Реферат з дисципліни

     Історія україни

     на тему

     «УкраЇнське національне відродження першої половини ХІХ ст» 

1. Вступ. 3

1.1. Загальний огляд українського національного відродження початку-середини ХІХ ст. 3

2. Характеристика українського національного відродження поч. ХІХ ст. 4

2.1. Повертаючись до витоків. Звернення до минулого 4

2.2. Особливості літературного процесу 7

2.3. Мистецтво 8

3. Культурницька діяльність української інтелігенції 13

3.1. Діяльність масонів 13

3.2. Діяльність декабристських  організацій 14

3.3. Діяльність Кирило-Мефодіївського  братства 17

4. Зростання національної свідомості на Західній Україні 18

5. Висновки 22

Використана література: 24 

1. Вступ.

1.1. Загальний огляд українського національного відродження початку-середини ХІХ ст.

    У середині XVIII ст. на Наддніпрянщині починається  остаточний занепад української  державності, і, врешті-решт, через відверту колонізаторську політику царизму, Гетьманщину було знищено. Українські землі, які знаходилися у складі Польщі після трьох її поділів, опинилися  у складі двох імперій — Австрійської та Російської. Росія та Австрія  здійснювали політику національного  гноблення (українці — люди другого  сорту, створення системи загальноімперського  адміністративного устрою), всіляко  прагнули перешкодити формуванню української  нації, розвитку української культури.

    Колонізаторська політика російського царизму викликала  в українському суспільстві своєрідну  захисну реакцію: піднесення в масах  національної свідомості, прагнення  не піддатися асиміляції, зберегти мову, народні звичаї та релігію, оформлення суспільно-політичного руху. У цей  період на Наддніпрянщині існували дві  течії в суспільно-політичному  русі: українська та російська. На Правобережній  Україні була ще й польська.

    Українська  течія в суспільно-політичному  русі з’явилася одразу після ліквідації автономії України і пов’язана  з опозиційною діяльністю козацької  старшини, яка в останній чверті XVIII ст. сподівалась відновити українську державність. Це був патріотичний гурток в Новгород-Сіверському, група автономістів на чолі з Василем Капністом, яка  шукала підтримки й допомоги Пруссії  у війні проти Російської імперії  та відновлення автономії України. Проте після надання козацькій  старшині прав і привілеїв російського  дворянства її активність почала згасати. Але на місце старшини в національно-визвольному  русі прийшла інтелігенція. Вона стала  головною рушійною силою національно-визвольного  руху.

    Національне відродження — це процес пробудження  та формування свідомості народу, який проявляється у розвитку духовної культури, прагненні відтворити власне історичне  минуле, захисті мови і врешті-решт виникненні і розвитку руху за відновлення  своєї державності. Воно ґрунтується  на ідеї національної ідентичності.

    Процес  українського національного відродження  пройшов такі етапи розвитку:

    1. академічний, або період наукової зацікавленості. У цей період невелика група вчених-інтелектуалів займалася в основному збиранням історичних документів, фольклору (народних казок, пісень, прислів’їв), предметів старовини і ознайомленням з ними українського народу. Він характеризується пробудженням інтересу до народної творчості, історичного минулого своєї Батьківщини, вивчення народної мови. Цей етап тривав з кінця XVIII ст. до середини ХІХ ст.

    2. культурницький період несподіваного відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті. У цей період у народу виникає потреба в національних театрах, музеях, бібліотеках, виданні книг та газет (середина ХІХ ст.).

    3. політичний — характеризується появою масового національного руху, утворенням політичних організацій, які поряд з «культурницькими» вимогами починають висувати й політичні вимоги щодо місцевого самоврядування. У цих політичних вимогах простежується бажання народу досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі боротися за створення власної незалежної держави (середина ХІХ — початок ХХ ст.).

    На  розвиток національного відродження  значною мірою вплинули такі чинники:

• Велика французька революція;
• Вітчизняна війна 1812 р.;
• закордонний похід російської армії;
• поширення ідей романтизму, зокрема праці Йоганна Гердера, який започаткував концепцію національної самобутності, створивши ідейну основу самовизначення націй;
• польський та російський національно-визвольні рухи.

    В даному рефераті розглянуто академічний  та культурницький етапи українського національного відродження, що припадають на поч. ХІХ ст.

    Ці  два етапи відіграли значну роль в підготовці бази, на якій починаючи  з сер. ХІХ ст.. починає розвиватися безпрецедентний в історії України тип національно-визвольного руху – створення політичних партій. Це стало якісно новим рівнем боротьби за незалежну державу українського народу.

2. Характеристика українського  національного відродження  поч. ХІХ ст.

2.1. Повертаючись до витоків. Звернення до минулого

    Українська  інтелігенція на академічному етапі  сконцентрувала увагу на таких ознаках  своєї етнічної спільності, як

• історія
• фольклор
• мова
• література

       Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з’явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти. 
   Попри всі вади згаданих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчити про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії» У ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії». 
   Твір «Історія Русів» з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом В. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність». 
   «Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість Дат, кількості військ і загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб’єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях, і його думку рухає гаряче бажання не тільки зрозуміти національну історію, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

       Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаманні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. У ній використано багато неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».

