Українська філософія в діаспорі

Українська філософія в діаспорі (Д.Чижевський, Д.Донцов, Н.Григорiїв, І.Мiрчук)

Розвиток українознавства як системи  наукових інтегративних знань про  Україну й українство відбувався й відбувається в органічній єдності  зі становленням і розвитком українського етносу в усьому часі й просторі їхнього буття. Якісні характеристики українознавчих знань, їх глибина й  обшири визначаються станом, характером, потребами розвитку етносу, народу, нації, рівнем свідомості та розуміння  ними сенсу та засобів реалізації свого історичного покликання. Їх пізнання можливе лише в єдності  усіх складників цілого. Процес формування українського етносу, народу, нації  й розвиток науки самопізнання –  взаємопов’язані й один без одного відбуватися не можуть. Тож наука  самопізнання постає і розвивається там, де живе і розвивається її об’єкт.

Українською діаспорою (від грецького  слова «diaspora» – розсіяння) називають частину українського етносу й народу, яка внаслідок різних причин постійно проживає за межами України на правах національно-культурної меншини. Розглядаючи термін «діаспора», потрібно відзначити неоднозначність його трактування. Тривалий час він застосовувався щодо єврейської общини, яка після вавилонського полону (насильницького переселення частини євреїв у VI ст. до н. е. вавилонським царем Навуходоносором ІІ до Вавилона) розселилася поза межами Палестини. Згодом це визначення поширилося й на інші еміграційні групи. 

Доля української діаспори подібна  до долі діаспорних спільнот інших  народів: у прагненні зберегти свою самобутність, ідентичність, рідну  мову, національну культуру; протидіяти асиміляційним процесам, а також  підтримувати зв’язки зі своєю батьківщиною та допомогти рідній землі.

Одним із перших термін «українська  діаспора» ввів у науковий обіг у 20-х роках ХХ ст. визначний український  політолог, етнолог, соціолог В. Старосольський для означення всіх людей українського походження за кордоном. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х років, коли в дев’ятому томі «ЕУ» з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора». З проголошенням незалежності України це поняття стало широковживаним. В його основі лежить визнання сучасних кордонів України як історичної і політичної реальності, а також наявності українців, які проживають у багатьох країнах світу.

Особливо акцентуємо увагу на тому, що пізнання українства було б далеко не повним і не чітким, коли б ми обмежили його пізнанням (самопізнанням) лише тієї його частини, яка весь час перебувала чи перебуває на українських землях. Адже ось уже понад 100 років українці не тільки із зовнішніх, а й, у першу  чергу, з внутрішніх причин творять  на всіх континентах нашої планети  свої осередки.  Проблематика життя українців за кордоном бачиться такою ж багатоплановою й складною, як і життя українців в Україні. І саме тому, на наш погляд, настав час долучити якомога більше дослідників не лише в діаспорі, а й у самій Україні, об’єднати їхні зусилля для дослідження проблем діаспори на історіософському, українознавчому зрізі.

В історіографії даної проблеми нами виокремлено три періоди.

Перший – міжвоєнний – охоплює 20-і – середину 50-х років ХХ ст.

В цей час загострюються національні  проблеми, і радянському керівництву  було більш вигідним приховувати сам факт існування української еміграції, тому і в історіографічних працях цього періоду вона ототожнювалась з російською, підкреслювався її класовий, а замовчувався національний характер. В Україні (в основному на Заході) з’являються лише поодинокі студії з проблем української еміграції. В 1937 р. у Львові вийшла розробка відомого українського дослідника В. Заїкіна [33], в якій подаються основні напрямки розвитку історичної й правничої науки української еміграції. А відомий український письменник, літературознавець В. Бірчак одним із перших на сторінках своєї праці [5] зробив спробу систематизувати творчий доробок, проаналізувати погляди і різні сторони діяльності видатного педагога, теоретика й практика педагогічної думки, організатора культурно-освітнього руху в Закарпатті А. Волошина.

