У кого ризи світлі, у того й мова чесна

 

 

 

 

 

 

 «У КОГО РИЗИ СВІТЛІ, У ТОГО Й МОВА ЧЕСНА»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

1. Сила слова……………………………………………………………….5
2. Розвиток вчення риторики в епоху античності……………………….8
3. Українські “світочі духу” як втілення ідей моральності.................10
4. Сила впливу невербальних засобів спілкування…………………….16

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….20

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

На світі існує невидима сила. Вона є водночас зброєю та лікарем. Вона здатна змінювати світ та зцілювати душі. Ця сила є словом. Є навіть приказка: “слово — вершина людського”. Особливо велике значення для людини має рідне слово. Його дитина чує ще в колисці від мами, потім вперше вимовляє його своїми вустами, а потім вчиться розбирати його літери у книгах. З рідним словом виростає людина, особистість.

Що це таке — слово? “Словом можна вбити, словом можна  врятувати, словом можна з собою  ціле військо скликати!” - такі рядки  поети присвячують йому. Одне тільки слово може збудити в людині відчай або лють. А може підбадьорити, надихнути, повернути до життя. Слово є силою, якщо воно не пусте. Гостре слово українських письменників, наприклад, вголос говорило про гноблення простого народу. І сьогодні сміливе слово здатне захистити людину, встановити справедливість. Це слова, про які Г. Сковорода сказав, що вони викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Видатний англійський письменник Чарльз Діккенс у дитинстві жив у великій скруті - вдень працював у хазяїна, а вночі писав оповідання. Та ніхто не хотів їх друкувати. І лише один старий видавець підбадьорив Чарльза добрими словами, які вселили в його душу надію. Хлопець не покинув писати, і ми дотепер насолоджуємось його творами. Ось який значний вплив має слово підтримки на долю людини.

Вислів Володимира Мономаха «У кого ризи світлі, у того й мова чесна» можна тлумачити двояко. З  точки зору епохи, в якій він жив  цей вислів означає, що слово, сказане  багатим є вагомішим, ніж слово, сказане бідняком. Однак міняються часи, міняються й пріоритети, тому, на мою думку цей афоризм означає, що лише слово людини з чистими помислами та душею є чесним.

В цьому рефераті висвітлено значення впливу слова на людину, а  також деякі факти з життя  видатних українців, які сповідували високі моральні ідеали не лише у своїх вченнях, а й проживали співзвучне цим ідеалам життя. Окремо виділено й питання впливу на досягнення мети спілкування за допомогою невербальних засобів комунікації, оскільки вміння читати ці «виразники людської душі» є запорукою успішного порозуміння між мовцями різних спеціальностей і навіть країн. 

Слово вражає жорстоких  і руйнує фортеці. Це невидима зброя. Без неї світ належав би грубій силі (А. Франс).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. СИЛА СЛОВА

І сказав Бог: Хай буде світло! І з’явилося світло… 
І сказав Бог: Нехай буде твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою… І сталося так…

………………………………………………………………… 
І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панує над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим,що живе на землі! » (Бут.1:26-28)

Як бачимо, Бог  створив світ і все, що його наповнює, тільки силою Cвого слова. Але найголовнішим є те, що Він тим же словом створив людину-істоту подібну до Себе за всіма своїми ознаками. Ця Божа природа, яка закладена в людині, проявляється, зокрема, в тому, що вона наділена правом і можливістю говорити. Потужним джерелом сили, якою ми володіємо, є наші слова. Колись мудреці запитали Цицерона: « Коли б ти став імператором, то який перший закон, ти запропонував би прийняти сенату ?» Цицерон відповів: « Це був би закон про відповідальність за сказані слова».

Якщо ж говорити про наш язик, ми насправді маємо на увазі стан нашого єства. Все починається, як кажуть, із серця. Яка внутрішня сутність людини – така і її мова. Язик – це лише інструмент, що грає ту музику, яку замовляє душа. В цьому сенсі нема випадкових слів, так само як і нема випадкового героїзму і випадкових дурощів. Тут все дуже закономірно. Серце виступає як законодавча влада, а язик – виконавча. Тому, перш ніж змінити виконавчу владу, потрібно змінити законодавство.

