Церква Богородиці – Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури

 ПЛАН:

1)Церква Богородиці –  Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури.

2)Ярослав Мудрий та його внесок у розвиток української культури.

3)Зв’язки України з  Польщею та їхнє значення для  розвитку української культури.

4) Українське образотворче мистецтво 20х років XXст.

5)Львівський університет  та його значення для культури  України.

1)Церква Богородиці – Пирогоші – пам’ятка давньоруської архітектури.

Один із найстаріших київських  храмів, який згадується в "Слові  о полку Ігоревім". Будівництво його розпочалось за часів великого київського князя Мстислава Володимировича у 1131 році, а закінчилось за Ярополка Володимировича у 1132 році. Існує багато гіпотез щодо назви, але найбільш вірогідною дослідникам здається та, що храм було названо на честь візантійської ікони "Пірготісс" (у перекладі "башта") (є ще версія про те, що храм названий на честь купця Пирогостя).

Ця церква була в Києві  головною соборною церквою подільських  купців, міщан і ремісників. Закладена 1132 року князем Мстиславом, сином відомого князя Володимира Мономаха. Це була проста, коротка базиліка з трьома навами й трьома апсидами. Її особливість полягала в тому, що вона була першею будівлею Києвського князівства, цілковито збудованою з цегли, без уживання каменю; на ній також позначився і західний вплив романського стилю.

На жаль, від первісної  будівлі майже нічого не залишилось після навали орд хана Батия. Капітальний  ремонт церкви відбувся вже аж у  кінці 15-го століття. 30 березня 1474 року відновлену церкву урочисто освятили, але 1482 року татари, на чолі з Менглі-Гіреєм, практично перекреслюють усі старання відбудовників храму.

Протягом століть Богородиця Пирогоща правила за центр громадського життя Нижнього міста; в 1613-33 роках, доки кафедра св. Софії була осідком католицько-уніятської митрополії, Богородиця Пирогоща була кафедрою православних митрополитів.

Нова історія собору розпочинається вже на початку 17-го століття, коли у 1613 році італієць Себастіано Брачі проводить реконструкцію - від цього моменту церква стає вже п‘ятикупольною. Саме у 17-му столітті, після захоплення святої Софії уніатами, храм Успіня, на деякий час, стає головним православним храмом міста.

У 1752 - 70-х рр. реставрацією храму займається видатний київський  архітектор Іван Григорович-Барський. Але і його творінню не був відміряний довгий час. Після нищівних пожеж  початку 19-го століття собор знову  відбудовується за участю Андрія Меленського. Храм Успіня Богородиці знову стає однокупольним, будується нова дзвіниця, Аннозачатіївський вівтар.

1835 року її п‘ятиповерхову  дзвіницю, що перешкоджала вуличному  рухові, разібрали і натомість надбудували над головним входом дзвіницю в стилі російського ампіру. Церква мала десятиметровий іконостас (1778 року) і срібні царські врата (від 1784 року) з іменем жертводавця - запорожця Василя Білика. Іконостас у стилі рококо вважався одним з найкращих з тих часів. Такою і дійшла церква до 20-го століття.

Серед багатьох святинь храму  хочеться особливо зупинитись на двох іконах. Перша з них, то ікона "Пірготісс", яка була привезена з Константинополя. Друга також у 12-му столітті була вивезена з Візантії. Її подальша доля дуже цікава. Спочатку з київського храму її викрав суздальський князь Андрій Боголюбський і передав до Володимира. Дещо пізніше киянам повернули лише копію ікони. А перед оригіналом відбувались значні події, щоправда, вже російської історії. Зараз вона знаходиться у Москві.

Під кінець дев‘ятнадцятого  століття зовні церкви прибудовано  низку дерев‘яних крамничок, які  псували вигляд церкви. 1929 року ці прибудови, в намаганні відновити первісний  вигляд церкви, було знесено.

