Теорія красномовства Феофана Прокоповича

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з риторики

Теорія красномовства  Феофана Прокоповича

 

 

 

 

Підготував:

Студент 4 курсу

групи «Б»

Болотов Артем

 

Перевірив:

к.філ.н.,

доц. Андрієнко Є.В.

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк – 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………   3

Розділ 1. Феофан Прокопович як культурний діяч………………………..  5

Розділ 2. Теорія красномовства  Феофана Прокоповича. …………………..9

Висновки……………………………………………………………………..20

Список використаних джерел……………………………………………...21

 

 

 

 

ВСТУП

 

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської  думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає  вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини».Феофана  Прокоповича вважають високоінтелектуальною  людиною свого часу, освіченою, як знавця мов, якими оперував при написанні  історичних, педагогічних, юридичних  творів. Його бібліотека складає понад 30000 томів книг. Видатний поет, теоретик  літератури, коментатор, перекладач  багатьох  творів, філософських праць[1, c. 234].

Велика заслуга Прокоповича  полягає в тому, що він відіграв ключову роль при створені Академії наук, до якої входили інтелігентні люди, такі як Брюс, Кантемір і Татищев. Його філософські погляди ґрунтуються  на основі цінностей, які внесла європейська  культура. Під час свого навчання у Києво-Могилянській академії, єзуїтських школах міста Львів, Краків, в римо-католицькому колегіумі святого Афанасія, значний  вплив на подальший розвиток його філософії справив європейський раціоналізм.

Метод риторики Прокопович вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ри-тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зво-рушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу[2, c. 154].

Про що можуть свідчити курси  лекцій з філософії, які Феофан Прокопович проводив у Києво-Могилянській академії для своїх вихованців.

Феофан Прокопович — автор  славнозвісного «Букваря», за яким вчилися  українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формуван-ня самостійного мислення, мріяв про  генерацію українських «знавців, а не крамарів науки».Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами  просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними  працями її про-фесорів. Знав він  і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать виправлення у ній та інші матеріали.

 

1. ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ

 

Цікавою і складною була життєва  доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII —  початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича.

Рано залишившись круглим сиротою  і зростаючи під духовним впливом  свого дядька ректора Київського колегіуму, що стане згодом знаменитою Києво-Могилянською академією, Феофана  Прокоповича, малий Єлезар був зарахований  учнем нижчого класу колегії  у 1688 р., захопився навчанням, швидко став кращим учнем — сенатором[1, c. 234].

Слід зазначити, що цей навчальний заклад мав складну структуру  і таку організацію навчально-виховного  процесу, що забезпечувала високий  рівень освіти. Весь навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої і вищої частин. Нижча частина  мала 6 років навчання:

перший рік — фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, мови — латинська, давньогрецька, старослов'янська)

другий — аналогія (арифметика, природничі науки);

третій — граматика;

четвертий — синтаксис

п'ятий — піїтика;

шостий рік — риторика.

На шостому році навчання вчилися  створювати і проголошувати промови, захоплювати і переконувати слухачів живим словом, пізнавали секрети  красномовства.

Вища частина складалася з класів філософії і богослов'я. Місце  учня визначалося рівнем його успішності. На перших лавах сиділи найкращі студенти — сенатори. Вони допомагали вчителю  вчити, а учням — вчитися. Використовувалися  різні прийоми стимулювання активізації  пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Наприклад, прізвище того, хто  під час розмови латиною чи давньогрецькою мовою зробить помилку, записувалось на аркуші цупкого паперу—ногаті. З цією ногатою учень мав стояти в кутку доти, доки не помітить помилку  в іншого, який змінить його на цьому  місці за аналогічне.

Особлива увага приділялася  творчим роботам різних жанрів і  диспутам. Учні зазначали, що за добре  виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо робота отримає визнання. Це могли бути свічки, шапка, сорочка, хліб тощо[3, c. 117].

Отже, в навчальному процесі  одночасно задіювалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати.

Єлезар брав участь у всіх диспутах і завжди перемагав. Проте, успішно  закінчивши академію, він все ж  відчував, що є ще ним не пізнане  і воно там, у Західній Європі. Однак  боротися за православ'я з католицизмом, не знаючи його, не можна. Дня того щоб  принести користь своєму народові, своїй землі, треба багато вчитися  і багато працювати. Так у Єлезара  визріває мета — повчитися у католицькому єзуїтському училищі, і він залишає Київ та православ'я.

Його як перекинчика (з православ'я  в католицизм) охоче приймають  у монастирі Базиліанського ордену, висвячують в уніатського ченця  Єлисія і зараховують до католицького училища Володимир-Волинського кафедрального  монастиря. До його послуг єпископська  бібліотека, де багато нових філософських трактатів. Нарешті, він читає те, про що тільки чув: "Богословсько-політичний трактат" і "Етику" голландця  Спінози, "Метафізичні роздуми  пропершу філософію" французького філософа Рене Декарта, "Математичні початки  натуральної філософії" Ісаака Ньютона[4, c. 200].

Це ж ті думки, що він уже висловлював  у диспутах: сама природа є Бог, вона є причиною існування самої  себе і всіх речей на землі...

Тепер постала інша мета: коли ж  ці книги будуть у Києві, коли ці ідеї стануть доступними українській  православній молоді. Католицизм дозволяв своїй молоді читати все, православ'я  обмежувало вибір.

Єлезар приїхав учитися, але  він був настільки освіченим, що вже на четвертий день занять його призначили викладачем риторики і поетики.

Католицька церква пишно шанувала Єлезара Прокоповича, сподіваючись використати цього талановитого українця у боротьбі з православною церквою, а в Києві його проклинали як зрадника. І на це не було ради, треба  було все стерпіти, жити, працювати. Єлезар вирішив не зупинятися, вчитися  не тільки наукам, а й усьому тому, що вже напрацювали єзуїти в політичному  і духовному житті. Його освіченість, талант і працьовитість помітили у Вати-кані і запросили до Римської католицької академії. Тут Єлисею стала доступною багата ватиканська  бібліотека, лекції найкращої професури, знайомства з видатними людьми. Єлезар читає твори Томмазо Кампанелли "Місто Сонця", "Переможний атеїзм", Міколая Коперника "Про обертання  небесних сфер", Джордано Бруно "Про  нескінченність, всесвіт і світи", твори Галілео Галілея, вивчає французьку й іспанську мови, під час вакацій  знайомиться з Парижем, Мадридом, Лондоном[5, c. 234].

Нарешті Єлисея приймає сам Папа Римський Клементій, готуючи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє місце. Єлисей має чарами свого слова навертати  в майбутньому східних слов'ян до католицької церкви. Це нечувана кар'єра.

Та почуття синівської любові до України переважило все, і Єлисей, закупивши всі місця в поштовому  диліжансі, тікає ним з Італії.

Змучений, три дні стояв Єлисей під брамою Почаївської Успенської лаври на колінах, благаючи прощення.

Ченці плювали на нього, прочани  кидали каміння, лаяли й ображали, а він радів, що чує рідну мову. Після епітимії (моління на колінах  в темній келії 40 діб, чорний хліб і  вода) Єлисея постригли в ченці  православної церкви і дали нове ім'я  — Самуїл, щоб він міг повернутися  до Києва.

У Києві митрополит його благословив, дозволив взяти ім'я дядька Феофана  Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії  Києво-Могилянської академії.

Почався найпродуктивніший етап життя  і творчості ритора й оратора, філософа і богослова, письменника  і префекта та ректора академії, яку Прокопович уславив своїми науковими  й художніми працями та організаторською діяльністю.

У лекціях Феофан Прокопович висловлює  нові погляди на світ і суспільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми  ідеями його західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує  багато творів в оригіналі, майстерно  викладає матеріал. Як істинний оратор він захоплює молодь, яку сам же і шукає по селах і містечках  України, відбираючи на навчання найздібніших[6].

Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція, Плавта, Прокопович, проте, першим в українській  літературі створює драму "Володимир" з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні вистави, в яких грали ляльки. Прокопович вперше поставив для простих киян на Житньому ринку на Подолі драму "Володимир" з живими акторами, присвячену гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені не більше трьох осіб тощо).

Феофан Прокопович писав гарні  ліричні поезії ( "Плаче пасту -і шок у тривалу негоду", "Каяття запорожця"), філософські  й поліїв тичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного  пафосу ("Духовний регламент", "Слово  про власть і честь царську", "Правда волі монаршої"). У задумах  були віршовані п'єси про Богдана  Хмельницького, Петра Могилу.

Останній період життя і творчості  Феофана Прокоповича започаткований знайомством з царем Петром І, який приїхав до Києва. Прокоповичу  доручено привітати вСофійському соборі царя за законами мистецтва. Феофан Прокопович так майстерно виголосив змістовну  епідейктичну промову, що цар помітив  його мудрість і здивувався, чому досі він тільки викладач. Феофан Прокопович говорив, звертаючися до царя:—

Мудрий навчителю наш, муже державний, просвітителю і перетворювачу, ти несеш  світло людям, яко Прометей ніс вогонь... І ти простий, близький, як святий...

Володієш однаково браво мечем  і сокирою, державним словом і  плугом. Благословенні хай будуть твої мозолі, і твої мислі пророчі, і твої будні многотрудні. І хай  святиться ім'я твоє...

Вдруге довелося Прокоповичу вітати царя в Софійському соборі в Києві  після його перемоги під Полтавою. Тоді він прочитав оду "Епінікон" (гр. "після перемоги"), і цар  сказав митрополиту, що Прокоповичу  давно треба бути ректором[8, c. 119].

На посаді ректора Прокопович оновив навчальний план. Головна увага тепер  приділялася природознавству, математиці, геометрії, історії, географії, філософії, класичним мовам, українській мові. Прокопович вимагав, щоб кожний викладач і спудей писали вірші і п'єси українською мовою і ставили їх на Житньому ринку на Подолі перед народом. Києво-Могилянська академія стала одним із найпередовіших і найвпливовіших вищих навчальних закладів Європи[9-10]. Росія не мала такого, і тому Петро І переводить Феофана Прокоповича до Петербурга єпископом псковським і нарвським. Цей поворот удолі Прокопович також намагається використати на користь Україні, сподівається допомагати Києво-Могилянській академії з Петербурга, примножувати славу свого народу. Багато добрих справ зробив Прокопович для Росії, ставши "короною російського красномовства", але вдячності не одержав. Помирав у самотності й бідності, з гіркою думкою: "О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?".

 

2. ТЕОРІЯ КРАСНОМОВСТВА ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА.

 

Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню  спадщину, в якій значна частина  належить риториці. В його часи ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика, красномовство, ораторська проза. Риторика розглядалася як універсальна наука про слова і життя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки, церковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж художньої.

«Десять книжок про мистецтво риторики»  — риторика традиційного типу, куди входять п'ять розділів: винахід, розташування, прикрасу, вимова і пам'ять. Крім цієїклассиче¬ской сітки в  прикладної риториці Феофана в окремі книжки виділено вчення «про порушення  пристрастей», «спосіб писання відчуття історії і про листах», «про судовому ісовещательном пологах красномовства», «проепидиктическом, т. е. хвалебному роді красномовства» і «про священному красномовстві».Прикладную риторику яка Феофана за звичаєм, ухваленогоКиево-Могиляпской академії, випереджає загальна риторика (кн. I)[11, c. 119].

Праця Феофана Прокоповича "Про  риторичне мистецтво" ("De arte rhetorika"), написана за тодішньою науковою традицією латиною, звернена до української молоді, про що видно з посвяти:

"Книжок 10 для навчання українськоїмолоді, про що навчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном у Києві у славній православній Могилянській Академії року 1706". Мудрість ученого, талант педагога, красномовство оратора очевидні вже у "Вступі", який починається такими словами Прокоповича:

"Молоді оратори! Поступивши  до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої  почесної справи, яка сама по  собі справді настільки корисна,  що її належить викладати не  лише для вашого добра, а  и на благо релігії і Батьківщини... Бо це є та цариця душ,  княгиня мистецтв, яку всі вибирають  з уваги на достоїнство, численні  бажають з огляду на користь...

Про навчання, завдяки якому  хтось може оволодіти риторичним мистецтвом, я тверджу: потрібно, щоб  ми намагалися вкласти працю і  зусилля, рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством... А цього ми слушно не можемо дозволити  і довірити талантові. Якщо його не вдосконалювати, вправляючись наполегливо  у наслідуванні (кращих зразків),то талантові нічим не допоможе щастя. Але ви, кандидати красномовства, подаєте мені міцну надію, бо ви так  своєчасно зійшлися тут такою  громадою, що здається, наче ви не зійшлися, а злетілися. А це, гадаю, треба  приписувати не якимсь веслам чи вітрилам, не прудкості та швидкості коней, а палкому вашому бажанню [12-13].

Я вітаю себе з таким  початком, з якого можна робити висновок, що я привітав вас і  себе з добрим успіхом...

Вас закликає на громадські наради Батьківщина, що так часто  зазнавала спустошень; церква, яка  не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас узяти участь в полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного  з вас передати своє ім я нащадкам, цього успіху можна домогтися  тільки за допомогою красномовства. Я теж докладу всіх зусиль, щоб  стати вам провідником на цьому  прекрасному шляху, або, принаймні, постараюся бути побратимом і товаришем  у пращ"1 [виділено нами. — Авт.].

Риторика Феофана Прокоповича  складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного  курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Книги мають певний порядок  розділів:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови, історію й  джерела риторики.

Книжка II. Про підбір доказів  і про ампліфікацію.

Книжка Ш. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовно-стилістичне  оформлення промов.

Книжка V. Про трактування  почуттів.

Книжка VI. Про метод писання  історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий  і дорадчий роди промов.

Книжка VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книжка IX. Про священне красномовство (гомілетику).

Книжка X. Про пам'ять і  виголошування.

Порядок розділів першої книжки свідчить про її зміст:—

Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.—

Про корисність красномовства.—

Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.—

Що робить оратора знаменитим.—

Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високо-парність, невдале  наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.—

Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і  т. ін. мистецтво.—

Про причини зіпсованого  красномовства.—

Про троякий рід красномовства  або про стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний.—

Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і  вправність.—

Про наслідування, кого і  як наслідувати, де є похвали Цицеронові і Златоустові.—

Перераховуються інші латинські  оратори і святі отці тієї і  тієї мов.—

Перед початком самостійної  праці ораторові подаються загальні настанови.

Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, мовних умінь  оратора, адже він "проводить найважливіші справи", "розкриває, переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає  на нестійкість долі, говорить про  виникнення і загибель царств і про  суєтну мінливість речей, ставить перед  очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони... все, що тільки є у природі речей, може бути предметом промов оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи" [виділено нами. — Авт.].

У розділі "Про корисність красномовства" Феофан Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського  життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, "хай найперше навчаться бути чесними і корисними  для людського життя". На думку  Прокоповича, вміти люб'язно вітати гостей і складати сердечні побажання  є "маловажні теми для виступу", основне призначення риторики —  патріотичне, формування суспільної думки. Найперше — виголошувати похвали  визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують  державою, хоробро ведуть війни, "щоб  їхня хоробрість не впала в забуття  і щоб інших спонукала до подібних вчинків". Наступне—"промовою запалити інших до діяльного виконання  завдань" у військовій справі. Далі — безкровно, словом перемагати бунти  і повстання. "А чи вузеньке поле розкривається перед нами при  писанні листів?" — запитує  автор. Він вважає, що посольська служба потребує допомоги красномовців, щоб  захистити державу, зберегти її авторитет  і не вдаватися до зброї. "Наша Батьківщина мовчки благає допомоги красномовства", щоб закріпити  преславні подвиги в історичних пам'ятках і передати нащадкам. Церква також "домагається допомоги красномовних мужів" [15].

Як пристрасний оратор і талановитий педагог, великий  патріот України Прокопович звертається  до учнів:

"Українські юнаки!  Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я,  сумлінності, зусиль і праці  для досягнення цих та інших  незчисленних благ, просить вас:  переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку  часу посвятити цій дуже приємній  праці, бо це мистецтво настільки  почесне і корисне, що якби  воно було заховане за океаном,  на самому кінці світу, то  однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує  всякі труднощі і працю".

Великого значення надавав  Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного  курсу складають розробки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур. В естетичній концепції Прокоповича  риториці належало головне місце, вона—"цариця мистецтв". Тому і в розробці техніки  та методики красномовства він великого значення надавав художньому вимислу  і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам тощо) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, виробленню мовних стилів [16, c. 119].