Кожну людину характеризують її слова. Причиною багатьох негараздів у нашому житті є необдумані слова, поспішні звинувачення за неперевіреними фактами.

Слова – це головна  рушійна сила, яка приводить в  дію добро та зло. За допомогою  слів, ми заявляємо про свої потреби  та бажання, спілкуємося з людьми і ведемо безконечні діалоги з самим собою. Зі словами в наше життя приходить мудрість. Словами ми передаємо свій досвід і знання. Словами зв’язуються покоління. З раннього дитинства й до глибокої старості життя людини пов’язане з словами, це беззаперечний факт.

Слово має силу надихати на певні дії, які, у свою чергу, можуть призвести до подвигів. Слово може зупинити людину на півдорозі. За допомогою слів ми виявляємо захоплення красою Всесвіту і тими чудесами, якими Господь щоразу дивує нас. За допомогою слів, ми заявляємо світу про себе: хто ми є, для чого живемо, про що мріємо. Подумати тільки! Лише слово - й жодних дій! Чи правильно ми використовуємо слова? Чи служать вони для формування і покращення нашої долі, життя близьких нам людей? Чи, може, ледь помітними рухами наших губ ми руйнуємо те, що було створене великими зусиллями й служило для багатьох із нас? Поміркуймо, які слова наповнюють нашу мову: слова, що підтримують, підбадьорюють, укріплюють, спрямовують, чи слова, які принижують, звинувачують, соромлять, пригнічують і на друзки розбивають останні крихти взаєморозуміння й довіри?

«Жодне гниле  слово хай не виходить з уст  ваших»(Єфесянам 4:20). 
Словом можна поранити! Словом можна зцілити. Словом можна вбити і словом можна повернути життя! Словом можна образити! Словом можна примирити! Словом можна викликати спротив! Словом можна вгамувати!

Все, що ми говоримо, безпосередньо впливає на наше життя. Від наших слів значною мірою  залежить наше здоров’я, успіх, наше місце  в суспільстві і взагалі вся  наша доля. Своїми словами ми будуємо або руйнуємо як своє життя, так і життя інших людей. Всім нам сьогодні важливо звернути увагу на слова, які ми промовляємо. Тож потрібно вчитися говорити правильно. Слово – це фізичне вираження думки. Якщо коротко,то слово є матеріалізацією невидимих думок. Оскільки слово – це озвучена думка, то всі ті події, які відбуваються з нами, повністю відповідають тому, які в нас думки і образи і якими словами ми їх висловлюємо. Як відомо, все духовне на землі може проявлятися лише будучи одягненим в земну форму. Тут прослідковується певний ланцюжок: думка - слово - дія. Думка приходить в наш розум, розум перетворює цю думку в слово, а слово, у якому сконцентрована енергія, спричинює певну подію. Ось так в нашому житті і на землі взагалі відбуваються ті чи інші процеси, складаються ті чи інші обставини. Це усвідомлювали ще в античну епоху.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. РОВИТОК ВЧЕННЯ РИТОРИКИ В ЕПОХУ АНТИЧНОСТІ

В історії давньогрецької просвітницької епохи Сократ залишився найбільшим мудрецем, який своїм розумом і моральною позицією впливав на риторику і на софістику. Себе він уподібнював ґедзю, приставленому до великого і благородного коня, що облінився від ситості й потребує, аби його кусали й підганяли. Сократ усе життя вчив громадян доброчесності, до якої він відносив передовсім такі моральні якості, як витриманість, благородство,хоробрість, справедливість, благочестя. На його думку, мірилом оцінки вчинків кожного має бути його внутрішній голос. Основою філософії й етики Сократа стали доброчесність і благо. Він вважав їх головними засадами людського буття. На думку Сократа, справжнє красномовство повинно дбати про душу громадян, промова достойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей. Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього.