Останні роки існування цієї стародавньої церкви на Подолі буди тісно  пов‘язані з долею Української  Православної Церкви. Коли кафедру  св. Софії закрито для богослужіння, громаді вірних не дозволили перебрати  якусь іншу церкву на Горі, і вона отримала для користування церкву Богородиці Пирогощі. Отже, 1934 року ця церква дванадцятого століття ще раз стала кафедрою Митрополита Української Православної Церкви.

У 1935 році не стало давнього храму Богородиці Пирогощої. Пирогощу було зруйновано в процесі втілення у життя плану поширення історичної Магістратської або Ратушної площі (тепер - Контрактової). Дослідження, проведені перед руйнуванням, встановили, що церква зберегла більшу частину своєї початкової будови, незважаючи на лихо, якого вона зазнала, та на численні переробки. Після цього Митрополит Павловський переніс осідок своєї митрополії до Притиско-Микільської церкви на Подолі, але і її влада закрила в червні 1935 року.

На місці зруйнованої  церкви, однак, не було збудовано будинку, що уможливило відбудову церкви у 1997 - 1998 роках за описами 12-го століття. Запитання: "А чи можливо після  стількох сторіч зберегти точний опис і технологію будівництва тих  часів?" залишається відкритим  і досі.

2)Ярослав Мудрий та його внесок у розвиток української культури.

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії  східних слов'ян та інших слов'янських  народів. Давньоруська держава сприяла  їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні  й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно  співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими  країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно  розвивалися культурні відносини  з південними слов'янами, особливо з  Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний  вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує  спільність походження, мовну спорідненість  східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували  в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз  підтверджує впливовість Київської  Русі на політичне життя своїх  сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна  світоглядна позиція, державно-політичне  життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів  Київської Русі свідомого ставлення  щодо об'єднання руських земель в  одну державу.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає  Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом  Берестовим, де невдовзі побудований  Печорський монастир — майбутній  осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали  грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той  час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися  грамоти та іноземних мов. При  Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора  літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна  література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом  висококультурні  люди,  за твердженням     М. Грушевського, були першою академією  наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним  будівничим. За його правління розпочалося  кам'яне будівництво, зокрема Софії  Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними  інженерними спорудами; при цьому  було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Доба Ярослава відома також  великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися  в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і  нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських  споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

3)Зв’язки України з Польщею та їхнє значення для розвитку української культури.

