Становлення і розвиток науки про дошкільне виховання

Міністерство  освіти  і науки, молоді та спорту України 

Маріупольський  державний університет 

Кафедра дошкільної освіти 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему: 

Становлення і розвиток науки про дошкільне  виховання 
 
 
 
 
 

                                             Виконала:

                                                          Студентка 2 курсу 

                                              Спеціальності Дошкільна освіта

                                                         Онищенко Альона 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Маріуполь

2011

Вступ

      Знання  вітчизняної і світової педагогічної спадщини формує уявлення про передумови, умови, фактори, рушійні сили і тенденції розвитку ідей про дошкільну освіту. Опанування джерел і методів вивчення і розуміння педагогічних феноменів минулого допомагає глибше усвідомлювати, раціональніше вирішувати сучасні проблеми дошкільної педагогіки та розбудовувати систему дошкільної освіти.

      Як  самостійна галузь науково-педагогічних знань дошкільна педагогіка визрівала у лоні загальної педагогічної науки, виокремившись із неї у першій половині XIX століття. Проте педагогічна думка з найдавніших часів, крім загально-педагогічних проблем, розглядала і специфічні, зокрема ті, що стосуються виховання і навчання дітей у дошкільному дитинстві. 

Проблеми  дошкільного виховання  у педагогічній думці  давнього світу 

      Виховання як феномен виникло на етапі освоєння людиною знарядь праці. Життя дітей тоді чи не з перших днів було включене у життя дорослих, які намагались передати їм свої навички виживання: використання знарядь праці, добування їжі, захисту від ворогів і хижаків, взаємодії з іншими людьми. Саме потреби реального буття давньої людини зумовили необхідність вироблення відповідних способів, прийомів передавання знань і вмінь нащадкам. Виховання і навчання були невід'ємною частиною буденного життя і не розглядалися як підготовка до майбутнього. Із запровадженням парних шлюбів, що прийшли на зміну статевій полігамії, пов'язане зародження домашньо-сімейного виховання дітей, яким стали перейматися батьки і родичі. На тому історичному етапі домінуючою формою виховання була ініціація — статевовікові обряди посвячення, пов'язані з переходом юнаків і дівчат до дорослого життя. Перед тим вони повинні були оволодіти відповідними знаннями і навичками племінного життя, набути необхідну фізичну і моральну зрілість. Отже, виникнення виховання та освіти як педагогічних феноменів зумовлене появою системи соціального наслідування — передавання досвіду попередніх поколінь наступним.

      Педагогіка  як педагогічна думка — сукупність сформованих у суспільстві ідей, знань про цілеспрямоване, організоване виховання відповідно до різних світоглядних, ідеологічних, наукових настанов — виникла одночасно з практикою виховання і на перших порах існувала у ній.

      У первіснообщинному суспільстві  традиційні засоби й способи виховання  і навчання, які передавалися від покоління до покоління, були першою історичною формою педагогічного знання. Традиції виховання і навчання, що зберігалися у колективній свідомості общини, містили у собі певні до теоретичні уявлення про способи досягнення педагогічних цілей.

      Більш-менш системні концепції виховання, які, крім загально педагогічних ідей, охоплювали і виховну проблематику раннього дитинства, почали формуватись у рабовласницьку епоху. Розпад первіснообщинного ладу зумовив становлення нового історичного типу освіти. Умови, мета, засоби виховання почали орієнтуватися на забезпечення соціальне диференційованого засвоєння культури

      Освіта  розвивалася відповідно до соціального  та майнового становища. Виховання і навчання перестали бути складниками реальної життєдіяльності дітей, сутністю їх поступово ставала підготовка до майбутнього дорослого життя.

      У рабовласницьку епоху зародилися елементи розподілу виховання на дошкільне і шкільне, що було пов'язане із виникненням шкіл — спершу у країнах Давнього Сходу (Ассірія, Вавилон, Єгипет, Індія, Китай), дещо пізніше (VII—VI ст. до н. е.) — на європейських теренах (Греція, Рим). На ту пору припадає виникнення поняття «педагогіка» (грец. paidos — дитя, ago — веду, виховую), яке трактувалося як дітоводіння, дітоводство. Дітоводом називали раба, котрий супроводжував нащадка свого повелителя до школи й зі школи додому, а згодом — раба, обов'язком якого був догляд і виховання дітей удома. Пізніше воно поширилося на людей, котрі професійно займалися навчанням і вихованням дітей: жерців (Вавилон, Єгипет, Сірія), найталановитіших вільнонайманих громадян (Греція), державних чиновників (Рим).

