Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

   Коротка  історична довідка   

       Територія Західного Поділля і Південно-Західної Волині адміністративне об'єднана у Тернопільську область України в 1939 році, яка знаходиться у західній частині Подільської височини. Територія краю охоплює 13,8 тис. км. квадратних, що становить 2,3 відсотка від загальної площі України, тут проживають понад 1 000 000 чоловік. Обласний центр місто Тернопіль, що засноване в 1540 році, в ньому мешкає біля 230 000 громадян. 

 Мінеральні ресурси в Тернопільській області мають місцеве значення. Це нерудні корисні копалини, насамперед, мінеральні будівельні матеріали (пісковик, вапняк, пісок, глина, гіпс, мергель та ін.). На основі використання цих корисних копалин розвивається промисловість будівельних матеріалів. Освоєння родовищ деяких копалин (гіпс) — може мати в майбутньому міжобласне значення.  

    Кліматичні ресурси Тернопільської області сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур лісостепової зони. Сприятливі умови для вирощування теплолюбних культур (виноград, абрикоси, персики та ш ) є у Придністров'ї, зокрема, на південних схилах Дністра.  

 Клімат на території області  має важливе значення для відпочинку  людей. Найсприятливішими для цього є заліснені території. Вони мають невеликі добові коливання температур повітря. Улітку ділянки лісу мають прозоре повітря, насичене фітонцидами, без пилу А взимку на них значна товщина снігового покриву, невелика швидкість вітру, що сприяє організації зимових видів відпочинку.    

 Для літнього відпочинку  найкращі кліматичні умови —  у південній частині області, особливо на берегах Дністра і його приток. У теплий період тут достатньо високі температури повітря, довгий купальний сезон (понад 90 днів), добра природна вентиляція території. Для зимового відпочинку умови тут малопридатні, бо взимку буває багато днів з похмурою погодою, туманами, сильними вітрами, сніговий покрив незначний (1-10 см).     

 Водні ресурси складаються з поверхневих і підземних вод Тернопільська область є територією із середнім забезпеченням водними ресурсами. Сумарні потенційні водні ресурси області становлять 1,4% від водних ресурсів України. На 1 людину припадає 1,4 тис м води на рік. Через територію краю протікають ріки Дністер, Горинь, Збруч, Серет, Стрипа. На окремих з них можна займатися водним туризмом.     

За запасами прісної води область  займає 15 місце в Україні.        

 Лісові ресурси мають в області ґрунто-, водоохоронне, рекреаційне значення   На промислову переробку поступає незначна кількість деревини.    

Це визначається невеликою кількістю  лісів в області та їхнім якісним  складом. Запаси деревини в Тернопільській області становлять 20,1 млн. м (0,2% запасів деревини в Україні). Видовий склад лісів такий хвойні породи— 16,7%, твердолистяні — 79,6%, м'яколистяш — 3,7% від загальної площі лісів.    

 Більшість лісових насаджень  (майже 54%) — молоді (до 40 років). Стиглі (60-100 років) і перестиглі (понад 100 років) ліси, які придатні для рубок, займають тільки 1/5 площі лісонасаджень. Лісове насінництво в області переведено на елітну основу. У лісах відібрано найкращі дерева (51 дуб, 12 модрин, 4 буки, 2 сосни), від яких піде потомство основних порід для лісів області. 

На території краю розміщені  живописні, вкриті лісами, гірські пасма Кременецьких гір та Товтрів висотою 350 - 400 метрів. На лівобережжі мальовничого каньйону Збруча створений державний природний заповідник "Медобори".  
     Чарують своїми могутніми постатями дубові гаї Кременеччини та Шумщини, букові ліси Борщівщини.

   На півдні Тернопільщини розміщені величні Траянові вали, що були насипані у 8-7 ст. до н.е., з ними пов'язаний відомий Михалківський скарб золотих та срібних прикрас вагою понад 7 кг.  