Якщо сьогодні з багатовікової  історичної перспективи оглянути минуле польсько- українського сусідства, легко можна помітити певні важливі моменти. Простежена на основі історичних досліджень генеза обох держав демонструє той факт, що історичне коріння Київської Русі як потужної слов'янської держави на сході Європи є старшим від польської праісторії. Хоча слід зауважити, що історики-медієвісти в питанні "слов'янської пальми першості" ще не сказали останнього слова. Дослідження в цій царині все ще тривають. Однак зараз можемо ствердити, що вже на початку X ст. слов'янська Київська Русь, що розташувалася східніше лінії Бугу та Сану, становила значну європейську потугу. Її політична роль суттєво зросла після прийняття державою в 988 р. християнської релігії з Візантії. Як невдовзі показав час, після прийняття релігії інтенсивно почали розвиватися культурні зв'язки держави. Кожна з держав має своїх отців-засновників. Серед володарів Київської Русі винятковим блиском сіяють дві постаті: князя Володимира, званого Великим, а також його сина Ярослава, званого Мудрим. Завдяки їм зросли як територія, так і політично-торгівельні впливи Руської держави. Обидва ці володарі, як їх сьогодні можна оцінити, були правителями визначними, без сумніву, обох можна зарахувати до групи політиків справді європейського виміру. Обоє належали до династії Рюриковичів. Тут потрібно підкреслити, що ця династія була численною, а семеро дітей згаданого Ярослава Мудрого через шлюбні зв'язки увійшли до родин семи європейських володарів. Це вплинуло на те, що слов'янська династія Рюриковичів була рівнею своїм знаменитим сусідам Пястам. Чоловіками доньок згаданого "Київського володаря" сталу угорський король Андрій із роду Арпадів, скандинавський король Норвегії Гаральд, король Франції Генріх I із династії Капетингів, а княжі сини одружилися, зокрема, з однією з польських принцес, донькою володаря німецької Гесії та донькою імператора жорстокої Візантії що виявилося особливо важливим з точки зору інтересів України для її майбутнього. Власне, на цьому тлі виникли перші конфлікти, а також і перші співпраця із сусідньою із заходу Польщею. В умовах європейського середньовіччя ці конфлікти були звичайною й типовою для сусідніх країн справою, а серед їхніх причин переважали питання суперництва за гегемонію в даному регіоні, суперечки за території. Водночас між Україною й Польщею існувала співпраця в рамках ширшої структури у східній частині європейського континенту. Водночас у IX-XI ст. тодішня західноєвропейська латинська структура особливо впливала на польські території, а також на прикордонні терени Київської Русі. Одним із проявів цього впливу була передісторія майбутньої Великої Схизми, яка розділила християнську церкву на латинську та грецьку частини. Відносно сильні зв'язки між обома християнськими конфесіями на території східного пограниччя на практиці означали співпрацю в особливо широкому культурному діапазоні. Тут траплялися змішані родинні союзи, мовний обмін, відбувалися взаємні пошуки опори в сусідньому народі. На жаль, у цих відносинах, окрім співпраці, відчувався і антагонізм, доказом чого було, наприклад, панування польського короля Болеслава Хороброго. У 1018 р. в рамках династичного конфлікту та водночас династичної співпраці Київ був зайнятий Болеславом Хоробрим, унаслідок чого знову стала актуальною суперечка за Червенські міста в надсанському пограниччі. Головним питанням суперечок, які тривають серед істориків, є те, кому першому належали ці Червенські міста або ж хто їх перший для кого відібрав. У цьому питанні неоціненне значення мають письмові джерела, як, наприклад, "Літопис Руський або Повість Нестора". Ґрунтуючись на записах хронікарів, згаданий Нестор у своєму "Літописі" твердить, що Володимир Великий здобув Червенські міста в Польщі, а Болеслав Хоробрий відібрав їх. Ця тема прикордонних непорозумінь проіснує кілька наступних століть. У XI ст. Київська Русь займала в тогочасній цивілізованій Європі дуже поважну політичну та культурно-торгівельну позицію, а сама її столиця Київ, як можна зробити висновок їх хронікарських записів, у вже в X і XI ст. була величним містом із 400 церквами й численними мешканцями. Крім цього, місто славилося розвиненою торгівлею із Заходом та Сходом. У рамках європейської цивілізації боротьба за переважання на континенті та об'єднання під однією владою споріднених етнічно територій становили своєрідну норму поведінки в ситуації, коли в середньовічній Європі тільки формувалися держави з єдиною територією та єдиною династичною владою.

 Надзвичайно важливі  події обом сусіднім державам  принесло XIII ст. На той час Україна  та Польща вже пройшли важкі  випробування державної єдності,  викликані династичними заповітами  та поділами обох держав після  смерті Ярослава Мудрого на  Русі (1054 р.) та Болеслава Кривоустого в Польщі (1138 р.). У XIII ст. монгольські напади спричинили "море нещасть" для континенту. У 1240 р. монгольські завойовники здобули та знищили Київ. Утім, монгольський напад та спричинені ним знищення, яких зазнали також і польські землі включно з фатальною битвою під Лєгніцою 1241 р., мали кардинально відмінні наслідки для Польщі та Русі. Такі ярлики, як форма залежності від Великого Хана, були накинуті лише східній частині Європи, і польські землі, на відміну від руських, такої форми політичного впливу не зазнали. Від цього моменту, від часу падіння значення Києва в XIII ст., домінантне становище на сході переходить до Галицької

