціології.

^ У психологічній соціології  можна виділити кілька концепцій: 1) психологічний еволюціонізм; 2) інстинктивізм; 3) “психологія народів” (тісно пов'язана  з етнографією); 4) інтеракціонізм.

Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія,  пов'язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології ^ Лестер Френк Уорд (1841–1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил, який Уорд називає генезисом, доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий бік еволюції Уорд називає телезисом. Первинною соціальною силою, за Уордом, є бажання (голод, спрага тощо), пов'язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду, тощо. На основі первинних бажань формуються складніші – інтелектуальні, моральні та естетичні, за допомогою яких Уорд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення).

^ Франклін Генрі Гіддінгс (1855–1931), засновник першої в США  кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство – це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному боці справи. Первинний та елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінсом – це “усвідомлення роду”, тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.