Сократа несправедливо  присудили до смертної кари за розбещення молоді, заперечення богів, хоч цього  насправді не було. Але Сократ не виправдовувався, бо це був би вже  не він, і випив чашу цикути.

Будучи наймудрішою  людиною цього часу, цей велет  думки не боявся сказати: «Я знаю те, що нічого не знаю». Сократ учив пізнавати  людину через її мову, бо мова є інтелектуальним  портретом особистості. Звідси його афоризм: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Непересічними постатями  у давньогрецькій риториці були такі оратори: Демосфен, Платон, Аристотель. Так, особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності. «Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого». Майстерність ритора Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання:

а) логічні докази;

б) моральні докази (довіра до оратора);

в) емоційні впливи.

Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади − консулів і сенаторів. Найвизначнішими ораторами римської епохи були: Цицерон і Гай Юлій Цезар.

Перехід Риму від республіки до імперії трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Марк Фабій Квінтиліан бачив занепад традиційного красномовства і причиною цього вважав погане навчання та виховання ораторів. На його думку, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні.

Тож саме риторика взяла  на себе відповідальність за збереження основ античного світогляду й передала нащадкам мудрість античних риторів:

• Найкраща прикраса – чиста совість (Цицерон).
• Найбільше достоїнство оратора – не тільки сказати, що треба, а й не сказати, що не треба (Цицерон).
• Дві речі роблять людину богоподібною: життя для блага суспільства і правдивість (Піфагор).
• Мова істини проста (Платон).

 

 

 

3. УКРАЇНСЬКІ “СВІТОЧІ ДУХУ” ЯК ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ МОРАЛЬНОСТІ

Традиції античної риторики знайшли своє відображення і у риториці Київської Русі. До проповідників та письменників давньоукраїнської  доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053−1125 рр.) Його повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославина не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі.

«Світські поради» витримані  у дусі християнської гуманності.  Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якого суду (він проти смертної кари): «Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю»; вірності обіцянкам: він радить додавати «хресне цілування» лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки.  В. Мономах визначає пошану до людей: «Старших шануйте, як отця, а молодих – як братів», «Лінощі усьому лихому мати: що людина вміє – те забуде, а чого ж не вміє – того не навчиться». Перестороги залишаються актуальними і в наш час. Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Русі. Автор сподівається, що майбутні покоління винесуть із цих «Повчань» зерно істини.

Цікавою постаттю є Іван Вишенський, представник полемічної літератури, патріот. Серед полемістів Вишенський дійсно займає чільне місце. Іван Франко, порівнюючи Вишенського з іншими полемістами стверджував: «Іван Вишенський… порушує душу, апелює до чуття морального, старається усю істоту чоловіка по двигнути в напрямі своїх думок і ідеалів. І коли тамті списателі, далеко ученіші, основніші і систематичніші, лишають нас холодними, а й сучасній їм суспільності давали в руки не більш як теологічні рапіри для фехтування з противниками в диспутах, то велике значення І. Вишенського лежить де інде. Він будив в южноруській суспільності свого часу голос власного сумління…, ставив перед нею ідеали моральні».

З глибини століть  долинає до нас голос мандрівного  філософа, письменника, байкаря, чия совість «мов чистий кришталь». Григорій Савич Сковорода, безсумнівно, належав до еліти українського суспільства XVIII століття. Інтелігент з широкою європейською освітою, філософ, поет і письменник, педагог, композитор, що чітко усвідомлював своє духовне покликання, він гордо заявляв: «А мій жереб з голяками!». Так, Г.Сковорода «був ... народний учитель у найширшому смислі цього слова. Він безпосередньо, в постійному єднанні з народом учив його тому, що найпотрібніше ... учив його моральності.» Сковорода повчав живим словом і писаннями, він довів, що пізнати себе самого, відшукати себе самого і знайти в собі людину — одне і те ж. «Стверділа байдужість і узвичаєний смак», на його думку, є причиною духовного убозтва людини.

Його ідеал найвищих якостей – людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати «про тіло і душу» і буде щасливою. Вірний своїм переконанням, Сковорода упевнений у тому, що щастя людини не в почестях і розкоші, а в самопізнанні, у трудовій діяльності. Треба пізнавати себе, а пізнавши – удосконалювати. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь.

