Трансформації при перекладі метафоричних одиниць

1. Поняття метафори

      Метафори  становлять чимало слів і виразів  у нашій мові. Ми користуємося ними, створюємо їх непомітно для себе. Метафори відіграють важливу роль у  мові і мовленні; вони є засобом  забарвлення та прикрашання, інструментом образності.

      Отже, зупинимося на визначенні метафори. У  тлумачному словнику Ожегова і Шведової знаходимо таке визначення: «Вид тропа, приховане образне порівняння, уподібнення  одного предмета, явища іншому (чаша буття), а також загальне образне порівняння в різних видах мистецтв. У лінгвістиці: вживання слова у переносному значенні» (Ожегов, Шведова).

      От  як визначається термін «метафора» в  енциклопедії «Кругосвіт»: «метафора (від грец. «перенесення») – троп або фігура мови, яка виражається  у вживанні слова, яке означає  деякий клас об’єктів (предметів, осіб, явищ, дій або ознак) для позначення іншого, схожого з даним, класу  об’єктів або одиничного об’єкту; наприклад: вовк, дуб, змія, лев, свиня відносно до людини; палкий, холодний – про темперамент людини і т. п.» (Енциклопедія Кругосвіт).

      Народження  і перше визначення терміну «метафора» дав Арістотель: «Метафора – перенесення  слова зі зміною значення із роду у  вид, з виду у рід, із виду у вид  або аналогічно» (Арістотель).

      Деякі сучасні визначення також інтерпретують  метафору як перенесення: «Метафора (від  грец. μεταφορά (metaphorá)) – троп, перенесення властивостей одного предмета або явища на інший на підставі ознаки, загальної або схожої для обох її членів, які зіставляються (говір хвиль, бронза м’язів)» (Універсальна енциклопедія).

      Таким чином, метафора – це нове використання в мові слова або словосполучення, яке вже існувало раніше, для позначення якого-небудь поняття з метою  надання йому частини попереднього змісту.

      У побудові метафори беруть участь чотири компоненти: дві групи об’єктів і властивості кожної із них. Метафора додає ознаки однієї групи об’єктів до іншої групи – діючого суб’єкта метафори. Коли людину називають лисицею, їй приписують ознаку хитрості, характерну для цього класу тварин. Таким чином пізнається суть людини, створюється її образ і породжується новий сенс: слово лисиця набуває фігуративного значення «хитрий, лукавий, брехун».

      Характеристика  групи об’єктів, позначених метафорою, є специфічною для різних мов. Вона може належати до безлічі загальних  уявлень про світ носіїв мови, міфологію  або культурні традиції. Так, наприклад, в українській мові осел у метафоричному сенсі означає «упертий, дурень», а в іспанській словом el burro (букв. осел) називають працелюбну людину (Енциклопедія Кругосвіт).

      Як  вже було сказано вище, дослідження  з теорії метафори були розпочаті  Арістотелем і, таким чином, налічують  більше двох тисяч років. Маючи справу з проблемами поетики і риторики, Арістотель розглядав метафору як фігуру мови, але ніколи не вважав її індивідуальним мовним явищем: «Всіляке ім’я буває  або загальновживане, або глоса, або метафора, або прикраса, або  знову складене, або розтягнуте, або скорочене, або змінене» (Арістотель).

      Сам Арістотель, наполягаючи на тому, що при міркуванні слід уникати застосування метафор, високо цінував їх як засіб  опису не того, «що було», а того, що «могло бути, існуючи, можливо, в  силу вірогідності або необхідності» (Арістотель).  

1. Метафора  в стилістичному  аспекті

    Метафора  − один з основних прийомів пізнання об'єктів дійсності, їх найменування, створення художніх образів та породження нових значень. Вона виконує когнітивну, номінативну, художню та змістоутворюючу  функції.

    У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів  і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об'єктів  і застосовує їх до іншого класу  або індивіду − актуального суб'єкту метафори.

