Стильові різновиди сучасної української мови

Львівський  інститут банківської справи

Університету  банківської справи

Національного банку України 
 

Кафедра суспільних дисциплін 
 
 
 

Реферат на тему:

Стильові  різновиди сучасної української мови 
 

                                                                                                  Підготувала:                                                                                                                       студентка 103-ФК групи

Чорній  Ірина

                                                                                                     Перевірила:                                                                                                              Височанська Л.В. 
 
 
 
 

Львів 2010

План 

1. Вступ
2. Розмовний стиль
3. Художній стиль
4. Науковий стиль
5. Публіцистичний стиль
6. Епістолярний стиль
7. Конфесійний стиль
8. Офіційно-діловий стиль
9. Висновки
10. Джерела

Вступ

   СТИЛЬОВІ  РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ — суспільно усвідомлені видозміни літературної мови, що об’єднують:

   1) структурно-функціональні. стилі; 

   2) експресив.-стилістичні варіації  мови;

   3) підсистеми структурно-функціональних  стилів, тобто типи мовної організації,  що сформувалися як жанри відповідної  літератури (офіційно-ділової, наукової., публіцистичної, художньої).

     Стилі мови відбивають, з одного боку, погляд на сфери використання укр. мови. З іншого боку, Стильові різновиди української мови виступають як одиниці вужчого плану порівняно з структурно-функціональними стилями. Останні диференціюються залежно від типів текстів, об’єднаних у відповідні жанри. Книжність, нейтральність, розмовність — ознаки, властиві всім типам текстів, стильові різновиди яких залежать від співвідношення відповідних мовних засобів. Взаємопроникнення і перехрещення книжнописемних і усно-розмовних джерел — основа для виникнення експресивно-емоційних колоритів мови. Книжні за походженням засоби, які вживаються у художніх текстах у сполученні з розмовними, зазнають стилістичного зниження і зумовлюють перехід тексту в інший стильовий різновид. На прийомах зіткнення книжних і розм. засобів та їх співвідношенні із стилістично нейтральними. елементами будуються емоційно-експресивні різновиди художніх та розмовних структурно-функціональних. стилів. Найбільшою мірою книжності відзначається у сучасній українській літературній мові  офіційно-діловий стиль. Його жанри, або підстилі, охоплюють тексти, в яких визначальну роль відіграє книжна лексика (мова меморандумів, комюніке), а також щоденне ділове спілкування громадян (документи з лаконічним викладом суті справи без оцінних компонентів передаваного змісту). В обох випадках стильовими показниками виступають усталені формули, ділова фразеологія, активізація книжного джерела укр. мови. До книжних належать також науковий стиль та його підстилі або жанри: науково-популярний і науково-навчальний, власне науковий тексти (монографії, статті), мова навчально-методичної літератури, підручників, посібників. У структурі публіцистичного стилю свою специфіку мають мова інформаційних матеріалів (хроніка, інтерв’ю та ін.) і мова художньо-публіцистичних текстів (нарис, фейлетон і т. п.). Всі ці відміни ґрунтуються на різному співвідношенні компонентів тріади автор — об’єкт — читач. Крім інформативної, публіцистичний стиль виконує функцію переконування, впливу на читача, слухача. Цим зумовлюється і поділ на типові жанри публіцист. стилю (пор. жанр інтерв’ю, репортажу). Публіцистичний, як і худож. стиль, активно послуговується усно-розмовними виражальними засобами, що несуть на собі відбиток зниженого буденного спілкування. Вони урізноманітнюють жанрові відмінності функц. стилів, диференціюючи, напр., у поезії високий патеичний або інтимно-ліричний мовний колорит.

   Стилі безпосередньо залежать від суспільних функцій, які виконує українська мова, і від того, як у процесі історичного розвитку національної мови змінюється коло цих функцій. Для сучасної української мови немає обмежень у використанні експресивних мовних засобів, хоча кожен структурно-функціональний стиль мовлення має свої норми. Вони не піддаються перелікові подібно до орфоепічних чи орфографічних норм, проте диктують побудову текстів за законами стильової організації мови.

   Джерело стилістичного оновлення мовних засобів — розмовна мова, проте значна вага некодифікованих елементів обмежує її дію на різновиди функц. писемних стилів.

