Утвердження християнства на Русі

Утвердження християнства на Русі

Зміст

Вступ 3

І. Перші кроки християнства на Русі 4

ІІ. Поширення християнства на руських землях 6

ІІІ. Особливості православ’я на Русі 9

Висновок 11

Список літератури 12

Вступ

Україна – одна з великих країн Європи. Довгий час вона перебувала у стані колонії у складі Російської імперії. Нині – це молода незалежна держава, що переживає своє нове національне відродження. Український народ усвідомлює себе як нація, як дієва особа сучасного світу. Йде процес її національного державотворення, відроджується національна культура, традиції та звичаї, її історичні Церкви. Неоднозначним і суперечним є цей процес протягом останніх двох десятиріч.

Сучасний стан релігійної духовності українців – наслідок впливів конкретних обставин життя нації – як духовних , так і політичних, соціальних, побутових тощо. Почасти розібратися в перипетіях нашого релігійного життя досить важко. Тому важливо знати першовитоки та особливості розвитку релігії на українських теренах. Релігійність народу є надбанням культури етносу, способом його самовираження. Лише свідоме сприйняття культури, водночас і релігії, сприяє національній ідентифікації.

«Відмінною рисою розвитку християнства є той факт, що до багатьох народів воно прийшло у готовому вигляді як штучний витвір, а не продукт природного розвитку на їх власному ґрунті. Саме тому кожним народом ця світова релігія була освоєна по-своєму»[5; 7]. До християнства кожен народ мав власні вірування, пристосовані до особливостей побутування народу. Якщо розглянути існування Київської держави русичів, по помітимо, що ситуація на її землях у Х ст. не сприяла прийняттю християнства з його догматами та настановами. Селянину доті більше відповідав характер язичницьких вірувань. Тому східні слов’яни на прийняли християнство як картину світобудови, а внесли до нього корективи. Як наслідок, явище двовір’я має глибокі корені в явленнях українців, відбилося в національних традиціях, звичаях, обрядовості. Тож, актуально пізнати першовитоки національних уявлень, особливості становлення християнства на Русі.

І. Перші кроки християнства на Русі

Історія давньоруської держави привертає до себе увагу як вітчизняних, так і зарубіжних учених, письменників, літературознавців і мистецтвознавців. Давньоруська література, архітектура, ікони, фрески, мозаїки відкриваються людству як шедеври світового значення. Дослідники приходять до висновку, що мова йде про феномен — потужний культурний прошарок, що належить великому народу, який міцно увійшов у світову історію. Відомий дослідник культури Д. С. Лихачов, розкриваючи цінності давньоруської культури, зауважує: «Ми стоїмо на порозі відкриття, намагаємося порушити мовчання, і не мовчання, хоч ще й не порушене, стає все більш красномовним» [8;6]. Багато сторінок історії України ще зберігають свої таємниці.

Яскравим прикладом того є відбита в давньоруських літописах історія хрещення України — Русі в IX столітті, де центральне місце займає розповідь про похід князя Володимира на Херсонес-Корсунь, хрещення його у захопленому місті та шлюб з візантійською принцесою Анною.

Український мислитель, київський митрополит Іларіон в XI столітті описав процес християнізації Київської держави як поширення «віри благодатної по всій землі», та приєднання Русі до когорти всього християнського світу. Київська Русь на XI століття «знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі» [5;98], і туди стікалися проповідники й купці, вчені люди й простолюдини, котрі несли звістки з усього світу.

На момент офіційного хрещення України-Русі вона мала тісні контакти з усім християнським світом. Візантія і Західно-Римська імперія, Франкська імперія, Болгарія, Чехія, Польща, Угорщина, Моравія були її як партнерами, так і суперниками в міжнародному житті. Укладаючи тимчасові союзи то з одними, то і іншими, вона успішно лавірувала, відстоювала своє місце в цьому складному осередку постійно конфліктуючих держав.

Традиційно існує точка зору, що християнство прийшло на Русь лише з Візантії, що новостворена церква з самого початку була під сильним впливом і опікою Константинопольської патріархії. Проте такий погляд на проблему не зовсім точний.