Різні аспекти науково-освітньої  та культурної діяльності українців  в Європі знайшли своє відображення в працях діаспорних вчених, громадських  діячів, які були свідками і учасниками цього процесу. Хоч вони деякою мірою мають пропагандистський характер, але важливі й у наш час з точку зору використання документального і фактологічного матеріалу. Основна увага в них приділялася висвітленню наукової та громадсько-політичної діяльності окремих діаспорних українознавців, внеску українознавчих осередків у розробку різних напрямів науки самопізнання й самотворення в міжвоєнний період.

Однією з перших спроб осмислити  проблеми, які постають перед емігрантами  в цей період, була наукова стаття С. Петлюри «Сучасна еміграція та її завдання» (1923), в якій автор характеризує українську еміграцію як органічну  частину цілого українського народу й визначає її завдання та шляхи  їх розв’язання: боротьба за національно-державницькі ідеали, організація виступів перед  світовою спільнотою в справі самостійності  української держави, праця в  міжнародних наукових організаціях, публікації в пресі, боротьба проти  «Великої єдиної Росії», федеративних ідей та окупантського уряду, вивчення мови того народу, серед якого живе еміграція, переклад і створення  праць з різних галузей науки, поглиблення наукових знань. А здійснювати  ці завдання українці повинні згуртовано й організовано, а не розпорошеною масою [66, 301–338 ].

Огляд життя і діяльності українців  у ЧСР (1927–1937) здійснив М. Галаган [13], опублікувавши у 1938 р. в Празі  свою розвідку. 
В працях діаспорних вчених М. Добриловського [21], Л. Биковського [4] простежено історію заснування, організаційні форми і методи діяльності УГА, особлива увага приділена її видавничій роботі. І. Мирний здійснив ґрунтовне дослідження з історії УВПІ у Празі [53], А. Животко – УІК (1930–1940) [30], С. Наріжний – УІФТ в Празі (1923–1938) [56].

В книзі «Українська культура» (1940) (редактор Д. Антонович) Д. Дорошенко  опублікував статтю «Розвиток науки  українознавства у ХІХ – на поч. ХХ ст. та її досягнення», в якій чи не вперше визначив теоретико-методологічні  основи українознавчої науки, подав  її стислий історіографічний огляд  до 30-х років ХХ ст., відтворив  у загальних рисах доробок  українських науково-освітніх осередків у ЧСР (УВУ, УГА, УВПІ), окремих українознавців (М. Грушевського, В. Липинського, Р. Лащенка, А. Яковліва, Д. Чижевського, Д. Антоновича), зазначивши, що їхня праця на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але й в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та її культурним життям [24, 39].

Унікальною за своєю широтою, глибиною охоплення матеріалу є праця  відомого українського вченого, історика, професора УВУ С. Наріжного, в  якій зібрано величезний фактологічний  і біографічний матеріал енциклопедичного характеру. Зокрема, для нас цінними  є розвідки про УВУ, УГА, УВПІ, УАК, УСПМ, УІФТ, УНІ в Берліні, соціологічні інститути у Відні й Празі, Українське правниче товариство у Варшаві, Українське воєнно-історичне товариство, Українську Могилянсько-Мазепинську Академію, Український історичний кабінет у Празі, Українську бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, культурну й видавничу працю української еміграції [56].

У 50–80-і роки нагромаджується й  систематизується значний фактичний  матеріал з усіх гуманітарних, природничих, технічних наук згідно з тогочасними  схемами української історії. Ряд  радянських істориків, філологів, юристів, мистецтвознавців, представників інших  галузей знань, частково звільнившись від ідеології сталінізму і користуючись деяким пом’якшенням суспільного клімату, розгорнули плідну діяльність з вивчення етногенезу українців, їх історії та культури.

Замість «контрреволюціонерів» і  «білих емігрантів» українських  емігрантів у цей період називали «українськими буржуазними націоналістами». Справа української еміграції в  Україні, яку намагались звести до націоналістичних угруповань, скомпрометувати її діяльність, все ще вважалася «неіснуючою». В  деяких працях згадувалося лише про  українську заробітчанську еміграцію.