Через територію Тернопільщини  прокотилися хвилі кочівників, які залишили після себе окремі пам'ятки, що репрезентують сарматів, аварів, угрів, половців. У час монгольської навали 1241 року вперше фортеці Кременець і Данилів не були здобуті грізними туменами Батия.  
     Тернопільщина пам'ятає і могутніх володарів Русі князів Василька Ростиславовича, стольний град якого Теребовль був форпостом у боротьбі з польською експансією, Данила Романовича та його сина Лева, які на просторах краю мечем і словом відстоювали незалежність Галицько-Волинського князівства. 

 На полях під Зборовом у 1649 році український народ виборював право на незалежність і саме за умовами Зборівського миру Богдан Хмельницький був визнаний поляками як керманич нової, хоча і автономної у складі Речі Посполитої, держави України. 

 Минали століття, довготривала боротьба за незалежність України завершилась проголошенням незалежності у 1991 році.  

Із Західного Поділля походять відомі вчені фізик Іван Пулюй, хімік  академік Іван Горбачевський, етнограф Володимир Гнатюк, співачка з світовим ім'ям Соломія Крушельницька. Всіх їх виплекала Тернопільщина.

Бучач

Райцентр на півдні Тернопільщини, приблизно в 115 км. на захід від Кам‘янця-Подільського та в 72 км. на південь від Тернополя. Як слушно зауважив один з найкращих знавців української архітектури Г. Логвин, Бучач - одна з найоригінальніших осель в нашій країні. Вчені вважають, що якби до цієї оригінальності ще й трохи грошей та порядку, то це місто стало б неабиякою туристською атракцією.

Місто лежить на терасі глибокого  каньону р. Стрипи, в оточенні високих  горбів. Вперше воно згадано в літописах  під 1397 р. (А десь в Мережі Цікаві та іноді ну зовсім безглузді думки  висловлюють щодо походження назви міста. Тут і версія про місто різників (англійське "butcher" начебто однокорінне назві міста), і - більш достовірне - начебто від слова "буча", стрімка, дика, глибока весняна вода. Найбільш невгамовна частина течії Стрипи знаходиться буквально в кількох кроках від ратуші, яка стоїть біля підніжжя Федорової гори з василіанським монастирем.

Бучач знаходився в самому центрі так званої “країни міст” (славнозвісної Гардаріки), як здавна називали в закордонних хроніках землі Придніпров‘я, Карпатської та Червоної Русі і Галицько-Волинського князівства через велику кількість дерев’яно - земляних укріплень, а пізніше і мурованих міст та фортець. Тому навколо - багато цікавих архітектурних пам‘яток: в 2 км. на північ - руїни фортеці в Підзамочку, в 2 км. на південь - в урочищі Монастирок теж збереглись залишки церкви 16 ст. Окрім основного, культового призначення, ця церква використовувалась і як сторожовий пункт: під час нападів зверху вночі запалювались сигнальні вогнища, а вдень подавався димовий сигнал. Недалеко звідси і до замків в Язлівцю та Золотому Потоці.

Бучач лежав на так званому "волоському шляху", що йшов вздовж Дністра з  півдня Європи. Цим шляхом йшли на Річ  Посполиту турецькі війська, ним  же і туди ж добиралася й армія  Богдана Хмельницького.

Найдавнішою пам’яткою в Бучачі є руїни замку, спорудженого українськими феодалами Бучацькими, що згодом полонізувалися.

Твердиню спорудили на місці  більш давніх укріплень. Від 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопах готичні деталі порталу, можливо, церковного. Решта збережених стін і башт відноситься до 16 ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мали 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. До палацу вела в’їздна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан.

Перша згадка про замок відноситься  до 1379 р. 1501 помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Замок багато разів руйнувався, але завжди потім відбудовувався. Особливо бурхливо проходив процес руйнації та відбудови в 16 ст.

На початку 17 ст. Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам’янецького  каштеляна Анджея Потоцького з останньою  з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі - Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої, так само, як і замки в Сидорові, Будзанові, Бережанах чи Терембовлі.

