Становлення і розвиток регіональної політики України

Міністерство  освіти і науки України

Хмельницький  національний університет

Інститут  економіки і управління

Становлення і розвиток регіональної політики України

                                    Реферат

                                                                (регіональної економіки)

                                                                                           студентки групи УПЕП-09-2

                    факультету бізнесу

        Пенцак Олени Петрівни

Хмельницький  – 2011 

План 

 Вступ

1. Сутність державної  регіональної політики, її мета та завдання
2. Розвиток місцевого самоврядування як один з пріоритетів державної регіональної політики
3. Світовий досвід формування та реалізації державної регіональної політики

Висновки 

Список  використаної літератури

Вступ

Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та реформування системи управління зумовлюють зростання  ролі територій у проведенні економічних  трансформацій і становленні  нових форм господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

Питанням регіональної політики присвячено немало праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, таких як Е. Алаєв, З. Варналій, М. Долішній, В. Поповкін, С. Романюк, М. Чумаченко та ін. Разом з тим, не до кінця дослідженими, а тому й невирішеними залишаються проблеми, пов'язані регіональною асиметрією, структурними та іншими диспропорціями в економічній та соціальній сферах регіонального життя, недосконалістю механізмів реалізації та відсутністю чіткої системи інструментів державного впливу на процеси, що відбуваються в регіонах.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним  чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. В  Україні впродовж десятиліття незалежності регіональна політика не належала до пріоритетів внутрішньої політики держави, що означало, в свою чергу, відсутність структурованого і  ефективного регіонального управління. Сьогоднішній етап державотворення  дозволяє і вимагає законодавчого  закріплення нової ідеології  регіональної політики і формування нової архітектури регіонального  управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного  перерозподілу повноважень між  місцевими органами виконавчої влади  та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

1. Сутність державної  регіональної політики, її мета та завдання

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні  інтереси самих регіонів з урахуванням  природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань  розвитку суспільства.

  Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. [4]

   Регіональна політика - складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів.                          Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому  підсумку визначають її стратегію і  тактику. Вона грунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.[2]

 Кабінет Міністрів України  розробив і вніс на розгляд  Верховної Ради України проект  Закону України «Про концепцію  державної регіональної політики»,  згідно з якою ця політика  являє собою систему заходів  організаційного, правового та  економічного характеру, що здійснюються  державою у сфері регіонального  розвитку країни відповідно до  її поточних і стратегічних  цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

 Об’єктами регіональної економічної  політики можуть бути різні  адміністративно-територіальні утворення  або їх сукупність, суб’єктами  — органи виконавчої влади  та місцевого самоврядування, які  безпосередньо виконують функції  щодо забезпечення соціально-економічного  розвитку регіонів. Державна регіональна економічна політика грунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів. [5]

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

 Зокрема, в економічній сфері  вона полягає у досягненні  економічно доцільного рівня  комплексності господарства регіонів  та раціоналізації їх структури;  створенні економічних передумов  для розвитку підприємництва  та ринкової інфраструктури, проведення  земельної реформи та приватизації  державного майна, інших ринкових  перетворень; створенні і розвитку  спеціальних (вільних) економічних  зон; удосконаленні економічного  районування країни. У соціальній сфері головна мета регіональної економічної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення; забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального природокористування, збереження унікальних територій та природних об’єктів. [1]

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної  політики обгрунтовуються її основні  завдання. Серед пріоритетних завдань  на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і  центрів з надмірною концентрацією  підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. [6]

Важливе місце серед завдань  регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення  яких можливе лише на основі радикальних  змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.[2]

 Необхідною передумовою соціального  прогресу країни та одним з  важливих завдань регіональної  економічної політики є поліпшення  демографічної ситуації у регіонах  України на основі подолання  процесів депопуляції й покращання  соціально-побутових умов життя  населення, здійснення заходів  щодо підтримки сімей з дітьми  та найменш соціально захищених  верств населення, зростання рівня  споживання населенням товарів  та послуг.

 У виробничій сфері пріоритетними  завданнями визначено розвиток  експортних та імпортозамінних  виробництв у регіонах, де для  цього є сприятливі умови (вигідне  транспортно-географічне положення,  необхідний економічний та науковий  потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

 Особлива увага приділятиметься  розвитку сільськогосподарського  виробництва на основі удосконалення  його спеціалізації та підвищення  рівня інтенсифікації з метою  нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних  галузей з виробництвом сільськогосподарської  продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної  політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів  узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих  за кліматичними та природними факторами  районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою  формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних  комплексів державного і міжнародного значення.[3]

Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити  територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій  у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, грунтується на таких основних принципах:

- визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

- правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

- дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

- досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв’язків. [5]

На різних регіональних рівнях тісно  переплітаються економічні, політичні, екологічні та інші інтереси, причому  чим вищий рівень, тим більше суб'єктів  вступає у відносини, тим ширше  коло інтересів.