      Першими досягли значних успіхів в  освіті Єгипет, Індія і Китай. Єгиптяни за 3 тис. років до н. е. винайшли ієрогліфічне письмо. Давня Індія була центром Південноазіатської цивілізації, становлення якої почалось у другій половині ІІ-го тис. до н. е. й особливо інтенсивно відбувалося протягом 1-го тис. до н. е. Індуїстська педагогіка спиралася на уявлення, згідно з яким дитина осягає священний закон і обов'язок, справедливість та істинність у процесі навчання.

      У 1-му тис. до н. е. інтенсивно формувалася  Далекосхідна цивілізація, що зародилася на території Давнього Китаю. Ідеологічно її репрезентувало конфуціанство — вчення давньокитайського мислителя Конфуція (прибл. 551— 479 pp. до н. е.), що містить міркування про стосунки батьків і дітей, які повинні бути пройняті людинолюбством, добротворенням, високою моральністю, їх не можуть замінити ні страх перед покараннями, ні самі покарання. Йдеться в цьому вченні і про роль прикладу дорослих у вихованні дітей, важливість справедливих дій щодо них, значущість сім'ї у їхньому вихованні, яку конфуціанство вважало моделлю суспільства. Правитель у державі уподібнювався батькові, а його підлеглі — дітям.

      Більш зорієнтованими на проблеми педагогіки як реальної практики були мислителі античного світу, яким належать перші спроби вікової періодизації навчання і виховання, відповідного добору змісту, застосування форм і методів виховного впливу. У Давній Греції у середині І тис. до н. е. вперше проблема освіти була сформульована як проблема самостійної сфери діяльності людини.

      На  цю пору припадають перші спроби системного погляду на виховання дітей у дошкільному віці з урахуванням його значущості для всього подальшого життя людини. Йшлося про фізичний розвиток дитини, формування навичок мовлення, підготовку до системного навчання у школі.

      Одним із перших витлумачив поняття «навчання» і «виховання» давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. е.). Як ідеолог рабовласницької держави, він свої педагогічні міркування приміряв на держави, він свої педагогічні міркування приміряв на виховання дітей вільних громадян. Виховання Платон вважав могутньою силою, здатною благотворно впливати на душу дитини. У цьому сенсі важливу роль він відводив мудрому вихователю, який повинен «формувати немовля, наче воно із воску». Годувальниці (у рабовласницькому суспільстві — жінки, які вигодовували своєю груддю дітей патриціїв) мають дбати про фізичний розвиток дитини, оберігати її від фізичних ушкоджень. У ранньому віці дитина потребує забав, особливо коли опиняється серед ровесників. Тому всі діти поселення повинні збиратися для ігор коло святилищ. Дозволяючи ігри, не слід допускати зманіженості дітей, а караючи їх, намагатись не вразити честолюбства. Обов'язок годувальниць — стежити, щоб діти поводилися благопристойно. Контролювати годувальниць повинні спеціально уповноважені жінки. Після досягнення шести років хлопчикам і дівчаткам належить окремо опановувати необхідні науки і навички.

      Отже, Платон у своїх міркуваннях розмежовував фізичне, моральне, статеве виховання, значну роль відводив виховній системі, особистості вихователя, організації виховної справи.

      Ідеї  Платона розвинув його співвітчизник  Арістотель (384—322 до н. е.), який був вихователем знаменитого полководця Александра Македонського. На його погляд, душа людини складається з рослинної, тваринної й розумної частин, а тому виховання повинно поділятися на фізичне, моральне і розумове. Розумна частина душі є найдосконалішою, саме на її розвиток, а також тваринної (вольової) складової повинно бути спрямоване виховання. Починати слід з турботи про тіло, а потім перейти до турботи про душу, щоб виховання тіла сприяло вихованню духу.

      Арістотелю  належить вікова періодизація виховання, яка передбачає три вікові періоди — по сім років у кожному. У дошкільному періоді він виокремив вік до п'яти років, визначаючи головними у цей час гру та розвиток мовлення, а з п'яти до семи років — підготовку до школи. Виховання дитини у цьому віці повинно відбуватись у сім'ї під контролем держави.