В 17 ст. замок пережив багато штурмів  козаків, татар та турків, завжди даючи  надійний захист місцевим жителям. У 1672, буремному та нещасливому для  Кам’янця році, Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина - Тереза Потоцька. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу.

1676 р. фортецю зруйнували турки,  але Ян Потоцький швидко підняв  замок з руїн, про що свідчить  опис 1684 р. Писемні джерела середини 18 ст. згадують укріплення в Бучачі  як вже покинуті та занедбані. 1772 р. місто потрапило під володіння  Австрії, і, як і більшість українських замків, фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продали як будівельний матеріал. Фрагменти замку, що існують в наш час, потребують більш поважного до себе ставлення та, можливо, реставрації або консервації.

1610 р. дружиною власника міста  Потоцького Марією - сестрою київського  митрополита Петра Могили - була  збудована Миколаївська церква, в якій поєднано тип української тридільної безверхої церкви з молдавськими конховими храмами. Особливістю Миколаєвської церкви є витягнутий неф з характерним зальним простором, що розкривається вглибину.

Поставлена на скелі над потоком, що вічно шумить своїми водоспадами, вона створює один з наймальовничіших куточків старого Бучача. В 1660-х рр. на кошти міщан було створено новий іконостас - справжній шедевр різьби 17 ст. Композиція іконостасу нескладна, вона утворена двохярусним восьмиколонним портиком, який в нижньому ярусі поєднує царські, ризницьки та дияконські врата, намісні та празникові ікони, а в горішнім – Ісус в центрі з апостолами.

Недалеко від Миколаївської  церкви знаходиться найголовніша атракція Бучача, без фото якої не обходиться жодне видання, присвячене українському бароко та архітектурі взагалі. Мова, звичайно, йде про шедевр Б. Меретина та Пінзеля - Ратушу. Споруджена вона була на кошти бучацьких міщан та не без допомоги власника міста в 1751 р. Проект - авторства видатного архітектора Бернарда Меретина, а скульптури витесав з каменю його товариш Пінзель (обидва - творці Львівського собору св. Юра, костелів в Городенці, Гвіздцю тощо).

Ратуша - найбільш досконале творіння Меретина. В жодній іншій споруді  епохи бароко на Україні скульптура не знаходиться в такому ж неподільному єднанні з архітектурою. Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту - і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи.

У Ратуші жителі міста  втілили свої смаки і уподобання, свою силу, успіхи. Вони більше всього прагнули в житті порядку та незалежності, тому-то головною темою численних  скульптур, яких первісно могло бути близько 17 або навіть до 24, є боротьба проти сил зла і насильства, апофеоз перемоги. Вся Річ Посполита знала ратушу в Бучачі - і недарма: адже саме тут було підписано трактат від 18 жовтня 1672 року, за яким все Поділля разом з Кам‘янцем та Хотином на 27 років перейшли під владу Туреччини.

Бучацькі залишили місту  не лише замок. Згідно копіям релішійних документів 14 століття, Михайло Бучацький 28 червня 1397 року заснував тут парафію з костелом. До сьогодні вчені дискутують щодо дати, бо вінших документах йде мова про 1379 та 1387 роки. Як би там не було, костел було споруджено - і він простояв 400 років, переживши пожежі на навали ворогів. З часом місто потребувало нового храму - і у 1761-1763 рр. з‘явився лаконічний та суворий собор успіння богородиці, який прикрашає місто і тепер.

Трохи нижче Покровська церква 18 ст., збудована в стилі  пізнього бароко, збудований тим же Бернардом Меретином, автором ратуші. Невеликий, легкий храм з заокругленими кутами та гармонічними лініями портала виглядає напрочуд гарно.