       Поява праць з історії України стимулювала  посилення інтересу елітної частини  українського суспільства до життя  народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів  зумовило виокремлення етнографії, фольклористики та мовознавства із сукупності історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в  Петербурзі «Опису весільних українських  простонародних обрядів» Г. Калиновського  було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної  фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных  малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва  став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав  серію збірок українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські  народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). На початку XIX ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. [2]

2.2. Особливості літературного процесу

       У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон  і переслідування - процес становлення  української літературної мови набув  особливої важливості і особливої  складності. М.Грушевський писав: “Мова  вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв’язок між інтелігенцією і народом...” Звідси - й особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.

       Першим  твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну  мову, стала “Енеїда” І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким  ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після  її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні  комедії “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарiвник”.

       Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого  був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав  вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він  брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше  Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав  повісті російською мовою, був серед  друзів молодого Т.Шевченка.

       До  харківського гуртка належав також  Г.Квітка-Основ'яненко - основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща - “Сердешна Оксана”), інші просякнуті народними віруваннями і переказами (“Конотопська вiдьма”). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української  мови тільки в комічних жанрах.

       Безумовно, переломною в становленні української  літературної мови і суспільному  визнанні української літератури стала  творчість Тараса Григоровича Шевченка. “Його творчість - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості” [3]. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.

       Суперечливість  духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено  було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного  відродження, Куліш болісно шукав  шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.

       Демократичний напрям в українській прозі розвивала  Марко Вовчок (М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною  правдивістю картин кріпацького  гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

       Твори знаменитого українського байкаря  Л.І.Глібова в руслі демократичних  настроїв того часу в алегоричній  формі зображали безправ'я простих  людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

       С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем  в Ялті у Криму. Популярність йому принесли “співомовки” - сатиричні  невеликі вірші, діалоги. Тільки після  його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й  опублікували його чудові, в стилі  народних пісень, ліричні вірші.

       І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях  практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).

       На  революційно-демократичних принципах  базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних  романів і повістей про народне  життя, він підняв українську прозу  до високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті  “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса “Лимерiвна” та інші його твори - це величезна художня  епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася  внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

       Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури поч.-сер. ХIX ст.:

• рубіж XVIII-XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною мовою (перш за все “Енеїда”);
• 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя. [2]

2.3. Мистецтво

       Театр

       Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного  розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп.

       Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і пізніше “Москаль-чарiвник”  в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки  щасливому збігу обставин: підтримка  генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями  в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося  об'єднати талановитих акторів: брати  Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше  трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені  колективи продовжували працювати  яскраво, мали великий успіх в  Україні, на півдні Росії (тому що трупи  були пересувними).

       Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не  судилося”, “Богдан Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини  сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але  ні Старицький, ні близький йому Кропивницький  не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”. Творцем  української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У  основі його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

       Музика

       Поетична  і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня  розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також  колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися  пісні-романси “Їхав козак за Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка “Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного  середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

       Значного  поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота  і теорія музики. Багато хто отримував  професійну музичну підготовку в  церковних хорах.

       Музика, спів міцно увійшли в повсякденне  життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися  і ставали народними.

       Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтеліґенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під  час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

       Високого  рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст. хоровий  спів поступово виходить за рамки  чисто культового. Загально філософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

       Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу  українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною української вокальної  класики стали “Вечорницi” П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину  народного життя, знаменитий чоловічий  хор “Закувала та сива зозуля”, тема якого - страждання козаків у  турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила  слухачів опера М.М.Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували  багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця  “Русская народная песня, великорусская  і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...”.

       Цілу  епоху в музичному житті України  складає творчість М.В.Лисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й  активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

       Образотворче мистецтво

       Якщо  в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна  говорити про певну українсько-російську  єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже  всього XIX ст. в Російській імперії  головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші  можливості для виставок, замовлень  також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів  переплетення творчості, доль українських  і російських художників.

       В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років  він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут  відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною  традицією. Тропінін говорив, що Україна  замінила йому Академію. Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля в селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм і реалізм  яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився після  Академії в Петербурзі, у своїй  творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж сіна на Дніпрі”, “Ріка  Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки” ).

       Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - “нова Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення “Кобзаря”. В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

       Зовнішні  обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних  картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”, інш. вже помітний відхід від чистого  академізму. Особливо виділяється реалізмом  “Судня рада”. Відзначимо, що різнобічний  талант Т.Г.Шевченка досяг академічних  висот і в художній графіці (серія  “Живописна Україна” тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка  гравюри Петербурзької академії мистецтв.

       З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком  близько спілкувався великий  художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у  рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки”, унікальна для художника  жанрова картина “Весілля на Україні”.

       Новаторською  для пейзажу стала творчість  А.Куїнджі, який народився поблизу  Маріуполя. Перша ж виставлена ним  картина - “Ніч на Дніпрі” - викликала  в Петербурзі сенсацію. Художник володів  тонким мистецтвом передавати на полотні  світло, повітря.

       Головна тенденція образотворчого мистецтва  другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства  пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший  живописний портрет Т.Шевченка написаний  ініціатором створення та ідейним  керівником товариства передвижників  І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий  портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського (“Бандурист”, “Український ярмарок”, “Шевченко  над Дніпром”).

       Родом з-під слобідського Чугуєва був  великий російський художник-реаліст  І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів  Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій  сім'ї збереглося безліч рукописів  поета. У Качанівці Рєпін створив  перші етюди до знаменитої картини  “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Художник скористався рядом  порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких  часів, текст самого листа, позував  для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам'ятниках  мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя  городян, асоціацій; найбільше в  республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського  духу”.