    Термін  «метафора» і його перше визначення належить Арістотелю: «Переносне слово (metaphora) − це невластиве ім'я, перенесене з роду на вид, або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією» [1, 669]. Трохи вище Аристотель вказує місце переносних імен в наступному ряді імен (слів) взагалі: «Всяке ім'я є або загальновживане, або рідкісне, або переносне, або є прикрасою, або подовжене, або вкорочене, або змінене» [1, 669]. Дана класифікація фактично ділить імена (слова) на загальновживані і «всі інші», серед яких далі виділяються підкласи рідкісних, переносних та інших імен. Трохи нижче ми знаходимо підтвердження цьому припущенню: Аристотель називає «всі інші» імена «незвичайними» і прямо протиставляє їх «загальновживаним»: «... а незвичайними [словами] я називаю рідкісні, переносні, подовжені всі інші, крім загальновживаних» [1, 670]. Таким чином, метафора потрапляє в клас «незвичайних» слів, який знаходиться відносно контрарної протилежності з класом «загальновживаних» слів - тобто всі не-«загальновживані» слова автоматично потрапляють в клас «незвичайних». Загальновживаним же словом Аристотель називає «таке, яким користуються всі»

    Таке  визначення звучить вражаюче − адже в клас «загальновживаних» потрапляють  всі слова мови, і на частку «незвичайних»  нічого не залишається! Виходить, що ми можемо скомпонувати «загальновживані»  слова так, що вони перестануть бути такими і перетворяться в «незвичайні». Аристотель фактично підтверджує це положення  своїм розбором окремих  метафор:

      «... Тисячі славних справ звершено  Одісеєм», «тисячі» є «багато», і  тому вжито тут замість «багато» [1, 669]. Проте Аристотель не фіксує  зазначене нами протиріччя −  можна сказати, що розгляд метафори  зводиться у нього до опису  пов'язаних з нею явищ (феноменів). Вище в якості центрального  феномена ми зафіксували наше  сприйняття певних випадків вживання  звичайних слів як метафор  − цей феномен ми і будемо  далі намагатися пояснити, залучаючи  для цього подання про ті  чи інші сутності. (Зазначимо,  що питання про сутності, які  визначають існування такого  феномену, як метафора, було поставлене  тільки через дві з половиною  тисячі років після Аристотеля.) Нижче ми коротко розглянемо, які ж суті висувалися для  пояснення феномену метафори.

    Найчастіше  в якості такої суті виступає «значення»: так, М. Блек зазначає: «Віднести речення  до розряду метафоричних − означає  сказати щось про його значення, а не про орфографію, фонетику, інтонацію  або граматику» [5, 156]. Вважається, що метафора має два значення − буквальне (як правило, помилкове) і метафоричне. Ця точка зору широко поширена: її «можна зустріти в роботах літературно-критичного спрямування, у таких авторів, як, наприклад, Річардс, Емпсон і Уінтерс, в роботах філософів від Аристотеля до Макса Блека, психологів - від Фрейда і його попередників до Скіннера і його послідовників і, нарешті, у лінгвістів, починаючи від Платона і аж до Уріель Вейнріха і Джорджа Лакоффа [8, 174]. Наведемо характерний приклад аналізу метафори, в якому для її пояснення залучається така сутність, як «значення» (в даному випадку аналізується метафора «Озеро − це сапфір»):

    Слово сапфір в прямому значенні використовується для виділення класу предметів, що включає певні дорогоцінні камені, але не озера; в метафоричному значенні це слово виділяє клас предметів, що включає озеро, але не дорогоцінні камені. Тому речення Озеро – сапфір хибне, якщо воно розуміється буквально, і правдиве, якщо розуміється метафорично [8, 194].

    Неважко бачити, що подібне пояснення є  «поясненням» в лапках: ми, по суті справи, повертаємося до свого власного опису  феноменів метафори, надавши тепер  цим феноменам статус сутності. На подібне положення справ звернув  увагу Д. Девідсон: Ці ідеї не пояснюють  метафори − метафора сама пояснює  їх. Коли ми розуміємо метафору, ми можемо назвати те, що ми зрозуміли, «метафоричною  істиною» і в якійсь мірі пояснити, в чому полягає її «метафоричне значення». Але просто приписати це значення метафорі було б все одно що, заснувши від таблетки снодійного, пояснювати потім свій сон її снодійним ефектом [8, 175].