Свій високий моральний  ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

Так, на запрошення монахів Києво-Печерської лаври прийняти духовний сан і стати «стовпом церкви й прикрасою храму» Сковорода відповів, що «я стовпотворіння примножувати не хочу, досить й вас, стовпів неотесаних у храмі Божому». Подібна іронічна відповідь прозвучала і на пропозицію з боку Катерини II стати придворним філософом: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

Високу оцінку життю і творчості Сковороди  дав Павло Тичина: «Великий наш  філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну…»

      Не поет, бо це ж до болю мало, 
     Не трибун, бо це лиш рупор мас, 
     І вже менш за все “Кобзар Тарас” 
     Він, ким зайнялось і запалало. 
     Скорше бунт буйних майбутніх рас, 
     Полум’я, на котрім тьма розтала, 
     Вибух крові, що зарокотала 
     Карою за довгу ніч образ.

Так геніально  про генія сказав український  поет Євген Маланюк. Геніально, але, безумовно, не повно і не вичерпно. Бо скільки б ми не читали-перечитували “Кобзар”, скільки б не дошукувалися суті і глибини його слова, все одно осягнути це дивовижне явище під назвою «Тарас Шевченко» не вдається. Більш як півтораста літ уже вчені мужі, творці і знавці художнього слова прагнуть розгадати таїну Шевченка, а вона, мовби жар-птиця, осяває кожного своїм гарячим крилом, але до рук не дається, як не піддається спрощеному тлумаченню, а доступна тільки душі, вічна істина про вищу, божественну мудрість, яка панує над нами, чи біблійна істина про те, що на початку було Слово.

“У кожного  народу є свої співці-провидці, в  серця яких, мов у той океан  могутній, вливаються усі радощі й  болі, вся мудрість народу” (Павло  Тичина). 

Наближенням до таємниці Шевченкового слова є наше розуміння сучасності, актуальності його поезії. Здається, що не рядок, то з самого серця, що не строфа, то енергія чуття і мислі, що не вірш, то про нас, українців, учорашніх і нинішніх. 
     

     Встає хмара з-за лиману, 
     А другая з поля; 
     Зажурилась Україна — 
     Така її доля! 
       (“Тарасова ніч”)

Але 
                                       Не вмирає душа наша, 
                                       Не вмирає воля... 
     І щоб здобути цю волю, оспівану й виболену Шевченком, брали не лише до рук зброю, а змагалися з неволею і неправдою, викривали лукавство антинародних правителів його праведним, пророчим словом. 
         Світе тихий, краю милий, 
         Моя Україно, 
         За що тебе сплюндровано, 
         За що, мамо, гинеш? 
          («Розрита могила»).

У його слові не тільки протест і зневага до лукавих і нечестивих. Він освятив нас любов’ю і вірою в те, що  
         Встане Україна 
        І розвіє тьму неволі, 
        Світ правди засвітить, 
       І помоляться на волі 
         Невольничі діти!.. 
          («Стоїть в селі Суботові...»).

Шевченко був  державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без  України навіть найталановитіші  не позбудуться статусу малороса і раба. Актуально звучать слова  поета:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи  й князі. Він міг мати прекрасну  кар’єру, якби забув про Україну  і не плакав над її долею та не закликав націю спам’ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо  вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

Свідомо зійшли на Голгофу  й два Василі – Стус та Симоненко. Душі їхні, сповнені любов’ю до цілого світу були відкриті красі, а серця  виповнювалися болем через страждання українського народу. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималася на облуді і фальші, було рівнозначно смертному вироку. Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в таких рядках:

Люди всі  по-своєму уперті:

Народившись, помирає  кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять  те, чого «не можна».

Співзвучні  йому рядки Василя Стуса:

І зважитись  боротися, щоб жити ,

І зважитись  померти, аби жить.

Василь Стус додає ще про своє призначення: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій.»

І Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало  оте шевченківське побажання  – бути Людиною. Боронили вони свій народ всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомі рядки Симоненка:

 

Ти знаєш, що ти – людина?

  Ти знаєш про це, чи ні?

І співзвучне у  Стуса:

Як страшно  відкриватися добру,

Як страшно  зізнаватись, що людина

Іще не вмерла в  нас.

Стус і Симоненко  стали на шлях проповідування Слова, шлях особистої трагедії мучеництва, наблизивши до України волю.

Мужній та непоступливий  характер й у Ліни Костенко. Напрошується порівняння з іншими великими її попередниками  – Тарасом Шевченком і Лесею Українкою. Поетеса – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до істини. У неї абсолютний слух до «голосу віків». Вона глибоко розуміла зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому їй відкривалась загроза, яку несла ця система самому існуванню нації. Думається, що глибоке розуміння небезпеки, яка нависла над нацією, зробило Ліну Костенко не здатною до конформізму. Їй була відома істина і тому вона, як, можливо, ніхто інший, відчувала, що далі відступати нікуди, бо далі – провалля.

Окрім того, треба  врахувати ще одну річ: Ліна Костенко – поет у найповнішому справжньому  розумінні цього слова. А це означає, що в неї загострене розуміння краси. Поняття краси стосується всього духовного і матеріально сущого у цьому світі. Є краса природи, краса слова, краса думки, краса почуття, краса вчинку… Саме на підґрунті возведеної до культу краси (у всіх її виявах) і постають її поетичні шедеври. На принципах краси будується і етична позиція Ліни Костенко. Вона органічно не приймає зраду моральну  безпринципність, усілякі поступки злу…  – все це у її розумінні є потворним…Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом – це її людський подвиг, який потребує відповідного осмислення. Залишаючись нескореною, вона зберігала не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури.

 

 

 

4. СИЛА ВПЛИВУ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ

Жести й манери повинні бути як мимовільні наслідки сердечних рухів, а не навпаки.

Ф. Вейсс

Найуніверсальнішим  і найефективнішим засобом інформаційного зв’язку між людьми є словесне мовлення. Проте спілкування відбувається не завжди і не тільки за допомогою  слів, поєднаних у висловлювання. Люди використовують для комунікативного зв’язку цілу низку невербальних засобів. Це передусім знаки тіла: погляди, міміка, пози, рухи, відстань. Це також системи штучних знаків, створених людством на шляху його розвитку, наприклад, транспортна сигналізація, символи різних наук (математики, географії), знаки спортивного суддівства.

Мова тіла здебільшого  не усвідомлюється, тому мовцеві в  невербальних реакціях важче прикидатись  і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Ця ж мова може збуджувати довіру співрозмовника, заохочувати його до спілкування, до відкритості та відвертості. За даними американських учених, приблизно 55% інформації ми отримуємо від невербальних знаків, які супроводжують мовленнєвий акт (міміка, жести), 38% дають нам голос, висота тону, тембр і тільки 7% – зміст сказаного.

Особливий вплив  на людину мають жести. Вони являють  собою вияв думок, емоцій. Звичайно, жести виникають мимовільно, але  вони піддаються контролю і керуванню. «Рука тільки тоді повинна діяти, коли слід доповнювати поняття» (М. Сперанський).

Не варто  надмірно жестикулювати. Адже це –  негарно. До того ж складається враження, що мовцю бракує слів, інтелекту. Також  може виникнути непорозуміння внаслідок  неправильного тлумачення жестів (особливо, коли йдеться про ділову розмову з іноземними партнерами). Так, наприклад, загальновідомий жест-символ «ОК» – американський знак «усе добре» (великий і вказівний пальці створюють букву «О»). Але у Франції цей жест означає «нуль», а в Японії – гроші.

Поцілунок у  маківку у Саудівській Аравії  означає вибачення. В Йорданії проведення по зубах великим пальцем символізує обмеження фінансових можливостей. Якщо у нас піднятий вгору великий палець символізує найвищу оцінку, то в Греції цей жест означає вказівку замовкнути.

