Церковна, політична та культурна діяльність П. Могили

План

І. Основні відомості із життя П. Могили.

ІІ. Сім’я.

ІІІ. Військова кар’єра.

1. Знайомства з потрібними людьми.

ІV. Рішучі зміни.

V. Церковна, політична та культурна діяльність П. Могили.

1. Богословські твори митрополита.

2. Заснування нових шкіл. 

VІ. Перемоги П. Могили.

1. Відродження культурної і освітньої  спадщини.

2. Результати невтомної діяльності.

Петро Могила

(1574 або 1597– 1647)

Митрополит  київський і галицький, просвітитель,

засновник Києво-Могилянської академії

Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження нації. Поряд з іншими культурними діячами ХVІІ ст. він стояв біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії. Величезною була роль і в оновленні православного богослов’я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

Саме він здійснив першу, загалом вдалу спробу систематизувати  східнохристиянську теологію на раціонально-логічних засадах. Він зумів використати  досягнення католиків, ні в чому істинному  їм не поступившись.

Петро Могила народився 21 (30) грудня 1574 р. за іншими відомостями 31 грудня 1596-го (10 січня 1597р.) в аристократичній валасько-молдавській сім’ї Мовил. Це слово не лише співзвучне українському «могила» (тобто високий надмогильний пагорб – курган), а й тотожне йому за змістом. Батько Петра, Симеон, у 1601 – 1606 рр. був князем придунайської Валахії, а потім посів престол Молдавського князівства. Його родичами були князі Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Прихильник православ’я, він матеріально підтримував львівське братство.

Валахія і Молдова  були тоді васалами Османської імперії. Турки не гнобили православної церкви, але вимагали від місцевих привілеїв  лояльності до султана. Ті, у свою чергу, не задовольнялися залежністю від Стамбула й намагалися заручитися підтримкою сусідніх країн.

Після загибелі батька у 1607 р. Петро з матір’ю переїздить до Речі Посполитої і навчався у  Львівській братерській школі, яку  щедро обдарував його батько. По її закінченні, приблизно в 1612 р., княжич продовжував навчання в університетах Польщі та Франції. В історичній літературі містяться відомості про його навчання в Сорбонні.

Після повернення у Річ Посполиту високоосвічений, енергійний і честолюбний П. Могила стає офіцером королівських військ і, незважаючи на православне віросповідання, перебуває під заступництвом коронного гетьмана С. Жолкевського. Він мріє про військову славу й бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях 1620 р. й під Хотином 1621-го. За виявлену мужність і неабиякі особисті якості, король Сигізмунд ІІІ хотів навіть поставити П. Могилу князем у Молдові. Та князівство, хоч турецьку навалу і стримали, залишилося під владою Османської імперії.

Саме в боях під  Хотином П. Могила зблизився із П. Сагайдачним та іншими козацькими ватажками. А невдовзі тісні стосунки в нього склалися і з відновленою православною Київською митрополією на чолі з Іовом Борецьким. Від 1622-го П. Могила – частий гість у Києві, на околиці якого він купує кілька маєтків.

У житті його назрівають рішучі зміни. Він відходить від справ у Варшаві й звільняється з блискучо початої військової служби. Під впливом І. Борецького несподівано навіть для друзів він приймає у 30-річному віці чернецтво, і в 1627 р. його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври.

Своїм швидким обранням на таку високу осаду П. Могила багато в чому зобов’язаний підтримці І. Борецького, котрий справляв значний вплив на лаврську братію, а також прихильному ставленню до нього шляхти Київського воєводства. Наприкінці 1627 р. кандидатуру П. Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд ІІІ. Відтоді П. Могила стає однією з головних постатей церковного, політичного і культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської друкарні й організовує акції засудження українсько-білоруським духівництвом «Апології» М. Смотрицького за його спробу піти на поступки католицизмові. Втім, це не означало, що він, подібно до Івана Вишенського, став на позиції неприйняття західної культури. Навпаки, у православному середовищі П. Могила був лідером тих, хто розумів необхідність оновлення православ’я, проте без принципових поступок папському престолу.