      Як  і Платон, значну увагу Арістотель приділяв проблемам догляду за новонародженими, сприянню їхньому фізичному розвитку і гарту, обов'язкам осіб, покликаних працювати з дітьми. По досягненню п'ятирічного віку діти повинні бути присутніми на уроках із предметів, які їм невдовзі доведеться вивчати. Значну роль відводив він ролі вихователів, які, на його думку, гідні більшої поваги, ніж батьки.

      Щодо  проблем дошкільного виховання  висловлював свої міркування видатний давньоримський педагог, теоретик ораторського мистецтва Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96), наголошуючи на особливому значенні виховного впливу дорослих (батьків, годувальниці, педагога) на дитину, необхідності позитивних емоцій у процесі пізнання нею навколишнього світу. Педагоги, за його словами, повинні бути глибоко обізнаними в науках, бо немає нічого гіршого для виховання, як малограмотні люди, котрі вважають себе неабиякими знавцями і намагаються нав'язати своє неуцтво дітям.

      Квінтіліан  виступав проти примусу до навчання у ранньому віці, бо це Квінтіліан виступав проти примусу до навчання у ранньому віці, бо це може відвернути дитину від нього назавжди. Краще, щоб навчання було для неї грою. Виправданою він вважав похвалу, яка дає дитині змогу радіти від своїх успіхів, перемог у змаганні з ровесниками. Для цього варто використовувати різноманітні нагороди. А якщо вона не хоче вчитися, нехай заздрить чиїмось успіхам.

      Готуючи дітей до школи, їм можна замість  іграшок давати вирізані зі слонової кості букви. Пропоновані дітям висловлювання у прописах повинні містити не беззмістовні сентенції, а високоморальні настанови.

      На  думку давньоримського філософа Плутарха (прибл. 45— 127), виховання дитини у сім'ї є надзвичайно важливим, тому мати повинна бути і годувальницею своїх дітей. Неприпустимими вважав він жорстокі покарання дітей, оскільки бити дитину — те саме, що піднімати руку на святиню. У вихованні, на його думку, як і в мистецтві та науці, все зводиться до трьох умов: природи, навчання та вправляння. Природа людини без навчання сліпа; навчання без природи недостатнє; вправляння без природи і навчання недосконале. Від природи залежать здібності, від навчання — їх розвиток, від вправляння — їх практичне застосування, а разом вони становлять вищу досконалу освіту людини.

      Не  обходили увагою проблеми дошкільного  виховання і такі давньогрецькі мислителі, як Сократ (прибл. 470— 399 до н. е.) і Демокріт (прибл. 460—371 до н. е.).

      Загалом дошкільне виховання в античному  світі виявлялося у двох виховних системах: спартанській (спрямованій на виховання волі, сили, витривалості) й афінській (метою її було формування гармонійно розвиненої особистості). У підготовці дітей до школи враховувалась і специфіка предметів, які невдовзі їм доведеться вивчати: грамота, математика, етика, ритуальні церемонії, логіка, фізичні вправи. 

Розвиток  теорії і практики вітчизняної дошкільної освіти наприкінці  XIX- у першій половині XX ст.

     Наприкінці XIX — на початку XX ст. набули подальшого розвитку і конкретного використання на практиці в дошкільних установах  теоретичні напрацювання гуманістичної  педагогіки. Насамперед було реформовано  та оновлено запропоновану Ф. Фребелем систему дитячого садка.  Вітчизняна теорія і практика фізичного виховання дітей дошкільного віку значною мірою формувалася під впливом праць російського педагога, лікаря Петра Лесгафта (1837—1909). «Перші сім років життя, — стверджував він, — визначають певний тип дитини, тому важливе значення має послідовність слова і справи стосовно дитини: справа на дитину впливає сильніше, ніж слово». Виступаючи проти неприродних засобів прискореного розвитку дітей, Лесгафт обґрунтував роль гри як самостійного вияву особистості, класифікував різні види ігор, сформулював рекомендації щодо педагогічного керівництва ними. Російський психофізіолог Володимир Бехтерев (1857— 1927) значну увагу приділяв проблемі моральної зорієнтованості педагогічного процесу. Експериментальне він довів, що людина володіє двома типами рефлексів — набутими від предків та сформованими внаслідок виховання. Тому виховання має цінність не лише для нинішнього, а й для майбутніх поколінь. Бехтерев доводив важливість виховання у перші три роки життя дитини, коли закладаються основи її фізичного і духовного здоров'я.

