Тенденції розвитку економіки знань

Зміст

 

Вступ

1) Тенденції розвитку економіки знань

2) Програма  «Знання для розвитку» (Knowledge for Development — K4D)

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Формування економіки, заснованої на знаннях, стає одним з основних стратегічних пріоритетів політики як розвинених країн, так і країн, що розвиваються. У червні 2000 року на Лісабонському саміті Радою Європи визначена стратегічна мета на сторіччя – економіка Євросоюзу повинна сформуватися «найбільш конкурентоспроможною (інвестиції в наукові дослідження та зміцнення єдиного ринку) і динамічною у світі економікою, яка заснована на знаннях (інвестиції в людський ресурс) і спроможна забезпечити стійке економічне зростання (стимулювання інвестицій у нові технології та розвиток інноваційного бізнесу), поряд зі зростанням кількості і якості робочих місць та зміцненням соціальної згоди». Однак для України процес переходу до економіки знань перебуває у початковій стадії, мало уваги звертається і на виробництво нових знань.

Сучасний стан економіки України вимагає активізації процесів з перетворення високотехнологічних  підприємств та виробництв інтелектуальних послуг в основні джерела формування національного прибутку. Успіх у вирішенні цього стратегічного завдання багато в чому залежатиме від ефективності використання національної банківської системи. Розбудова економіки знань характеризується динамікою визначених показників. Одним з таких показників є  індекс економічного та інституційного режиму (Economic and Institutional Regime Index – EIRI), що дає загальну характеристику умов розвитку економіки і суспільства. В цьому контексті  зумовлюється актуальність дослідження впливу банківській системи  на зазначений індекс.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Тенденції розвитку економіки знань

 

Термін «економіка знань», введений у науковий обіг Фрицем Махлупом (1962 p.), був застосований спочатку до одного із секторів економіки. Зараз цей термін поряд з термінами «економіка, що базується на знаннях», «інноваційна економіка», «нова економіка», «суспільство знань», «електронна економіка» тощо є більш поширеним і використовується переважно для визначення типу економіки, у якій знання відіграють вирішальну роль, а виробництво знань є джерелом економічного зростання. За своєю сутністю «нова економіка» - це економіка знань та ідей, в якій основою створення нових робочих місць і вищого рівня життя населення є інновації, нові технології, що є інтегрованими в продукти і служби . Тобто нова економіка характеризується як економіка, в якій високе економічне зростання є наслідком екстенсивного використання інформаційних технологій. У сучасній економічній літературі найчастіше використовується визначення, запропоноване фахівцями Всесвітнього банку, які під економікою знань розуміють економіку, що створює, поширює і використовує знання для прискорення власного росту і підвищення конкурентоспроможності. Тому в подальшому результатом якісного розвитку соціуму може стати ефективне застосування знання як найважливішого ресурсу соціально-економічного розвитку суспільства. За відповідними процесами формується зовсім інша економіка з новими властивостями і якісними характеристиками –це економіка інновацій, економіка знань. Нова якість економіки має незаперечні переваги, що узагальнюється у джерелі як:

1) необмеженість ресурсної бази, бо знання на відміну від природних ресурсів безмежні;

2) неможливість локалізованості розвитку, бо взаємопроникнення економік рухається за рахунок високотехнологічної продукції;

3) віртуалізація взаємодії покупців і продавців, бо витрати на обіг знижуються;

4) неефективність протекціонізму як форми підтримки власного виробника, бо інновації обмеженими у своєму переміщенні не можуть бути;

5) формування та розвиток високотехнологічних ринків, бо науково-технологічний комплекс, який сприяє переходу середовища від рентно-сировинного укладу до інноваційного суспільства, має визначну роль;

6) зростання експорту інтелектуальних послуг і людського капіталу, бо цінність освіти як ресурсу, що копіюється в людині, а не в природних ресурсах, є більшою.