У 1631 р. зусиллями П. Могили при лаврі було засновано православну  школу на зразок єзуїтських колегіумів. Сам архімандрит так визначав її завдання: «Аби молодь у справжній побожності, у звичаях добрих і в науках вільних навчена була». П. Могила заздалегідь подбав про досвідчених викладачів. Підібравши обдарованих молодих людей, він власним коштом послав їх навчатися за кордон.

Учителями Лаврської школи, де вже  в перший рік було понад 100 учнів, стали здебільшого вихованці Київської братської школи – професор риторики, поет Софроній Почаський, магістр граматики Івашкевич, а також запрошені в Київ відомі львівські вчені Сильвестр Косів, Ісайя Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойський та ін..

На Великдень 1632 р. студії лаврської  колегії піднесли П. Могилі «Євхаристірон, або Вдячність». Сам панегірик  складається з двох частин: Гелікону, де прославлено вісім наук:граматику, риторику, діалектику, арифметику, музику, геометрію, астрономію, теологію, та Парнас із дев’ятьма музиками. Така система освіти загалом відповідала навчальним програмам єзуїтських колегіумів, добре знайомих П. Могилі.

Заснування ним лаврської школи  водночас зі школою братською (у Києві  на Подолі) відображало складну ситуацію, що склалася в українському православ’ї після смерті в 1631 р. митрополита І. Борецького. В останні роки його життя загострилися суперечності між двома церковними таборами: консервативним, що принципово спростовував будь-які нововведення, і ліберальним, що визначав необхідність поширення освіти європейського зразка. За підтримки козаків митрополитом спершу був обраний непримиренний ворог католицизму Ісайя Копинський, котрий не приховував своєї промосковської орієнтації. З таким обранням не міг примиритися польський уряд.

Разом із Ісайєю Копинським на керівництво  Київською митрополією претендував  близький до ідей І. Борецький, лояльний до влади Речі Посполитої і готовий  до компромісних рішень П. Могила, авторитет  якого швидко зростав. Його підтримував добре знайомий йому з молодих літ королевич Владислав, син померлого у квітні 1632 р. короля Сигізмунда ІІІ. Він ставився до православ’я толерантніше, ніж його батько.

Суперництво між двома амбіційними  церковними лідерами загрожувало перекинутися й на підпорядковані їм школи (братську і лаврську). Щоб не допустити цього, київське братство звернулося до П. Могили з пропозицією об’єднати школи на базі братської, але з визнанням архімандрита Печерського монастиря її  «довічним охоронцем і наставником». За об’єднання шкіл виступали також Ісайя Копинський і тодішній гетьман Запорозької Січі Іван Петрижицький. Останній у «Листі військовому» в березні 1632 р. просив про це лаврського архімандрита, обіцяючи з боку запорозьких козаків «твердо захищати» об’єднаний колегіум.

Йдучи назустріч братчикам і  запорозьким козакам, П. Могила влітку 1632 р. здійснив об’єднання лаврської  та києво-подільської шкіл. Так виник Києво-Могилянській колегіум, розташований у центрі густонаселеного Подолу при Братському Богоявленському монастирі. Першим його ректором був призначений І. Трофимович-Козловський, а префектом (заступником ректора) – С. Косів. Інтелектуальний рівень, матеріальне забезпечення,як і кількість учнів, порівняно зі школами, на базі яких утворився колегіум, значно зросли. При братському монастирі було зведено навчальні корпуси й сирітський притулок.

У колегіумі навчалися 11 років за трьома рівнями: нижній тривав 4, середній – 3, вищий – 4 роки. Основними теоретичними авторитетами, відповідно до неосхоластичної орієнтації навчальних закладів католицьких країн того часу, були Арістотель і Фома Аквінський. У початкових класах учні досконало опановували латину, й далі навчання велося саме цією мовою.