     У Києві було засновано Фребелівський  інститут з ініціативи голови Київського Фребелівського товариства, доктора  медицини, психолога, педагога, дослідника основних етапів нервово-психічного розвитку дитини Івана Сікорського (1842—1919). Його праця «Виховання у віці першого  дитинства» (1884) започаткувала систематичні дослідження вітчизняною педагогічною наукою розвитку психіки дитини у  перші роки життя. 

     Один  із перших спеціальних дошкільних закладів в Україні було засновано у 1858 р. з ініціативи дружини редактора  газети «Киевские губернские новости» О. Чернишової. У 1882—1889 pp. у Києві  діяв приватний садок К. Безмено-вої. За змістом роботи він був подібним до елементарної школи, в якій корисне  і серйозне поєднувалося з приємним і цікавим для дітей. Особливо популярним серед української інтелігенції був дитячий садок, відкритий  на початку 70-х років XIX ст. сестрами Марією і Софією Лінд-форс (Русовою), в якому вперше було втілено ідеї національного дошкільного виховання.

     З-поміж  тогочасних учених, практиків, які займалися  проблемами дошкільного виховання, особлива роль належить С. Русовій, яка, обґрунтовуючи значення національної системи дошкільного виховання, виявила неабиякий талант психолога  і материнське розуміння неповторності  дитячої особистості. Головне завдання виховної системи вона вбачала у  формуванні людського в дитині, створенні  можливостей для виявлення її творчих сил, діяльного ставлення  до життя, її праця «Дошкільне виховання» стала першим українським підручником  з дошкільної педагогіки (за основу було взято лекції, прочитані слухачкам  Фребелівського педагогічного інституту  в Києві).

     Національний  дитячий садок С. Русова розглядала як виховний заклад, у якому дитина прилучається до культури свого народу. Виховання «на рідному ґрунті»  активізує «її творчу діяльність, розворушує її думки, її цікавість». Тому навчання повинно здійснюватися  рідною мовою: «Бо як узяти дитину 3—5 літ, то вона, звісно, знає, розуміє  тільки ту мову, якою до неї балакає  мати, яку вона повсякчас чує від  перших хвилин свого життя навкруги себе. Тільки з цією мовою — з  цими згуками, словами, виразами — в  зв'язку й працює її душа, тільки до неї озивається, ледве ще розпочинаючи працювати, розум дитини». Ці вимоги до виховання і навчання дошкільників, на думку Русової, повинні підсилюватися  психологічними умовами, серед яких першорядною є вимога індивідуалізації виховних впливів, врахування того, «що найближче духовному складу» дитини.

     Характерною ознакою гуманістичної педагогіки С. Русової є толерантність і  повага до світогляду кожного народу і кожної конкретної особистості. Метою  виховання дітей дошкільного  віку мають бути не знання, а збудження  в дитині її духовних сил, розвиток пізнавальних здібностей, виховання  почуттів. Крім рідної мови, важлива  роль у цьому належить природознавству  як засобу виховання духовності дитини з перших років життя. Допомагаючи  вихователям, вона збирала вірші, народні  казки, залучала до цієї роботи виховательок, слухачок курсів, писала оповідання про  природу, в яких розповідь розгортається  від особи дитини. Для навчання грамоти створила «Український буквар».

     Моральне  виховання дошкільників Русова розглядала як гармонію індивідуальної волі і  колективного порядку: «Українська  дитина не дуже експансивна, вона занадто  вразлива й часто-густо ховається  від інших зі своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити  її цікавість, тоді виявиться її талановита вдача й озветься глибока чулість». На таку працю здатні гуманістично налаштовані педагоги. 

     На  початку XX ст. активізувався рух  за об'єднання вчених, педагогів-практиків, які займалися вихованням дітей  дошкільного віку: у 1901 р. було організовано Київське товариство сприяння вихованню  і захисту дітей, у 1902р. — Київське товариство народних дитячих садків, які на благодійних засадах здійснювали  масштабну організаторську, науково-методичну, консультативну роботу.