    Багато  авторів намагаються виявити  метафоричні елементи метафоричного  висловлювання в реченні. Вони вважають, що значення речення буває двох типів  − буквальне і метафоричне. Проте  речення і слова мають тільки ті значення, які вони мають. Власне, кажучи про метафоричне значення слова, виразу або речення, ми говоримо про речення, яке вжите для  вираження значення, яке розходиться  з тим, що дане слово, вираз чи речення  значать насправді. Тим самим  ми говоримо про можливі наміри мовця. Навіть коли ми з'ясовуємо, наскільки  безглуздим є  вираз  «Зелені ідеї люто сплять» Хомського, який міг  би отримати метафоричну інтерпретацію, ми насправді міркуємо про те, за яких умов мовець міг би промовити  це речення в будь-якому метафоричному сенсі, хоча буквально воно є безглуздим. Щоб мати можливість без зайвих слів відрізняти те, що має на увазі мовець, промовляючи слова, вирази і речення, від того, що ці слова, вирази і речення означають самі по собі, перше називатимемо значенням висловлювання мовця, а друге значенням слова або речення. Метафоричне значення − це завжди значення висловлювання мовця [14, 308]. Справедливо (і переконливо) критикуючи таку пояснювальну сутність, як «метафоричне значення», Дж. Серль пропонує на її місце «намір мовця» − ця сутність «живе» вже не в світі мови, а в світі ментальних станів. Але на цьому їх відмінність закінчується − оскільки відносно «намірів мовця» проходять ті ж самі аргументи, що й до «метафоричного значення»: обидві ці суті є результатом онтологізаціі тих чи інших феноменів, пов'язаних із ситуацією породження та сприйняття метафори. Згідно Дж. Серль, послідовність його дій як дослідника виглядає наступним чином: 1) опис феноменів розуміння метафори (розумна реконструкція); 2) постулювання особливих сутностей, що визначають появу цих феноменів (схеми виводу, загальний набір певних принципів); 3) приписування реконструйованих дослідником сутностей слухачеві; 4) приписування цих же сутностей мовцеві. У результаті ж виходить, що в якості сутностей виступає породжений дослідником опис феноменів − ми знову спостерігаємо ситуацію множення сутностей без необхідності. З усього вищевикладеного випливає простий висновок: нам необхідні онтологічні уявлення про досліджувану реальність, причому такі, які б не могли бути зведені до простого опису явищ.

    Класифікація  метафори

    В історії лінгвістики існувало кілька трактувань питання класифікації метафор. Різні дослідники виділяли їх у певні  типи, розробляли різні підходи та критерії, відповідно до яких розподіляли  потім метафори по різних класах. Розглянемо види метафори відповідно до її структури та семантичного значення.

    2.2.1. Семантична класифікація  метафори

    Номінативна метафора

    Метафора  практично не виходить за рамки ідентифікуючої (конкретної) лексики, коли до неї вдаються у пошуках назви для деякого  класу предметів. Вірніше було б  сказати, що стадія предиката, через  яку проходить слово при зміні  свого значення, виявляється транзиторною і звичайно не залишає сліду в  семантичному полі ознакових слів. Метафора в цьому випадку є  не більш ніж технічним прийомом вилучення нового імені зі старого  лексичного запасу, наприклад очне яблуко, собачка (зубчастого колеса), вушна раковина і т. п. [3, 333].

    Номінативна метафора виникає на основі семантично автономної лексики, організованої  таксономічним принципом, і вона, як правило, одночленна, позбавлена деметафоризуючого  мікроконтексту. Однак в рамках конкретної лексики існує вид відносин, послаблюючих взаємну незалежність назв. Це відносини  частини і цілого. Частини предметів  регулярно отримують метафоричні  найменування, наприклад носик, ручка, головка, ніжка, стовбур, плече, шийка, вушко, лапка, і т. д. Позначаючи частину предмета, метафорична назва відразу включається в словосполучення, що проясняє його предметне відношення, наприклад спинка крісла, вушко голки, ніжка келиха і пр. Це, мабуть, і сприяє продуктивності метафори в даному семантичному полі.