  Територіальні (регіональні) інтереси - це відносини між індивідами і соціальними групами з огляду на забезпечення умов свого існування та розвитку на територіальній одиниці. Натомість галузеві інтереси пов'язані із забезпеченням умов конкретного виробництва. Якщо провідниками галузевих інтересів є певні міністерства, відомства, асоціації, профспілки, то відстоювати регіональні інтереси повинні передусім органи місцевого самоврядування.

 Галузеві та територіальні  інтереси взаємопов'язані та можуть  збігатися повністю, частково або  зовсім не збігатися. Наприклад,  інтерес до охорони навколишнього  середовища нині є одним з  головних на будь-якому рівні. 

Регіональні інтереси охоплюють не весь спектр інтересів населення, підприємств  тощо. Керівники підприємств мають  певні інтереси щодо функціонування цих підприємств, однак усі вони та члени їх сімей є ще місцевими  жителями. Тому вони залежні від  рівня і способу життя населення  регіону, місцевого бюджету, місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, політичного мікроклімату тощо. А  це означає, що всі вони (хоч і  різною мірою) є носіями регіональних інтересів. [3]

У регіоні тісно переплітаються різні інтереси - особисті й колективні, колективні і суспільно-господарські, відомчі і територіальні та інші. Саме тому керуватися лише галузевими інтересами при управлінні у сьогоднішніх умовах неможливо.

Первинний загальнорегіональний інтерес  полягає у гарантованій реалізації на кожній території конституційних прав та умов для цього. На основі їх реалізації формуються інтереси, зумовлені  прагненням стабілізувати відтворення  тих чи інших умов регіонального  життя, які позитивно оцінюються населенням, суб'єктами господарювання. Стабільна основа регіональних інтересів  є природною, оскільки регіон не може як, наприклад, підприємство, ліквідуватися, саморозпуститися. Регіональні інтереси - це зацікавленість у стабільному  відтворенні та примноженні соціального, природно-ресурсного, демографічного, господарського потенціалу регіону. Якщо це порушується, то регіон переходить до рангу депресивного і без державної  допомоги вийти з цього стану     

  Також існують суттєві відмінності між регіональними та державними інтересами. Так, держава як суб'єкт господарювання зацікавлена у максимальному видобутку і переробці сировини і ресурсів. У цьому є певні інтереси і регіону: він зацікавлений у виділенні інвестицій та матеріально-технічних ресурсів, створенні нових робочих місць, розвитку інфраструктури. Проте як суб'єкт природокористування регіон не менше зацікавлений у екологічних обмеженнях і навіть забороні збільшення видобутку і переробки ресурсів у зв'язку із зниженням техніко-екологічної безпеки і погіршення якості довкілля. Проведення певної господарської політики на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці має відповідати державним інтересам. Однак лише невелика частина регіональних інтересів автоматично реалізується через загальнодержавну політику. Саме тому регіональна економічна політика повинна зайняти чільне місце серед засобів управління економікою держави. [1]

2. Розвиток місцевого самоврядування як один з пріоритетів державної регіональної політики

Коріння місцевого самоврядування виходить з територіальної сусідської общини стародавніх слов'ян. Така община влаштовувала свої справи самостійно, на власний розсуд і в межах наявних матеріальних ресурсів. З часів Київської Русі набуває розвитку громадівське самоврядування. В його основу покладено виробничу та територіальну ознаки, тобто громади які самоврядовувались, формувались на виробничій (громади купців, ремісників) або територіальній основі (сільська, міська та регіональна громади). Територіальне громадівське самоврядування розвивається на основі звичаєвого права, а його елементи виявляються у вічах. Суб'єктом міського самоврядування виступала міська громада, а суб'єктом сільського — сільська громада (верв), яка об'єднувала жителів сіл, мала землю в своїй власності, представляла своїх членів у відносинах з іншими громадами, феодалами та державною владою. [11]

За часів Великого Князівства Литовського місцеве  самоврядування набуло розвитку у формі  війтівства.

У середньовіччі міста в Україні за своїм політико-правовим статусом поділялися на державні, приватні та церковні. У перших існувала державна адміністрація на чолі зі старостою (вона відала заміром, центральною частиною міста і приписаними селянами з навколишніх сіл, опікалася питаннями оборони, збирала податки). Міську громаду представляв війт. Компетенції війта та старости розмежовувалися. У приватних містах війт захищав інтереси громади перед феодалом, інколи, навіть, у суді. До кінця ХІІІ ст. збиралися міські віча, що існували ще за Київської Русі.

З ХІІІ ст. в українських містах починає  запроваджуватися Магдебурзьке (німецьке) право. Хоча перший документ про надання  німецького права зберігся лише від 1339 р. (про надання Болеславом Тройденовичем німецького права місту Сяноку), але можна припустити, що фактично німецьке право було заведене у містах Галицько-Волинської держави ще з кінця ХІІІ ст. Наприкінці XIV століття починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом литовські князі. У 1374 р. таке право дістав Кам'янець на Поділлі, в 1390 р. — Берестя, а далі — цілий ряд інших міст. В кінці XV століття Магдебурзьке право отримав Київ.

Суть Магдебурзького права  полягала у вивільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та наданні місту  самоуправління на корпоративній основі. Міщани складали громаду із власним  судом і управою. На чолі управи ставали  виборні бурмістри і райці, на чолі суду — війт і лавники. Їхній юрисдикції підлягали не тільки міщани, а й цехові ремісники та приписані до міста селяни. Надання місту Магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з боку феодалів та адміністраторів великих князів. Міське самоврядування передбачало право громадян обирати собі повноважну раду строком на один рік. Колегія райців обирала бурмістра. Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво містом всіма господарськими справами громади. Магдебурзьке право передбачало також обрання лави — органу судової влади на чолі з війтом. Лавники обиралися на все життя. Війт, як правило, призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Разом з Магдебурзьким правом міста отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, землею, запроваджували податки тощо.[11]

Українське населення  міст прагнуло до участі в місцевому  самоврядуванні. Після битви козаків  з польським військом під Зборовом між Хмельницьким і поляками був  укладений мирний договір (Зборівський  трактат, затверджений сеймом наприкінці 1649 р.), що передбачав право православних міщан входити до складу муніципальних урядів.

За  часів Гетьманщини «з-під юрисдикції полковників були вилучені міста, що мали самоврядування на основі магдебурзького права, підтверджене царськими грамотами». Ці міста дістали у власність  значні земельні володіння: поля, сінокоси й ліси. На утримання органів міського самоврядування йшло мито з привізного краму, з ремісників, із заїжджих дворів та лазень, з млинів, броварень, цегелень, «мостове», «вагове», «комірне» тощо.

У 1764—1783 рр. було ліквідовано Гетьманщину й автономний устрій України, а з ним і Магдебурзьке право в її містах. У 1785 р., відповідно до виданої імператрицею Катериною ІІ «Жалованой грамоты городам», на Лівобережній та Слобідській Україні створюються нові органи станового місцевого самоврядування — міські думи. Це знаменувало уніфікацію форм організації суспільного життя в Росії та Україні.

У 1796 р. імператор Павло І спробував поновити існуючу раніше структуру управління в Україні, але відродити Магдебурзьке право вже не вдалося. У 1831 р. було видано царський указ про офіційну відміну Магдебурзького права. Указом царя Миколи І від 23 грудня 1834 р. Магдебурзьке право було скасовано і в Києві. Після цього в Україні тривало формування загальноімперських органів місцевого самоврядування. У 1838 р. Микола І запровадив місцеве станове самоврядування для державних селян та вільних трудівників. [11]

Значний вплив  на суспільне життя України мала проведена Олександром II у 1864 р. земська реформа. В Європейській частині Російської імперії, включаючи Лівобережну та Слобідську Україну, засновувалися земські установи як органи місцевого (регіонального) самоврядування. Введення в дію в 1864 р. «Положення про земські установи» здійснювали тимчасові волосні комісії, що складалися з представника дворянства, міського голови, чиновників від палати державного майна і від контори удільних селян. Положення 1864 р. ділило виборців на три курії:

• землевласники всіх станів;
• власники нерухомого майна в місті;
• сільські товариства.

Вибори проводились  окремо: від перших двох курій — на з'їздах їх представників. На з'їзді представників першої курії могли перебувати великі і середні поміщики; другої — домовласники, фабриканти, купці тощо. У виборах не могли брати участь:

• особи молодші 25 років;
• судимі і не виправдані судом;
• звільнені з посади;
• що знаходяться під слідством;
• виключені з духовного відомства.