     У цей час розгорнула активну діяльність Наталія Лубе-нець (1877—1943), яка очолювала  Київське товариство народних дитячих  садків, видавала журнал «Дошкольное  воспитание», читала лекції у Фребелівському педагогічному інституті, працювала  в Колегії дошкільного виховання  при Департаменті народної освіти, її праці «Педагогічна система Ф. Фребеля», «Народний дитячий садок», «Дошкільне виховання і народна  школа», «Фребель і Монтессорі» містять  цінні спостереження і міркування щодо виховання дітей у перші  роки життя, організації педагогічного  процесу в дошкільних закладах. Завдяки діяльності благодійних товариств до 1917 р. у Києві працювало 11 народних дитячих садків, діяло також 13 приватних садків. Дошкільні заклади було відкрито у Житомирі, Севастополі, Харкові, Черкасах, Чернігові. Всього в Україні їх було 38. Зусиллями Товариства народних дитячих садків і Фребелівського товариства у Києві розпочато підготовку педагогічних кадрів для дошкільного виховання. У 1908 р. було засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. 

     Значну  роботу з розбудови суспільного  дошкільного виховання було розгорнуто в Українській Народній Республіці (1917—1919). У серпні 1917 р. Центральна Рада утворила Генеральний секретаріат  освіти (із січня 1918р. — Міністерство народної освіти), у структурі якого  був відділ позашкільної освіти і  дошкільного виховання. Очолювала  його автор концепції національних дитячих закладів в Україні С. Русова. За її участі тривала робота над підготовкою закону про загальність, обов'язковість, безкоштовність дошкільного виховання, підготовлено проект «Регламенту дитячих садків». У 1919 р. було прийнято Закон «Про надання прав державної служби працівникам позашкільної освіти і дошкільного виховання», впровадження якого мало залучити до справи дошкільного виховання кваліфікованих спеціалістів.

     Зусилля науковців було зосереджено на конкретизації  проблем дошкільного виховання  у нових історичних умовах. У 1922 р. видрукувано пройняту ідеєю природовідповідності у вихованні книгу лектора  Київського вищого інституту народної освіти Ольги Дорошенкової «Дитячий садок», яку працівники дошкільних закладів використовували як методичний посібник. Становленню суспільного дошкільного виховання на західноукраїнських землях у 20—30-ті роки XX ст. сприяли громадські товариства «Просвіта», «Українська захо-ронка», «Рідна школа» та ін. У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — «захоронок». У повітових містах і сільській місцевості влітку функціонували сезонні «діточні садки» для дітей віком 3—10 років. «Просвіта» організовувала так звані «діточні пописи» — свята для дітей і їх батьків, свята матері. Зібрані на них кошти використовували на матеріальне забезпечення садків, утримання сиріт. Підготовку педагогічних кадрів здійснювали на педагогічних курсах коштом товариства «Рідна школа». У 1929 р. при ньому було сформовано Комісію з дошкільного виховання і постійно діючі курси, на яких майбутні «садівничий» вивчали психологію дошкільного виховання, методику релігійного і фізичного виховання, гігієну, ручну працю. У 1938—1939 pp. вийшов друком перший у Західній Україні часопис «Українське дошкілля», присвячений організаційним і методичним питанням виховання дітей дошкільного віку.  

     Особливо  плідними для розвитку й утвердження  гуманістичних ідей у сфері навчання і виховання були 20-ті роки XX ст., оскільки широкі кола наукової, педагогічної громадськості вбачали великі можливості щодо демократичного розвитку суспільства  через оновлення освіти. Однак  уже тоді в освітній політиці радянського  уряду намітилася і постійно зміцнювалася тенденція уніфікації її змісту, а  з утворенням СРСР вона набувала все  більшої ідеологічної завантажованості. 

     На  цей період припадають сподівання на розвиток власне української гуманістичної  педагогіки і навчально-виховної практики. То був час сміливих, іноді надміру  романтичних пошуків, радикальних  заяв, цікавих спостережень та оригінальних узагальнень. Та з утвердженням нової  влади соціально-політичний простір  для розвитку національної виховної системи став неухильно звужуватися, його наповнювала класова, комуністична ідеологія. У цьому процесі багато вчених, практиків змушені були відмовитися  від своїх поглядів, зупинити розпочату  роботу, окремим із них довелося навіть емігрувати. 

     Ще  однією особливістю було й те, що українська педагогічна думка розвивалася  не на своїй онтологічній основі, а  була складовою процесів у радянській педагогіці. В силу цього окремих  учених, яких традиційно зараховують до представників російської педагогічної науки, певною мірою можна вважати й українськими, бо одні з них є вихідцями з України, інші немало попрацювали тут і зробили вагомий внесок в історію вітчизняної педагогічної справи. 