    «Ідентифікуюча» метафора становить ресурс номінації, а не спосіб нюансування сенсу. Образ, який вона дає мові, ідентифікуючій лексиці, по суті, не потрібен. Слово  прагне від нього звільнитися. Семантичний  процес зводиться до заміни одного дескриптивного значення іншим, наприклад  журавель (птах) і журавель (колодязя), лист (рослини) і лист (паперу), голка (швейна) та голка («одиниця» хвої). Метафора, що використовується в номінативних цілях, породжує омонімію. Класична семантика говорить у цьому випадку про перенесення назви . Такого роду перенесення зазвичай спирається на подібність предметів за якою-небудь зовнішньою, очевидною ознакою. Метафора цього типу наочна. Вона апелює не до інтуїції, а до зору. Відповідаючи акту уподібнення, вона не виробляє спалаху, що представляє предмет у новому, перетворюючому його світлі. Вона не підказує, а вказує. Виконавши номінативних функцію, метафора зникає. При цьому згасання образу не спонукає мовця вдатися до нової, більш живої і свіжої метафори. Точно так само як людина за звичайних обставин не потребує кількох імен, класу предметів досить однієї назви. Номінативне дублювання відбувається лише в умовах розпаду мовної норми (пор. виникнення жаргонів, систем термінології та ін.) [3, 334].

    Образна метафора

    Зовсім  інша річ метафора, яка має своїм  джерелом ідентифікуюче (конкретне) ім'я, яке переводить його в позицію  предиката, віднесеного до іншого, вже  названого предмета або класу  предметів. Вийшовши з ідентифікуючої за своїм основним призначенням лексики, метафора звичайно в неї не повертається. Метафора в цьому випадку є  ресурсом, до якого вдаються у пошуках  способу індивідуалізації або оцінки предмета, смислових нюансів, а не в гонитві за назвою. Даний семантичний  процес становить найбільш типовий  випадок метафоризації значення, і є доказом тому, що стійкість  метафори цього виду відносна. Якщо образ згасає, метафора може зникнути, причому на зміну їй часто приходить  нова метафора. У поетичному мовленні образна метафора дає конденсовану характеристику конкретного предмета, часто претендуючи на проникнення  в його суть. Вона спрямована на розкриття його індивідуальності. Прагнучи індивідуалізації об'єкта, метафора вносить в мову найбільш конкретні предикати. Апелюючи до інтуїції, метафора цього типу завжди залишає адресатові можливість творчої інтерпретації. Розуміння образної метафори варіативне. І в цьому помітне перенесення в сферу предикації семантичного принципу, що діє в сфері ідентифікуючої лексики: імена конкретних, відомих співрозмовникам предметів здатні викликати у них різноманітні образи, емоції і подання і це аніскільки не заважає комунікації. Якщо хто-небудь скаже: «. Твій вчитель (начальник, тесть, сусід, бригадир та ін.) на тебе скаржився», то наскільки б різними не були у співрозмовників уявлення про того, хто скаржився, це не перешкодить їм зрозуміти один одного. Ідентифікуюча лексика в основі своїй образна. Вільність стимульованого подання разом з метафорою проникає в позицію предиката, який тим самим отримує можливість апелювати не до знання, а до уяви. Зрозуміло, можливості по-різному інтерпретувати метафору не безмежні. Їх лімітує денотат визначаючої назви (суб'єкт метафори). З метафоричної назви можуть бути вилучені тільки ті ознаки, які сумісні з денотатом [3, 335]. Так, якщо людину назвуть лисицею, то з цього не випливає, що у неї є хвіст. З цього лише випливає, що він уміє замести за собою сліди, хоча і не користується для цього хвостом.