Не існує також єдиної точки зору на перші кроки християнства на нашій землі. Багато прибічників вважає, що християнство до нас приніс сам учень Христа апостол Андрій Первозванний. Хоча питання про те, чи дійсно освятив апостол Андрій Київські гори, неодноразово заперечувалось. За цією розповіддю таїться один з найдавніших шляхів проникнення християнства в наші землі — через античні міста Північного Причорномор'я.

Сучасний історик Я. Дашкевич зазначає, що пошуки джерел християнства Київської Русі майже повністю обмежуються візантійським православ'ям. Можливість поширення релігійних ідей із східних малоазійських християнських осередків не піддавали аналізові. Він пропонує докази, що в поширенні християнства в Київській Русі мав місце сірійський елемент. Саме через Херсонес і Крим протягує він ланцюжок контактів із Сірії в Київську Русь [5; 218].

Договірні статті 907 і 911 років є цінними джерелами з історії України-Русі початку X століття. Сам факт їх підписання свідчить про те, що Русь мала зі своїми сусідами не лише ворожі відносини, але й мирні, культурні зв'язки, які сприяли зміцненню її державності. Русь виступає у цих договорах організованою політичною силою, з якою змушена була рахуватися Візантія. Ці договори не вказують на існування християн на Русі. У відповідь на християнські клятви греків русичі за своїм звичаєм клялися своєю зброєю. В такому протиставленні християн русичам В. Н. Татищев вбачав протистояння значної частини киян розпочатому Аскольдом хрещенню. В самому факті вбивства Аскольда і запрошення Олега він бачив боротьбу з насадженням християнства. Сучасний український історик М. Ю. Брайчевський також бачить в цьому боротьбу двох сил: християнської, яку очолював Аскольд, і проязичницької, на чолі з Олегом [5;222].

Наступний договір князя Ігоря з греками 944 року є фактично єдиним документальним свідченням певного поширення християнства на Русі. В розповіді літописця про затвердження договору в Києві говориться, що язичник Ігор і люди його присягали на пагорбі перед ідолом Перуна, а християни присягали в церкві святого Іллі.

Тимчасове зростання прохристиянських сил можна простежити за часів правління княгині Ольги. Спочатку княгиня хрестилася сама і звернулася до візантійського імператора за підтримкою. Проте Ольга не домовилася з Константаном Багрянородним, оскільки її умови були неприйнятні для Візантії. А в 959 році вона звертається за допомогою до імператора Священної Римської імперії. Проте цей акт не мав продовження.

ІІ. Поширення християнства на руських землях

На Русі християнство не лише було добре відоме, але й навколо нього йшла запекла боротьба. Прибічники християнства Аскольд і Ольга не бачили іншого способу зробити країну християнською, як за допомогою Константинополя чи Риму. Це викликало протест патріотичних сил, які вбачали в цьому загрозу самостійності своєї держави. Запровадження християнства не повинно було підірвало самостійності Київської держави. З цим блискуче справився князь Володимир. Охрестивши країну на свій лад, не рахуючись з канонами ні Західної, ні Східної церков, він спробував запровадити свій слов'янський варіант християнства. Але його спроба не була повністю здійснена. Ярослав Мудрий, продовжуючи боротьбу за самостійність, зрештою приймає церковну зверхність Візантії, але зберігаючи при цьому економічну та політичну незалежність.

Описане у візантійських джерелах хрещення Русі за часів Аскольда і Діра відбиває поступовий процес християнізації верхівки давньоруського суспільства — послів, купців, дружини, хоча М. Брайчевський вважає, що саме з цього часу і веде початок Київська митрополія [1;69]. Візантія, без сумніву, прагнула підпорядкувати собі непокірну Русь. Залучення Русі до сфери впливу візантійської церковної ієрархії зробило б неспокійного сусіда не тільки союзником, а й васалом. Однак Київська Русь обрала інший.

Вже 1051 року Ярослав Мудрий призначає першим митрополитом Руської землі Іларіона. Ідеологом новостворюваної церкви був перший митрополит-русич Іларіон. Ідейний зміст його «Слова про Закон і Благодать» не завжди пов'язується з процесом запровадження християнства. Своєю працею Іларіон відобразив те, що хвилювала київське суспільство в перші десятиліття після запровадження християнства: Русь своїм хрещенням не зобов'язана ніякому сторонньому впливу, а виключно «Божій Благодаті», яка пролилася на князя Володимира.