На відміну від українських  науковців в умовах СРСР, соціально-політична  й наукова діяльність української  діаспори була багатоплановою і потребувала  серйозної джерельної бази. І в  цьому сенсі особливого значення набуває створення в 1949–1985 роках фундаментальної «ЕУ» за редакцією В. Кубійовича і З. Кузелі, де визначено предмет, охарактеризовано історію та розвиток основних галузей українознавства – археології, історії, етнографії, мистецтвознавства, видавничої справи, а також вміщені узагальнюючі статті С. Барана, В. Кубійовича, М. Терлецького, присвячені історії формування української еміграції в Європі між двома світовими війнами та після Другої світової війни. Автори подають характеристику другої та третьої еміграційних хвиль, культурної, освітньої та наукової праці українців у Європі, зокрема в ЧСР, Німеччині, Австрії, Франції, Великобританії, Бельгії, Швейцарії, Італії, Болгарії тощо, значення української політичної еміграції та долю екзильного уряду УНР.

Історію розвитку науки самопізнання й самотворення продовжували в cередині минулого століття й науковці за кордоном. Так, були видані монографічні праці К. Кисілівського та П. Коваліва про життя та діяльність відомих українських мовознавців: І. Зілинського, І. Панькевича, В. Сімовича [39, 43], Р. Єндика – про ідеолога українського націоналізму Д. Донцова [28], а В. Дорошенка –  про огнище української науки – НТШ [23].

У 1973 р. в «Українському історику»  була надрукована стаття В. Кубійовича «Наукове товариство ім. Шевченка у 1939–1952 рр.», в якій він відтворює генезу одного з найбільших українознавчих центрів – НТШ, що в 1947 р. відновило свою діяльність у Німеччині. Цікавою в ній є інформація про причини відновлення та загальні збори Товариства (30 березня 1947 р. у Мюнхені), його структуру, напрями наукових досліджень та характеристика видань, взаємини з іншими установами.

У 1985 р. вийшла насичена статистичними  даними розвідка В. Маруняка, в якій докладно висвітлено життя, в т. ч. і наукове, української еміграції в Німеччині й Австрії після Другої світовії війни, початок переселення українців з цих країн, а в Збірнику на пошану В. Яніва опублікована його стаття про видавничу діяльність в ЧСР [52].

З відновленням незалежності України  у 1991 р. почався новий, особливий  етап розвитку українознавства, коли воно відновлюється як цілісна наукова  система, що покликана стати фундаментом національного відродження. З’являється можливість вести планомірні системні дослідження з українознавства, впроваджувати їх у систему науки, освіти, державного управління.

Наявні історіографічні праці 90-х  років ХХ – початку ХХІ ст. з досліджуваної проблеми можна  умовно поділити на три групи.  
До першої групи слід віднести узагальнюючі дослідження життя української діаспори в Європі у міжвоєнний період як історичного і суспільно-політичного явища, праці з історії становлення та діяльності науково-освітніх українознавчих осередків.

Одним із перших у вітчизняній історіографії, хто проаналізував витоки, шляхи  і способи формування, причини, кількісний склад, соціальне і правове становище, політичні течії української  еміграції в Європі у міжвоєнний період, був В. Трощинський [81]. Зробив він це комплексно, на основі вивчення широкого масиву архівних документів. Аналізуючи політичні процеси в  середовищі еміграції, дослідник виявив у них загальні й специфічні риси, розкрив форми і методи діяльності основних політичних партій, причини  суперечностей і протистояння всередині  них та між ними, міру впливу цих  організацій на емігрантів, з одного боку, і на тодішню ситуацію в  Україні – з іншого. Заперечуючи  ототожнення української та російської еміграції, яке  подавалося в радянській історіографії, вчений визначив характер російської еміграції як соціально-політичний, а української – як національно-політичний. 
Науково-освітня і видавнича діяльність української еміграції розглядається В. Трощинським поверхово, так як, на його думку, є предметом окремого дослідження.

Цілий ряд наукових розробок В. Євтуха, В. Трощинського, А. Попка і О. Швачки присвячені теоретико-методологічним проблемам міжнаціональних відносин та української діаспори в різних країнах світу [27]. 
В праці В. Потульницького [69] з історії української політології на широкому колі архівних джерел здійснена класифікація основних історико-політичних напрямків тогочасної української зарубіжної науки, виділені методологічні засади та ідеї, показано місце і роль концепції державності українських вчених в еміграції, зокрема В. Липинського, С. Томашівського, В. Старосольського, С. Дністрянського та ін. 