Провідні риси нової економіки визначив К. Келлі Він вважає найбільш очевидними в сучасному світі глобальний характер змін, що відбуваються, і оперування невідчутними благами, якими є ідеї, інформація і взаємовідносини, а за цим будуються переплетіння і взаємозв'язки між окремими сегментами економіки. Обґрунтованими є також і тенденції, що формують підвалини економіки знань за положеннями джерела, а саме: перетворення знань у важливий фактор виробництва поряд з капіталом, працею і природними ресурсами; збільшення частки сфери послуг і випереджальне зростання «знаннємістких» послуг для бізнесу; підвищення ваги інтелектуального капіталу й інвестицій у системі освіти і підготовки кадрів; розвиток і широкомасштабне використання нових інформаційно-комунікаційних технологій; перетворення інновацій в провідне джерело економічного зростання і конкурентоспроможності підприємств, регіонів і національних економік; усвідомлення в діловому середовищі важливості знання для забезпечення конкурентоспроможності і економічного зростання.

В історичному сприйнятті теоретичною основою обґрунтування  економіки знань є ідея інновацій, яка в економічній науці споконвічно пов'язується з нововведеннями і перетвореннями у різних сферах суспільного виробництва. А. Сміт і К. Маркс заснували традицію, яку згодом розвивали Р.Солоу і Е. Денісон, розглядати в якості одного з основних джерел інноваційного розвитку економіки нове в науці і техніці. Доказових наукових фактів, щоб здійснювати таке повсемісно не знайшлося, і тільки на сучасному етапі розвитку цивілізації ключовими елементами для розуміння інноваційного розвитку включені поняття «знання» і «інформації», інновації уявляються як злиття потоків у результаті цілеспрямованого розвитку науки, техніки і технології, а інноваційна економіка - як економіка знань, де знання, що включені в інновації, відіграють домінуючу роль в економічному розвитку. Такий зв'язок визнається, але первинним визнається поперемінно то людина, то капітал.

У теперішній час в  економіці знань особлива увага  приділяється людському капіталу і створенню такої інфраструктури, що дозволила б оптимально використовувати накопичений суспільством досвід і знання у виробництві і споживанні. Для рішення таких завдань і дослідження нових процесів і явищ формується система індикаторів, що відображає рівень розвитку сектора підвищеного попиту на знання і у цілому до економіки, заснованої на знаннях. Запропонована і діє система індикаторів економіки, що базується на знаннях. За складом цієї системи можна досягти позитивних зрушень, якщо працювати з наступними групами індикаторів, як - от:

1. Інноваційна активність. Інноваційна активність (частка підприємств, які займаються інноваціями) в економіці України низька, її рівень коливається в межах 11,2-14,2%.

2. Розмір інвестицій у сектор знань (як у суспільний, так і у приватний), що включає видатки на вищу освіту, наукові дослідження і дослідно -конструкторські розробки та у розробку програмного

забезпечення. Інвестиції в знання в окремих країнах складають майже 9% ВВП, доля витрат на науку коливається від 1,8 до 6,8%. Найнижчий рівень цього показника мають країни Південної Європи, а найвищий - країни Північної Європи, Південна Корея і США.

3. Розробка і випуск інформаційного і комунікаційного устаткування, програмного продукту та послуг. Так, у 2002 р. найвищими темпами комп'ютеризації характеризувалися Китай (42%), Індія (25%), а в країнах Східної Європи - Польща (23,6 %) і Німеччина (13,7%). В Україні прискорення темпів комп'ютеризації відбулося у 2003 p.: 18,1% проти 3,4% у попередньому. Але тенденції розвитку тут різнобічні - за 2000 - 2004 pp. частка Інтернет - споживачів урозвинених країнах зменшилась з 73 до 57%, а в країнах, що розвиваються, навпаки, збільшилася з 25 до 38% , і така тенденція розвитку залишається.

4. Збільшення чисельності зайнятих у сфері науки і високих технологій. У 1999 р. в країнах нараховувалося близько 38 млн. чол. (25% трудових ресурсів), зайнятих висококваліфікованою працею в названій сфері. В Україні цей показник постійно знижується: в 1990 р. із 1000 зайнятих в науково-технічній сфері працювало 11 таких фахівців, в 2000р.-6, а в 2005р. 5

5. Обсяг і структура венчурного капіталу.Цей індикатор зберігає роль провідного джерела фінансування нових високотехнологічних фірм.