Розмовний стиль

Розмовний стиль функціонує в сфері повсякденно-побутового спілкування. Цей стиль реалізується у формі невимушеного, непідготовленого монологічного або діалогічного мовлення на побутові теми, а також у формі приватної, неофіційної переписки. 
Під невимушеністю спілкування розуміють відсутність установки на повідомлення, що має офіційний характер (лекція, виступ, відповідь на іспиті і т. п.), неофіційні стосунки між і тими, що розмовляють, відсутність фактів, що порушують неофіційність спілкування, наприклад, сторонні особи. 
Розмовна мова функціонує лише у сфері спілкування, в побутовій, дружній, сімейноій і т.п. У сфері масової комунікації розмовна мова непридатна.Однак це не означає, що розмовно-повсякденний стиль обмежується побутовою тематикою. Розмовна мова може торкатися і інших тем: наприклад, розмова в колі сім'ї або розмова людей, що знаходяться в неофіційних відносинах, про мистецтво, науку, політику, спорт та ін, 
Розмовний стиль протиставляється книжним стилям, так як вони функціонують в тих чи інших сферах суспільної діяльності. Однак розмовна мова включає в себе не тільки специфічні мовні засоби, а й нейтральні, що є основою літературної мови. Тому цей стиль пов'язаний з іншими стилями, які також використовують нейтральні мовні засоби. 
У межах літературної мови розмовна мова протиставлена кодифікованій мові в цілому (кодифікованою мова називається тому, що саме по відношенню до неї ведеться робота щодо збереження її норм, за її чистоту). 
Основними рисами побутово-розмовного стилю є невимушений і неофіційний характер спілкування, а також емоційно-експресивне забарвлення мови. Тому в розмовній мові використовуються всі багатства інтонації, міміки, жестів. Однією з її найважливіших особливостей є опора на позамовну ситуацію, тобто безпосередню обстановку промови, у якій протікає спілкування.  Слухаючи ці висловлювання, і не знаючи конкретної ситуації, неможливо здогадатися, про що йде мова. Таким чином, в розмовній мові позамовна ситуація стає складовою частиною акту комунікації. 
Розмовний стиль має свої лексичні та граматичні особливості. Характерною рисою розмовної мови є її лексична різноманітність. Тут зустрічаються найрізноманітніші в тематичному і стилістичному відношенні групи лексики: всекнижна лексика, терміни, іншомовні запозичення, слова високого стилістичного забарвлення і навіть діалекти та жаргони, вигуки. 
Розмовній мові властиві емоційно - експресивні оцінки суб'єктивного характеру, оскільки мовець виступає як приватна особа і висловлює свою особисту думку і ставлення. Дуже часто та або інша ситуація оцінюється гіперболізовано. 
Порядок слів в розмовній мові відрізняється від використовуваного в письмовій. Тут головна інформація концентрується на початку висловлювання. Хто говорить починає промову з головного, істотного елемента повідомлення. Щоб акцентувати увагу слухачів на головній інформації, користуються інтонаційним виділенням.Взагалі ж порядок слів в розмовній мові, на відміну від інших розмовних стилів, вирізняється своєю багатою варіативністю.

Узагальнення:

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкування;
• усна форма спілкування;
• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
• невимушеність спілкування;
• непідготовленість до спілкування (неформальне);
• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
• використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
• емоційні реакції;
• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні  засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
• суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
• фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
• заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми  мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній  стиль

Художній стиль  мовлення знаходить своє застосування в художній літературі, яка виконує  образно-пізнавальну та ідейно-естетичну  функцію. 
Світ художньої літератури - це «видуманий» світ, зображувана дійсність є певною мірою авторською вигадкою, а це означає, що в художньому стилі мови головну роль грає суб'єктивний момент. 
Як засіб спілкування художній стиль має свою мову - систему образних форм, відображених мовними засобами. Основою художнього стилю мовлення є літературна українська мову. 
Лексичний склад і функціонування слів у художньому стилі мовлення мають свої особливості. У число слів, що складають основу стилю, перш за все входять образні засоби української літературної мови, а також слова, які реалізують у контексті своє значення. Вузькоспеціалізовані слова використовуються в незначній мірі, тільки для створення художньої достовірності. 
Дуже широко використовується мовна багатозначність слова, що відкриває додаткові смислові відтінки, а також синонімія на всіх мовних рівнях. Для художньої мови характерна інверсія. 
Синтаксичний лад відображає потік образно-емоційних авторських вражень, тому тут можна зустріти все розмаїття синтаксичних структур. Але можливо і відхилення від структурних норм, обумовлені художньої актуалізацією, тобто виділенням автором якийсь думки, ідеї, риси, важливою для смислу твору. Вони можуть

виражатися  в порушенні фонетичних, лексичних, морфологічних і інших норм.

Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття,думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль  реалізований у формі драми, прози та поезії, які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Узагальнення:

Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
• естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
• зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні  засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
• запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
• широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й  жанрами літератури художній стиль  поділяється на підстилі, які мають  свої особливості мовної організації  тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня  публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий  стиль

Сфера суспільного  діяльності, в якій функціонує науковий стиль - це наука. Провідне становище в науковому стилі займає монологічне мовлення. Цей стиль володіє великою різноманітністю мовних жанрів, серед них основними є наукова монографія і наукова стаття, дисертаційні роботи, науково - навчальна проза (підручники, навчальні та методичні посібники), науково - технічні твори (різного роду інструкції, правила техніки безпеки), анотації, реферати, наукові доповіді, лекції, наукові дискусії, а також жанри науково - популярної літератури. 
Одним з найважливіших жанрів наукового стилю є наукова стаття, яка може передавати різноманітну за своїм характером і призначенням інформацію і найбільш часто використовується як основне джерело науково - технічної інформації: саме тут фіксується все нове, що з'являється у певній галузі науки. 
Науковий стиль реалізується переважно у письмовій формі мови. Однак з розвитком засобів масової комунікації, із зростанням значущості науки в сучасному суспільстві, збільшенням різного роду наукових контактів, таких як конференції, симпозіуми, наукові семінари, зростає роль усній наукової мови. 
Основними рисами наукового стилю і в письмовій, і в усній формі є точність, абстрактність, логічність і об'єктивність викладу. Саме вони організують в систему всі мовні засоби, що формують цей функціональний стиль, і визначають набір лексики у творах наукового стилю. 
Для цього стилю характерне використання спеціальної наукової та термінологічної лексики, причому останнім часом тут все більше місця займає міжнародна термінологія (менеджер, квотування, ріелтер і т. д.). 
Особливістю використання лексики в науковому стилі є те, що багатозначні лексично нейтральні слова вживаються не у всіх своїх значеннях, а тільки в одному 
Лексичний склад наукового стилю характеризується відносною однорідністю і замкнутістю, що виражається, зокрема, у меншому використанні синонімів. Обсяг тексту в науковому стилі збільшується не стільки за рахунок упоребленія різних слів, скільки за рахунок повторення одних і тих самих.   
Наукова мова відрізняється точністю і логічністю думки, її послідовному поданні та об'єктивністю викладу. 
Практично будь-який науковий текст може містити графічну інформацію; це одна з рис наукового стилю мовлення.

Узагальнення:

Основне призначення  – викладення наслідків дослідження  про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення  істинності теорій, класифікація й  систематизації знань, роз’яснення  явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
• логічна послідовність і доказовість викладу;
• узагальненість понять і явищ;
• об’єктивний аналіз;
• точність і лаконічність висловлювань;
• аргументація та переконливість тверджень;
• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
• докладні висновки.

Основні мовні  засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
• залучення цитат і посилань на першоджерела;
• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
• окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
• монологічним характером текстів;
• переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль  унаслідок різнорідності галузей  науки та освіти складається з  таких підстилів:

а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється  на науково-технічні та науково-гуманітарні  тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про  наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних  часописах і книгах навіть засобів  художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного  й образного викладу й н  включає використання елементів  емоційності. 

Публіцистичний стиль

Публіцистичний  стиль функціонує в суспільно-політичній сфері і використовується в ораторських  виступах, в різних газетних жанрах (наприклад, передова стаття, репортаж), у публіцистичних статтях в періодичній  пресі. Він реалізується як у письмовій, так і в усній формі. 
Однією з основних характерних рис стилю є поєднання двох тенденцій - тенденції до експресивності і тенденції до стандарту. Це зумовлено функціями, які виконує публіцистика: інформаційно - змістовна функція і функція переконання, емоційного впливу. Вони мають особливий характер в публіцистичному стилі. Інформація в цій сфері суспільної діяльності адресована величезному колу людей, всім носіям мови і членам даного суспільства (а не тільки фахівцям, як в науковій сфері). Для актуальності інформації значущий тимчасовий чинник - інформація повинна передаватися і ставати загальновідомою в найкоротші терміни. 
У публіцистичному стилі переконання здійснюється шляхом емоційного впливу на читача або слухача, тому автор завжди висловлює своє ставлення до інформації, що повідомляється, але воно, як правило, не є тільки його особистим ставленням, а висловлює думку певної соціальної групи людей (наприклад, партії) . 
Тенденція до стандарту означає прагнення публіцистики до суворості та інформативності, які властиві науковому та офіційно-діловому стилям.  Тенденція до експресивності виражається в спрямуванні до доступності та образності форми вираження, що характерно для художнього стилю та розмовної мови. 
Публіцистичний стиль визначається одночасно консервативністю і рухливістю. З одного боку, в мові присутня велика кількість штампів, суспільно - політичних та інших термінів, а з іншого - прагнення до переконання читачів вимагає все нових мовних засобів.

Узагальнення:

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

• інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
• висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
• широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні  засоби:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
• використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
• із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
• синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний  стиль за жанрами, мовними особливостями  т способом подачі інформації поділяється  на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ  – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні  доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі  нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний  стиль

Епістолярний  стиль, суттєво і своєрідно  відрізняється від інших стилів.  
Ознаками епістолярного тексту є те, що в його основі матеріали з власного  життя, з власної думки, з власного чуття, конкретно суттєве описання дійсності. 
Лист як епістолярний жанр має свою специфіку, свої характерні риси. Форма безпосереднього звертання до адресата, прагнення автора змусити адресата активно діяти. 
Ознаками епістолярного стилю є логічна послідовність викладу, точність і лаконічність, докладні  висновки, дотримування і наявність певної композиції: 
а) зверху зліва вказують дату написання листа; на початку чи в кінці листа інколи  зазначають дату написання, завершують лист підписом (на розсуд автора); 
б) лист починають звертанням до адресата, звертання може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо, характер звертання залежить від стосунків між тими, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звичними є такі звертання: друже, друже мій, дорогенькі, шановний пане, вельмишановний,  дорогий друже, дорогі батьки, високоповажний товаришу. Листи починають також словами, що вказують на час написання листа (Добридень! Добрий день! Доброго вечора Вам). Форма прощання в листі також залежить від взаємин автора адресатом (До побачення, Прощай, Будьте здорові. Прощавай до скорої зустрічі. Цілую. Кохаю. Чекаю) Після слів вітання і  прощання знак оклику чи крапку. 
У доборі лексики, у вживанні малої чи великої літери, розділових знаків  виявляється особистість автора. Має значення також те, з якою метою пишеться приватний лист; 
в) займенник ти, ви у звертанні до однієї особи з великої літери, засвідчуючи цим власну вихованість, одну з ознак індивідуальної культури; 
г) усі назви адресата можуть повторюватись, ускладнюватись префіксами (особливо суфіксами), набуваючи певної негативної чи позитивної оцінки; 
д) синтаксис листа залежить від  індивідуальності автора. Форма викладу тексту, побудова речень залежить і від того, кому адресовано лист. 
Мова з епістолярними ознаками обслуговує специфічне  заочно-писемне спілкування однієї особи з іншої (іншими) в найрізноманітніших сферах життя – виробничій,  професійній, а найбільше – в побутовій, щоденній, ситуативній. Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві – монологічне, проте  природними елементами епістолярного тексту можуть стати і діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворенні в листі. 
Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побутове, наукове і інше, неоднорідне за своїм змістом і  граматичною будовою, зоорієнтоване на виконання суто індивідуальної комунікативно-стилічної функції. 
Створюючи тексти епістолярного стилю мовні послуговуються всенародною мовою, використовують епістоляризми – особливі слова і словосполучення,  синтаксичні конструкції, репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю. 
У мовленні в межах епістолярного стилю викреслюються різні жанри. Зародження жанру приватного листування в українській мові відноситься до давнього періоду, як літературний жанр поширився з часів античної і грецької, римської літератури. До появи книгодрукування межа між особистим листом була відносна, бо роздуми могли бути відкритими. Але давні риторики підкреслювали відмінність зразка мистецтва писали листи, підкреслювали різницю епістолярного мистецтва від літературно-художньої творчості на тій основі, що завдання листа – "називали речі своїми іменами". 
З розвитком людства епоха Просвітництва робить лист одним із ведучих жанрів використовуючи його в дусі ідей "виховання". Листування розширило функції народно розмовної мови, виявило її межі побутового вживання зародилися елементи сучасного публіцистичного стилю і наукового стилю української літературної мови. 
До епістолярних жанрів відносяться твори, побудовані у формі послання, або листування дійових осіб, щоденники, записники, мемуари, що, як і листи характеризують особистість автора і не завжди призначені для друкування. У художній літературі виділяють епістолярний текст жанр-твори, побудовані у формі послання або листування дійових осіб, щоденники, мемуари, автобіографії, записки автора, послання календарі. 
Лист як засіб спілкування заочного людей у певній сфері життя надто різноманітний за змістом, формою, композицією. Листи відображають життя, досвід своїх авторів, їхній світогляд, індивідуальні риси адресата та ставлення до адресата. Листи культурних діячів часто стають фактором культурного життя нації. 
За формою листування є офіційне і неофіційне (приватне). Соціально-етична форма листа залежить від соціальний  стосунків адресата і адресанта. 
Тематика епістолярію залежить від  причин, що спонукають той чи інший задум від часу, умови, сфери їх використання і інтересів. За твердженням і дослідженням мовознавців, широку тематику створює мова, що обслуговує найрізноманітніші сфери життя – виробничу,  професійну, побутову, щоденну, ситуативну – і оформлень у листуванні: приватно-діловому, соціально-етичному, інтимно-товариському, родинно-побутовому.