Цінні відомості про українську наукову і культурницьку еміграцію  у ЧСР між двома світовими  війнами, історію написання та авторів  книги «Українська культура» (за редакцією Д. Антоновича) містяться  в додатках В. і С. Ульяновських  до її перевидання в 1993 р. у видавництві «Либідь» [83].

У монографії В. Піскун [67] на основі архівних матеріалів, публікацій в тогочасній пресі, мемуарної літератури висвітлено процеси соціальної адаптації української  політичної еміграції в європейських країнах, бачення ними національної самоідентифікації, політико-ідеологічного вибору, способів та можливостей самореалізації, політичної мотивації, культурної та науково-освітньої діяльності емігрантів. Автор намагається пояснити причини протиріч в середовищі українських емігрантів і приходить до висновку, що вони не завжди виникали через людські амбіції чи несприйняття один одного, а часто провокувалися пресою, яка поширювала чутки, подавала неправдиву або спеціально перекручену інформацію. Науковець також аналізує форми і методи боротьби більшовиків з українською політичною еміграцією і об’єктивно показує її значення для збереження української національнї ідентичності та відстоювання незалежної України [67, 14–16].

В розвідці О. Колянчука [45] на широкій джерельній основі відтворюються етапи  формування еміграції в Польщі, історія виникнення та діяльності таборів для інтернованих вояків Армії УНР з особливою увагою до їхньої культурно-освітньої роботи.

За останні роки вченими в  Україні здійснено ряд наукових розробок з історії перебування  емігрантів в окремих європейських країнах. Тобто територіально рамки  цих праць обмежуються кордонами  будь-якої однієї європейської країни. Так, комплексне дослідження історії  української еміграції в ЧСР  в міжвоєнний період, її витоків, історичної долі здійснили В. Стремидло [78], А. Криськов [47], аналіз її науково-педагогічної діяльності – О. Галай [14].

Українській еміграції на території  Югославії присвячена дисертаційна робота В. Козлітіна [44], Австрії – Т. Сидорчук [74], Франції – В. Череватюка [84].

В дисертації А. Портнова «Науково-освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919–1939)» досліджується вплив національної політики Польщі і міжнародної політики УРСР на науково-освітню діяльність українських вчених в еміграції, представлено їх взаємини із західноукраїнськими і польськими науковцями, визначено внесок дослідників, які перебували в цій країні, у розвиток української науки і культури.       
Дисертаційне дослідження Т. Бублик «Наукова та культурно-освітня діяльність української еміграції в Чехословаччині та Німеччині в 20–30-ті рр. ХХ  ст.» охоплює більш ширші територіальні рамки. Використовуючи архіви Німеччини й США, автор робить висновок про тісний зв’язок діяльності українських емігрантів із загальнонаціональними процесами, про її спрямованість на розвиток української науки, культури, відновлення державності. 
Освітню діяльність української еміграції в Європі у міжвоєнний період дослідила О. Вагіна [9], українсько-німецькі освітні зв’язки – Г. Калінічева [38], наукові зв’язки українських та іноземних вчених – Г. Саган [71], український студентський рух у Центрально-Східній Європі в 20-і роки – О. Дуднік [26].

Соціально-економічні та національно-політичні  причини еміграції з Західної України, її динаміка, масштаби і напрями, економічна та соціально-культурна  адаптація емігрантів у нових  країнах поселення відтворені в  монографії С. Качараби « Еміграція з Західної України (1919–1939)».

Вагомим результатом вищезгаданих досліджень стала докорінна переоцінка характеру української міжвоєнної еміграції та результатів її наукової й культурно-освітньої діяльності в окремих країнах, а також  введення до наукового обігу нових  як українських, так і закордонних  архівних документів.