6. Участь приватного капіталу  у фінансуванні НІОКР. У більшості країн його частка у 90 роки ХХ століття зростала: зокрема, у країнах ЄС -із 52% до 55%,а у США-з 57% до 67%. В Україні ХХ століття видатки на наукові і науково-технічні роботи з бюджету зазвичай не перевищували 40-50% від загальної потреби, а інші -фінансуються з джерел, що є недержавними

7. Структура видатків на НІОКР по стадіях наукових досліджень.У структурі фінансування наукової діяльності в Україні перше місце займають наукові розробки, що спрямовуються нафундаментальні дослідження, які сягають 22,5%, 17,0% - на прикладні та 12,0% на наукові послуги. Все ж таки, така структура фінансування в цілому,за оцінкою відповідає світовим стандартам і сучасним потребам розвитку економіки держави.

8. Міжнародне співробітництво в галузі науки і інновацій.Експорт відповідних послуг в Україні постійно збільшується: з 2003р.по 2005 р. він зріс з 52,9 до 98,3 млн. дол. США, а загальна кількість придбаних нових технологій у 2000-2007 pp. складає 5633. На власні дослідження і розробкиза останні роки припадає в середньому 13-14% технологій від загальної кількості отриманих. Угоди на придбання технологій складаються постійно і постійно задовольняються.

9. Посилення кооперації між фірмами, науково-дослідними організаціями і університетами.Такий індикатор діє за домовленостями з провідними науковими центрами світу, які поширюються. Розрахунки не ведуться.

10.Міжнародний обмін результатами  винахідницької діяльності.Для довідки  –14% отриманих у країнах патентів  придбано іноземними резидентами,одночасно  ці країни придбали близько 15% патентів із-за кордону.

11. Мобільність учених і інженерів, особливо високої кваліфікації.З України виїжджають постійно як фахівці, різної кваліфікації, так і ті студенти, що їдуть працювати чи вчитися до США, Англію,Німеччину й інші країни. Цей рух не обчислюється.

12.Збільшення обсягу фінансових  операцій, у тому числі потоків  прямих іноземних інвестицій.

Прямі інвестиції в Україну складали у 1996 р. -483,5 млн. дол. США; 1999 р. -2063,6 млн. дол. США; 2000р.-2810,7 млн. дол. США; 2005р.-6794,4 млн. дол. США; 2007р.-16890,0 млн. дол. США; 2008р.-21607,3 млн. дол. США; 2009 р.-29489,4 млн. дол. США. Прямі інвестиції за даними НБУ і Фонду державного майна України з України у 1996 р. досягли 20,3 млн. дол. США; у 1999 р.- 127,5млн.дол. США; у 2000р.-97,5млн. дол. США; у 2005 р. -166,0млн. дол. США; у 2007р. -219,5 млн. дол. США; у 2008р.-243,3млн. дол. США; у 2009р.-6196,1млн. дол. США. Тобтодинаміка розвитку реєструється.

13.Частка високотехнологічних галузей  обробної промисловості і високотехнологічних послуг.

14.Рівень розвитку ринкових послуг  з підвищеним попитом на знання.Складає  близько 18% ВВП, а разом з неринковими послугами, такими, наприклад, як освіта і охорона здоров'я, досягає 29 -30%.

15. Зростання частки високотехнологічної продукції в товарообміні між країнами. Позитивне сальдо провідних країн у торгівлі високотехнологічною продукцією.За останні 20 років обсяг продажів в наукомісткому секторі розвинених країн збільшувався в 1,7 рази швидше, ніж в обробній промисловості.

16.Прискорення патентування результатів  нових розробок і винаходів  в області високих технологій.За останні роки зростає швидкість матеріалізації та упровадження знань.