Вишнівець

Старовинне містечко в 18 км на південь від Кременця, в Збаражському районі. Перша згадка про це поселення відноситься до 1395 року, коли князь Вітовт дав Дмитру Корибуту Вишнівець, де той заклав замок на правому березі р. Горині (зараз це село Старий Вишневець). Це вже волинські землі.  
Відоме поселення тим, що саме тут розташовувалося родинне гніздо

магнатів Вишневецьких.

Та більшості Вишнівець  цікавий не кармелітами. Тут був - і є - старовинний замок, який 1720 року останній з роду Вишневецьких князь Михайло-Серватій перебудував на палац, що зберігся і до наших часів. По смерті Вишневецького у 1744 р. маєтність переходить до Мнішиків. Вони збільшують палац, роблять з нього першокласну магнатську резиденцію. Чудова картинна галерея, інтер‘єри оздоблені в стилі пізнього рококо робили палац в Вишнівцях найгарнішим на Волині.

1852 року граф Анджей Мнішек продає Вишнівець принцесі Абамелек, та вже в 1857 році палац став власністю графа Володимира де Броель-Платер, а вже від нього - за якийсь невеликий борг - будинок перейшов до І.Толя. Саме в цей час багато картин, частина славетної бібліотеки та інші цінні речі були вивезені з палацу до Росії.  
Палац знаходиться в чудовому старому парку. Зараз будівля використовується як клуб, бібліотека тощо.

Комплекс складається з самого палацу, 2 флігелів, 2 брам та парку.

1395 р вперше згадано  цю фортецю, та її планування  і оборонна система остаточно  склались 1640 р. Замок зазнав значних  руйнувань, 1705 р. фортифікації було  відновлено, в 1720 р. фортецю перебудували  на палац. Наступної перебудови комплекс зазнав в кінці 18 ст. Під час першої світової війни споруда була зруйнована, та в 20-х рр.

ХХ ст. знову відбудована за участю відомого архітектора модернізму В. Городецького (він звів католицький костeл та будинок з химерами в Києві).  
Та знову війна - і знову руйнація палацу. Капітальний ремонт будівлі відбувся в 50-ті рр.

КОЛЕКЦІЯ ПАЛАЦУ ВИШНЕВЕЦЬКИХ

М. Вишневецький, один з власників садиби, зібрав свого часу тут надзвичайно багату колекцію живопису. Відомо, що до неї входило близько 600 портретів князівських родин Вишневецьких, Мнішеків, Потоцьких, Замойських, Сангушків, Чарторийських, Тишкевичів, Фірлеїв, Острозьких, Лещинських, а також польських королів з династій Лешків, Попелів та Ягелонів.  
      В колекції було також близько 40 картин історичної тематики. Вже в 50-х рр. 19 ст. багато творів з зібрання Вишневецьких було вивезено за кордон. І пізніше картини продавалися на аукціонах, багато з них потрапило до галерей Відня, Кракова чи Варшави.

Н адзвичайно цікавою є історія самого містечка Вишівець. Перша згадка про Вишнівець в історичних документах датується 1395 роком. Саме тоді литовський князь Вітовт, позбавивши Дмитра Корибута Сіверського князівства, дав йому поселення на Волині, а серед них і Вишнівець. Після цього упродовж цілого століття про це поселення не збереглося ніяких відомостей і лише 1494 року Вишнівець знову згадується у тогочасних хроніках у зв'язку з татарською навалою на Волинь. Татари вщент зруйнували місто і замок, а населення погнали у ясир.  
Ще через півстоліття, у квітневі дні 1542 року, знову татарська навала, цього разу 25-тисячної орди на чолі iз ханом Меглі-Гіреєм. Але цього разу татари потерпіли поразку у бою біля села Лопушно неподалік Вишнівця. Відомо, що у розгромі татарів брав участь і князь Дмитро Вишневецький, прославлений у піснях як Байда.