Низка праць сучасних науковців  присвячена дослідженню історії  створення та науково-освітній діяльності таких українознавчих європейських осередків, як УВУ, УГА, УВПІ, УНІ в  Берліні й Варшаві, УСІ в Відні  й Празі, НТШ в Європі, УВАН тощо. Ці установи взяли активну участь у процесі відродження української науки, освіти, культури та плідно співпрацювали з вченими материкової України.

Так, у статті «Український вільний  університет у Відні» В. Потульницький і Т. Сидорчук, використовуючи значний масив архівних джерел, докладно подають історію становлення та діяльність УВУ в столиці Австрії. Автори визначають кілька основних причин заснування університету саме в цьому місті. І перша серед них – значне зростання в ньому українців внаслідок еміграційної хвилі 1917–1920-х років; друга – зосередження в цій країні багатьох відомих українських вчених, педагогів і громадських діячів; третя – традиційні історичні зв’язки Австрії з Галичиною. Вони аналізують процес організації УВУ: від циклу лекцій,  систематичних навчальних курсів до університетського статусу.

В статті «Наукова діяльність М. С. Грушевського у Відні» В. Потульницький висвітлює внесок у заснування УВУ М. Грушевського й очолюваного ним УСІ у Відні. Зокрема, наголошується на причині відмови вченого від подальшої праці в університеті, яка  полягала в розбіжності поглядів між ним та іншими співробітниками УВУ на завдання та характер діяльності цього закладу. Вчений робить висновок, що УВУ у Відні за змістом і формою ще не відповідав рівню класичних західних університетів, бо його діяльність зводилася до окремих наукових викладів. Історії заснування та діяльності цього закладу у Відні, а пізніше у Празі присвячені статті В. Трощинського [81].

Великий масив вітчизняних і  зарубіжних документів та матеріалів, неопублікованих архівних джерел аналізує у своєму дослідженні «Культурно-освітня  і наукова діяльність української  еміграції в Чехословаччині. Український  Вільний Університет (1921–1945 рр.)»  С. Віднянський, який визначає причини переведення УВУ з Відня до Праги, пізніше – до Мюнхена, дає характеристику професорсько-викладацького складу й студентів вузу, аналізує становлення УВУ, розроблення його нормативних актів.

Внесок учених УВУ в розвиток історичного сегменту науки самопізнання й самотворення українського народу в 1921–1991 роках дослідив О. Гранін. Його «Дослідження історії України в Українському Вільному Університеті (1921–1991)» характеризує праці науковців цього закладу з давньої та середньовічної історії України, в яких піднімались проблеми походження східних слов’ян, концепції Русі, виникнення термінів «Русь», «Україна», процесу християнізації Русі та ролі Галицько-Волинського князівства в українській історії, а також розкривались позиції вчених університету щодо проблем нової та новітньої історії України.

О. Даниленко у праці «Український комітет у Чехословаччині (1921–1925 рр.)» з’ясовує чинники, передумови створення, мету, завдання та структуру  репрезентанта інтересів української  громади в ЧСР – Українського громадського комітету в Чехословаччині (1921–1925), який допомагав українцям  на початковому етапі перебування  в цій країні налагоджувати їхнє культурно-освітнє життя та знайомив чехословацьку громадськість з  історією, культурою українського народу. Комітет відіграв визначну роль в  організації навчання української  молоді, створивши низку українознавчих інституцій.

Історію виникнення, основні напрямки діяльності й долю таких українознавчих осередків в ЧСР, як Музей визвольної боротьби України, Український історичний кабінет у Празі, відтворюють  у своїх розвідках О. Даниленко, М. Палієнко, а Української вільної академії наук – І. Пасемко [19, 61, 62, 64].

У монографії В. Михальчука «Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Заснування, розвиток, діяльність (1926–1998)» висвітлюється процес формування архівної, книжкової та музейної колекції одного з провідних європейських українознавчих осередків – Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, простежується її доля після Другої світової війни. 

Здобутки українознавства в  повоєнний період творчо розвивали  УВАН, НТШ, УВУ, УІТ та часопис «Український історик».