Тривалий період часу, практично  до середини XXстоліття, видатні вчені-економісти, призначаючи важливу роль використання нових знань у господарській діяльності економічних суб'єктів, розглядали тільки один вид знань, а саме: формалізоване знання, що необхідне у виробничих процесах. Тому, практично до 60 -х років того століття, у світовій науковій думці були відсутні спроби класифікації знань, а вже потім Ф. Махлуп підрозділяв всі знання, якими володіє конкретний індивід, на наступні п'ять видів, як -от:

1) практичні знання. Ті знання, що мають значення для роботи, прийняття рішень і дій і що можуть бути підрозділені у залежності від сфери діяльності на професійні знання, знання в галузі конкретної економіки, знання робітника, політичні знання, знання в області домогосподарства, інші практичні знання;

2) інтелектуальні знання. Ті знання, які задовольняють інтелектуальні потреби, вважаються ознакою широкої гуманітарної, природної освіти і загальної культури;

3) буденні знання. Ті знання, що задовольняють дрібну цікавість або потребу у невибагливих розвагах і емоційному збудженні;

4) духовні знання. Ті знання, що відносяться до пізнання віри, духовності і шляхів порятунку душі;

5)непотрібні знання. Ті знання, що лежать поза сферою інтересів  того, хто пізнає, зазвичай здобуваються  випадково і утримуються в  пам'яті безцільно.

Очевидним є те, що до людського капіталу підприємства прямо, тобто безпосередньо, може бути віднесена тільки деяка виокремлена частина практичних знань працівника як індивіда (професійне знання, знання з галузі конкретної економіки, знання робітника) і, частково його інтелектуальні знання, які є необхідною умовою новаторства і творчості в бізнесі. У той же час, керуючись принципом системного підходу, не можна сказати однозначно, що інші знання індивіда не мають ніякого відношення до бізнесу підприємства. У тому числі і до його інтелектуального людського капіталу. Але оскільки, їхній вплив опосередкований, а тому їх важко облічувати, то рух до них гальмується. Наприклад, якщо система духовних цінностей особистості вступає в протиріччя з корпоративною філософією, то працівник може звільнитися з підприємства, тобто вийти за рамки системи, що створює вартість бізнесу, за рамки інтелектуального капіталу підприємства і т.ін.Таким прикладом підтверджується думка про те, що завжди є відносність і штучність процесу, але є й класифікація змісту.

Досліджуючи сутність класифікацій, треба визнати, що найбільш прийнятною є класифікація знань, що розроблена експертами Європейської комісії. У відповідності до неї враховуються : наукові знання, що формуються в університетах, державних науково-дослідних інститутах і приватному корпоративному секторі досліджень і розробок; технічні знання, основними постачальниками яких є компанії підприємницького сектора, що проводять власні дослідження і розробки, інститути підприємницького сектора і державні наукові установи, університети, а також дослідницька активність у нових підприємницьких структурах, що виникають при створенні нового бізнесу; інновації, що здійснюються компаніями підприємницького сектора та новими створеними підприємствами; інтелектуальний капітал, що створюється у результаті діяльності університетів по підготовці фахівців і кадрів вищої кваліфікації, у процесі досліджень у державному і підприємницькому секторах, а також в інших спеціалізованих закладах вищої професійної освіти; кваліфікації і компетенції, що одержані в процесі навчання у вищих навчальних закладах, у корпоративному секторі, на професійних курсах або з'являються в результаті професійного досвіду працівників у всіх сферах економіки, включаючи і дослідницький сектор; інформаційно-комунікаційні технології, що створені в корпоративному секторі і розповсюджуються завдяки їхньому застосуванню та діяльності мережних структур.

Знання в певному сенсі є  предметом самостійного економічного аналізу, його вартість і значення у  виробництві все більше зростають, а отже зростає і його роль у розвитку економіки. Знання в економічній літературі представлені в декількох типах. Наприклад, експерти і економісти пропонують розрізняти чотири основних типи знань , а саме:

1)набір фактів - «знати що».Знання найбільш близькі до розуміння терміну «інформація» і можуть бути роздроблені і представлені у вигляді одиниць інформації;

2)знання як причина або основа, що утворює предметну область  -«знати чому».Це наукове знання, є основою технологічних розробок  продуктів і процесів, які визначають роботу більшості промислових галузей економіки.Виробництво і відтворення таких знань відбувається в організаціях, що є науково-освітнім комплексом -університети, науково-дослідні інститути, технологічні лабораторії і т.ін. Доступ до знань відбувається завдяки діловим контактам із ученими ікваліфікованим персоналом, зайнятим у відповідному комплексі, а також шляхом організації спільної діяльності, включаючи науково-дослідні проекти;