Колегіум відповідав стандартам кращих католицьких академій Речі Посполитої (Краківської, Віленської, Познанської). Тут вивчали церковнослов’янську, латинську, грецьку, польську мови, тодішню книжну українську, а також традиційні для  західноєвропейської системи освіти «сім вільних наук».

Подібно до західних університетів, Києво-Могилянській колегіум був куратором середніх (братських) шкіл в інших містах України. Так, у 1636 р. П. Могила (вже як митрополит) благословив школу, створену Кременецьким братством, у 1638 – школу у Вінниці та в містечку Гощі на Волині. За його ініціативою Словяно-греко-латинську академію було 1640 р. засновано в Молдові у її тодішній столиці Яссах. Водночас було  піднято на якісно новий рівень викладання в церковнопарафіяльних школах, відкритих майже при кожному храмі. На середину ХVІІ ст., за свідченнями іноземців, в Україні («країні козаків») практично всі чоловіки і більшість жінок були письменними.

Коли в 1632 р. між Ісайєю Копинським і Петром Могилою розгорнулася боротьба за верховенство у Київській митрополії, обачливішому й розсудливішому молдовському княжичу, який мав впливових друзів у Варшаві, вдалося перемогти. Крім того, П. Могилу підтримав патріарх Константинополя. І. Копинський підкорився рішенню вселенського первосвященика й, будучи ченцем і суворим аскетом, перейшов до Києво-Печерської лаври. Через 2 роки після офіційної відмови від боротьби за митрополичу кафедру він очолив славнозвісний Михайлівський Золотоверхий монастир.

Перехід митрополії під  керівництво П. Могили означав поразку  консервативних сил в українському православ’ї. перемога дісталася освіченим, раціонально мислячи і ліберальним щодо західної культури силам, які в попередні роки згуртувалися в Києві навколо Є. Платенецького та І. Борецького. До того П. Могилу підтримували православна шляхта, добре обізнана з європейською культурою, переважна частина киян і королевич Владислав, який фактично виконував обов’язки короля Польщі впродовж 1632 р., ще до свого обрання на цю посаду.

Зміцненню позицій Київської метрополії сприяло й те, що користуючись характерним для «міжкоролів’я» (періоду від смерті короля до обрання нового) тимчасовим послабленням виконавчої влади в Речі Посполитій, царський уряд спробував повернути собі Смоленськ, що був у руках поляків понад  20 років. У вересні 1632 р. московіти обложили місто. Це змусило сейм, який побоювався підтримки царя запорозьким козацтвом, уважніше поставитися до вимог православних.

Використовуючи цю ситуацію та особисті зв’язки, П. Могилі вдалося  вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої (домовленості із Владиславом було досягнуто набагато раніше) Київської метрополії в усій її канонічній повноті. Це була істотна перемога православних і безпосередньо митрополита Петра Могили.

Уперше після укладення Берестейської унії відновлена в 1620 р. зусиллями І. Борецького, Є. Плетенецького й П. Сагайдачного православна церква українсько-білоруських земель здобула недвозначний юридичний статус. П. Могила, перебуваючи у Варшаві на чолі делегації киян з нагоди коронації Владислава ІV, зміг домогтися від нього таких самих прав для православної церкви, якими користувалися уніати. 1 листопада 1632 р. король підписав так звані Пункти заспокоєння народу руського.

Завдяки старанням П. Могили православні були юридично зрівняні у правах з уніатами й римо-католиками. Для українського духівництва, шляхти, міщанства й козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний у релігійних питаннях, який із власного досвіду знав силу й можливості запорозького козацтва, робив усе для досягнення релігійного й соціального миру в державі. Він добре розумів, що  від цього залежить саме існування багатонаціональної й багатоконфесійної Речі Посполитої.

