Трансформація форм власності в перехідній економіці України

 

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

 

 

Кафедра економічної теорії та міжнародної економіки

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

«Трансформація форм власності  в перехідній економіці України»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала 

Студентка ІІІ курсу

Групи 3- ЕТ

Апостолюк Тетяна Геннадіївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Черкаси – 2013 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. Форми власності та їх сутність………………………….4

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ форм власності ……………..8

РОЗДІЛ 3. Шляхи формування форм власності в умовах переходу до ринку………………………………………………………..12

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………16

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….17

 

ВСТУП

Світова економіка ХХ-ХХІ  ст. характеризується динамізмом економічних  відносин, форм і відносин власності. Головний засiб за допомогою якого можна поступово повернутися до нормального життя, - це радикальнi змiни вiдносин власностi та формування в економiчнiй системi України незалежної фiгури приватного власника-людини,  яка б працювала для забеспечення власних iнтересiв через задоволення  потреб суспiльства. Без врахування вiдносин власностi не можна глибоко   з'ясувати суть любого економiчного явища.

Актуальність даної теми полягає у тому, що сьогодні для країн з перехідною економікою є необхідністю формування різних форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства.

Мета даної роботи полягає  у розгляді трансформації форм власності  в перехідній економіці України.

Завдання даного реферату полягає у розкритті сутності та видів форм власності, виокремленні переваг та недоліків приватної, державної та колективної форм власності, а також у розгляді шляхів формування форм власності в умовах переходу до ринку.

 

РОЗДІЛ 1. Форми  власності та їх сутність

Власність - складна і  багатогранна категорія, яка виражає  всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній  системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання  робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної  системи, визначає соціальну і політичну  структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Виражаючи глибокі зв'язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства.

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто  як фізична наявність цієї речі у  людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства  та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю  природою не є грошима. Вони перетворилися  в гроші лише за певних економічних  відносин.

Головною характеристикою  власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність - це такий  тип власності, коли виключне право  на володіння, користування і розпорядження  об'єктом власності та отримання  доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності  виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням  найманої праці, партнерської і корпоративної  форм власності

Приватна власність в  усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну  майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність  характеризується тим, що фізична особа  в підприємницькій діяльності одночасно  використовує власні засоби виробництва  і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність  має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний  власник може використовувати в  господарстві й працю найманого  робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є  об'єднанням капіталів або майна  кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької  діяльності кожний учасник партнерського  підприємства зберігає свою частку внесеного  ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність - це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності [1, 89-90].

Суспільна власність означає  спільне привласнення засобів виробництва  і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих  умовах основною формою індивідуального  привласнення стає розподіл доходу, а  мірою його розподілу - праця.

Суспільна власність існує  у двох формах: державній і колективній. Державна форма власності являє собою сукупність відносин, в які вступає все населення країни з приводу привласнення певної частини матеріальних благ. Уособлює цю форму відносин держава, яка виступає в процесі реалізації цієї форми власності від імені всіх її суб'єктів.

Державна форма власності  найбільш усуспільнена. На рівні правової форми вона відображається, зокрема, у такій категорії, як, наприклад, власність народу України. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну) [2, 84].

Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі  для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної  власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність - це власність, яка перебуває в  розпорядженні регіональних державних  органів (області, міста, району тощо) [1, 91].

Колективна форма власності - це власність певного колективу  або, іншими словами, це такі відносини  між колективом та іншими громадянами  суспільства, в яких колектив фіксує своє виключне право володіння певними  матеріальними благами.

Власність трудового колективу - спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження  колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства.

Власність громадських і  релігійних об'єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує  різні форми власності - приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів.

У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого  функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності: приватна; колективна; державна [2,85].

 

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ форм власності

Сьогодні розвинута форма  приватної власності має дві  підформи. Вона, як власність на засоби виробництва (а це вирішальна складова відносин власності), з точки зору своєї реалізації може бути поділена на приватну власність безпосереднього товаровиробника і капіталістичну приватну власність, яка реалізується за допомогою найманих робітників.