3)знання як набір спеціальних  умінь або здібностей зробити що-небудь -«знати як».Знання тотожні категорії «конкретна праця», введеної в науковий обіг К. Марксом у провідній праці «Капітал»;

4)знання, що ідентифікують  індивідуального носія -«знати  хто».Знання включають інформацію про те, хто і якими знаннями і навичками володіє, комплекс соціальної взаємодії, що дозволяє використовувати досвід експертів. Чим вище ступінь економічної спеціалізації і поділу праці, чим вище ступінь технологічних змін у суспільстві, тим більшу значимість мають такі знання. Носять вони переважно внутрішній характер і інформаційному обміну піддаються рідко. Аналіз змісту, специфіки і характеру використання знань дозволяє виділити і різновиди знань, які обумовлені їхнім споживчим характером і націленістю на втілення в конкретний товар чи послугу. Розрізняються процедурні знання, які застосовуються для здійснення дій і відповідають на питання «як робити?», декларативні знання, що мають справу з описом і інформацією й відповідають на питання «що робити?», епізодичні знання, які використовуються, виходячи зі схожості ситуацій, аналогічності тематики попередніх епізодів, подій які, зберігаються, узагальнюються і знову застосовуються в новій ситуації, евристичні знання, які відносяться до практичних правил, виведені

на загалах власного досвіду і дозволяють відзначити різницю між фахівцем і новачком, і,нарешті, які є знаннями про способи і методи пошуку та переробки інформації, прийняття рішень про те,коли

необхідно звертатися до того чи іншого типу знань. Останні  характеризуються більш високим рівнем абстракції в порівнянні з епізодичними, процедурними і декларативними знаннями.

Важливою якістю знання є його стабільність, що відображає, наскільки конкретні нововведення і наукові пізнання приймаються суспільством. Стабільність можна відобразити як вимір, що відповідає істинності і доказовості для більшості суб'єктів. Чим стійкіше знання, тим конкретніше уявлення людини про той чи інший об'єкт знання, бо знання - це продукт, з одного боку, приватний, який можна привласнювати, а з іншого боку -суспільний, що належить усім. Тому складається два підходи до виміру знань, а саме: по витратах на їхнє виробництво і по ринковій вартості проданих знань. Витрати на виробництво включають видатки на дослідження і розробки, на вищу освіту, на програмне забезпечення і т. ін., а ринкова вартість знань визначається попитом, і тільки попит визначає жити або не жити даному знанню надалі.

Знання має три принципові особливості. Перша особливість  пов’язується з дискретністю знання як  продукту, бо конкретне знання або створене, або його немає, а тому знання наполовину не існує точно так же, як і на одну третину. Друга особливість полягає в тому, що знання, подібно іншим суспільним благам, будучи створеними, доступні всім без винятку. Третя особливість полягає в тому, що за своєю природою знання є інформаційним продуктом, а інформація після того, як її спожили, не зникає, як звичайний матеріальний продукт. Останнє означає, що знання в сучасному світі включаються в основу соціально-економічних систем і розглядаються як найважливіша домінанта їх розвитку. Тобто знання:-нарівні з капіталом і працею є ключовим фактором економічного зростання;- є продуктом, оскільки виробництво знань є найбільш важливим і визначальним компонентом сучасної економіки;- стає найважливішим компонентом економічних відносин; - є найважливішим чинником розвитку інформаційного суспільства, тобто такого сучасного суспільства, що базується на знаннях.