Помітною подією в українській  науці стала праця Л. Сакади [72], присвячена журналу «Український історик» – авторитетному органу українознавства, представнику незалежної української думки у світі, яка дозволяє нам докладніше ознайомитися з різними аспектами розвитку цього часопису, розглядає його феномен порівняно з іншими виданнями. Автор комплексно аналізує журнал як друкований орган національної історичної науки і як явище української історіографії, аналізує редакційну діяльність «УІ», проблематику опублікованих у ньому статей, спрямованість дискусій тощо.

«Українському історичному товариству», «Українському історику» присвячені розвідки Л. Винара [12] – їх засновника і беззмінного головного редактора.

Ось уже понад шість десятиріч  гідно репрезентує українознавство  в Європі Наукове товариство імені  Шевченка (НТШ). У 2007 р. вийшло ґрунтовне  колективне наукове видання «Наукова та видавнича діяльність Наукового  товариства імені Шевченка в Європі», в якому чи не вперше у такому великому обсязі досліджується створення, становлення та діяльність цього  товариства за межами України.

В цій праці подається джерелознавча  та археографічна характеристика джерел з історії НТШЄ, які автори поділяють  на чотири групи: архіви НТШЄ; офіційні видання; опубліковані спогади членів НТШ, зокрема В. Кубійовича; дослідження з історії НТШ.

Окремі підрозділи присвячені еміграційному  періоду НТШЄ, програмним засадам  товариства та їх реалізації в період 1952–2005 років, розкривають діяльність секцій НТШЄ; життєвий шлях і науковий доробок його трьох голів: В. Кубійовича, А. Жуковського, Д. Струка; історію бібліотеки НТШЄ; проблеми у стосунках між НТШЄ та його Головною Радою; працю інших установ, що перебували у Сарселі;  наукову діяльність товариства та його співпрацю з іншими установами; історію задуму та видання «ЕУ», а також аналізують всі томи «Записок НТШ», «Бібліотеки українознавства», позасерійних видань НТШЄ тощо. 

Сім додатків до цієї книги побудовані на основі джерел, які зберігаються в архівах та бібліотеках України  і Франції, вміщують статути НТШ, уривки з «Бюлетенів Наукового товариства імені Шевченка», «Вістей з Сарселю», документи з архіву НТШЄ, листування між науковцями, життєписи і архівні особові справи дійсних членів товариства (Ю. Старасольського, Я. Падоха, Ю. Студинського, О. Пріцака, Й. Сліпого) та спогади В. Кубійовича, В. Наулка, Л. Винара, А. Атаманенко, Л. Корнійчук про українознавчу діяльність НТШ і його лідерів.

Із діаспорних вчених нарис з  історії цього Товариства в Західній Європі в 2000 р. опублікував його нинішній голова А. Жуковський [31], в якому  на основі різних архівних матеріалів (протоколів нарад управи, листування, а також літератури і періодичних  видань НТШ в Європі) розглянув  історію НТШЄ, його роль і місце  серед інших діаспорних установ  у загальному розвитку української  науки. Дискурс «Наукове товариство ім. Шевченка. 130 років праці для  України» видав О. Романів, де коротко  зупинився на діяльності осередку за межами України та більше уваги приділив його праці в Україні.

За останні десятиліття вченими  на еміграції видано низку праць  з історії інших українознавчих центрів, зокрема М. Антонович, О. Домбровський – УВАН [1, 22]; М. Сополига – Музея української культури в Свиднику [76].

Окрім численних новітніх видань з  історії українознавчих центрів  в Європі, сьогодні досить активно  розвиваються дослідження, присвячені життю та науковій спадщині за кордоном таких видатних українознавців, як О. Горбач, Д. Дорошенко, В. Кубійович, О. Кульчицький, О. Домбровський, В. Липинський, О. Лотоцький, В. Старосольський, В. Січинський, І. Огієнко, С. Рудницький, Д. Чижевський, С. Шелухін, В. Янів та ін., а також аналізу розвитку різних напрямків науки самопізнання й самотворення. Вони і складають другу групу історіографічних праць 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., яка є чи не найбільшою і розмаїтою за проблематикою і найповніше, хоча й різною мірою, віддзеркалює основні концентри українознавства.