Ще через  півстоліття вишнівецькому замку  судилося стати ареною великомасштабних політичних інтриг та авантюр. 1603 року тут з'явився втікач iз Московії, авантюрист Грішка Отреп'єв, пізніше прозваний Лжедмитрієм I. Він знайшов притулок і захист у князя Адама Вишневецького, що доводився онучатим племінником легендарному Байді, але на початок XVII століття князі Вишневецькі вже встигли перейти на католицьку віру й ополячитися. Відтак вишнівецький замок став німим свідком таємних змов при захопленні московського престолу. Саме Адам Вишневецький познайомив Лжедмитрія з Мариною Мнішек, донькою польського воєводи Юрія (Єжи) Мнішека. Князі Вишневецькі і Мнішеки виступили головними організаторами походу самозванця на Москву. 
Певний відрізок часу пов'язує вишнівецький замок та його околиці iз самим Богданом Хмельницьким. Через Вишнівець козацькі полки йшли до Берестечка. У селі Колодно біля Вишнівця гетьман стояв табором, очікуючи кримського хана. А після його зради та важкої поразки саме у вишнівецькому замку татари тримали гетьмана в полоні. У замку він пробув до кінця липня 1591 року аж поки татари не отримали за нього викуп.  
Останній iз роду князів Вишневецьких — Михайло Серватій — перебудував замок у величний палац у класичному стилі, його оточував розкішний парк, що нараховував понад тисячу дерев. Після його смерті Вишнівець разом із палацем перейшов у володіння Мнішеків.

Князі Вишневецькі  та їх спадкоємці зібрали велику бібліотеку, що нараховувала близько 15 тисяч томів, серед яких було чимало стародруків, рідкісних видань, а також оригінали  листів королів, царів, магнатів. На жаль, врятувати вдалося лише невелику частину бібліотеки.  
Старі стіни замку, пізніше палацу князів Вишневецьких, пам'ятають чимало історичних осіб. У різні часи тут побували Іван Мазепа, Петро I, Станіслав Понятовський останній польський король, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Леся Українка, Симон Петлюра.

 
                  Гусятин

Райцентр в південно-східній  частині Тернопілля, селище міського типу на берегах Збруча. З боку Хмельниччини, через річку, лежить село з такою ж назвою - Гусятин. Колись обидва поселення складали одне ціле, що тихо-мирно жило в затінку Медоборів.

Історія селища, заснованого  колись на обох берегах Збруча, в  чорній яровій долині, пов‘язана з  іменем Грицька Кірдея з Нижбірка.

       Перша  письмова згадка належить до 1431р., коли в історичних документах  описуються бої поблизу Гусятина між польскими та литовськими князями. Ласий, певно, був шматочок.

Назва "Гусятин" дійшла до нас ще з тих часів, крізь віки зазнавши фонетичної транскрипції - Всятин, Усятин, Гусятин.

Уже в 1455р. поселення отримує Магдебурзьке право і стає власністю войовничого лицаря подільського Яна Сверча з Вільхівця, який збудував в Гусятині над крутим берегом Збруча оборонну фортецю з метою затримання татарських нападів. Пізніше, в 1574р., Гусятин перейшов у власність Калиновських. В 1610р.

Марцін Калиновський збудував у місті парафіяльний костел з монастирем бернардинів. Комплекс споруд міг би бути прикрасою центру міста, але сьогодні він перебуває у поганому стані і вимагає негайної реконструкції.

Наступний пам‘ятник архітектури - Онуфріївська церква. Сіренька, скромненька. Під час турецької навали храм переробили на мечеть, зараз це діюча греко-католицька церква. Має виразні оборонні риси, що було характерним для того часу. Довкола - оборонні мури.

В 1672-1683рр. Гусятин належав до царства  турецького і був садибою паші намісника султана. В 1759р. місто стало власністю Міхала Потоцького - воєводи волинського.

У 1809-1815рр. Гусятин був  досить значним торговим центром. Через  нього проходив шлях з Тернополя (до якого 79 км) до Кам‘янця-Подільського (десь 65 км). В той час містечко було власністю Голуховських, які збудували прекрасний замок-палац на околиці міста, в парку, названому “грабником”. Палац було знищено під час першої світової війни.