Культ перших святих на Русі мав велике державно-політичне значення і сприяв зміцненню князівської влади. Тому згодом буде канонізовано перших князів-християн, самого князя Володимира. Справу поширення християнства продовжив Ярослав Мудрий. Завдяки йому ми маємо значні здобутки у культурній та релігійній сферах. Це час розквіту православ’я, становлення монастирів, храмового будівництва, поширення освіти і письменства.

«Християнство сунуло з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими — а вони все показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв'язана з християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство, а з ним і цю західну культуру, але для цього треба було зломити великий спротив українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру» [10; 29]. На думку дослідників, нова віра приймалася липереважно вищими верствами. Тоді ж як звичайний народ довгий час стояло на захисті волхвів, язичницьким жерцям, а також піднімалося проти князя. Літописи рясніють згадками таких бунтів. Так, у літопису під 1071 р. читаємо, що в Києві з’явився волхв, який почав проповідувати, що на п'ятий рік потече Дніпро назад і що землі пересунуться. Але влада розправилася із заколотником – скарала його на смерть. Схожий випадок згадується під 1074-1078 роками в Новгороді за князя Гліба Святославовича. Це характерна картина «мирного» насадження християнства [10; 63-64].

«Отож, як бачимо, на початку не було мирного поширення християнства — його ширили вогнем та мечем. І зусиллями декількох віків християнство таки поширили серед українського народу. Але поширили в основному номінально та зовнішньо — народ таки лишався при своїй батьківській вірі, рахуючи християнство вірою тільки панською. А пізніше, коли народ наш до певної міри таки засвоїв собі головні основи християнства, він, проте, не кинув і старої с воєї віри, особливо дрібніших рис і витворив цікаве особливе двоєвір'я: поєднання християнства з своєю давньою вірою, залишки якої ще й сьогодні скрізь знаходимо в нашого народу, особливо по глухих закутках» [10; 64].

В сучасному релігієзнавстві під терміном «двовір'я» розуміють поєднання язичницько-християнських вірувань, обрядовості та звичаєвості, то в українській релігійності – поєднання язичницького і християнського світоглядів; паралельне виконання язичницьких і християнських обрядів; пояснення християнських канонів через призму язичницького світорозуміння; ототожнення богів язичництва з християнськими святими; надання язичницькій міфології і символіці християнського забарвлення; застосування християнському богослужінні язичницьких атрибуті обрядів та культів; переосмислення релігійної лексики та надання їй негативного семантичного забарвлення християнською церквою тощо.

Двовір'я як форма компромісного існування різних вірувань та культів з'явилося вже в перші десятиліття після християнізації Русі. І це зрозуміло, адже охрещені сприймали нову віру під кутом зору вже усвідомлених світоглядних уявлень, міфологічних образів, символів, які все ще залишалися язичницькими.

Нова церква сприймалася переважно міським населенням, при княжих дворах, адміністрацією, дружиною, боярсько-купецька верствою, а також всякою челяддю, що оточувала феодальні верстви. Державна церква опанувала державний, книжність. Але серед народу поза міськими центрами вона поширювалась повільно і тяжко. Звичайний люд жив своїм життям, приймаючи з усього потроху: і з княжого права, і з нової візантійсько-київської культури, і з візантійської церкви [3; 45].

Через сотню років священики та літописці вказують на те, що простий селянин не припиняє «чинить жертви бісам — болотам і криницям», що смерди справляють весілля «з плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плясаннєм», без церковного благословення і вінчання, вважаючи, що церковний шлюб існує для бояр.

ІІІ. Особливості православ’я на Русі

Становлення та розвиток Київської Русі як єдиної держави супроводжувалися поступовим, але неухильним проникненням християнської релігії. Але літописець, який прагнув у «Повісті временних літ» відобразити процес зародження та розвитку давньоруської держави, не пішов за традицією середньовічних істориків-ченців, які пов'язували початок зародження держави з прийняттям християнства. Адже він мав на це всі підстави, оскільки із візантійських документів, котрими широко користувався, не міг не знати, що згадані ним перші київські князі Аскольд та Дір, за версією цих документів, прийняли християнство, не оспівав належним чином діянь першої княгині-християнки Ольги, а весь тріумф перемоги християнства над язичництвом віддав Володимиру.