    Неоднозначність образної метафори змушує вважати, що метафоричні висловлювання не можуть отримувати істинної оцінки. Вони претендують  скоріше на евристичну значимість, сугестивність, ніж на істину. Не випадково  вчені в своїх творах уникають метафори, вважаючи, що метафора не аргумент, і прирівнюючи «вчинення метафори»  до вчинення злочину (пор. англ. To commit a metaphor за аналогією з to commit a crime) [3, 335]. Стаючи загальновживаною, метафора змушена порвати з індивідуальним об'єктом і розширити можливості своєї сполучуваності з індивіда до класу. Метафора зрікається цілісного образу, залишаючи у своєму значенні лише натяк на нього, сліди минулої полісемності. Так, називаючи людину ослом, мовець не тільки вказує на ознаку дурості, але додає до нього ще й іншу рису осла − безглузда впертість, несприйнятливість до спонукання і переконання. Однак поступово значення метафори, слідуючи моделі семантичних предикатів, редукується до моносемності: опецьок в застосуванні до людини означає «тупий, бездушний», заєць - «боязкий, лякливий».

    Отже, образна метафора не завжди зберігається в своїй яскравій первозданності. Але вмираючи, вона зазвичай заповідає  мові нове значення або смисловий  нюанс. Звільняючись від чуттєвого, слово зберігає в своєму значенні його інтелектуальний сублімат. Метафора цього типу, вносячи в семантичну структуру слова фігуральне значення, є в той же час джерелом синонімії. Подальша доля синонімів часто штовхає  їх до зближення. Зміст слова, входячи  в мовний зворот, обточується  за зразком вже існуючих понятійних шаблонів.

    Когнітивна  метафора

    Звернемося  до процесу метафоризації предикатного значення. Цей процес, як відомо, зводиться  до присвоєння об'єктам «чужих» ознак, тобто ознак, властивостей і станів, що належать іншому класу об'єктів  або відносяться до іншого аспекту  даного класу. Наприклад, вживання прикметника  гострий, в прямому значенні відносять до ріжучих та колючих предметів, для характеристики запаху, нюху, почуття, зору, погляду, слуху, смаку їжі, болі, голоду та інших відчуттів. Крім того, говорять про гострий розум, гостре слово, гострі захворювання, гостру критику, гострий конфлікт і т. д.

    Метафора  цього типу також з більшою  або меншою мірою визначеності може бути виведена з порівняння: буря (вітер) шумить подібно того, як виє звір − буря (вітер) виє як звір − буря (вітер) виє. Уподібнення в цьому  виді метафори відбувається за цілком експлікованою ознакою. Наслідком  дії аналогії є розширення області  застосування предикатних слів. Цим, з одного боку, розширюється і семантично збіднюється поняття ознаки (наприклад, із значення дієслова завивати усувається вказівка на живого суб'єкта і його внутрішній стан), а з іншого боку - виробляється більш тонка диференціація  ознак іншої категорії реалій, в даному випадку «шумів природи»: шум вітру, бурі розчленовується  на виття, завивання, свист, стогін, регіт, плач і т. п. [8, 229].

    Закономірності  розширення предметної області застосування ознакових слів досить добре вивчені. Вони зводяться до двох основних принципів: руху від більш конкретного до більш абстрактного і принципу антропо- чи зооморфізму. Цим зумовлена і  ступінь схильності ознакових слів до метафоризації. Найбільшими метафоричними  потенціями володіють наступні категорії  семантичних предикатів: 1) конкретні («фізичні») предикати (білий, темний, густий, колючий, жорсткий, гарячий, прісний, сипатися, текти, бити, колоти, різати і т.д.), 2) дескриптивні дієслова, особливо ті з  них, які включають в своє значення вказівку на спосіб здійснення дії  і мають одухотворений суб'єкт (їсти, пити, кусати, жувати та ін.), 3) предикати, що характеризують вузьке коло об'єктів  і тим самим досить однозначно імплікують предмет порівняння (допоміжний суб'єкт метафори, за М. Блеком): зріти, достигати, цвісти, в'янути, танути і  т. п. Якщо відволіктися від поетичної  метафори і зосередити свою увагу  на метафорі, що оперує на мовній семантиці, то стає очевидно, що предикатні метафори спрямовані в остаточному підсумку на досягнення гносеологічних цілей. Із засобу створення образу метафора перетворюється на спосіб формування значень, яких не вистачає у мові. Аналогія в ознаках різних категорій об'єктів, що лежить в основі метафори, є знаряддям не тільки найменування ознаки, але й її виділення, пізнання. Метафора і створює значення, і дає йому назву. Особливо важлива роль метафори у формуванні області вторинних предикатів - прикметників і дієслів, що позначають ознаки предметів, тобто відносяться до непредметних сутностей. Властивості останніх виділяються на основі аналогії з об'єктами, доступними чуттєвому сприйняттю. Прикметники, що позначають властивості предмета, які пізнаються певним органом чуття (зором, дотиком тощо), метафорично використовуються для диференціації ознак, що відносяться до іншого аспекту матерії. Так, ідентифікація відтінків кольору здійснюється «температурними» словами, наприклад теплий, холодний (про тон); диференціація звучання досягається словами, що відносяться до просторових параметрів, що осягаються зором, або словами «дотикових» значень, наприклад високий, низький, тонкий, м'який, твердий, жорсткий, густий (про тембру, звуці, голосі). Важливо відзначити, що метафора змінює в цьому випадку логічний порядок предикатів: ознаки предмета трансформуються в ознаки ознак предмета, наприклад твердий матрац і твердий звук, тепла вода й теплий тон. Логічний зсув виключає можливість різночитань: поєднання холодне море може відноситися тільки до температури, але аж ніяк не до кольору морської води.