Проте католицька знать, яка верховодила на сеймі, підтримана ніким н контрольованою місцевою шляхтою. Фактично блокувала проведення королівських указів. Українські козаки й міщани неодноразово надсилали петиції та скарги, але Владислав, особисто знайомий із багатьма православними лідерами України (П. Сагайдачним, П. Могилою, Б. Хмельницьким та ін.), не завжди міг вирішити проблеми. Врешті-решт це призвело до визвольної війни українського народу, яка послужила «початком кінця» Речі Посполитої.

З приходом на митрополичу кафедру  П. Могили в історії українсько-білоруського православ’я і Києва почалася нова доба. Цей сильний і обачливий лідер з’явився на культурному обрії України в той період, коли за підтримки Сигізмунда ІІІ і Владислава ІV почались інтенсивні пошуки компромісів між уніатами та православними. Їх ініціював М. Смотрицький, але його папістська позиція останніх років життя не знайшла розуміння у православних колах. Проти визнання верховенства Рима рішуче виступав і П. Могила. Втім це не заважало йому не гірше за М. Смотрицького розуміти  необхідність змін у  східній церкві, зміцнення в ній дисципліни, підвищення її освітнього рівня й престижу.

Використовуючи лояльне ставлення короля Владислава ІV, спираючись на православну більшість киян, а також на запорозьких козаків, П. Могила як митрополит багато зробив для повернення православним їхніх давніх святинь. У Києві розгорнулися широкомасштабні архітектурно-реставраційні роботи. В 1633 р. П. Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста. В соборі почалися ремонтно-реставраційні роботи. Відбудували православний монастир і резиденцію митрополита.

Зусилля П. Могили сприяли  відродженню Кирилівського монастиря. Тоді ж православним повернули Видубицький і  пустинно-миколаївські монастирі.

П. Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню давніх святинь Києва. Насамперед. Це стосується Десятинної церкви, зруйнованої за часів Батия. Біля фундаменту цього храму знайшли мармурові саркофаги з останками св.. Володимира та його дружини Анни. Голову рівно апостольського князя було перенесено в Успенський собор Києво-Печерської лаври. На території, яку раніше займала Десятинна церква, митрополит приблизно в 1635 р. спорудив невеличку каплицю на честь св. Миколая.

Неподалік десятинної було відновлено Трьохсвятительську церкву. Капітальної перебудови зазнав і  храм Спаса на Берестові. Завдяки  зусиллям П. Могили основні храми й монастирі Києва, відремонтовані й перебудовані, знов опинилися у руках православних. У цьому митрополиту допомагали всі православні кияни. Завдяки підтримці яких вдалося подолати опір католицького воєводи Києва Януша Тишкевича.

П. Могила приділяв велику увагу розробленню та оформленню православної догматики, спираючись на методи, які використовувала католицька церква за доби Контрреформації. Плодами цієї копіткої роботи були численні полемічні, спрямовані на захист православ’я, і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Серед них найважливіше значення мали «Православне оповідання віри» (1640), «Літос» (1644), «Короткий катехізис» (1645), а також опублікований незадовго до смерті П. Могили «Євхологіон, албо Молитослов, или Требник» («Великий требник Петра Могили», 1646), в якому були упорядковані, узгоджені  й нормативно оформлені обряди й догмати православної церкви.

Реальна розробка П. Могилою  та його однодумцями богословських  питань була зумовлена не тільки конфронтацією  з уніатами, а й незадовільним  висвітленням православної догматики вченими греками, які стояли  на консервативних позиціях.

У 1633 р. патріарх константинопольський Кирило Лукаріс видав своє «Сподівання віри», де, полемізуючи з католицькими богословами, багато в чому наблизився до окремих положень кальвінізму. Проте кальвінізм, що проповідував зумовленість людської долі Божою волею аж до загробного життя, був для П. Могили своїм фаталізмом ще більш найприйнятніший, ніж католицизм. У 1638 р. кальвіністське «падіння» патріаршої думки було засуджено Константинопольським собором, але його формування теж не могли задовольнити П. Могилу.