 Русі. У ній правив  галицький князь Данило, який  у 1253 р. отримав від папи  Римського Іннокентія VI королівську корону. Утім, ця корона не вплинула на зміни в ситуації його держави. З іншого боку, надання корони було важливим актом, що підкреслив політичну, господарську та культурну роль Русі на Європейському континенті. Цей жест мав символічне значення. Варто підкреслити, що в історії Польщі, після останньої коронації Болеслава Хороброго в XI ст., нова поява корони сталася пізніше - з так би мовити, перехідним характером у часи Пшемислава I на постійний після 1320 р., себто після коронації Владислава Локетка. Згаданий уже Данило Галицький намагався провадити збалансовану політику щодо сусідів. З цією метою, з одного боку він, утримував близькі стосунки з римсько- католицькими країнами Західної Європи, наприклад, із Польщею, а з іншого боку - вів власну політику щодо Візантії. Однак, незважаючи на конфлікт релігійного характеру, віддалення від себе східної й західної церков, взаємозв' язки та взаємовпливи православ' я і латинської культури й надалі були сильними. В історії польсько-українського сусідства співпраця та водночас і конфлікт існують і до сьогодні через той факт, що місто Холм, а також оборонний замок у Львові - місті, що стало об' єктом особливо запеклих суперечок XX ст., заклав князь Данило Галицький. Після того, як на підставі заповіту князя Болеслава Тройдентовича (Юрія II) у 1349 р. рицарі Казимира Великого зайняли Червону Русь та Волинь, а до 1366 р. ще й Поділля, у 1356 р. Львів здобув маґдебурське право. У цьому аспекті великої глобальної політики співпраця та конфлікти тягнулися впродовж наступних століть аж до сьогодні - через Брестський договір 1918 р., який передав Холмщину Україні та оборону Львова в 1918 р. польськими "Орлятами". Монгольська навала 1240-1241 рр. з європейської точки зору була катастрофою. Хвиля руйнувань та грабунків накрила не лише руські та польські землі, але й територію Чехії, Угорщини, Сербії та Болгарії. Саме в цей час землі Польщі та України почали відігравати в Європі роль європейського передмор'я, природного бар'єру, який оберігав Європу від монгольського, а згодом турецького нашестя. З часом ці землі стали заборолом і перед московською навалою, оскільки на межі, XV- XVI ст. володарі Москви почали збирати під свій скіпетр руські землі. Виник і інший аспект сусідства після того, як у кінці XIII - першій половині XIV ст. частина руських земель перейшла під владу Великого князівства Литовського, а інша частина - під владу Королівства Польського. Впливи та загальна роль, яку грали у Великому князівстві Литовському князі із руської династії Рюриковичів, стали настільки великими, що, наприклад, офіційною мовою держави, аж до самого кінця існування Великого князівства була руська мова. Політичні та культурні зв'язки з Руссю спричинилися до своєрідної європеїзації Литви. Започаткована влітку 1385 р. у Крево польсько-литовська унія, за твердженням низки істориків, була найважливішим договором у цілій історії Польщі. Ця угода визначила напрямок дій Польщі на Сході на наступні століття, а заразом запропонувала форму співпраці між поляками та іншими народами, які згодом створили Річ Посполиту. Польська держави пішла по шляху багатонаціональності. У такий спосіб зародилося зближення з литовцями та українцями, а в XX ст. - з білорусами. У процесі зближення Польщі з Великим князівством Литовським, у якому таку велику політичну, культурну та суспільну роль відігравала Русь, потрібно вбачати визначення східної межі західної, а заразом і європейської цивілізації. У рамках Великого князівства Литовського руські землі користувалися значним ступенем автономії. Це становище змінила лише польсько-литовська унія 1569 р. Зміни в становищі земель, які називали "українними" - "окраїнними" (Поділля, Україна) відбулися внаслідок їх переходу до корони Польської, що потягло за собою процеси швидкої полонізації місцевої руської шляхти та поступовий її перехід до римсько-католицької віри. Невдовзі це викликало ще низку додаткових поділів. Саме тоді, в другій половині XVI ст., з'явилося визначення, яке стало свого роду політичним каноном польської шляхти: "Gente Ruthenus natione Polonus" ("Руського роду, польської нації"). Така формула означала, що форма природного зв' язку з найближчою батьківщиною, наприклад, традиційною етнічною вітчизною, стала частиною загальної ідеології, а саме державної ідеології Шляхетської Речі Посполитої Обох Народів. Ось у такий спосіб згадана Люблінська унія, яка перетворила землі Шляхетської Польщі та Литви на Річ Посполиту Обох Народів, визначила політичне становище політичного класу, що набирав силу від перелому XIV і XV ст. Цим класом була шляхетська нація. Варто зазначити, що порівняно із іншими державами Європи Річ Посполита Обох Народів володіла найчисленнішим політичним класом, який налічував близько 10% загального числа мешканців країни у XVIII ст. Шляхетська нація, еліта Речі Посполитої, яка мешкала на "східній стіні", дуже швидко полонізувалася. Однак це явище мало і свої нюанси. З одного боку, цей процес доводив тезу про привабливість польського політичного зразка - привілеї та участь у сеймах створювали значні можливості для широкого грона шляхти. Однак, якщо ми глянемо на цей процес з точки зору інтересів українського чи литовського народів, які тільки формувались на той час, усі ці явища викликатимуть багато застережень. Ця сполонізована "нова шляхта", яка була раніше провідною верствою своїх народів, втрачала свої культурні, мовні та релігійні зв'язки із загальною масою жителів східних земель, які саме й становили основу формування модерних націй.