Вищезгадані науковці своїми дослідженнями  нарощували знання з різних компонентів  українознавства: української історії, археології, права, мовознавства, економіки, соціології, політології.

Так, О. Панок [63] вперше комплексно проаналізувала політичну концепцію відомого політолога В. Старосольського, яка викладена у його працях «Теорія нації», «Політичне право», «Держава і політичне право». Автор дослідила розуміння вченим проблем нації й національних відносин, єдність соціального і національного чинників у формуванні національної ідеї, побудові української держави.

Наукову спадщину ідеолога української  трудової монархії В. Липинського, суть та основні засади його концепції української державності досліджують В. Босий, М. Гордієнко, В. Гришко, М. Забаревський, Р. Кондратюк [16, 32], а О. Яцишина – громадсько-політичну та наукову діяльність С. Шелухіна в еміграції, його ідеї української державності [87].

О. Дудко [25] аналізує основні напрями  наукової, педагогічної,  публіцистичної діяльності О. Лотоцького, показує їх значення для вітчизняної науки, відтворює досі невідомі сторінки перебування вченого за кордоном, його участь у науковому та громадському житті української діаспори  протягом 1920–1930-х років.

На основі аналізу великої кількості  опублікованих і неопублікованих  джерел Г. Клинова [41] чи не вперше зосереджує свою увагу на розвитку української  зарубіжної історіографії, розробляє  наукову періодизацію життя і  творчості відомого історика, українознавця О. Домбровського, встановлює багато маловідомих фактів із життя вченого. Автор розкрила діяльність вченого в таких центрах українознавства, як НТШ, УВАН, УІТ, і доводить його належність до заснування цих установ, а також виявила основні напрямки українознавчих досліджень науковця, а саме його внесок (розробка концепції) в дослідження давньої історії України та української історіографії. 

В дисертації В. Логвіної [50] розглядається «празький» (1923–1945) та «німецький» (1945–1949) періоди життя та наукової діяльності відомого українського історика, архітектора, мистецтвознавця, художника, педагога та громадського діяча В. Січинського, його участь у роботі науково-освітніх, громадських установ та організацій української еміграції.

Громадсько-політичній, науковій діяльності Д. Дорошенка, В. Біднова присвячені дисертаційні дослідження Д. Буріма [8] й І. Саламахи [73].

Комплексний аналіз витоків, зародження, формування та утвердження державницького напряму української історіографії  в 1920–1930-х роках, наукової спадщини його представників та науково-дослідних  установ як в Україні, так і  в діаспорі здійснила Ю. Лєбєдєва [49]. Автор з’ясовує внесок провідних істориків української діаспори – В. Біднова, С. Дністрянського, В. Доманицького, Б. Крупницького, І. Мірчука, С. Наріжного, В. Старосольського, С. Шелухіна та ін. – в розвиток державницького напряму української історіографії й приходить до висновку, що, опинившись в еміграції, вони «гідно зберегли, розвинули і утвердили національні традиції та державницький напрям української історіографії», створили ряд «осередків української освіти і науки, пріоритетними в яких були дослідження історії українського народу з позицій державності та підготовка молодих істориків державницької орієнтації» [49, 17].

Українознавчу спадщину І. Огієнка  дослідив М. Тимошик [79], який також опублікував в журналі «Українознавство» узагальнюючу статтю «Українознавство у Франції».

Самобутніми і цікавими є студії В. Майбороди, М. Слободян, І. Тюрменко, в яких висвітлюється державотворча діяльність І. Огієнка [82, 75, 51].

Життєписно-біографічний нарис про  С. Рудницького підготував П. Штойко [86], а про В. Кубійовича – О. Шаблій [85]. 

В монографії « Трансформації української  державно-соборницької ідеї (1920–1930-ті рр.)» І. Дробот значну увагу приділяє аналізу концепції демократичного соціалізму соціал-демократів (І. Мазепа, П. Феденко, М. Галаган, О. Бочковський), теоретичних засад есерів (М. Шаповал, Н. Григоріїв), політичної спадщини В. Липинського, його послідовників – ідеологів українського націоналізму (М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський).