Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992.

Історія відносин

Президентство Джорджа  Г.В. Буша — «Русоцентричний» підхід (1991—1993)

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських  відносин можна вважати промову  Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 — 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути  від США реальне визнання України  як рівноправного партнера. 5 — 11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття  Україною без'ядерного статусу. У засобах  масової інформації США з'явилася  серія тенденційних антиукраїнських  публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

[ред.]Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіграли насамперед впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини  для надання українсько-американським  відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало  схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24 — 25 жовтня 1993 р. Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФта МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Україна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання  цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна — США — Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

[ред.]Визнання України «стратегічним партнером» (1994—1997)

Ще більш динамічними і визначеними  українсько-американські відносини  стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо — економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 — 23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.

Ставши без'ядерною державою, Україна  здобула вагомий міжнародний  авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США  Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 — 22 лютого 1996 р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності.

Увага до пост'ядерної України з боку президенської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор — Черномирдін, що представляла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США.

Під час візиту міністра закордонних  справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна  та США визначили власні відносини  як «стратегічне партнерство». І хоч  надалі реалії україно-американських  відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення  про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним  країнам допомоги від Конгресу США  після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990—2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд.доларів.

Варто зазначити, що така посилена увага  до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася  не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик  від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського  банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та териториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.

Розчарування Заходу (1998—2000)

І все ж цих досягнень виявилося  недостатньо. З часом бачення  геостратегічної важливості місця  України на Заході, та особливо у  США, почало змінюватися. У американської  сторони на зміну самодостатньому  сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти  на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без  внутрішнього зміцнення держави  її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови  про «ключову роль України» дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти  можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих  зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди  в країні.

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого «стратегічного партнера», США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися  занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного «стратегічного партнерства» між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994—1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома  державами відбувалися за рахунок  природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип «винагороди за досягнення».

До 1994 року на Заході Україну часто  називали майбутньою Югославією із ядерною  зброєю. У 1994—1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні  труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше  вбачали типову державу СНД з  цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості  на пострадянському просторі. Бажання  України представляти собою європейську  державу різко контрастувало  з дійсністю. «З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто  часто проявлялася її євразійська  сутність». На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю  української «багатовекторності», яку почали розглядати як політику «маятника» від Заходу до Росії та часте намагання України покращити  свої відносини з одним з них  за рахунок інших. Відбувалося «шантажування» на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому.

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л.Кучми пов'язувалися  надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в  режимі його правління на Заході все  частіше помічалися авторитарні  тенденції. Приводом для цього стали  значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про  зміну української Конституції  весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми  державного правління у бік домінування  президентської її частини.

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків  України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням  політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень  України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався неспівпадінням позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику.

Іншим досягненням стало сформування  нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України  мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем'єрства В.Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати.

На жаль, політичні зміни, що призвели до позитивних економічних та соціальних зрушень, виявилися тимчасовими. Парламентська  більшість розпалася невдовзі після  свого сформування. Почали помічатися суттєві розбіжності у поглядах між прем'єром, який намагався проводити  незалежну політику, та Президентом, який міг допустити це лише до певної міри. Реформи В.Ющенка, спрямовані на зменшення частки тіньового капіталу в українській економіці, зачіпали інтереси впливових фінансових кіл, що підтримували Л.Кучму при владі. Тому незабаром темп та розмах реформ помітно зменшився.

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте  підтримки тією мірою, на яку сподівалися  в Києві, не було надано. Під час  візитів Л.Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи  треба продовжувати далі. В.Ющенка, який посів крісло прем'єра не без  підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам  МВФ неправдивої інформації про  фінансове становище України  з метою отримання більших  кредитів. Запланований візит В.Ющенка до США було відкладено після заяви  адміністрації Б.Клінтона про те, що він відбудеться тільки після  належного «очищення уряду». Таким  чином, позиції В.Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво  підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини  терміну перебування В.Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час  як її отримували попередні уряди  В.Пустовойтенка та навіть П.Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних  реформ Україні було відмовлено у  коштах, які були суттєво необхідними  для їх проведення.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже  вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями  та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем  повернулися не скоро. Тим часом  обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав  проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У  концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила  відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили».

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л.Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л.Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії.

Як виявилося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато сильнішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів «зіграти» на представленні «європейської  України» як буфера щодо «євразійської  Росії» не справдилися, адже Заходу політично  та психологічно було важко зробити  який-небудь остаточний вибір між  партнерством з Україною та партнерством з Росією.

Кінець умовно виділеного третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням  терміну президентства Білла  Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави  американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т.Шевченка: «Борітеся — поборете!!!». Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин.

Зміна пріоритетів (2001-2002)

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника  створювати двосторонні комісії  на чолі з віце-президентом. Таким  чином, надії України на заміну комісії  Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства  Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Про зміну ставлення у США  до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації  Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що «Польща відіграла… вельми важливу роль для України…. Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки…». Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що «Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну…». Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо  з Росією. Роль, яка відводилася  Україні попереднім президентом  у здійсненні впливу на Росію, виявилася  невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С.Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

Сучасний стан

Команда Барака Обами сьогодні проводить серйозну ревізію відносин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона видаються млявими. Нинішня адміністрація взяла паузу в україно-американських відносинах.

27-29 квітня 2009 відбувся візит в  Україну першого заступника держсекретаря  Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було розцінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом^[1]. У інтерв'ю для преси^[2] Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі консультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорожньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними питаннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки.

20-22 липня 2009 Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Віктора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства, перше засідання якої відбудеться восени 2009.^[3]

Договірно-правова база

За станом на 1 травня 2009 р. існує майже 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів^[4].

1. ↑ http://www.president.gov.ua/news/13633.html Глава держави провів зустріч із заступником Держсекретаря США
2. ↑ http://www.dt.ua/1000/1600/66075/ «Дзеркало тижня» № 16 (744) 30 квітня — 15 травня 2009. Джеймс Стайнберг: «Ми не продаємо інтересів інших народів». Автор: Володимир Кравченко
3. ↑ Досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства - Офiцiйне представництво Президента України
4. ↑ http://www.mfa.gov.ua/usa/ua/1560.htm

Україна у зовнішньополітичних доктринах  США - реферат українською

Україна у зовнішньополітичних  доктринах США 
 
На рубежі ХІХ та ХХ століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» 1. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод - інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в ХХ ст. - боротьба цих двох політичних підходів. 
 
§1. Terra incognita 
 
Аж до початку Першої світової війни поняття «українське питання» і «Україна» були для офіційного Вашинґтона terra incognita. 
 
Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою. 
 
Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: «Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну» 2. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією - це не правове, а політичне питання» 3. 
 
Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо «українського вузла» у центрі Європи у 1917-1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в «українському питанні». У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до «зони байдужості». Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, «українському питанню» окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики. 
 
В «українському випадку» маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як «німецької вигадки». 
 
Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. «Річчю у собі» залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців «зразком нового народу», «забутою расою», нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари 4. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих «14 пунктів» Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив 5. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею «російського леґіону», конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії 6. 
 
Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків». 
 
В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету» 7. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.