2) Програма  «Знання для розвитку» (Knowledge for Development — K4D)

Основні показники, що характеризують рівень розвитку економіки знань в країнах та регіонах світу, був запропонований робочою групою Світового Банку (World Bank) в рамках спеціальної програми «Знання для розвитку» (Knowledge for Development — K4D) [1]. Структура цих показників представлена на рис.1. Представлені на схемі індекси мають зведений тип – вираховуються як середнє арифметичне параметрів, які знаходяться в їх основі з областю визначення від 0 до 10. Висновки робляться на основі значень індексу економіки знань (Knowledge Economy Index – KEI) та індексу знань (Knowledge Index – KI). Перший оцінює ефективність використання країною знань з метою її економічного та суспільного  розвитку. Другий оцінює здатність країни створювати, сприймати та розповсюджувати знання. Згідно зі схемою суттєвий вплив на значення KEI спричиняє EIRI, зважаючи на  одноосібність своєї спрямованості, тому цей індекс найкращим чином характеризує рівень стимуляції наявних інтелектуальних  можливостей суспільства  для створення засад економіки знань.

EIRI характеризує наступні макроекономічні аспекти: економічне і правове середовище країни, якість державного управління, розвиток бізнесу та приватної ініціативи, здатність суспільства та його інститутів до ефективного використання існуючого і створення нового знання. Для визначення міри впливу на його значення банківської системи введемо відповідний показник  IBeiri (Influence of the Banking on EIRI). Обчислення IBeiri буде залежатиме від того, як банківська система впливає на значення індикаторів на основі яких вираховується EIRI. Індикатори EIRI можна розділити на дві групи: економічного режиму та управління. Перелік індикаторів, що відносяться до групи економічного режиму та пояснення методики їх визначення, представлений в таблиці 1. В таблиці 2 аналогічним чином представлені індикатори групи управління. Слід зазначити, що метод визначення Внутрішнього Валового Продукту (ВВП) в таблицях ґрунтується на витратному підході, тобто враховує вартості усіх куплених товарів та послуг (споживчі витрати, витрати виробничого призначення, інвестиції, приріст вартості запасів, витрати уряду, вартість експорту за мінусом імпорту).

Таблиця 1. Індикатори EIRI  групи економічного режиму .

№ п.п	Індикатор	Визначення
1	Валові інвестиції в  основний капітал (Gross Capital Formation – GCF).	Частина  ВВП (%), що відноситься до витрат на інвестиції в розвиток провідних  галузей економіки країни.
2	Тарифні та нетарифні бар’єри (Tariff & Nontariff Barriers – TNB).	Рівень торгівельних бар’єрів країни (заборона та обмеження  імпорту, акциз та ліцензування товарів/послуг).
3	Захист інтелектуальної  власності (Intellectual Property Protection – IPP).	Рівень міцності захисту інтелектуальної власності  в країні .
4	Стійкість банків (Soundness of Banks – SB).	Рівень стійкості комерційних  банків  в країні.
5	Експорт товарів та послуг (Exports of Goods and Services  – EGS).	Частина  ВВП (%), що відноситься до вартості експорту товарів та послуг.
6	Спред відсоткових ставок (Interest Rate Spread – IRS).	Розрив між  відсотковими ставками, встановленими банками по  розміщеними та по залученим коштам.
7	Інтенсивність внутрішньої  конкуренції (Intensity of Local Competition – ILC).	Рівень інтенсивності  конкуренції на локальних ринках  країни.
8	Внутрішній кредит приватному сектору (Domestic Credit to Private Sector  – DCPS).	Частина  ВВП (%), що відноситься до витрат на фінансове забезпечення внутрішнього приватного сектора (позики, впуск неакціонерних цінних паперів, комерційні кредити, і т.д.).
9	Вартість реєстрації бізнесу (Cost to Register a Business  – CDB).	Офіційні вартості реєстрації бізнесу в країні з розрахунку на душу населення.
10	Тривалість старту бізнесу (Days Required to Start a Business  – DRSB).	Кількість днів, що потрібно витратити на весь процес початку  бізнесу в країні.
11	Вартість укладання  угод (Cost to Enforce a Contract – CEC) .	Частина  вартості угод (%), що відноситься до витрат на забезпечення їх легалізації.

 

 

Таблиця 2. Індикатори EIRI  групи управління .

№ п.п	Індикатор	Визначення
1	Якість регулювання (Regulatory Quality  – RQ).	Кількість інцидентів неринкової політики державних органів (контроль над цінами, неадекватний банківський  нагляд, надмірне регулювання розвитком бізнесу).
2	Верховенство права  (Rule of Law – RL).	Ступінь орієнтації законів  країни  на дотримання інтересів суспільства враховуючи ефективність і передбачуваність судової системи.
3	Ефективність роботи уряду (Government Effectiveness – GE).	Комплексна оцінка якості державних послуг, рівня бюрократії, компетенції державних службовців, незалежності державних службовців від політичного тиску.
4	Гласність і відповідальність (Voice and Accountability – VA).	Комплексна оцінка ступеня цивільних  і політичних прав (можливість громадян брати участь у виборі уряду, незалежність засобів масової інформації, відповідальність влади за свої дії).
5	Політична стабільність (Political Stability – PS)	Імовірність того, що уряд країни буде дестабілізовано або повалено  неконституційними  шляхом та / або насильницькими методами.
6	Боротьба з корупцією (Control of Corruption – СС)	Рівень впливу корупції на бізнес середовище залежно від  частоти  появу необхідності додаткових виплат державним службовцям (хабарів) для  досягнення мети.
7	Свобода слова (Press Freedom – PF)	Сукупний бал ступеня  свободи засобів масової інформації в країні ( від 0 до 30 -  «вільні», від 31 до 60 – «частково вільні», від 61 до 100 – «позбавлені свободи».

 

В результаті аналізу даних, наведених в таблиці 1 і таблиці 2 можна дійти висновку, що вплив банківської системи на значення EIRI відображують наступні індикатори: валові інвестиції в основний капітал (GCF), стійкість банків (SB), спред ставки відсотку (IRS), інтенсивність внутрішньої конкуренції (ILC), внутрішній кредит приватному сектору (DCPS), якість регулювання (RQ), боротьба з корупцією (СС). Міра впливу на кожен з цих ідентифікаторів проектується на значення відповідних показників. Область визначення кожного цих показників ми пропонуємо встановити однакову – від 0 до 1. В результаті інтегральний показник IBeiri буде приймати значення від 0 до 7 та вираховуватись за формулою 1:  

(1)

Показник IBgcf (ф.1) характеризує вплив банківської системи на значення індикатора валових інвестицій в основний капітал.  Він визначає яка частина розміщених банківських коштів в країні була витрачена на проектне та венчурне фінансування. Оскільки інвестиції в інноваційні та апробовані проекти мають різне значення для розвитку економіки знань, їхні значення потрібно  коригувати ваговими коефіцієнтами (наприклад: 1,3 для першого виду інвестицій та 0,7 для другого). Розрахунок IBgcf ми пропонуємо здійснювати за формулою 2: 

(2)

де:       

• BPF – загальна кількість розміщених банківських коштів (Banking Placement Funds);         
• BIi – банківські інвестиції в інновації (Banking Investments in innovations);      
• BIp – банківські інвестиції в апробовані проекти (Banking Investments in projects);       
• w1, w2 – вагові коефіцієнти відповідно банківських інвестицій в інноваційні та в апробовані проекти.

Показник IBsb (ф.1) характеризує вплив банківської системи на значення індикатора стійкості банків.  Він визначає кількісне співвідношення банківських установ в країні з різними характеристиками фінансової стійкості. Ці характеристики відносять кожен банк країни до однієї з семи категорій. Розрахунок IBsb ми пропонуємо здійснювати за формулою 3:

(3)

де:     

• QB – загальна кількість банків (Quantity of Banks);     
• QBg, QBp, QBs, QBm, QBw, QBb, QBt – кількості банків, що відносяться до категорій стану фінансової стійкості, відповідно: «хороший», «стабільний», «задовільний», «середній», «слабкий», «поганий», «жахливий».

Показник IBirs (ф.1) характеризує вплив банківської системи на значення індикатора спреду відсоткових ставок.  Він визначає відношення середнього значення відсоткових ставок по залученим коштам (депозитам) до середнього значення відсоткових ставок по розміщеним коштам банками (кредитам) країни за певний період часу (календарний рік).  Розрахунок IBirs ми пропонуємо  здійснювати за формулою 4:

(4)