Приватна власність безпосереднього товаровиробника з точки зору її реалізації в процесі виробництва, має такі позитивні риси:

- вона поєднує в одній  особі власника і виробника  і цим забезпечує власнику  повну (у межах даного об'єкта  власності) свободу дій;

- весь продукт, вироблений  у процесі реалізації приватної  власності на засоби виробництва,  належить самому виробнику;

- у процесі поєднання  засобів виробництва і робочої  сили немає потреби у створенні  додаткових (штучних) стимулів до  праці.

Але цей різновид приватної  власності, з погляду розвитку виробництва, має певний недолік. Він полягає  в тому, що випуск продукції, масштабність виробництва тут обмежена робочою  силою самого індивіда або його родини.

Капіталістична приватна власність реалізується у виробництві  шляхом поєднання засобів виробництва  з найманою робочою силою. Вона характеризується такими позитивними особливостями:

- ця власність має надзвичайно  потужний стимул для власника  в організації виробництва. Це  прибуток;

- у процесі реалізації  цієї підформи приватної власності, по суті, зникає обмеженість для нарощування виробництва.

Головний недолік капіталістичної  приватної власності полягає  в тому, що в процесі її реалізації під час розподілу виготовленого  продукту виникає соціальна несправедливість, яка є постійною основою протистояння між власником засобів виробництва  і найманим працівником [2, 80-81].

Колективна форма власності  порівняно з приватною в процесі  своєї реалізації має низку переваг. До них слід віднести таке:

- перш за все, процес  реалізації колективної форми  власності спирається на більш  широкий потенціал, обумовлений  безпосередньою зацікавленістю  багатьох співвласників у найбільш  ефективному використанні об'єктів  цієї власності. Спільна колективна  думка майже завжди має переваги  над думкою індивіда і дає  можливість колективу, за наявності  відповідних умов, ефективніше, ніж  за умов одноосібного власника, реалізувати відносини власності.  І хоча ідея колективної власності,  як вона була здійснена в  Радянському Союзі, наприклад,  у формі колгоспної власності,  виявила своє повне банкрутство  - це, однак, ще не означає заперечення  або відсутності вказаної переваги. Справа в тому, що необхідна  ціла низка умов, які б дали  можливість виявитись означеній  перевазі і які були відсутні  в колишньому СРСР;

- колективна власність  дає більше можливостей для  реалізації творчого потенціалу  власника, бо вона відкриває для  нього досить широкі можливості  участі у всьому спектрі виробничих  відносин - від відносин безпосереднього  виробництва до відносин управління;

- суттєвим моментом, який, безсумнівно, слід віднести до  переваг колективної форми власності,  є і те, що її реалізація  забезпечує досить високий рівень  справедливості під час розподілу  виробленого продукту. Межі такого  розподілу визначаються масштабом  участі кожного в суспільній  власності, і як безпосереднього  виробника, і як інвестора;

- ця форма власності  забезпечує і певний рівень  соціального захисту працівників,  бо саме колективні власники, у межах своєї власності, мають  можливості це зробити.

Головний недолік цієї форми власності в умовах сучасного  суспільства полягає в тому, що людина ще недостатньо готова до реалізації переваг суспільної форми власності. Тисячоліттями сформований егоїзм і індивідуалізм окремої особи  не дають змоги повністю реалізувати  її потенційні переваги.

До недоліків суспільної власності слід віднести й те, що в процесі її реалізації управлінські функції дещо обмежені наявністю  багатьох власників, і це не сприяє вибору оптимального варіанту організації  виробництва. Цей недолік особливо помітний в умовах ринку, де зовнішні умови дуже швидко змінюються, і  необхідно мати гнучкі форми організації  управління виробництвом.

Ще один недолік реалізації колективної форми власності  полягає в тому, що за певних умов (наприклад, перед загрозою скорочення робітників, які водночас є і співвласниками) вона може гальмувати технічний прогрес  [3, 150].

