Украiна в геополiтичних концепцiях першоi третини ХХ столiття

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ  КОНЦЕПЦІЯХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ 
 
 
 
 
 
 

Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті  в державній діяльності ще київських  та галицьких Рюриковичів, українських  князів, бояр і шляхти, козацьких  гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби — І.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геополітичних студій — вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейно-теоретичним конструкціям спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетто-ментальності ¹ й вироблення україно-центричної світоглядної моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній і в цілому збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX століття — періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки.

   Як  спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX століття висувають  низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію у тій чи тій країні тощо. 

§1. Р.Челлен: Україна  в Першій світовій війні

   Аналізуючи 1915 р. у праці «Політичні проблеми світової війни» причини, що призвели до спалаху війни та її можливі  наслідки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» ² вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера» ³. Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» ⁴ спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника» ⁵. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни» ⁶.

   Унаочнюючи  на мапі розташування втягнутих у  конфлікт сил ⁷, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» ⁸ зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи ⁹.

   Остання лінія є «культурний кордон» ¹⁰ Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» ¹¹. Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана ¹² і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.

   Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» ¹³ «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі» ¹⁴.

   У повоєнній праці «Великі держави  та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» ¹⁵, є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії» ¹⁶; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.

   Відкидаючи  аналогії між поліетнічними США  та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів» ¹⁷. У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою» ¹⁸; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея» ¹⁹.

   Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту» ²⁰ . 

§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна

   Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland»)  ²¹.

   Зазираючи в глибінь віків, Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої  історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу  включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса ²².

   Край  безподільній домінації та пануванню  в Осередній землі монголів поклали  за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків... Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування» ²³.

   Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини.

   Якщо  стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика.

   Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і  відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів.

   Пильніше  придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» ²⁴ .

   Панування Росії в Осердній землі базується  на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі» ²⁵.

   Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне  перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала  система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» ²⁶ складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим.

   Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...»  Макіндер не відокремлював Україну  в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів ²⁷(він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани ²⁸ — створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежність по розпаді Російської імперії. — Авт.) держав включно з Україною» ²⁹ та ліґи цих держав з країнами Східної Європи ³⁰, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25-річним випередженням ³¹. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна»³².

   Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі» ³³. 

§3. «Середня Європа»  та Україна

   Найамбіційнішою, найвеличнішою для свого часу візією майбутнього Європи, більша частина якої мала увійти до спілки центрально- та східноєвропейських націй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом відомих німецьких учених, політиків та підприємців, згуртованих навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).

   Біля  витоків цього руху справедливо  бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін.

   Кінцевою  метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного  економічного, культурного й правового  простору, що охоплював би народи, які  за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів.

   Рух набув організаційної цілісності після  виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською ³⁴. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р.

   На  час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн  був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe»(наклад — 100 тис. прим.), у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії» ³⁵, значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху.

   Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії» ³⁶. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) ³⁷ залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього» ³⁸.

   У праці «Середня Європа» Науманн  розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу» ³⁹, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)» ⁴⁰, гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ» ⁴¹, який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію» ⁴².

   Водночас  стан середньоєвропейської спільноти  характеризує, з огляду на сусідню  західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця» ⁴³.

   Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої  Європи є поєднання німецьких  та ненімецьких первістків таким  чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...» ⁴⁴.

   Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих» ⁴⁵. Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р.  К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути» ⁴⁶. З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.

   З культурно-цивілізаційних міркувань  Науманн рішуче відкидає будь-яку  можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий  стан господарства останньої для  подальшої військової експансії: «Наше  культурне почуття протестує  проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими» ⁴⁷.

   Сторінки  «Середньої Європи» пройняті високим  оптимістичним пафосом, поетично-романтичним  піднесенням щодо перспектив майбутнього  співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина.

   1917 року у брошурі «Середня Європа»  Науманн наголошує, що внаслідок  географічного розташування, а надто  — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями ⁴⁸) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» ⁴⁹. (А.Пенк характеристично іменує ці «проміжні» — фінську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нації як Zwischeneuropa, «Між’європа» ⁵⁰). По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. ...Хай живе Середня Європа!» ⁵¹.

   У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику  «Середня Європа» Науманн мотивував  доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту ⁵².

   Ідея  Середньої Європи, проте, виявилася  мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» ⁵³.

   Безперечно, в концепції «Середньої Європи»  як явищі інтелектуальної історії  Німеччини вельми вагомим є елемент  німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників.

   Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. ... На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами» ⁵⁴(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства» ⁵⁵. Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству ⁵⁶.

   Один  із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи  з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності» ⁵⁷, не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості...» ⁵⁸. Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя» ⁵⁹, вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу» ⁶⁰ — шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.