 Така нова ситуація  швидко мусила викликати низку  непорозумінь та напруження, оскільки  одночасно зі змінами "післялюб- лінської доби" дедалі більшого значення набирала проблема, що зароджувалася на Січі та в "Диких Полях". Це була козацька проблема. Козаки є групою, на який варто детальніше зупинитися, зважаючи на ту роль, яку вони відіграли в тій частині континенту. З точки зору свого становища на кресах Речі Посполитої, були вони людьми, закоханими у свободу, з точки зору розташування на пограниччі з Москвою, Кримом та Туреччиною - силою, налаштованою виразно антитурецьки. Козаки здійснювали постійні протитурецькі походи і, хоча їх не трактували надто серйозно, з точки зору інтересів оборони Речі Посполитої, вони усе ж відчували себе рівними у правах із польською та руською шляхтою. Натомість, уже згадана польська шляхта рішуче відкидала ці козацькі претензії та надії на рівність. Питання запорозького козацтва потрібно розглядати в міжнародному контексті, оскільки в XVI і XVII ст. воно вже є настільки виразною силою, що навіть стає об'єктом маніпуляції з боку сусідів Речі Посполитої - особливо Москви, а спорадично навіть Туреччини. У контексті віровизнання козацтво є опорою східного православ'я, причому не тільки в конфесійному, але й також у культурному та соціальному плані. Так зване "козацьке питання" швидко стає однією з найважливіших проблем, що постали перед Річчю Посполитою Обох Народів, а конфлікт, що зародився на Січі, мало не розколов саму Польсько-Литовську державу. Чому почалися непорозуміння між козацтвом та шляхтою? У 1590 р. сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу, яка регулювала соціальний порядок на Україні й природним чином найбільше відповідала інтересам "шляхетської нації". Ця ухвала відштовхнула від Польщі більшу частину козаків, а невдовзі й стала однією з причин перших великих козацьких повстань 1591-1596 рр. Цими повстаннями керували отамани Криштоф Козинський та

  Северин (Семерій) Наливайко. Від цього моменту на кресах держави постійну тлітимуть бунти та козацькі повстання, які так ніколи й не вдасться погасити.