Отож, щоб оволодіти тонкощами жестикулювання – треба, перш за все, навчитися керувати власними жестами. Досвідчений мовець добре розуміє їх доцільність за будь-яких обставин. Наприклад, у студентській аудиторії, на громадських зборах, в офіційній розмові чи приватній – тобто, «вловлює з першого погляду Горацієве: «те, що личить обставинам».

Корисними є  рекомендації американського дослідника Поля Сопера щодо жестів під час  спілкування:

• Жести мають бути мимовільними.
• Жестикуляція не повинна бути безперервною.
• Керуйте жестами.
• Урізноманітнюйте жестикуляцію.
• Жести повинні відповідати своєму призначенню. Кількість та інтенсивність їх повинні узгоджуватись з характером повідомлення і співрозмовників.

Також цікавими є групи жестів, що їх зафіксували  американські дослідники Д. Ньєренберг і Г. Калеро. Зокрема, жести відкритості і щирості (це розкриті руки долонями вгору). Використовують цей жест для вияву емоцій, відкритості, щирості. Жести домінативності (підлеглості). Вони спостерігаються при взаємодії начальника з підлеглим. Тут перевага може виражатися у вітальному потиску. Скажімо, коли людина потискує руку і повертає так, що її долоня зверху вашої – безперечно, її перевага. А якщо людина подає руку долонею вгору – означає готовність її прийняти роль підлеглого.

«Рука доповнює думки, які не можна висловити» (М. Сперанський).

Але часто буває, що вираз обличчя говорить значно більше, ніж жести. «… Мова обличчя  завжди була визнана найтоншим тлумачем позувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж всі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва вміння настроювати обличчя відповідно до мовлення; а особливо око – орган душі настільки сильний, настільки й виразний, як і мова, – повинно слідувати за всіма його рухами і передавати слухачам почування його серця» (М. Сперанський).

Діловій людині слід навчитися читати вираз обличчя  співрозмовника. Кажуть, що у словах відтворюється думка, створена мозком людини, а на обличчі – думка  природи, що сформувала конкретний психічний  тип. Внутрішній стан людини: подив, страх, гнів, презирство, роздратованість, радість, сум – віддзеркалюються у виразі обличчя людини навіть попри її небажання показати це.

Рот не так часто  виражає експресію настрою. Комунікативними  крайнощами є міцне стискування губ, закопилювання губ, широка усмішка (американці), ввічлива посмішка (східні народи). Під час зустрічі усмішка знімає настороженість перших хвилин і сприяє впевненому та спокійному спілкуванню. Вона виражає радість зустрічі, свідчить про дружнє налаштування. Усмішка супроводжує і слова вітання. Усмішка, як і всі засоби невербального спілкування, виражає багато відтінків переживань: дружня, іронічна, несмішлива, зневажлива тощо.

Усмішки на обличчях британців, скандинавів або німців позначають прогрес у переговорах, але вони можуть виражати знічення чи гнів, якщо усміхаються японці.

Міміка мовця  – це чудовий стимулятор аудиторії. Вона здатна передавати радість, рішучість, іронію. Знаменитий оратор А. Коні писав, що «у доброго ритора обличчя говорить разом із язиком».

Не менш важливими  для мовця є рухи. Той, хто виступає, може переміщатися залежно від обставин та приводу зібрання. Тут треба  бути особливо обережним, і, передусім,  думати чи «походжання» не заважатиме слухачам сприймати інформацію, чи не дратуватиме їх, і чи доречно це робити взагалі. Але ж не варто й стояти нерухомо, вчепившись в трибуну. Заклякла поза та обличчя мовця створює атмосферу напруженості й дискомфорту.

Невербальна комунікація  є комплексним процесом. Отож, щоб  не виникало непорозумінь під час спілкування, треба узгоджувати несловесні засоби зі словесними.

«Як багато може означати вираз душевних рухів в  очах, легкий порух руки,… погляд! …Ними часто робить оратор в одну мить такі дії, яких не зробила б  поєднана сила діалектики й красномовства відбірними словами» (К. Віланд).