    Предикатна  метафора, як відомо, регулярно служить  задачі побудови ознакової лексики  «невидимих світів» − духовного  начала людини. Модель фізичного світу, даного у відчуттях, приймається  за модель мікрокосмосу. Внаслідок  цього фізична лексика використовується для позначення психічних якостей  людини, які можуть бути охарактеризовані такими «фізичними» прикметниками, як: гарячий, холодний, теплий, крижаний, запальний, тупий, гострий, колючий, різкий, м'який, твердий, гнучкий, слизький,  плоский, широкий, відкритий, замкнений, глибокий, прямий, легкий, важкий, тонкий, дрібний, поверхневий, кислий, солодкий, липкий, тихий, галасливий, низький, порожній, сухий, яскравий, сірий, світлий, темний, блискучий, тьмяний і т. п. Хоча всі ці атрибути поєднуються з nomma agentis, вони, строго кажучи, позначають ознаки ознак, тобто характеризують аспекти, константи людської психіки, що виявляється у семантичній еквівалентності таких конструкцій, як: людина твердої волі = тверда людина, людина тихої вдачі = тиха людина, людина, що займається темними справами = темна особистість, людина відкритого (відвертого) характеру = відкрита людина і т . п. [3, 335].

    Метафора  є також джерелом лексики, яка  обслуговує світ подій і абстрактних  понять, що конструюються людиною. Знімаючи обмеження сполучуваності, метафора веде до створення узагальнених, семантично знебарвлених предикатів, здатних з'єднуватися з будь-якими суб'єктами конкретними  й абстрактними, живими й неживими (пор. йти, рости, зароджуватися, розвиватися, гинути, перетворюватися, ставати, змінюватися, заважати, пов'язувати, співвідносити  та ін.) Зносячи семантичні бар'єри, метафора в той же час знімає кордони  між логічними порядками. Метафора, що складається в перенесенні  ознаки від предмета до події, ідеї, думки, факту, дає мові логічні предикати, що позначають тимчасову послідовність, причинність (пор. слідувати, передувати, витікати, виводити, вести до чого-небудь, виникати з будь-чого).

    Якщо  метафора, що виникла в результаті переходу ідентифікуючих слів в предикатні, сприяє створенню тонких синонімів, слів вузької сфери застосування, то ознакова метафора, навпаки, призводить до генералізації понять:  специфічними і узагальненими значеннями мова зобов'язана метафорі.