  Згадана ухвала кінця XVI ст. була не єдиною помилкою, яку вчинило законодавство Речі Посполитої. Черговим кроком у цьому хибному напрямку стала сеймова ухвала 1638 р. про перетворення козаків на ... кріпосних селян, за винятком невеликої групи із 6 тисяч реєстрових козаків. Саме ця подія й слугувала згодом вихідним пунктом до початку повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке стало кульмінацією протистояння й перетворило українців та поляків у непримиренних ворогів. Вождь цього руху був політиком, який мав намір вибороти для свого народу та для себе особисто належне становище в Речі Посполитій. "Пожежа" 1648-1654 рр., яка охопила велику частину східних кресів держави, перетворила родючі колись терени у своєрідних попередників "полпотівських полів смерті", розлила між обома народами "море ненависті". Польські поразки під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом чи козацький погром під Берестечком, угода з Москвою в Переяславі в 1654 р. та зближення козаків із Московською державою - усе це стало трагедією для обох сторін конфлікту, який початково виглядав наче звичайна сімейна сварка. Викликані цим конфліктом страждання, упокорення та ненависть тривалий час, аж до XX ст., тяжіли над взаємовідносинами теперішніх європейських сусідів. Варто тут згадати й про важливий релігійний аспект конфлікту. Брестська унія 1596 р. почала визначати межі української, а згодом і білоруської національної самосвідомості, які тільки почали виникати. Брестська унія стала тим елементом, який зумів зібрати навколо себе національно свідомих українців на заселених ними землях у межах Речі Посполитої. Це явище стало особливо помітним у XIX та XX ст. у період відновлення кривавих сутичок на етнічному ґрунті. Вирішення "руського питання" або ж "українського питання" - така термінологія дедалі частіше входить у життя від XVI ст. - потрібно було шукати одразу у двох напрямках. Перший із них, визначений уже згаданою Переяславською угодою з Москвою та який передавав козаків під владу Московського царя Олексія Романова, був у планах Богдана Хмельницького своєрідною тактичною комбінацією. Це була комбінація, яка мала підняти "ціну козацького питання" на очікуваному політичному аукціоні. Однак, як показав час, цар прийняв Україну в межі своєї держави, не задовольнивши природних очікувань з боку козацької еліти. Наслідків цього кроку не довелося довго чекати. Уже в кінці XVIII ст. цариця Катерина скасувала Запорозьку Січ та ліквідувала залишки могутнього колись козацтва. За обраний шлях довелося заплатити жорстоку ціну. Натомість другий шлях виник після смерті Богдана Хмельницького. Він був спрямований на відновлення зближення з Польщею, доказом чого стала укладена в 1658 р. гетьманом Іваном Виговським Гадяцька угода. Угода пропонувала рішення, наближені до закладених свого часу польсько-литовською унією 1569 р. у Любліні. Ця угода передбачала виникнення Речі Посполитої Трьох Народів, себто визнання обмеженої у своїх територіальних межах козацької держави третім рівноправним членом Речі Посполитої. Утім, слабким пунктом цієї угоди, яку зрештою так й не реалізували, зокрема, через жорстокі наслідки повстання Богдана Хмельницького, виявилася відсутність українських державних структур. Себто ситуація відрізнялася від тієї, що складалася між Польщею та Литвою. Утім, наслідком Гадяцької угоди стала певна нова для Польської держави інституція - "гетьманат". Ініціаторами нового зближення з Польщею та підписання Гадяцької угоди стала верхівка козацтва, у той час як козацькі низи - "сірома", що було особливо істотним, цією справою не зацікавилися. На жаль, Гадяцьку угоду підписали надто пізно, а попередній досвід козацьких повстань XVI і XVII ст., як і політику взаємного винищення - "етнічні чищення" на кресах, яку застосовували обидві сторони конфлікту, забути та пробачити було неможливо. Повернення на дорогу порозуміння з Польщею вимагало часу, а окрім цього, і певної зміни ментальності та психіки представників обох народів розділених подіями 1648 - 1658 рр. на два ворогуючі табори. Часу, необхідного потрібного для заліковування ран, забракло. У цей момент, коли Річ Посполиту дедалі більше втягували у війну зі шведами та наближався час турецьких воєн, пам' ять про польсько-козацькі конфлікти була ще надто свіжою, аби так одразу повернутися до вигідної обом сторонам співпраці. Незважаючи на завершення польсько-козацьких воєн, і надалі існували на Україні велетенські конфлікти інтересів, розпалювані упередження та взаємні образи, наприклад, у сфері культурних і релігійних відмінностей. Побоювання козаків стосувалися насамперед того, що польська шляхта використає Гадяцьку угоду для реституції своєї влади та впливів на кресах. Ці страхи не були такими вже й безпідставними. У свою чергу, польська сторона побоювалася, що росіяни помстяться за підписання цієї угоди між козаками та Річчю Посполитою. Коли в 1667 р. стався трагічний фінал "української справи", що обернувся для українських земель їх поділом у селі Андрусові між Москвою та Річчю Посполитою, населення обох частин колишніх козацьких земель дедалі більше почало відчувати залежність від своїх метрополій. Зрештою, у XVIII ст. це обернулося залежністю вже цілої Польщі від Російської імперії. Процес відродження національної самосвідомості українців (у її сучасному розумінні), спричинив появу на початку XVII ст. Нових харизматичних особистостей, як, наприклад, Петро Могила.