Державна форма власності  найбільш усуспільнена. На рівні правової форми вона відображається, зокрема, у такій категорії, як, наприклад, власність народу України. Цей найбільш високий (порівняно з іншими формами  власності) рівень усуспільнення забезпечує такі особливості і переваги даної  форми власності:

- особливість державної  власності полягає у тому, що  вона є неподільною (ніхто своєї  частки не має ні в натурі, ні в грошовому еквіваленті). Вона  є власністю всіх громадян, від  імені яких певний державний  інститут і розпоряджається цією  власністю;

- державна форма власності  забезпечує найбільш високий  рівень соціальної справедливості  в розподілі. З цього погляду  така форма власності схожа  на власність колективну, проте  процес реалізації державної  власності супроводжується більш  глибоким рівнем соціальної справедливості. Він забезпечується не тільки  межами державної власності у  сфері виробництва, що є основою  для організації розподільчих  відносин, але й усім комплексом  матеріальних благ, що знаходяться  в державній власності;

- одна з переваг даної  форми власності в процесі  її реалізації - це забезпечення  найвищого (за умов конкретного  суспільства) соціального захисту.  Його гранична межа знов-таки  обумовлена спільною власністю  всіх громадян держави, а також ступенем її розвитку, який знаходить свій вираз в ефективності її реалізації.

До певних недоліків державної  форми власності, які знаходять  свій прояв у процесі її реалізації, слід віднести найменшу (порівняно  з іншими формами власності) пристосованість  її до ринкових умов взагалі і, перш за все, до змін кон'юнктури ринку. Це пояснюється тим, що форма організації  управління підприємством, яке функціонує на основі державної форми власності, включає власника (усі громадяни  країни) у процес управління дуже опосередковано, через державного чиновника, який виконує  свої функції на умовах продажу своєї  робочої сили сукупному власнику в особі держави. Організаційно  сукупна власність в особі  держави може виступати і виступає певною уособленою одиницею, яка може вступати у відносини власності  з конкретною особою, яка є певним співвласником тих матеріальних благ, що виступають основою виникнення цієї форми власності. Цей співвласник, що як директор чи будь-який управлінець  найнятий державою, як і будь-який інший  найманий робітник, мало мотивований  щодо розвитку виробництва і підвищення його ефективності.

Суттєвим недоліком цієї форми власності є також і  те, що частковий власник (співвласник), яким виступає кожний громадянин, не може самостійно реалізувати своє право  співвласника. Включення його до реалізації цих відносин власності можливе  лише через форму його залучення  як найманого робітника. Співвласник, конкретна особа, з одного боку, не маючи можливості реалізувати своє право співвласника окремо, з іншого боку, реалізуючи його за формою найму  стосовно до самого себе як сукупного  власника, потребує певної системи  стимулювання до праці. Форма реалізації цих відносин не дає змоги вмонтувати в систему поведінки і ціннісної  орієнтації окремої особи стимул до найбільш ефективної організації  своєї праці. Тому тут необхідним стає створення штучних стимулів, що, безсумнівно, є певним недоліком  даної форми власності загалом  і процесу її реалізації зокрема [2,84-85].

РОЗДІЛ 3. Шляхи формування форм власності в умовах переходу до ринку

Для успішного розвитку власності  необхідне виконання багатьох економічних та соціальних умов, зокрема необхідний перегляд самого відношення до власності в нових економічних умовах.

З демократизацією нашого суспільства з'явилися мотиви переходу до ринкової економіці, у зв'язку з цим були зроблені спроби реалізації даної мети,часом не найбільш вдалі, але гідні розгляду,оскільки саме з них почалася повільна і болісна ломка наших старих економічних стереотипів.

Основою сучасної ринкової економіки, у тому числі і регульованою державою, виступає приватна власність в її різноманітних типах і формах. Різноманіття форм власності відображає різний ступінь розвитку продуктивних сил та організаційно-економічних відносин, не однакову міру усуспільнення виробництва в різних галузях господарства.

У кожній державі встановилося своє співвідношення між різними формами власності, а в кожній галузі господарства, в матеріальному виробництві та у нематеріальній сфері затвердилася перевага тих чи інших форм.

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою  стало реформування відносин власності  на фактори виробництва.

На сучасному етапі  Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, повинна пройти зворотний шлях, а саме: подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності (державних, колективних, приватних). Це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності (суспільні, приватні, змішані) [3, 154-155].

Фіксуючи помітну тенденцію  сучасного розвитку відносин власності, яка відображається в певній трансформації  приватної власності в суспільну (колективну і державну), не слід абсолютизувати цей процес. Приватна власність у ринковій економіці має певні переваги і залишається важливим компонентом системи відносин власності, без якого сучасна ринкова економіка ефективно функціонувати не може.