Лише на тлі соціально-економічного та політичного розвитку давньоруської держави можна правильно оцінити наявне протиріччя. Русь під час князювання Володимира — це могутня держава, яка характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира була найбільшою з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією перебільшувала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира — це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Україна-Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.

Внаслідок самостійного та незалежного соціально-економічного становища Русь приймає християнство, не підпадаючи ні під яку політичну або ідеологічну залежність. Це було предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ні Рим, ні Візантію. Тільки такий кут зору дозволяє усунути певні протиріччя, яких є досить багато при викладі подій, пов'язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а власний – руський.

Всі наступні століття християнство і культура Русі розвивались під впливом візантійської культури. Всі митрополити, за винятком Іларіона і Климента Смолятича, були посланцями Константинополя. Візантійська культура, без сумніву, сприяла тому розквіту культури, який відбувся на Русі після її охрещення. Але як культура, так і церква завжди зберігали свою неповторну самобутність.

«Схожість візантійського і давньоруського християнства має швидше внутрішній, ніж зовнішній характер. Як зовнішній вигляд храмів, церковний дзвін, система економічного забезпечення церкви, березневий, а не вересневий цикл календаря, хрещення киян у водах Дніпра, так і риси неканонічного християнства, які мають місце в перших християнських текстах на Русі, не дозволяють вважати новостворену церкву лише гілкою і сприймальницею візантійської. Це пов'язано з тим, що Русь приймала християнство не під прихильністю, а в суперечці і боротьбі з константинопольською церквою за свою самостійність. Її християнське джерело наповнювалося не тільки із Візантії, а з усього тодішнього християнського світу» [5; 224].

Поява на світовій арені нової християнської держави не була з радістю сприйнята її сусідами. Візантійські історики взагалі не згадують про хрещення Русі Володимиром, але досить широко описують напад русичів на Константинополь і їх хрещення, але зовсім в інші часи.

Запровадження християнства на Русі супроводжувалося запеклою боротьбою нової церкви за свою самостійність. Проте з часом відбулось певне з’єднання церковних систем Візантії та Київської Русі. Майже до XVI століть наша церква перебувала в певній залежності від Константинопольської патріархії.

Висновок

Завдяки ряду обставин український народ завжди був одним з найбільш релігійних народів світу. Релігійність у свідомості українців є наслідком різних впливів на їхній духовний розвиток, світовідчуття, а також зовнішніх чинників – географічних, історичних, національних, господарських, соціальних тощо. Тому важливо вивчати витоки нашої релігійності, світоглядних основ народу, що конкретизуються у звичаях, традиціях, народній обрядовості.

Історія давньоруської держави привертає до себе увагу як вітчизняних, так і зарубіжних учених, письменників, літературознавців і мистецтвознавців. Утвердження християнства допомагає нам глибше осягнути реалії життя Київської держави.

Поширення християнства починалося із верхів суспільства та силою насаджувалося серед народних низів. Водночас введення християнства сприяло створенню нової православної церкви, розбудови її, зокрема прийняття митрополії. Хрещення Русі стало причиною широкого розвитку культури, освіти, гра добудування, розвитку мистецтв тощо.

Як наслідок насильницького насадження віри, на Русі постало двовір'я як форма компромісного існування різних вірувань та культів, що з'явилося вже в перші десятиліття після християнізації Русі.

Список літератури

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.
Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953.
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів: 3 друкарні науковою товариства ім. Шевченка, 1925. – С. 4-52.
Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Том 1 (до половини XVII століття).— К: Глобус, 1992,— С. 42-79.
Історія релігії в Україні: У 10 т. Т. 1: Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика.— К.: Укр. Центр духовн. культури, 1996.
Історія України: нове бачення: У 2 т. / 0.1. Гуржій, 1-90 Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія.— К.: Україна, 1995— С. 40-94.
Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до 2000 року. Навчальний посібник. – Х.: ООО «Одіссей», 2000. – С. 28-100.
Лихачев Д. С. Первые семьсот лет русской литературы // Изборник (сб. произведений лит. Древ. Руси). – М., 1969.
Никольский Н. М. История русой церкви/ Предисловие А. А. Круглова. Мн.: Беларусь, 1990.
Огієнко І. І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т. 1—2.— К. : Україна, 1993,— С. 4-68.

Утвердження християнства на Русі 📙 Реферат → 🆔 288619