  Осінь 1918 р. принесла народам Європи значні зміни, які стосувалися, у першу чергу, новопосталих держав, поява яких була анонсована в новорічному зверненні президента США Вудро Вільсона. Саме в цей момент на шляху до незалежності зіштовхнулися у Львові дві стихії - українська та польська. Зудар двох молодих державностей - Речі Посполитої Польської та Західноукраїнської Народної Республіки, призвів, у кінцевому результаті, до повномасштабної війни поміж ними. У ході цієї війни Військо Польське вигнало українські війська за р. Збруч. Тим самим було ліквідовано Західноукраїнську Народну Республіку. Однак польсько-українське зближення спричинило навесні 1920 р. появу ідеї маршала Ю. Пілсудського про федеративний устрій Речі Посполитої, принциповим елементом якої було сусідство із Наддніпрянською Українською державою - другою з українських держав, що виникли 1918 р. Союз з отаманом Симоном Петлюрою мав за результат спільний військових похід на Київ у 1920 р. Характеризуючи ціль цього походу, маршал Ю. Пілсудський у своїй промові 18 жовтня 1920 р. до вояків українського війська нагадав про братерство зброї у спільній антибільшовицькій боротьбі 1920 р., підкресливши, що пролита кров та героїзм повинні стати наріжним каменем взаємного порозуміння обох народів. Подібну, але менш успішну спробу розгортання антибільшовицького руху зробив у Білорусії 1920 р. генерал Булак-Булахович. На жаль, усі перелічені дії не призвели до появи в цій частині Європи федеративної держави. Підписаний у березні 1921 р. Ризький договір підбив підсумок існування надій на створення за допомогою поляків незалежної української держави на тій частині українських земель, що до Першої світової війни належали Російській імперії. Утім, це не було єдиною причиною посилення антагоністичних настроїв у відносинах між двома народами, у лоні яких саме в цей час почали зростати націоналістичні настрої. Кінець Першої світової війни поклав край надіям на створення української держави в оперті на Австро-Угорщину (Василь Вишиваний) або ж Польщу. У той час, коли Польська держава вже існувала, особливо після травневого перевороту 1926 р., маршал Ю. Пілсудський припинив свої спроби розв' язати проблеми українсько- польських відносин. Тим часом напруження між українцями та поляками зростало, наприклад, через убивство українськими націоналістами міністра Броніслава Перацького. Розглядаючи спроби залагодження напруження між народами, варто підкреслити заходи - видатної постаті владики митрополита Андрея Шептицького чи таких українських парламентаріїв як Василь Мудрий або Степан Скрипник. Разом з тим, це був час виникнення та діяльності Організації Українських Націоналістів, а поряд із тим - час, коли у Східній Галичині стало популярним слово "пацифікація", яку масштабно провели на українських землях польські сили правопорядку. З одного боку, не можна забувати вбивства міністра Б. Перацького, а з іншого - долі "пацифікованого" села Гриньки. Події Другої світової війни та "радянська епоха", тобто діяльність німецької та радянської влади, спричинили значну дестабілізацію ситуації. Ці події перетворили східні території Другої Речі Посполитої на "криваві поля". Обидва народи зазнали " етнічних чищень" (оборона Пшебража), примусового виселення (депортації поляків у 1939 - 1941 рр.), масових убивств (Катинь, Мєдноє, Харків). Підюджувані, насамперед німецькими політиками, обидва сусідні народи ступили на шлях кривавої помсти - цього разу полилася польська кров на Волині, Поділлі та в Бещадах. Ця рана дуже ускладнила сусідське співжиття після 1945 р. та значною мірою не зарубцювалася й до сьогодні. Однак ані Польська держава, ані польський народ не були в цей важкий період зовсім безвинними. Потрібно постійно пам'ятати цей сумний досвід.

