Театр корифеїв

Київський університет 

Імені Бориса Грінченко

Університетський  коледж  
 
 
 
 

Реферат

з предмету українська література

на тему

“Театр корифеїв” 
 
 
 
 
 
 
 
 

Група ВС-1

Мокроусова  Єлізавета 

Український театр

Театральне мистецтво  в Україні бере свій початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах

весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти

Києво-Могилянської академії, які заробляючи собі на

харчі, ставили інтермедійні вистави.  

XIX століття створило  всі передумови для виникнення нового театру.

Реалістична гра  російського актора М. Щепкіна та українського — К.

Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних

творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба

поставити українські драми в столиці Російської імперії Є. Гребінкою та

в інших містах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у  майбутньому виникнути

такому важливому  компонентові, як художній ансамбль, який створили М.

Кропивницький та М. Старицький.

  
 
 

Театр корифеїв

Незважаючи на заборону української мови, будь-якого  культурного розвитку, українці знаходили  у собі сили не здаватися. Хоч перешкоди  і гальмували розвиток драматургії, але не могли знищити її. В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. 

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке.

У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника  хору або

заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні

слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній

сфері мистецтва.

 

Його творцем  був М. Кропивницький, що створив  перший акторський колектив, справжню українську трупу акторів, зберігши індивідуальність акторів, підкреслюючи і доповнюючи нею індивідуальність інших акторів. 

Видатний діяч російського театру М. Синельников  визнавав: "До

цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на

серйозне знайомство з постановниками, кращими на той  час, Малого

Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне — про

ансамбль". 

М. Кропивницький  сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П.

Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на

глядачів, учив проникати  у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них. 

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного

мистецтва, їхній  театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві

узагальнений образ  хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного

народу. Недарма  царський уряд не раз і не два  обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не

допускати на сцену  серйозних творів, дозволяв виключно

розважально-комічні. 

Репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо

широким ("Наталка  Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського,

"Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка,

"Назар Стодоля"  Т. Шевченка). Потрібні були нові, сучасні твори. Їх авторами стали самі актори корифеї: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. 

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали

можливість ставити  вистави українською мовою. При  всіх обмеженнях і

умовностях (перед  кожною українською виставою мусила відбутися

російська) цей  крок міністерства внутрішніх справ  хоч трохи легалізував

український театр. 

У 1885 році єдина  досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі

своїми акторами відокремився від М. Старицького  і його прихильників.

Обидва колективи  відразу ж почали самостійне творче життя. 

Театр корифеїв став відомим досить швидко і неочикувано  для самих акторів. Прийом у Москві був досить теплим. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на

якій керівник трупи в козацькому вбранні керував  човном серед бурхливого

моря. 

У Петербурзі український  театр сміливо конкурував з імператорським

Театром. 

Саме корифеї з провідними акторами творили славу українського

театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши

вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва.

 

Марко Кропивницький 

Марко Лукич Кропивницький  народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в

сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської

губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати,

Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на

життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали

притулку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу

сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму

сирітству". 

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи  вчився вдома,

трохи з синами князя Кантакузіна, трохи виховувався  у генерала

Бутовського, терплячи усі знущання генеральші, а потім у Бобринецькій

повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в

Бобринці зустрічалася з сином, вчила його музичної грамоти, співу,

залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною

грамотою, Марко  поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав

екзаменів і повернувся до батька. 

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує

вступити на юридичний  факультет, багато читає, знайомиться зі

студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві  театр і пише

мелодраму "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить".

Надмірне захоплення театром призводить до того, що підготовку в

університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову

повертається у  Бобринець. 

Саме звідси Марко  Кропивницький налагоджує зв'язки з  акторами

Соболевими, залучає  у свій гурток Івана Тобілевича (майбутнього

Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять

комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського,

п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного

відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і

недисциплінованого  чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через

кілька місяців  були змушені поновити на роботі за вимогою бобринчан. 

Потрапив у трупу графів Моркових М. Кропивницький, де зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнтуватися виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький перейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше було поставлено його п'єсу-дебют, але під новою назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю". 

Пізніше драматург написав низку творів, в яких його перо змальовувало

світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За сиротою і Бог з калитою,

або ж Несподіване  сватання" (1872), "Невольник" (1872). 

Театральне мистецтво  в Україні вимагало якнайшвидшого  створення

професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в

Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди

ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній, до

речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним  режисером,

поки трупа не розпалася на два колективи. 

Як актор М. Кропивницький  роками працював, відшліфовуючи до блиску ролі

Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. 

З театральними трупами  М. Кропивницький гастролював по всій Російській

імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя,

постійні нестатки. Але все це надломило здоров'я артиста. М.

Кропивницький почав  втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова на

хуторі Затишок. Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні

1910) М. Кропивницького  запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі

переконалися, що своєї майстерності актор не втратив. 

Сильно подав  образ Бичка М. Кропивницький  не тільки як актор, а й як

драматург, вкладав  у його вуста страшні слова, співзвучні гнилій душі

багача: "Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім,

що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і  гроші тоді, на бісового

батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в

воду жбурнуть, на вітер пустить!.." 

Спадщина корифея  велика: він написав понад 40 драматичних творів,

більшість з яких комедійного змісту. Головним джерелом його натхнення

була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав  хист композитора. Він

автор пісень "За сонцем хмаронька пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть

гори-хвилі", "Де ти бродиш, моя доле". Для дітей М. Кропивницький

написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей

українського театру був також відомий як чудовий  перекладач комедії

"Ревізор"  М. Гоголя. 

І. Франко цінував  у М. Кропивницькому його талант оповідача, прекрасну

мову творів: "Такої  чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору

народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати..."

Марія Заньковецька 

Марія Костянтинівна  Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки

Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860

року. 

Дитинство Марії  минуло серед селян. Особливо багато пісень їй

переспівала і  казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в

майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну

селянську долю і  заспіває не одну в дитинстві почуту народну пісню. 

Освіту Марія  одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже

любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче  грала ролі, але

батьки були категорично  проти вступу до театральної школи. 

Першу свою роль —  роль Наталки Полтавки — Марія  зіграла після закінчення

пансіонату в  ніжинському аматорському гуртку. 

Як дружина обиеженого артилерійського офіцера Хлистова, майбутня

артистка змушена  була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з

офіцером Миколою  Тобілевичем (на сцені Миколою Садовським), відчула

непереможний потяг  до мистецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все

життя присвятила сценічному мистецтву. 

Блискуче зіграла центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т.

Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак  найбільше

любила образ  Олени з драми М. Кропивницького "Глитай, або ж Павук" і

грала цю роль настільки  правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне

тіло і стискає  дихання, коли Олена Заньковецька, мов  несамовита, вбігає

на сцену. Очі  її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і

вириваються у  неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив,

милий!.." 

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав

її грі найвищу  оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав

би —істинно народний". 

У комедійних ролях  М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю.

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала

його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів.

До останніх днів велика українська артистка піклувалася про талановиту

молодь, її вважали  своєю порадницею і наставницею В. Василько, Г. Юра,

Н. Ужвій. 

Не покидала сцени  М. Заньковецька і в радянські  часи, хоча знала, що

слідкують за кожним кроком і що й вона під недремним наглядом чекістів.

Працювала тоді вона в Державному Народному Театрі в  Києві разом з П.

Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М.

Заньковецької. 

Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Остап Бандура" в

1923 році. Померла  М. Заньковецька в Ніжині у  1934 році. Похована в

Києві на Байковому кладовищі. 

Микола Садовський 

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6

березня 1856 року в  селі Костуватому Бобринецького  повіту Херсонської

губернії. У дитинстві  Миколка дуже близько сходився із селянськими

дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія

Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського,

знала напам'ять  п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався

виставами, які  у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та

Марко Кропивницький. 

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола

пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в

боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку

1888 року вони  заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років,

влившись трохи  пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів

під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і

трупа М. Кропивницького. 

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької  розпочалася в липні

1900 року в Полтаві  виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж

була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого

"Хазяїн". 

У 1906 році Марія  Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві

перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік

уряд віддав Троїцький  народний дім як приміщення для праці. 

Трупа Садовського  ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а

сам керівник був  неперевершеним майстром трагічних  ролей. 

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль

гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв

— булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився  він у

козацькому вбранні  зовсім вільно, невимушено, немов то був його

звичайний повсякденний одяг". 

Найулюбленішою  роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в

однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ

освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного

служителя польської  шляхти, вдавався М. Садовському особливо. 

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана

Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи

("Мазепа" Ю.  Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана  Карпенка-Карого),

городничого ("Ревізор" М. Гоголя). 
 

Разом із Саксаганським  і Садовським театральна трупа здійснила у

1927-1930 роках гастрольні  подорожі і мала неабиякий успіх, головним

чином через присутність  корифеїв.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс

інфаркт, слабнув  на очах. Помер Микола Карпович Садовський

сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований  на головній

алеї Байкового  кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали

Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і  на сцені. 
 

 

Панас Саксаганський 

Панас Саксаганський  був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи

Садовського. Народився  він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні,

що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись

виставами, часто  пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм

відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися  на гальорку. 

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого

українського театру під керівництвом М. Старицького та М.

Кропивницького. 

Актор швидко засвоїв  золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої

праці: "Я все  більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в

праці криється талант". В епізодичних комічних ролях  актор показував

себе з такою  силою, що для глядачів грані ним  дійові особи здавалися

мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний

Герасим, про якого  В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби

щойно вилізла  з соломи, збиті вихром вуса і  борода, рештки якоїсь одежі,

що ледве вкриває  многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя,

але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному

мозкові блудять  уривки якихось слів, уламки якихось  думок". 

Прекрасно грав Панас  Саксаганський роль Шпоньки у  водевілі М.

Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у

виставі Івана  Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич

згадувала: "У  чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у

тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів  наділити образ Пеньонки

цікавими рисами, запозиченими в самому житті". 

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана

Карпенка-Карого. 

У своєму житті  артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні

поради про створення  сценічного образу у статті "Моя робота над роллю"

театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат

Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши  всього дві драми

такого жанру  — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року.

Похований у Києві на Байковому кладовищі.