    Відбір  конкретних (фізичних, механічних) ознак  і дій для характеристики різних типів непредметних понять і сутностей  виявляє їх специфіку і дає  ключ до розуміння процесів формування різних видів абстрактних категорій. Вивчаючи природу метафоричних предикатів, що обслуговують елементи людської психіки, можна скласти уявлення про існуючі  між ними онтологічні відмінності. Так, відношення до динаміки і сам  характер динаміки різних психічних  сфер безпосередньо проявляється в  сполучуваності відповідних імен з  метафорично переосмисленнями дієсловами руху. Найбільш динамічною сферою людської психіки, прямо пов'язаної з категорією часу, є елементи інтелектуальної  діяльності людини. Рухливість інтелектуальної  сфери добре простежується у  даних сполучуваності іменника думка  з дієсловами руху. Думка може рухатися принаймні трьома трасами, що лежать в різних площинах: один шлях з'єднує  людину (чи його голову як резиденцію думок) і думку (пор. думка прийшла мені в голову, думка вилетіла в мене з голови), другий орієнтований щодо предмета (теми) думки (думки його летіли до коханої), третій шлях веде до мети розумової  діяльності (думка його спрямовувалася до істини, мчала від одного до іншого висновку, неухильно йшла до вирішення  цього завдання, хід думки ). Трьом  шляхах руху думки відповідають три  значення цього імені: 1) судження, 2) думи, роздуми, 3) «квант» розумової  діяльності, акт мислення. Думки  високого ступеня характеризуються поняттям швидкості руху, що є наслідком  цілеспрямованості інтелектуальних  дій людини, наприклад думки його мчали, летіли, бігли. Сповільненість руху думки і відсутність цілеспрямованості є підставою для негативної оцінки розумових зусиль. Назви емоцій, навпаки, виявляють малу схильність до сполучуваності з дієсловами руху. Коли говорять любов прийшла або пішла, то мають на увазі тільки появу або зникнення (початок або кінець) почуття. Емоції (емоційні стани), хоча і стимулюють людину до різноманітних дій, інтерперсональних та соціальних, самі по собі є спонтанними та  нецілеспрямованими. Цим пояснюється відсутність у них параметру швидкості. Хоча з іменами почуттів вживаються деякі предикати, в значення яких входить вказівка на швидкість руху (любов промайнула, промчала, пронеслася, була скороминущою), вони характеризують тривалість існування, але не швидкість його руху (розвитку). Для оцінки емоцій поряд з інтенсивністю важливий саме цей параметр – період існування [3,335].

    Таким чином, метафора допомагає виявити  природу непредметних сутностей. Вивчення метафоричних предикатів, що відносяться  до категорій світобудови, дає можливість розкрити деякі уявлення про буття  у стародавніх народів. Так, метафоричні  предикати, що з'єднуються з найменуваннями темпоральних понять, проливають світло на древні уявлення про час у різних народностей.

    Отже, важливим результатом ознакової метафори є створення області вторинних предикатів, (1) що визначають первинні ознаки предмета, (2) характеризують елементи людської психіки, (3)  які обслуговують назви подій, фактів, дій та станів, а також назви, що стосуються світу ідей, думок, суджень, концепцій. Область вторинних предикатів тим самим майже повністю складається з вторинних значень прикметників і дієслів (виняток становлять кальки і запозичення). Метафора в цьому випадку є вимушеною: до неї вдаються не від багатства вибору, а швидше від бідності, відсутності прямих номінацій. Когнітивна метафора, як і метафора власне номінативна, не є стійкою. Здійснивши свою функцію, вона тьмяніє. Особливо швидкоплинне існування метафори, суб'єктом якої є абстрактні категорії.

    Багато  метафоричних прикметників природніше входять в атрибутивні, ніж предикативні відносини. Однак це не становить  контрприкладу до положення про  те, що своєю первинною функцією метафора пов'язана з позицією предиката. Словосполучення з метафоричним прикметником переважно вживаються в позиції предиката, наприклад NN − темна особистість (тупий чоловік, блискучий вчений, яскрава індивідуальність і т. п.). Природно, що оцінні та інтенсифікуючі метафори не можуть відірватися відназви, що вказує на деяку якість чи аспект суб'єкта. Метафора входить в атрибутивні  відносини, часто підкоряючись тим  закономірностям, які змушують мовців віддавати перевагу субстантивному присудку замість  ад'єктивного, а  не тим, які роблять атрибутивну  позицію більш бажаною для  метафори, ніж предикатні [3, 337].