4) Українське образотворче мистецтво 20х років XXст.

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва.

Довгі роки мешкала під  Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ.

Розвиток живопису в Україні  у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла  станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали  Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир  Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім  центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними  тенденціями партійного диктату  соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

5)Львівський університет та його значення для культури України.

20 січня 2011 року виповнюється 350 років з дня заснування Львівського  національного університету імені Івана Франка. Історія створення Львівського університету сягає витоками ХVІІ ст.

У ХVІ – ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських  землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим  в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковнослов’янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій «гімнасіон» (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

До середини ХVІІ ст. в  Україні не було жодного вищого навчального  закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка  могла б стати небезпечним  політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших  європейських університетів.

Згідно зі статтями Гадяцької  угоди (1658 р.) між Україною та Річчю  Посполитою польський уряд обіцяв у  майбутньому відкрити в Україні  дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для  неї відповідне місце. Академіям  було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський  університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні  могли утворитися власні національні  університети. Тоді ж єзуїтський орден  у справі захисту католицизму  в Україні покладав особливі надії  на свій осередок у Львові. Єзуїти з’явились  у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а  в 1608 р. відкрили тут свою середню  школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж  була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення  на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в  академію. Після неодноразових клопотань  король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії  у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералові єзуїтів у Римі.

На чолі університету стояв  ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в  центрі Львова. Навчальний заклад будував  і купував нові приміщення, мав  свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався з  двох відділів (факультетів) – філософського  і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу  при Львівському університеті відігравала  колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували  вісім викладачів. У середині ХVІІІ  ст. кількість студентів збільшилося  до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському  університеті проводився за програмою  єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему  Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у  складі метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі  філософії навчання тривало два-три  роки. Після закінчення цього відділу  можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили  історію церкви, Старий і Новий  Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

У середині і другій половині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком  наукових знань, зокрема природничих  наук, сталися зміни у навчальному  процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, яку очолив Ф.Гродзіцький – автор підручника з архітектури і математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Тут працювали відомі вчені: історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, письменник Г.Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І.Красіцький. Випускниками університету були такі відомі люди, як І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський та багато інших.

Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак незабаром ряд  підрозділів єзуїтської академії стали  підвалинами Йосифінського університету у Львові.