Райценром Гусятин став у грудні 1939р., на початку 1940-го тут відкрили школу-десятирічку, бібліотеку, будинок культури, з‘явились промислові підприємства. Прокладення газопровод Уренгой - Помара - Ужгород теж сприяло розквіту селища. Але головим скарбом цього краю сьогодні є мінеральна вода: сірководнева, типу “Нафтусі”, ропа.  

Залізці

Містечко на півночі  Тернопілля, в 17 км на південь від Підкаменя, 35 км на північ від обласного центру. 2,7 тис. жителів за даними 1999 року.

А старий путівник Тернопільщиною за 1924 рік називає значнішу цифру: аж 8000 чоловік проживало тут на початку ХХ століття.

Визначною пам’яткою  міста є замок - мурована твердиня в Залізцях відома з початку 16 ст. В деякій літературі є навіть вказівка на більш точну дату – 1516 р. Заклав твердиню тут Мартин Кам'янецький. Більше століття замок боронив навколишній край від турків та татар, але сам поліг, знеможений, у козацьких битвах. За хазяйнування тут Вишнівецьких та Потоцьких фортеця-воїн перетворюється на вишукану великопанську резиденцію. Саме звідси у 1603 році, до речі, Дмитро Самозванець лаштувався у похід на Москву, користуючись підтримкою хазяїна замку князя Константего Вишнівецького.

Після того, як Потоцькі залишили Заложці, нові власники замку  перетворюють фортецю на фабрику сукна, потім влаштовують в старовинних стінах бровар. Під час першої світової споруда була сильно пошкоджена російською артилерією. Та навіть тоді встояло те, що не пошкодували місцеві жителі: п'ятикутна башта з стрільницями та гербами Пилява, Порай та Ружа. Зараз замок – це лише фрагменти стін та башт, густо порослі чагарниками. Руїна, де місцеві підлітки ховаються від батьків, щоб розпити з друзями щось більш п‘янке, ніж кефір.

Костел зводиться тут за деякими даними ще в ХV столітті, перебудовується у 1730 р. Юзефом Потоцьким. Після воєнних походів початку ХХ століття храм знову впорядковують, він являє собою цікаву солянку з різних архітектурних стилів - адже вік у костела досить поважний!

А ще тут в криптах  знайшли свій спочинок князі Константи та Януш Вишнівецькі. Поруч з костелом підносяться прегарна фігура (так називається сповп, на якому стоїть щось святе - Блека проводить лікнеп для незнаючих) та вишукана дзвіниця.

В народі існує цікавою легендою про Залізці. Виявляється, практика давньо-римських авгурів була не зовсім чужою для турецьких вояків:

"Літом 1675 року замок  обступили турки разом з татарами. Двічі вони пробували взяти  замок приступом, і двічі "ламали  зуби". Тоді вирішили поворожити. Мов, як Аллах скаже через  свого посередника, так і буде. Посередником вибрали чорну курку, її завданням було просто кудись побігти. Курка, звичайно, була вже дуже налякана, і побігла туди, звідки її принесли, тобто в турецький табір. Це сприйняли, як знак до відступу. Отак, получається, чорна курка Залізці врятувала…

Зарваниця 
 

Невелике подільське село, в 20 км. від Теребовлі, 22-ох –  від Бучача та 18-ти – від Підгайців. Не потрапити туди важко, бо до цієї християнської святині є багато дороговказів, так що заблудитися  майже неможливо.

За легендою, сюди, у тихий закут  Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування  Києва монголами монах, знайшовши  пристанище в лісистій місцині під  горою на березі Стрипи. Втомлений  скитальством, він заснув – і  у сні йому явився образ діви Марії  з Ісусом на руках. Монах це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону богоматері. Люди, дізнавшись про чудо, почали оселятися тут.

Про славу Зарваниці почув хворий князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем, але той відповів, що князь сам повинен прийти до каплички. Його на ношах принесли сюди – і князь нібито зцілився. На знак подяки за одужання він побудував церкву, в яку перенесли чудотворну ікону.

Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. Та сліди людського проживання ведуть ще у перші тисячоліття до н.е. Один з власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще скіфського часу. У 1662-1688 рр. Зарваниця була знищена турецькими нападниками, які спалили також церкву і монастир, та ікону вдалось врятувати. Її було перенесено в нову дерев‘яну церкву, яку спорудили в центрі села. В ній 1740 р. помістили також чудотворний образ Христа, який коронував в 1742 р. львівський митрополит Атаназій Шептицький.

Дерев‘яна церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла, зберігся кам‘яний хрест.

У 1754 р. за допомогою тодішнего власника села графа А. Мйончинського вимуровано четвертий з часів заснування Зарваниці храм Пресвятої трійці, який захоплює простотою архітектурної форми. Будівля хрещата в плані із заокругленою апсидою, до якої примикають дві прибудови. Стіни флаковані стовпами. Двосхилий дах увінчує високий ліхтарик. До нової церкви було урочисто перенесено обидві чудотворні ікони.

В 1867 р. папа пій ІХ надав  іконі Зарваницької богоматері відпустового значення. З того часу починаються  відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це місце. В 1894 р. біля джерела вимуровано каплицю.  
Великої шкоди розвитку села завдала Перша Світова. В 1916 р. було спалено частину села і монастир, який через 6 років було наново споруджено біля дерев‘яної монастирської церкви. У його будівництві матеріально допоміг митрополит Андрей Шептицький, беатифікований папою Іваном-Павлом ІІ в Львові в червні 2001 р. Шептицький побував тоді в Зарваниці. Монастир мав також свій водяний млин і пекарню, опікувався бідними людьми. Часто відвідував це місце майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.

1944 р. було спалено дерев‘яну  монастирську церкву, знищено через  два роки монастир, а в 1960 р. – каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліцейські заслони у відпустові дні. Та прочани все рівно йшли сюди, підпільні богослужіння проводились в лісах та хатах.

Про ікону кілька слів: вона – одна з найдавніших в Україні (13 ст.), була кілька разів перемальована. У 1921 р. художник Петро Холодний її рестарував та зробив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала до 1980 р. на горищі. Львівські реставратори повернули образу первісний вигляд. Ікону короновано 1867 р.

А тепер – про новозбудований храмовий комплекс, який радує око  вже за кілька км. до самого села. Тернопільському  архітектору Михайлові Нетриб’яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із ритмомелодією місцевого ландшафту.

Збараж

Райцентр поблизу Тернополя (а точніше - в 24 км на північний схід від обласного центру). Це місто вперше згадується в літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько-Волинського князівства.

Відомо, що в 13 ст. місто  належало польському королю Лешку Білому (до 1219 р.)

Коли під стіни міста 1474 року підійшла татарська орда, захисники  Збаража згоріли разом з фортецею - але не підкорилися. За це татари знищили  замок, розібрали по камінчику навіть мури. Ще раз зруйнували татари місто  в 1598 р. З 1636 р. Збараж належить до магнатів Вишнівецьких- так як колишній власник міста, пан Збаразький не мав ні дітей, ні спадкоємців.

Більшості назва Збараж зараз асоціюється з “Вогнем і мечем” Сенкевича - та Гоффмана - адже саме тут відбувалися важливі події козацької визвольної війни середини 17 ст.: в 1649 р. війська Хмельницького осадили сильний польський гарнізон в Збаражі. На допомогу осадженим вийшла добірна армія, керована самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман заатакував поляків під Зборовом і мало не взяв короля у полон. На заваді ставсоюзник Хмельницького кримський хан Іслам-Гірей, що пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені.  

       Ця  твердиня знаходиться трохи осторонь  від центру міста, в парку,  на так званій Замковій горі.

Замок було споруджено в 1626-1631 рр. за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцці (зображення його можна побачити в музеї).