    Генералізуюча метафора

    Перехід ознакового значення в ідентифікуюче  є несприятливим для метафори. Якщо в рамках цього процесу і  можна говорити про мовну метафору, то вона звичайно має штучний характер, позбавлена спонтанності. Так, різного  роду артефактам, призначеним для  продажу, часто дають «товарні», рекламні найменування, побудовані на відволікаючій ознаці,  наприклад, парфуми під назвою «Мрії», шоколад  «Натхнення» і т. п . Найменування в цьому випадку ґрунтується  не на ознаці денотата, а радше на ознаці споживача: воно вказує на той  стан духу, в який, мабуть, має прийти покупець даного товару. Семантичний  процес цього типу розкладемо на два  ступені: на першій стадії денотат отримує  характеристику через ознаку іншого класу об'єктів, що створюється у  результаті взаємодії з іменованим предметом, на другій здійснюється докомплектовка значення іншими ознаками денотата. Ми анітрохи не наполягаємо, втім, на тому, що описаний механізм може бути кваліфікований як метафоризація, оскільки він ґрунтується не на аналогії об'єктів або їх ознак, а на відносинах каузаціі: «Мрії» = те, що пробуджує мрії, « Натхнення» − те, що надихає. Цей же механізм породжує перетворення типу радість моя, горе моє, а також власні імена типу Віра, Надія, Любов [3, 339].

    Отже, якщо семантичне перетворення полягає  в переході значення з ідентифікуючого  типу в предикатне, воно веде до моносемізації, введенню в фокус одного семантичного компонента. Навпаки, якщо: семантичне перетворення полягає в переході значення з предикатного типу в ідентифікаціний (дескриптивний), воно веде до полісемізації, додаванню семантичних компонентів. Процес моносемізаціі може бути охарактеризований  як власне семантичний, процес полісемізаціі  − скоріше як номінативний.

    У всіх випадках рано чи пізно метафора зникає. Найменш стійкі номінативна  і генералізуюча метафора, трохи  більшу стійкість проявляє метафора когнітивна, найбільш стійка образна  метафора. Чим тісніше пов'язана  метафора з завданнями номінації, тим  вона менш резистентна. Перехід метафори до здійснення вторинної для неї  функції номінації виключає семантичну двоплановість, тобто веде до загибелі метафори. 

    2.2.2. Структурна класифікація  метафори

    Залежно від структури розрізняють прості і розгорнуті метафори. Проста метафора базується на актуалізації одної  або кількох ознак, які є спільними  для компонента, який метафоризує  і для того, над яким відбувається метафоризація.

      Проста метафора виражена одним  образом: 

    O, never say that I was false of heart, though absence seemed my flame to qualify (W. Shakespeare. Sonnet CIX). Слово flame вжито метафорично, воно означає любов і підкреслює її палкість, пристрасність. Проста метафора необов'язково є однослівною: the eye of heaven як назва сонця − теж проста метафора: Sometime too hot the eye of heaven shines (W. Shakespeare. Sonnet XVIII).

    Іноді метафора не обмежується одним образом, а реалізує кілька образів, пов'язаних між собою єдиним, центральним, стрижневим словом. Така метафора носить назву  розгорнутої. Розгорнута, або розширена, метафора складається з декількох  метафорично вжитих слів, що створюють  єдиний образ, тобто з ряду взаємопов'язаних і доповнюючих один одного простих  метафор, що підсилюють вмотивованість образу шляхом повторного з'єднання  все тих же двох планів і паралельного їх функціонування:

    I thought I heard a voice. Then I thought perhaps it was the noise of the machinery. Stresses and strains make conveyors talk. They scream curses, they grumble and complain. When they can take the load they whistle like butcher boys used to whistle there was meat for the butcher boy to deliver (S. Chaplin) Тут перша метафора talk розширюється і конкретизується подальшими дієсловами. Додаткові образи пов'язані з центральним образом різного роду відносинами. Їх можна назвати метонімічними зв'язками розгорнутої метафори. Є, однак, такі розгорнуті метафори (prolonged or sustained metaphor), в яких немає центрального образу, від якого відходять додаткові образи розгорнутої метафори. Він лише підказується вираженими додатковими образами. Так у «I have no spur to prick the sides of my intent» (W. Shakespeare). Центрального образу немає. Він тільки підказуються метонімічними зв'язками зі словами spur, prick, sides. [7, 215-228]