Важливу роль у контексті  розвитку відносин власності в сучасних умовах відіграє стан державної форми  власності. Цей аспект розвитку відносин власності особливо важливий у таких  країнах, як Україна, де процес становлення  ринкових відносин ще далекий до завершення

Державна власність теоретично повинна забезпечувати найвищий (з погляду всього суспільства) рівень ефективності використання об'єктів  цієї власності і максимально  можливий рівень соціальної справедливості під час розподілу цих благ чи благ, створених за їх допомогою. Але в практиці будь-якого суспільства  ще немає чітких механізмів реалізації цієї власності в інтересах усього суспільства [2, 94].

Необхідність існування  різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється тим, що, по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва  в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі та значні розриви в технічному рівні  на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвиту  НТП відбуваються два взаємопов’язаних процеси – концентрація та спеціалізація.

Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва, другий – його диференціацію. Остання відкриває  можливості для дрібного виробництва  та індивідуальної трудової діяльності.

Законом України “Про власність ”, передбачено існування різних форм власності в економіці України, а саме: державної, колективної власності та власності інших держав, міжнародних організацій, спільних підприємств та іноземних громадян. Кожен з цих видів має різноманітні форми, формування яке стало можливим в результаті подолання державного монополізму на власність [4].

Головним шляхом перетворення вiдносин власностi стало роздержавлення. Воно є загальносвiтовою тенденцiєю. Досвiд, накопичений розвинутими країнами,свiдчить, що роздержавлення не тотожнє виходу держави з економiки. Проблема роздержавлення особливо актуальна для країн, якi здiйснюють перехiд   вiд тотального одержавлення до ринку.

Роздержавлення – це перетворення державних пiдприємств у такi, що заснованi на iнших (недержавних) формах власностi. Воно означає iстотне скорочення державного сектора економiки i масштабiв державного втручання в економiку. Це загальноекономiчний  процес.

Роздержавлення повинно  розв’язувати більш глибокі завдання:

• подолання соціально-економічної монополії держави;
• забезпечення альтернативності трудових відносин замість альтернативного державного найму;
• перехід до багатоканального формування економічного регулювання, утворення системи соціальних гарантій та соціального захисту трудящих.

В той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва  й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Процес роздержавлення не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він  проходитиме поступово, протягом тривалого  часу. Тому до нього слід підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання  якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму [5,126].

Приватизація – це лише стан роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу  власності на частку засобів виробництва.

Для того, щоб приватизацiя вiдбувалася з успiхом,необхiднiстю є виконання таких умов.

• iснування суб'єктiв державної власностi, тобто установ, якi за законом мають право на продаж чи купiвлю акцiй державних пiдприємств.
• iснування розвинутої ринкової iнфраструктури.
• достатня ємнiсть фiнансових ринкiв, якi повиннi "опрацювати" багато акцiй тих пiдприємств,що приватизуються.
• розподiл власностi, яка приватизується.
• оптимальний розподiл повноважень мiж центральними i мiсцевими органами державної влади.
• створення правової основи приватизацiї.

Кожна функціональна форма  власності має відбивати, насамперед, рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися  специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини.

Слід врахувати і те, що в умовах товарного виробництва  та ринкових відносин лише конкуренція  здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з  іншими.

Будь-яка консервація  розвитку функціональних форм власності  неодмінно призводить до застійних  процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес [6, 15]. 

Висновки

Отже, з вище зазначеного  матеріалу можна зробити такі висновки, що форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

Для України особливо важливими  є цілі і завдання, які сприятимуть розвитку форм власності, а саме:

• формування прошарку приватних власників-підприємців;
• залучення іноземних інвестицій;
• сприяння демонополізації економіки;
• створення конкурентного середовища;
• підвищення ефективності діяльності підприємств;
• соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної

інфраструктури за рахунок  коштів від приватизації.

Вивчаючи процес розвитку відносин власності в усіх аспектах і, перш за все, в економічному, фахівці  не тільки збагачують науку про економіку, але й формують основні теоретичні засади для розробки і реалізації економічної політики держави.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. Е45 В.Д. Базилевича.— 6-те вид., перероб. і доп. — К.:3нан- ня-Прес, 2007. — 719 с.
2. Щетинін А.І. Політична економія: Підручник. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.
3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.
4. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/697-12
5. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія; За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 360 с.
6. Л. А. Малишева. Світова практика приватизаційних процесів як передумова для їх проведення в Україні // Фінансовий контроль. – № 3, 2002.