Антична теорія трьох стилів знайшла в творах Прокоповича  нове життя. За цією теорією, найвищий стиль використовується для опису  дуже важливих, урочистих подій, учинків, він потребує емоційно піднесених слів, величної форми, вишуканих образних засобів. Середній стиль є більш  узвичаєним, з помірною кількістю образних засобів, спокійним тоном. Він призначений для істориків, паперистів, які ведуть наукові, ділові справи. Низький, або простий, стиль використовується у промовах про буденні справи, але він не має опускатися до низької розмови.

Феофан Прокопович написав  працю "Про поетичне мистецтво", * побудовану на засадах "Поетики" Арістотеля. І поетика, і риторика, і просвітницько-ораторська діяльність, і художня творчість засвідчили геніальність Прокоповича, якого О. Сумароков називав послідовником "пресладка Цицерона", короною "красноречия российского", ритором "из числа во всей Европе главных".

З риторичної лабораторії  Феофана Прокоповича і нині можна  запозичити багато корисного і цікавого для себе. Сприймаючи основні положення  античної риторики часів Демосфена, Арістотеля, Цицерона, Феофан Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї й розвиває їх. Погоджуючись з тим, що риторика — це наука переконання  словом, що вона має загальнолюдське  і суспільне значення, Прокопович наполягає на національній користі  красномовства: риторика — це захист інтересів країни, її авторитету; своєї  батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, уславлення державців, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епоха Просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю[17, c. 344].

Від'їжджаючи на посад архієпископа, Прокопович у листі до своїх колег  професорів Києво-Могилянської академії писав: "Треба не йти лише по стежці, що її протоптали інші вчені, але йти  вслід за самостійними науковими  поглядами, себто стежкою, що, творячи  солідну вченість, готує знавців, а не торгашів науки... уже остогидла  до нудоти, якщо можна так висловитися, та наука, що не тече з первісних  джерел, але крапля за краплею в  зіпсованому вигляді тече крізь  пожовклий папір з боліт невмілих учителів-скоморох...".

Прокопович розвинув теорію риторичного ідеалу, сформованого ще Цицероном і Квінтіліаном. Проте  якщо Цицерон на перше місце в  риторичному ідеалі ставив обдаровання, талант, потім винахідливий розум, сприйнятливу і тривку пам'ять, а вже за ними знання і досвід, а Квінті ліан науку, талант і досвід ставив на один рівень, то Прокопович найбільше цінував  знання риторичної науки і наполегливість у навчанні.

За Ф. Прокоповичем, найважливішим  для оратора є вміння дотримуватися  відповідності між стилем, ділом (темою, предметом) і часам.

Прокопович розширює перший розділ риторики "Інвенцію" (про  винайдення справ, предмета, задуму) введенням  ампліфікації, хоча в античній риториці вона розглядалася як риторична фігура в "Блоку ції". Це можна пояснити впливом барокової культури, яка  вже сформувалася і розквітла  у Києво-Могилянській академії і  давала змогу говорити багато і пишно  про те, про що можна сказати  коротко. Ампліфікація як риторична  фігура в класичній риториці розумілася широко: це збільшення, порівняння, міркування, нагромадження. Тому Прокопович переніс  її в перший

розділ: "Завданням ампліфікації є додати речі величі, а метою  — зробити промову сильнішою  і успішнішою... аби те, про що доводять, що воно велике, здавалося й справді  великим".

Ф. Прокопович вбачає користь  ораторства в увічненні історії  своєї батьківщини, "бо так багато її преславних подвигів поминається  глибокою мовчанкою", в захисті  її інтересів і авторитету, в описуванні життя святих людей, що їх "породила Русь, щоб нарешті знали навіть неписьменні.., а також наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія"3.

У "Диспозиції", яку  Ф. Прокопович подає у третій книзі "Про риторичне мистецтво" під  заголовком "Про розташування матеріалу", він дає поради до основних частин промови: вступ обов'язково мас бути майстерним, влучним, дотепним, тому що на його основі у слухачів складається  перше враження про промовця. Розповідь  має бути ясною, стислою (короткою), достовірною, приємною, напруженою. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого [18, c. 219].

Найважливішою є друга  частина викладу предмета думки  — це обґрунтування._Воно досягається  вмілим розміщенням доказів (за Арістотелем—це силогізми, ентимеми, епіхрейми, дилеми, індукція). Прокопович визначає три  способи такого розміщення доказів:—

природний (за часом, за місцем, за розвитком тощо);—

довільний (за бажанням, за вибором);—

мистецький (за законами стилю, підстилю, жанру).