Вибори гласних  від селян були багаторівневими. Гласні обиралися на три роки. Після  обрання гласних обирались уїзні  земські збори. На першому засіданні  уїзні гласні обирали зі свого  середовища губернських гласних: від 6-ти волостей — один губернський гласний. Губернські збори проводились один раз на рік, але могли скликатися і позачергові збори. Для поточної роботи і уїзні, і губернські збори обирали Управи у складі 3-х чоловік: голови і двох членів. В основі Положення 1864 року був закладений принцип майнового цензу, з селянами рахувались мало. Домінуючий вплив на місцеві справи належав дворянству. У віданні земських установ знаходилося:

• утримання доріг, мостів, перевезень;
• винаймання будівель для станових приставів, судових слідчих;
• утримання канцелярій посередницьких комісій;
• утримання місцевих установ з селянських справ;
• утримання статистичних комітетів;
• розвиток торгівлі і промислу.

Земство розпоряджалось мізерними матеріальними можливостями. Головним джерелом доходів було право  оподатковувати платників новими податками. Земство могло асигнувати певні  суми на справи народної освіти, але  розпоряджатися цими сумами не мало права. Земства не користувалися повною свободою і самостійністю. Будь-яка  постанова могла бути опротестована  губернатором. [11]

16 червня 1870 р. було прийнято Містове Положення Олександра ІІ. Згідно з ним виборче право (активне і пасивне) надавалось кожному жителю міста, якщо він був російським підданими, не молодшим 25 років та володів в межах міста будь-яким нерухомим майном.

Нове Земське  Положення фактично не мало зв'язку з ідеєю самоврядування. Воно позбавляло виборчого права духовенство, селянство, товариства, селян, які володіють  в волості приватною землею, власників  торгових, промислових установ, а  також євреїв. По суті був знищений принцип виборності управ. У 1892 р. Містове Положення значно врізало виборче право для жителів міст, що призвело до зменшення числа виборців у 6-8 разів. Зменшена була і кількість гласних (приблизно у два рази). Відбулись також зміни у внутрішньому устрої органів місцевого управління: управа стала більш незалежною від думи, права міського голови були розширені за рахунок прав гласних, дума позбавлена права віддавати під суд членів управи. Реформа 1890—1892 рр. відкинула становлення місцевої влади далеко назад. Реально існуюче земство не протрималось і 25 років.

Схожі процеси у другій половині XIX і на початку XX століття відбувалися  в Галичині, що перебувала в складі Австро-Угорщини. Місцеве самоврядування там було засноване на принципах  австрійського закону про громади  від 5 березня 1861 року, який встановлював засади місцевого самоврядування в  імперії. Галичина була коронним краєм  у складі Австрійської імперії і  Галицький сейм 12 серпня 1866 р. прийняв закон про громади для Галичини разом з виборчою ординацією

Після лютневої революції в Росії й  утворення Центральної Ради Михайло Грушевський у виданій в 1917 р. брошурі «Вільна Україна» запропонував на першому етапі побудови незалежної Української держави організувати місцеву владу на основі українських комітетів у волостях і містах. Комітети мали утворюватися за принципами формування самої Центральної Ради і не втрачати свого значення в міру розвитку й «організації на нових підставах органів міської й земської самоуправи».

І Універсал Центральної  Ради від 23 червня 1917 р. визнавав і зберігав існуючу систему місцевого самоврядування і лише додатково ставив питання про її українізацію. Вслід за цим у Декларації Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року наголошувалося: сільські, містечкові та волосні адміністративні органи, земські управи, повітові комісари, городські думи, губернські комісари, словом, вся організація влади може стати в органічний зв'язок з Центральною Радою тільки тоді, коли демократія, яка утворює ці органи, стоїть також у тіснім зв'язку з Центральною Радою.

А в черговій Декларації Генерального секретаріату від 12 жовтня 1917 року зазначається, що одним з головних завдань своїх Генеральний секретаріат ставить сприяння розвиткові діяльності місцевих самоуправ та поширенню їхньої компетенції. Це має стати головною умовою встановлення ладу на Україні.[11]

В ІІІ Універсалі Центральної  Ради, виданому в листопаді 1917 р., говориться: Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо: Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя

Отже, Центральна Рада всіляко  підкреслювала свою прихильність до інституту місцевого самоврядування. В той же час чи не в усіх зазначених та багатьох інших документах фактично йдеться про підпорядкування  органів місцевого самоврядування центральному урядові. Певну чіткість і можливі перспективи, які могло  мати місцеве самоврядування в Українській  Народній Республіці, вносить її Конституція, ухвалена 29 квітня 1918 року. Систему місцевого самоврядування за нею мали становити землі, волості й громади, а їхні відносини з державою повинні були мати такий вигляд, що не порушую єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації.