Територіальна організація продуктивних сил і принципи управління господарством регіонів

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА  УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ

Фінансово-економічний факультет

Кафедра адміністративного менеджменту та державного управління

    Реферат на  тему:

«Територіальна організація продуктивних сил і

принципи управління господарством  регіонів»

                                              Виконала:

                                                                    Студентка 21-ЕК групи

                                                              Виноградова Аліна

                                                 Перевірила:

                                            асистент,

                                                                        Онищук Юлія Вікторівна

Вінниця – 2013 р.

ВСТУП

Взаємовідносини центру та регіонів завжди є доленосними для  розвитку економіки держави в  цілому. Вони не тільки визначають державний  устрій, а й справляють вирішальний вплив на добробут народу.

Відсутність у минулому власної  виваженої регіональної політики призвела до значних диспропорцій у територіальній структурі української економіки, неефективного використання переваг  територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів, до надмірного забруднення  навколишнього середовища у багатьох містах і районах.

 В Україні ще не  створено правової бази, необхідної  для досягнення регіонами оптимальної  економічної самостійності, немає  чіткого розмежування повноважень  між центральними та місцевими  органами виконавчої влади й  органами місцевого самоврядування  з питань управління соціально-економічним  розвитком регіонів. Слабкою є фінансово-економічна база багатьох адміністративно-територіальних одиниць.

Усе це зумовлює необхідність вжиття цілеспрямованих заходів  державної регіональної економічної  політики, які б забезпечили ефективне  регулювання процесів регіонального  розвитку, узгодження дій центральних  та місцевих органів виконавчої влади  щодо структурної перебудови економіки  країни та послідовного впровадження ринкових відносин.

РОЗДІЛ 1. Наукові засади розміщення продуктивних сил

Фундамент будь-якої науки становить система чітких однозначних понять і категорій. Відомо, що поняття — це форма (спосіб) узагальнення предметів і явищ. Поняття має тим більше наукове значення, чим істотніші, змістовніші ознаки, за якими узагальнюються предмети. Категорія— це поняття, що відображає найзагальніші властивості, істотні відношення і зв'язки явищ матеріального світу (час, простір, рух, форма і зміст тощо).

Кожне поняття є  певним узагальненням предмета, явища, процесу реальності, а відповідна сфера дійсності може бути відображена  тільки системою понять, категорій, законів. Можливість існування однорідних понять, визначень, термінів, відсутність їхніх  фіксованих значень призводять до багатозначного тлумачення одних і тих самих  явищ, процесів і не сприяють пізнанню об'єктивної дійсності.

У теорії розміщення продуктивних сил склався досить різнорідний понятійний апарат, що до певної міри відображає незавершеність формування цієї дисципліни в умовах становлення ринкової економіки.

Будь-яке серйозне дослідження в галузі розміщення продуктивних сил потребує вивчення і впорядкування понятійного апарату регіональної економіки. Ключовими поняттями, що потребують однозначного тлумачення, є «розміщення виробництва», «розміщення продуктивних сил», «територіальна організація продуктивних сил».

Розміщення продуктивних сил передбачає наявність об'єкта (продуктивної сили) та дії, спрямованої  на цей об'єкт (розміщення). Як відомо, виробництво завжди має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи (система «суспільство — природа»), які відбивають зміст процесу виробництва й узагальнюються в понятті продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва (система «суспільство — людина»), що характеризуються поняттям «виробничі відносини».

Продуктивні сили — це система речових і особистісних елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До речових елементів  виробництва належать: предмети праці  — речі, які людина обробляє в  процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці (виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе, трубопроводи, обробні землі тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці.

Сукупність речових  елементів продуктивних сил (предмети, знаряддя і засоби праці) утворюють  засоби виробництва.

Особистісні елементи — це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навиками, досвідом і знаннями. Людина — головна виробнича сила.

Виробничі відносини — сукупність об'єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які зумовлюють розподіл засобів  виробництва, а також система  людських відносин у суспільному  виробництві.

Процес суспільного  виробництва є функціонуванням  певного складу виробничих відносин з метою отримання продукту, необхідного  для задоволення потреб суспільства, тобто виробництву тотожні лише діючі продуктивні сили.

Процес  виробництва — категорія економічна. Вона відбиває передусім процес створення речі, продукту, споживчої вартості в результаті функціонування певним способом поєднаних елементів живої праці та засобів виробництва.

Одним із основних понять дисципліни є «розміщення». Аналіз наукової літератури показує, що воно трактується по-різному.

Так, Е.Б. Алаєв під поняттям «розміщення» розуміє конкретний розподіл явищ за територією.

У. Ізард вважає, що розміщення — це питання про те, які галузі можуть існувати або розвиватись у цьому регіоні та в якому обсязі.

«Саме по собі поняття  «розміщення», — на думку Я. Гамільтона, — просторові співвідношення, взаємозв'язки, розподіл об'єктів».

П.Я. Бакланов стверджує, що розміщення — «просторові співвідношення, розподіл і взаємозв'язок різних об'єктів, форм їх територіального забезпечення».

Розміщення  з точки зору економічної науки — це процес і водночас результат розподілу речових компонентів виробництва, населення (трудових ресурсів) і природних багатств, що використовуються у виробництві, або використання яких можливе (природні продуктивні сили) по території країни та її економічних регіонах відповідно до їхніх природних, соціальних і економічних умов та особливостей територіального поділу праці.

Розміщення  виробництва можна розглядати як розвиток на території країни складного, багатостадійного процесу створення матеріального добробуту (споживчих вартостей). Воно охоплює як продуктивні сили, так і виробничі відносини.

Отже, «розміщення  продуктивних сил» і «розміщення  виробництва» — поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, нефункціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття «розміщення виробництва», оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо-територіальних зв'язків.

Одним із основних в економіко-географічній та економічній  літературі є поняття територіальна  організація продуктивних сил. Чи є  воно синонімом поняття «розміщення  продуктивних сил»? Для того щоб  відповісти на це запитання, розглянемо, що позначає поняття «організація».

Організацію слід розуміти як процес упорядкування сукупності елементів, об'єктів у часі та просторі з урахуванням їхніх взаємозв'язків  і взаємовідносин для реалізації певних цілей.

Територіальна організація — це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин. З урахуванням цього процес територіальної організації продуктивних сил складається з об'єкта розміщення, тобто сукупності основних компонентів виробництва, місця розміщення (локалізації), сформульованих, заданих цілей розміщення й обґрунтування порайонного розвитку за певний період часу.

Територіальна організація  продуктивних сил у сучасних умовах — це упорядкований урегульований  процес розміщення продуктивних сил  у межах країни та її регіонів. Вона передбачає наявність системи цілеспрямованих  зв'язків та відношень між окремими видами соціально-економічної діяльності людей на певних територіях країни. Крім того, територіальна організація продуктивних сил охоплює формування галузевих, міжгалузевих комплексів та інших регіональних і локальних господарських утворень.

Резерви зростання  ефективності територіальної організації  продуктивних сил полягають у  реалізації комплексного підходу до неї, вдосконаленні її як системи поєднання порайонного розвитку і розміщення продуктивних сил, орієнтованої на інтенсифікацію економіки (науково-технічний прогрес, ресурсозбереження, структурну перебудову), пріоритетне використання діючого виробничого потенціалу (а не нове капітальне будівництво та освоєння нових природних багатств), забезпечення екологічної рівноваги, досягнення високих соціальних параметрів, гармонізацію міжнаціональних і міждержавних відносин.

Отже, поняття «територіальна організація продуктивних сил» за змістом є більш містким, ніж поняття «розміщення продуктивних сил». Розміщення продуктивних сил як процес конкретного територіального розподілу характеризується значною невизначеністю.

Рівень соціального розвитку продуктивних сил, необхідність реалізації людського чинника підвели до розуміння пріоритетності соціальних цілей. Саме з цим пов'язано становлення такого нового поняття, як територіальна організація суспільства. Це поняття ширше і глибше від поняття «територіальна організація продуктивних сил». Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному історичному етапі.

Територіальна організація  суспільства охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну  організацію виробництва; розселення населення й організацію середовища його життєдіяльності; соціально-територіальну структуру суспільства; територіально-адміністративний устрій і управління тощо.

Головною метою  розміщення продуктивних сил є підвищення соціально-економічної ефективності суспільної праці на основі використання принципів і закономірностей територіального функціонування економіки, зокрема територіального поділу праці, регіонального комплексоутворення, регіонально-цілісного підходу до управління.

РОЗДІЛ 2. Закономірності розміщення продуктивних сил

За своїм змістом закономірності розміщення продуктивних сил досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності розміщення продуктивних сил є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв'язки економічних явищ.

Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються  всією системою економічних законів. Будучи просторовою формою вираження  економічних законів, закономірності розміщення продуктивних сил характеризуються загальними з ними рисами. До основних із них належать такі.

1. Об'єктивність. Практична  діяльність людини має підпорядковуватися закономірностям розміщення продуктивних сил.

2. Обов'язковість вияву  за певних умов. В економіці (як і в біології) немає досить жорстких і всім відомих законів, як, наприклад, у математиці, фізиці. Водночас, якщо людина не обізнана з механізмом вияву того чи іншого закону, тієї або іншої закономірності, то вони з особливою силою виявляються в порушеннях, диспропорціях, дисбалансах.

3. Системність, ієрархічність  економічних законів і закономірності розміщення продуктивних сил. Закономірності треба свідомо використовувати у взаємозв'язку і поєднанні.

4. Автономність. Хоч економічні  закони і- закономірності розміщення  тісно взаємодіють, навіть взаємно  переплітаються, проте до певної  міри залишаються автономними.

5. Закономірності і закони  мають конкретно-історичний характер. Вони діють у певній соціально-економічній ситуації, зміна якої зумовлює і зміну сфери їх вияву.

На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.

В умовах становлення ринкових відносин з'являються нові інтерпретації закономірностей розміщення продуктивних сил. Це слід розглядати як природний рух суспільства до загальнолюдських цінностей з опорою на всі суспільно свідомі соціальні прошарки й з урахуванням економічних, національних та культурних інтересів, до економіки з множинністю рівноправних форм власності, товарно-грошовими і ринковими відносинами.

Сучасне сприйняття демократії як загальної ознаки цивілізації  має створити всі умови для  життєдіяльності економічно вільної  та духовно багатої особистості, а також такий рівень задоволення потреб людини, який максимально можливий на цьому конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

До найвідоміших закономірностей  розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил належать такі.

Комплексно-пропорційне розміщення продуктивних сил. Це одна з фундаментальних  закономірностей територіальної організації  продуктивних сил, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного  розвитку господарства в цілому. Сучасне  виробництво неможливе без регулюючого  впливу на його розвиток і розміщення. Це закономірність розміщення виробництва  в системі світового господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва  як економічна категорія — це об'єктивні  економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному  аспекті. Сутність комплексної організації  виробництва висуває вимогу свідомого суспільного регулювання розміщення продуктивних сил.

Комплексність територіальної організації продуктивних сил можна  визначити як усвідомлений безперервний, узгоджений розподіл по території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства.

Конкретною, об'єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. Комплексність має  бути націлена на економічну ефективність і господарську доцільність. Сьогодні є необхідним перехід до державно-суспільного регулювання розміщення виробництва згідно з потребами як суспільства в цілому, так і кожного громадянина. Централізованим регулюванням має охоплюватися лише розвиток і розміщення міжгалузевих виробничих комплексів та утворень, об'єктів загальнодержавної інфраструктури, а також здійснення великих структурних, екологічних і науково-технічних програм.

Пропорційність розміщення — співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва (соціальними, економічними, природними) на будь-якій території. Це стосується також пропорцій всередині міста, між містами, між екологічними районами, всередині них тощо.

Комплексність і пропорційність перебувають у тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні  пропорції на різних рівнях. До того ж регулювання їх є складнішим завданням, ніж підтримка, наприклад, певних галузевих пропорцій.

Сучасна концепція досягнення оптимальних міжгалузевих і територіальних пропорцій пов'язана з формуванням товарно-грошових ринкових відносин. Ринок має стати дійовим механізмом забезпечення, регулювання і підтримки пропорційності, збалансованості виробничих можливостей і потреб на територіальному рівні.

Раціональне, економічно ефективне  розміщення продуктивних сил. Ця закономірність має забезпечувати постійне зростання  продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації за найменших сукупних витрат уречевленої і живої праці як на виробництво самого продукту, так і на переміщення його до місця споживання.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних та інших проблем. Зниження або недостатнє зростання ефективності суспільного виробництва засвідчує, що розміщення продуктивних сил не можна визнати раціональним.

Зближення економічного і  соціального рівнів розвитку регіонів (областей). Зближення рівнів регіонального розвитку і розподіл ресурсів не є суто економічною проблемою. Кожна область може робити відчутний внесок в економіку країни за рахунок сукупного продукту і національного доходу, що виробляється на її території, забезпечувати необхідний рівень життєдіяльності населення. Через це необхідність у багатьох пільгах і перевагах для окремих областей відпала. Однак у силу різних причин така практика значною мірою збереглася і до наших днів.

Безперервний перелив  фінансових і матеріальних ресурсів з одних областей в інші, різноманітні пільги та привілеї призвели до негативних наслідків. Утриманство, зрівнялівка, ущемлення інтересів багатьох територій, деформація принципів соціальної справедливості викликали реальну загрозу виникнення нової нерівномірності. Так, області України значно відрізняються за рівнем виробництва національного доходу на душу населення. Особливо великий розрив між Запорізькою і Закарпатською областями, який становить 40—50 пунктів.

Закономірність зближення  рівнів регіонального розвитку сьогодні має бути наповнена новим змістом. Категорію «зближення» повинна змінити категорія «регулювання» соціально-економічного розвитку регіонів на основі формування нового господарського механізму території. Він ґрунтується на самофінансуванні, самоуправлінні та самозабезпеченні регіонів з урахуванням поглиблення територіального поділу праці. Цей механізм покликаний забезпечити жорсткий зв'язок запланованих витрат областей з їхніми доходами. Основною ланкою такого механізму є формування конкурентних ринкових відносин та вдосконалення економічних методів управління. У цілому рівень соціально-економічного розвитку регіону має залежати від використання економічного, демографічного і природного потенціалу території. Якщо територія добре працює, то вона повинна добре жити. Господарський механізм території — це один з інструментів, за допомогою якого передбачається більш активно й ефективно поліпшувати умови життєдіяльності людей, зберегти економічний добробут, забезпечити при цьому поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів.

Розміщення продуктивних сил з урахуванням розвитку територіального  поділу праці. Ця закономірність обумовлена об'єктивною необхідністю взаємозалежного, взаємовигідного розвитку співробітництва  між країнами. Стан економіки віддзеркалюється в можливостях участі в світовому ринку, в здатності швидко включитися у світові процеси економічного і технологічного розвитку.

Створення у нашій країні спільних підприємств і відкритих зон, активізація прикордонної торгівлі, розвиток економічних, торговельних, технологічних та інших зовнішніх зв'язків приводять до формування нових виробничих структур. Це позначається на спеціалізації господарства областей, темпах і напрямках економічного поступу країни. У таких умовах значення процесу розміщення продуктивних сил значно зростає.

РОЗДІЛ 3. Принципи управління регіональним розвитком

Розробка принципів управління регіональним розвитком ґрунтується  на науковому пізнанні об'єктивних закономірностей управління в цілому.

Методологія управління регіональним розвитком — це сукупність загальних принципів і методів планового регулювання розвитку господарства країни, на основі яких розробляються державні завдання і забезпечується їх виконання.

Розвиток науки і. практики управління регіональним соціально-економічним розвитком потребує дедалі глибшого пізнання його важливих категорій — об'єктивних закономірностей, принципів і чинників. Первинними мають бути об'єктивні закономірності, тобто такі, що існують незалежно від свідомості людини, об'єктивно необхідні взаємозв'язки в регіональному соціально-економічному розвитку. Наука пізнає ці закономірності в результаті вивчення глибинних процесів у регіональному розвитку.

На підставі пізнання об'єктивних закономірностей регіонального розвитку господарства наука розробляє принципи політики регіонального розвитку країни. Якщо закономірності відображують об'єктивну реальність регіонального розвитку господарства, то принципи є відображенням цих закономірностей у регіональній політиці країни.

Суть управління регіональним соціально-економічним розвитком країни виявляється в реалізації його організаційних та методичних принципів.

1. Принцип історизму. Він має універсальне методологічне значення, дає змогу об'єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни. 
2. Принцип єдності регіональної політики суспільства та господарського будівництва. Орієнтує на комплексний підхід до врахування природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного та соціального розвитку;

передбачає поєднання  економічних методів управління та місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за комплексний  розвиток відповідних регіонів.

В обґрунтуванні рішень соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися економічні, соціальні, екологічні, організаційні та технічні чинники.

3. Принцип комплексності. Відображує об'єктивні процеси суспільного поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь, посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.

4. Принцип природно-господарської збалансованості та оптимальності. Означає дотримання обґрунтованої економічної відповідності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони природного середовища, орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.

5. Принцип пріоритетності. Сприяє ранжуванню цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його комплексного розвитку та реальних виробничо-економічних і ресурсних можливостей, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

6. Принцип варіантності. Передбачає необхідність вибору шляхів досягнення цілей і розв'язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його природних та економічних ресурсів. Варіанти регіонального розвитку складаються на основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей, гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.

7. Принцип узгодження інтересів місцевих органів управління з комплексним розвитком регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Передбачає взаємну економічну відповідальність і взаємні зобов'язання щодо комплексного розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці. 
8. Принцип пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня. Ґрунтується на поєднанні територіального бюджету з позабюджетними фондами комплексного розвитку, що формуються за рахунок діяльності підприємств і коштів населення.

ВИСНОВКИ

Нинішній економічний  та екологічний стан регіонів є наслідком  загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал, величезні можливості для стабілізації і пожвавлення господарської  діяльності, в Україні непомітні  суттєві позитивні зрушення.

Нераціональне і неповне  використання економічного потенціалу зумовлене рядом факторів, у тому числі — недостатньою увагою до регіональних проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку і проведення регіональної політики в країні ускладнює значна диференціація  її соціально-економічного простору. Внаслідок  кризової ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду і  гостріше проявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах та можливостях  окремих регіонів. Крім того, криза  по-різному зачепила регіони у  зв'язку з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної економіки, в темпах їх переходу до ринкових відносин.

Ступінь соціальної диференціації  регіонів відбивається у динаміці і  структурі зайнятості, безробітті, рівні доходів та реального споживання. В цій роботі ми намагалися визначити  та проаналізувати основні напрямки вдосконалення управління регіонів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Жемойда О.В., Управління регіональним розвитком: К. – 2007, 210 с.

2. Лишиленко, В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: навчальний посібник / В. І. Лишиленко. - К. : ЦНЛ, 2006. - 325 с.

3. Пітюлич М, Шинкар В. Макроекономічні аспекти державної регіональної політики // Регіональна економіка. - 2007. - № 4. - С. 45-52.

4. gendocs.ru

5. uchebnik-besplatno.com