Тенденції розвитку етнонаціональних відносин в сучасній Україні

 

Кафедра історичних і соціально  політичних дисциплін

 

 

Реферат

на тему:

«Тенденції розвитку етнонаціональних відносин в сучасній Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ

1. Етнополітичний розвиток України
2. Етнонаціональна політика в Україні
3. Основні напрями державної політики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена безпосередньо етнонаціональною специфікою сучасної Україні, де, крім титульного етносу, проживає близько 130 різних етнонаціональних груп. Це не може не створювати відповідних труднощів та напруження, перш за все, в контексті процесів розбудови української державності, формування національної (в значенні - громадянської) ідентичності, яка б була загальнозрозумілою для усіх і діяла б як фактор консолідації (згуртування, об’єднання) нації, а не навпаки. Виходячи з цього, існує практична потреба в формуванні такої національної політики, яка б враховувала, перш за все,потребу удосконалення правової бази регулювання міжетнічних відносин в Україні з урахуванням історичної специфіки співіснування етносів, особливо актуально для росіян та кримських татар, що претендують на особливий статус в Україні.

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні) [1].

Етнонаціональні відносини — відносини між суб´єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

Об’єктом реферативної роботи є етнонаціональні відносини. Предметом реферативної роботи є види, рівні та специфіка етнонаціональних відносин. Мета реферативної роботи полягає в аналізі стану етнонаціональних відносин в умовах сучасного українського соціуму з урахуванням факторів інтеграції й диференціації, що впливають на їх формування.

1. ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

Український етнос один з  найчисельніших в Європі, другий у  слов’янському світі. Загальна кількість  етнічних українців сягає 40 млн. осіб.

На території України  проживають представники понад 130 національностей  і народностей.

Найбільшою етнічною спільнотою є українці (37,5 млн. чол., або 77% від  загального населення). Вони являють  собою титульний етнос, (народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю), який є провідним  суб’єктом державотворення [2].

Інші етнічні спільноти  відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце серед них  в силу своєї чисельності та особливої  ролі в українській історії посідають  етнічні росіяни – 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних не-українців. Росіяни  дисперсно розселені по всій території України, але найбільше їх мешкає в Східних та Південних областях: у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Одеській, Дніпропетровській, Херсонській областях, у Республіці Крим, де вони складають 67% населення, та у великих містах, в Києві вони складають 20,9% населення міста.

Крім того, в Україні  протягом останніх п’ятнадцяти років  утворилися етнічні групи, які складаються  з іммігрантів (від 2-х до 3-х% населення).

Наступна за величиною  національна група – білоруси. Вони розселені дисперсно, але найбільше їх серед мешканців АРК, Донецької, Рівненської, Дніпропетровської, Луганської, Миколаївської, Харківської, та Запорізької областей.

У Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях проживає близько 250 тисяч поляків. Крім того, до складу населення України входять також  національні групи, чисельність  яких становить близько 100 тис. чоловік  і які компактно розселені  у певних регіонах. Це угорці, румуни, греки, гагаузи, болгари, татари. Найкомпактніше розміщені угорці – 90% їх проживає в  Закарпатській області, гагаузи – 86% в Одеській, греки – 86% у Донецькій, румуни – 74% у Чернівецькій і 22% у Закарпатській області.

В Україні мешкають також  групи етносів, чисельність яких становить від 10 до 100 тис. чоловік. Це вірмени, азербайджанці, цигани, грузини, казахи та ін. Є також етнічні  групи, які нараховують по кілька тисяч чоловік: це представники деяких народів Півночі, ассірійці, албанці, корейці, удмурти, карели та ін. Переважна  більшість їх розселена на території  України дисперсно і не має чітко визначених етнічних або адміністративно-територіальних меж.

Таким чином, незважаючи на різноманітність національностей, майже у всіх областях значну більшість  разом з українцями складають  одна-дві, інколи три національності, питома вага інших не перевищує 1%. Більш  різноманітні за національним складом  східні і південні області, менше  – західні.

Поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною самоідентифікацією. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українська мова є рідною для 67,5% жителів країни, в т.ч. для 85% етнічних українців, 4% росіян і 11% представників інших національних меншин. Для 29,6% жителів, в т.ч. 15% українців, 96% росіян і 31% представників інших національних меншин, рідною є російська мова. Серед етнічних не-українців (крім росіян) лише 57% вважають рідною мову свого народу. Причому майже всі громадяни України вільно володіють російською і розуміють українську мову.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

 В Основному Законі  держава встановила гарантії  мирного співіснування та розвитку  громадян України всіх національностей  шляхом сприяння консолідації  та розвиткові української нації,  її історичної свідомості, традицій  і культури, а також розвитку  етнічної, культурної, мовної та  релігійної самобутності всіх  корінних народів і національних  меншин.