     Деякий  час педагогічна теорія ще розвивалася  на об'єктивних наукових засадах, на певній віддалі від політичних процесів. Про це свідчать проблеми, які вона порушувала. Наприклад, українсько-російський педагог, психолог П. Блонський переконував  у своїх працях, що школа повинна  вчити не теоретичних знань, а  передусім життя, бути «яскраво гуманітарною, школою людяності у повному розумінні  цього слова», а вчитель — лише співробітником, помічником і керівником дитини в її роботі, не «звужуючи  дійсність до учіння, а розширяючи учіння до життя ». Тому у процесі  підготовки педагога необхідно зосереджуватися  на задоволенні духовних потреб студентів, максимальному забезпеченні їх психолого-педагогічного  компетентності. «Педагоги, — закликав П. Блонський, — перестаньте бути службовцями, думаючими про інструкції згори, а станьте людьми, думаючими  про дітей!» Блонський відомий  як автор праці «Вступ у дошкільне  виховання», підручника з педології, її засновники намагалися об'єднати дані різних наук у єдину науку про  дитину, розглядаючи педагогіку як прикладну психологію. Педологи вважали, що наукові дослідження мають  бути цілісними, починатися від народження дитини, враховувати єдність біологічних  і соціальних факторів розвитку. Вони прагнули якнайглибше вивчити дитину, використовуючи різноманітні методи дослідження, аналізуючи психофізіологічні дані її розвитку, умови життя і виховання, доводили, що спільне завдання педагогіки і педології полягає у формуванні фізично і розумове здорової людини. Однак соціальні зміни у суспільстві, утвердження комуністичної ідеології  призвели до того, що у 1936 р. цю науку  було оголошено шкідливою. 

     Сповідуючи  концепцію гуманістичного виховання, російський педагог Костянтин Вентцель (1857—1947) на передній план ставив виховання, а навчання розглядав як другорядний, підпорядкований елемент. Головну  мету виховання він вбачав у «звільненні  дитини і наданні вільній дитині усіх позитивних даних для розвитку її індивідуальності, її вільної особистості, для розкриття і найповнішого розгортання всіх дрімаючих у  ній творчих сил життя», а вихідним моментом — «розвиток волі шляхом вільної дії і шляхом самостійної  творчості». К. Вентцель обґрунтував  новий напрям — «космічну педагогіку», мета якої полягає у вихованні  особистості, що усвідомлює себе Громадянином Всесвіту. 

     Український філософ і богослов, директор Київського Фребелівського інституту дошкільного  виховання Василь Зеньковський (1881—1962) вказував на протиріччя між високими педагогічними деклараціями, офіційною  шкільною політикою та сутністю так  званого комуністичного виховання. Головним завданням виховання вважав звернення дитини до світу доброти  і людяності, до духовного вдосконалення. 

     У 20—30-ті роки було немало спроб створити оригінальні системи дошкільного  виховання за різноманітними авторськими  моделями. 

     Один  з авторів нової трудової школи, російський педагог Станіслав Шацький (1878—1934) переконував, що дитяче життя  повинно охоплювати фізичний розвиток і працю, мистецтво, гру, розумову і  соціальну діяльність. На його думку, ефективна модель дошкільної освіти має переймати все найкраще із зарубіжного досвіду, але не повторювати  його. 

     У цей час непоодинокими були спроби реалізувати теоретичні моделі на практиці. До таких спроб належать моделі дитячих  садків. Дитячий садок за методом  Єлизавети Тихеєвої (1867—1943) був заснований на системі комплексного підходу  до вирішення завдань мовленнєвого, розумового і морального розвитку дітей. Вона розробила систему спеціальних  розвивальних занять, дидактичний матеріал для розвитку органів чуття і  мовлення дітей, оригінальні ігрові прийоми роботи вихователя. 

     Дитячий садок за методом Луїзи Шлегер (1863—1942) ґрунтувався на твердженні, що кожен вік має свої особливості  розвитку, тому дошкільний заклад повинен  створити такі умови, за яких дитина могла  б нормально розвиватися фізично, розумово і морально, відчувати себе вільною, знаходити відгук своїм  запитам та інтересам. Дитині передусім  потрібна програма життя, а не програма занять.