На скликаному у вересні 1640 р. в Софії Київський помісному  соборі митрополит намагався знайти підтримку свого розуміння системи  й змісту основних православних догматів. Після палких дискусій, у ході яких лунали закиди і щодо симпатій католицизму. І щодо значення святоотчеської традиції, собор  у Києві загалом затвердив концептуальні позиції оновленого православного богослов’я   П. Могили. Поданий митрополитом «Катехізис», або «Православне сповідання віри», надіслали в Константинополь.  У березні 1643 р. його положення були затверджені патріархами константинопольськими, александрійським, антіохійським та єрусалимським. Із Києва вийшов догматичний текст, який в оновленому вигляді представляв православну віру відповідно до духовних та інтелектуальних запитів початку нового часу.

П. Могила не тільки добре розумівся на всіх тонкощах католицької філософсько-теологічної традиції, а й був добре знайомий із протестантським богослов’ям. Кальвінізм він рішуче заперечував, але до інших реформаційних ідей він ставився толерантно. Він особисто вінчав свою родичку Марію Могилянку з лідером литовських протестантів князем Радзівіллом. У творах П. Могили відчутне й лояльне ставлення до іудейської віри. Полеміка з індуїзмом, як і католицизмом, у нього, на відміну від православних авторів попередніх десятиліть, позбавлена емоцій і має форму коректної дискусії.

Могилянське богослов’я піднесло Київ на рівень найважливіших  теологічних центрів християнського світу, підтверджуючи метафоричне визначення міста як «Другого Єрусалима».Тут під егідою митрополита в 30 – 40-х роках XVIІ ст.. зросла нова генерація мислителів, які знали давні й нові європейські мови й мали належну філософську підготовку.

Тож не дивно, що фундаментальні праці П. Могили разом із працями  київських учених, які продовжували його напрям, – І. Гізеля, Д. Туптала, С. Яворського, Ф. Прокоповича, становили  підґрунтя богословської освіти в Україні й російській імперії  аж до середини ХІХ ст. П. Могила задумав іще дві грандіозні праці: «Житія святих» (написав їх уже Д. Туптало) й загальне виправлення слов’янського тексту Острозької Біблії (над чим богослови працювали до кінця XVIІІ ст.).

Завдяки невтомній діяльності П. Могили та його однодумців Київ у другій половині XVIІ ст. перетворився на центр православної європейської освіченості й богословської культури. Місце конфесійної нетерпимості попередніх десятиліть заступили ідейна толерантність і прагнення до культурно-духовно Митрополитові була близькою ідея східної і західної церков, навіть їхнє об’єднання на конфедеративних засадах (із визнанням Києва церковним центром, рівним Риму й Константинополю, як свого часу пропонував М. Смотрицький, і закріпленням за його духовним главою звання патріарха). Але досягати примирення він аж ніяк не хотів ціною поступок у принципових організаційних, догматичних і обрядових питаннях.

Із приводу стосунків  між православ’ям і католицизмом П. Могила в 1645 – 1646 рр. листувався з  папою римським, та зусилля досягти злагоди виявилися марними. Ватикан не збирався визнавати православну церкву рівною собі стороною і наполягав на її підпорядкуванні через унію, а це для митрополита київського і всіх православних України було неприйнятним.

Помер Петро  Могила 31 грудня 1646-го (10 січня 1647 р.). Заснованому ним колегіуму він заповів великі кошти і свою бібліотеку. Митрополитом був обраний його багаторічний соратник Сильвестр Косів (1647 – 1657), який продовжував церковно-освітній курс П. Могила, але вже за принципово нових умов – у полум’ї  визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Список використаної літератури

І. Бедрик-Білан Х., А. Безносик та ін. 100 найвідоміших українців. – К: Автограф, 2005. – С. 90 – 98.

ІІ. Буштрук О. В. Історія України. Готуємось до ЗНО: Навч. Посіб. – Х.: Країна мрій, 2009. – С. 54 – 57.

ІІІ. Історія України. Для дітей шкільного віку. – І – 90 К: «Знання» України, 1992. – С. 128.