До законодавчих актів, що забезпечують реалізацію державної  етнополітики, належать Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР”, Декларація про державний суверенітет України, Декларація прав національностей України, Закон України “Про національні меншини в Україні”, “Про громадянство України”, “Про освіту”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців”, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, інші нормативно-правові акти та міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою України [3].

Законодавство України у  питаннях збереження ідентичності та культурної самобутності національних меншин загалом відповідає кращим світовим і європейським стандартам. Разом  з тим, поряд з нормами законодавства  щодо розвитку українського етносу, захисту  національних меншин, залишаються нереалізованими  Конституційні положення щодо корінних народів.

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ – враховують наявний в Україні  позитивний досвід розв’язання етнополітичних питань та необхідність розвитку цієї сфери відносин з урахуванням особливостей:

Р и с . 1   П р и н ц и п и   д е р ж а в н о ї   е т н о п о л і т и к и

 

 

 

ПРОБЛЕМИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ СФЕРИ:

Стихійність становлення  української поліетнічної (політичної) нації, що поглиблює етнорегіональні відмінності, заважає становленню спільної загальнонаціональної свідомості, утвердженню української національної ідеї.

Відсутність ефективної, з  урахуванням регіональних особливостей, політики підтримки української  мови та культури, яка була б із розумінням сприйнята більшістю російськомовного населення. Результатом є подальша мовна деукраїнізація населення.

Збереження високих темпів асиміляції переважної більшості національних спільнот, як правило (за винятком польської  меншини) російськомовного напряму [4].

Відсутність постійного системного моніторингу політичного, соціально-економічного та культурного стану, у якому  перебувають етнічні спільноти, що заважає виявленню реального  рівня задоволення їхніх інтересів  і потреб і налагодженню між ними діалогу для обговорення протиріч, що виникають на ґрунті розбіжностей інтересів.

Висока присутність еміграційних настроїв в середовищі етнічних не українців, що має наслідком пасивність значної їх частини в участі у створенні в Україні громадянського суспільства.

Незавершеність процесу  облаштування депортованих у минулому за етнічною ознакою народів, насамперед кримських татар.

Нині в складі населення  Автономної Республіки Крим кримські татари становлять 12,1%. У порівнянні з 1989 роком їхня кількість на півострові зросла в 6,4 рази. Сьогодні складнощі  процесів репатріації та інтеграції кримських татар обумовлені негативними  стереотипами щодо них, впровадженими  радянською владою, труднощами реформування сфери економічних відносин, пов’язаних, зокрема, із земельною приватизацією, що призводить до ускладнень у взаєминах  репатріантів з решта населенням Автономії і владою.

Неувага та неефективна політика щодо зникаючих народів. Насамперед, це стосується кримчаків, кількість  яких (близько 400 чол.) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину. Подібна небезпека стає дедалі більш реальною для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується. Зараз вона становить менше 1200 чол. [5].

Наявність соціально неадаптованих  меншин. В першу чергу це роми, рисами життя яких є хронічне безробіття, висока дитяча смертність, високий рівень захворювань, антисанітарні умови проживання. Аналогічні проблеми притаманні й новим іммігрантським групам.

Посилення процесів міграції до України представників тих  громад, які не проживали традиційно на її території, та нелегальної міграції. Більшість нелегалів прагне потрапити  до країн Західної Європи, а відтак розглядає Україну як транзитну  територію. Це призводить до утворення  в Україні новітніх етнічних груп.

Недостатня залученість національних меншин (крім росіян) і корінних народів у процес прийняття життєво важливих для них рішень.

Низька політична активність держави по відношенню до закордонних  українців, української діаспори та трудових мігрантів з числа громадян України.

Незадовільний рівень державного етнополітичного менеджменту, фахової підготовки службовців органів місцевої влади і місцевого самоврядування, відповідальних за здійснення державної етнополітики.

Неефективність і непрозорість використання бюджетних коштів, що виділяються на реалізацію заходів  державної етнополітики.

Відсутність ефективної координації  реалізації державної етнополітики в системі органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [6].

МЕТА ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ:

– удосконалення наявної  в Україні системи етнополітичних відносин;

– повна реалізація гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян, які належать до етнічних спільнот з урахуванням кращого  національного та зарубіжного досвіду;

– вироблення нових підходів до співіснування і взаємодії  етнічних спільнот між собою та до відносин етнічних спільнот та етнічних груп з державою;

– підвищення ефективності державного та громадського регулювання  етнополітичної сфери;

– оптимальне врахування інтересів  усіх етнічних спільнот та етнічних груп.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ

У сфері збереження загальнонаціональної єдності:

1. Формування, впровадження  і зміцнення загальнонаціональної  свідомості українського суспільства.

2. Виховання поваги всього  українського суспільства до  культури, релігії, традицій і  звичаїв усіх етнічних спільнот, що проживають в Україні.

3. Створення сприятливих  умов для забезпечення внеску  усіх етнічних спільнот, громадян, що до них належать, у розвиток  українського суспільства.

4. Створення умов для  всебічного розвитку національної  більшості, формування її повноцінної  самосвідомості як державотворчої  української поліетнічної нації.

5. Сприяння підтримання  постійного діалогу між етнічними  спільнотами України для забезпечення  атмосфери взаєморозуміння і  для заохочення співпраці між  ними [7].

У політико-правовій сфері:

1. Забезпечення рівності  етнічних спільнот та громадян, що до них належать, у праві  на соціальний і культурний  розвиток та всебічне сприяння  у реалізації цього права.

2. Надання рівного доступу  громадян до соціальних і культурних  благ незалежно від їх етнічної  і конфесійної приналежності.

3. Активна державна підтримка  органів, організацій та заходів,  які забезпечують постійний діалог  між етнічними спільнотами.

4. Захист громадян від  дискримінації за етнічною, мовною, расовою, конфесійною ознаками, від  проявів ксенофобії, расової та  релігійної нетерпимості, зокрема,  шляхом вдосконалення відповідної  законодавчої бази, та її неухильного  застосування.

5. Забезпечення рівної  участі громадян у формуванні  та діяльності органів державної  влади і місцевого самоврядування  незалежно від їх етнічної  і конфесійної приналежності.

У гуманітарній (мовно-культурно-освітній) сфері:

1. Забезпечення всебічного  розвитку та функціонування української  мови в усіх сферах суспільного  життя, створення сприятливих  умов для опанування нею всім  населенням, підвищення її суспільного  престижу, подолання негативних  соціально-психологічних стереотипів  і деформацій у мовній сфері.

2. Створення умов для  вивчення громадянами України,  які належать до національних  меншин та корінних народів,  їхніх рідних мов, історії,  культури, а також для навчання  рідною мовою національних меншин.

3. Забезпечення права  громадян на створення та одержання  інформації рідною мовою.

4. Збереження історичної  спадщини, виховання поваги до  культури, історії, мови, національних  звичаїв, традицій та обрядів  різних етнічних спільнот, а також  до надбань світової цивілізації.

У сфері зовнішніх зносин:

1. Сприяння закордонним  українцям у збереженні та  розвитку етнічної культури, мови, традицій та звичаїв із дотриманням  національного законодавства країн  їх постійного проживання.

2. Заохочення закордонних  українців до здійснення функції  зв’язуючої ланки між країнами їх проживання та Україною.

3. Заохочення національних  меншин України до здійснення  функції зв’язуючої ланки між Україною та їхніми історичними батьківщинами.

У сфері міграції:

1. Надання правової, фінансової  та матеріальної підтримки репатріантам  та реемігрантам.

2. Здійснення довгострокового  квотування і вибіркового заохочення  імміграції в Україну.

3. Забезпечення умов для  органічної інтеграції представників  етнічних груп в українське  суспільство з урахуванням потреб  народного господарства та їхніх  етнокультурних традицій [8].

 

 

Висновки

Етнонаціональні відносини — відносини між суб´єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

На сучасному етапі  розвитку України національно-етнічна  сфера стає невід´ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв´язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є:

- наукове осмислення вітчизняної  етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою;

- формування соціально-політичних  важелів розв´язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;

- всебічний аналіз існуючих  форм національного об´єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження.

Вирішення національного  питання в Україні на сучасному  етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;

б) політико-правове закріплення  демократичного розвитку української  нації;

в) забезпечення колективних  прав етнічних меншин.

Вдосконалення життєдіяльності  української нації на сучасному  етапі передбачає повноцінне національне  буття, гармонійний розвиток і ефективне  функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне  відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності  людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна  майже не має власного досвіду  вирішення проблем відносин держави  і нації, розв´язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Брегеда А. Ю. Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 108 с.
2. Політологія: курс лекцій Навчальний посібник / - Тернопіль: Магнолія-плюс, 2004.- 236 c.
3. Этносоциология: Учебное пособие для вузов/ Арутюнян Ю.В., Дробижева Л. И., Сусоколов А.А. – М.: Аспект Пресс, 1998
4. Панина Н. Фактори национальнойидентичности, толерантности ксенофоби и антисемитизма в современнойУкраине // Социология: теория, методы, маркетинг.- 2005.-№ 4. С.13-27.
5. Паращевін М. Церква в суспільстві : масштаби впливу// Людина і світ.-2000. №5.-48-50С.
6. Середа В.В. Етносоціологія: Навчальний посібник.- Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007.- 160 с.
7. Хантингтон С. Столкновениецивилизаций? // ПОЛИС.- 1994.- №1.- С. 226-240.
8. Хмелько В. Лінгво – етнічнаструктура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності.