Утворення гетьманату П. Скропадського «Українська держава»

Варіант №8 

Тема: «Утворення гетьманату П. Скропадського «Українська держава» 

План 

1. Вступ німецьких і австро-угорських військ в Україну.

  1.1. Відступ радянських військ з України.

  1.2. Розпуск центральної Ради.

  1.3. Утворення гетьманського уряду.

2. Внутрішня політика гетьмана Павла Скоропадського.

  2.1. Політичні партії і гетьманський режим.

  2.2. Збройні сили Української Держави.

  2.3. Становище робітничого класу.

  2.4. Національно-культурна політика.

3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.

4. Падіння гетьманського  режиму.

Список використаної літератури

1. Вступ німецьких  і австро-угорських  військ в Україну.

1. Відступ радянських військ з України.

   18 лютого 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Чисельність їх сил досягала 450 тис. чоловік. У ніч на 24 лютого ВЦВК і Раднарком прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватися далі. За підписаним 3 березня мирним договором Росія втрачала велику територію. Фінляндія і Україна визнавалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати Брестську угоду Центральної Ради з країнами Четверного союзу і розпочати мирні переговори з УНР. У цій ситуації члени Народного секретаріату розгубилися. Дальший опір був явно безперспективним. На київському напрямку налічувалося не більше 3 тис. чоловік, які можна було протиставити регулярній армії кайзера. Проте Раднарком вимагав організувати опір і пообіцяв таємну підтримку. ЦВК рад України закликав трудящих до збройної відсічі ворогу. При радах утворилися мобілізаційні відділи. Київська, Подільська і Волинська губернії були переведені на воєнний стан, а Київ оголошено в стані облоги.

   На підступах до Києва у безнадійних з воєнної точки зору умовах більшовикам вдалося уповільнити наступ. У районі Бердичева і Житомира загони військовослужбовців старої армії разом з червоногвардійцями зупинили противника на тиждень. Однак 1 березня радянські війська були змушені залишити столицю України. У місто, окуповане німцями, прибув уряд Центральної Ради. В. Ленін у телеграмі надзвичайному комісару Півдня Росії Г. Орджонікідзе наказав негайно евакуювати хліб і метал на схід, організувати підривні групи на залізницях, створити єдиний фронт оборони від Криму до Великороси. Першочерговою була евакуація матеріальних цінностей. Опір фактично організовувався заради цього, бо відстояти радянську владу в Україні після вимушеного визнання УНР Раднарком не міг. Щоб виграти час для евакуації, урядові радянської України було надано істотну допомогу. Ленін запропонував головнокомандуючому радянськими військами Півдня Росії В. Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату. ЦВК рад України призначив його народним секретарем і верховним головнокомандуючим радянськими військами.

   У березні 1918 р. у Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з’їзд рад. Як і на першому з'їзді, який проголосив радянську владу в Україні, жителі сільської місцевості на ньому не були представлені: вплив більшовиків на селянство залишався слабким. З'їзд проголосив, що трудящі України рішуче боротимуться за радянську владу. Було обрано новий склад ЦВК, до якого увійшли російські та українські ліві есери, ліві українські більшовики, соціал-демократи. Народний секретаріат очолив М. Скрипник.

   До середини березня з червоногвардійських загонів, окремих частин старої армії і військовополонених Народний секретаріат сформував п'ять армій. Та ці формування були арміями лише за назвою: особовий склад кожної з них налічував значно менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою в тилу. У середині березня німецько-австрійські війська захопили південні міста. Радянські війська евакуювалися морем у Крим. Після жорстоких боїв на початку квітня було залишено Катеринослав і Харків. Оскільки участь російських військ у воєнних діях в Україні важко було приховати, німці перейшли кордон і захопили Новозибків та Бєлгород. Загроза нависла над Брянськом і Курськом. На початку травня було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Утворювалася так звана «нейтральна зона» завширшки 10 км на ділянці від Рильська до Суджі.

  Наступ німецьких військ відбувався переважно по залізничних магістралях. Застосовуючи тактику активної оборони, радянські війська затримали противника майже на місяць. Це дало змогу урядові Росії евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, продовольство тощо.У дипломатичних документах цього часу союзники проголошували, що єдиною їхньою метою є відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично ж встановлювався окупаційний режим. Командуючий збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф пізніше так визначав їх головні цілі: «В Україні треба було придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість мати від неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину». Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина — всі інші. У Миколаєві, Маріуполі та Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони союзників. Кам'яновугільною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно. Централізоване управління залізницями і водним транспортом контролювало німецьке командування.

1.2 Розпуск Центральної Ради.

   Від уряду УНР окупаційні власті чекали пояснення: чи зміниться курс Центральної Ради в нових умовах. Центральна Рада заявила, що все має бути так, як було: як віддала вона всю землю робочому народу, так на тім і стоїть, а закони, видані на користь робітників, також залишатимуться в силі. Рада готувалася до скликання Українських Установчих зборів, які мали підтвердити її соціально-економічні реформи. Було оголошено дату скликання — 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що пройшли на початку 1918 р. Довибори у замирених тепер окупаційними військами районах планувалося провести негайно. Однак члени Центральної Ради не враховували, що присутність окупаційної армії кардинально змінила політичну обстановку. Поміщики перейшли в наступ і стали вимагати повернення конфіскованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні з настійними вимогами примусити селян сплатити або відробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола категорично наполягали скасувати або переглянути робітниче законодавство. У багатомільйонному селянстві зросла активність більш заможних верств, настроєних відновити приватну власність на землю, тобто відмовитися від її соціалізації.

   Незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких в умовах окупації різко погіршилося, виявлялося в партизанському русі, що поширювався. Послаблення державних інститутів, які Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхом, призводило до повсюдного хаосу і безладдя. Чим далі, тим більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.

   Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Наказ було видано тому, що навесні 1918 р. значна площа під зернові могла залишитися незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків до засіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали, щоб врожай зменшився внаслідок недосіву. У наказі, опублікованому без узгодження з українським урядом, говорилося, що селяни під загрозою «заслуженого покарання» не повинні перешкоджати поміщикам засівати лани. У відповідь на це міністр земельних справ подав у відставку, мотивуючи тим, що не терпітиме втручання німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла.

   Неприємний для Центральної Ради інцидент не набув дальшого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати підтримку в українському суспільстві. І знайшли її у заможного селянства. З осені 1917 p. почав ширитися рух Вільного козацтва. Почасти він спирався на романтично-історичні традиції, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його знаменами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам. Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, користувалася впливом Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У березні 1918 р. вона організувала у Лубнах хліборобський з'їзд, що мав широкий відгук в усій державі. У його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. У порозумінні з поміщицькою Спілкою земельних, власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради одноособовою диктатурою сильної особи, вибраної з-поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. Скоропадського.

   Павло Петрович Скоропадський (1873—1945) походив із старовинного роду. Його засновником був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708—1722 pp. був гетьманом України. Прямий предок Скоропадського, брат цього гетьмана — Василь, дослужився до чина генерального бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьмана Кирила Розумовського. Павло Скоропадський виховувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований навчальний заклад при царському дворі — Пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 р. українізував 40-тисячний Перший корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного козацтва України.

   Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократії. Скоропадський змушений був залишити службу, після чого зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного козацтва утворили «Українську народну громаду». Ця організація почала пропагувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Скоропадський.

   Сприяючи діям Скоропадського, німецьке командування внесло власну частку в підготовку перевороту. Фельдмаршал Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. За його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбоєздатніших військових частин УНР — дивізію синьожупанників. У свій час вона формувалася в Німеччині з військовополонених українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися німецькі солдати, наказали всім підняти руки вгору, обшукали їх і заарештували двох міністрів. Наступного дня відбулося останнє засідання Центральної Ради. Розуміючи, що у них небагато часу, депутати без обговорення затвердили розроблену підготовчою комісією Конституцію УНР. За спогадами (протокольний запис засідання не встигли закінчити), М. Грушевський був проголошений президентом УНР. У затвердженій перед цим Конституції УНР посади президента не передбачалося. Така суперечність, однак, вже не мала жодного значення.

   Цього ж дня у найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло майже 8 тис. делегатів. Як тільки у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради — галицькими січовими стрільцями — загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

1.3. Утворення  гетьманського уряду.

   Прийшовши до влади, Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зобов'язання «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації». Одночасно з маніфестом було опубліковано «Закони про тимчасовий державний устрій України». З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР виникло нове державне утворення – гетьманат «Українська Держава». Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

   Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб. Батько Ф. Лизогуба — А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю — октябристом.

   Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко. Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Революційної української партії (РУЛ), під час світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Улітку 1917 р. Центральна Рада доручила Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з Грушевським він відмовився від цього.

   Міністром освіти став М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київському університеті. За партійною приналежністю — кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

   М. Чубинський очолив міністерство юстиції. Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав. Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Деякі досвідчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залишилися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представника українських соціалістичних партій Скоропадський до складу уряду не включив.

   Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського. Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель демократичної УHP були тимчасовим явищем, зумовленим дією зовнішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим.

2. Внутрішня політика  гетьмана П. Скоропадського.

2.1. Політичні  партії та гетьманський режим.

   Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і відновив цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування. Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (перший відбувся у травні 1917 p.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували президію з'їзду і розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян — вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків революції було прийнято рішення утворити в повітах бойові дружини.

   У середині травня до Києва з'їхалися ті делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликання Українських Установчих зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу. Одночасно відбувся, також у нелегальних умовах, черговий конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії. Ухвалена на ньому програма майже цілком збігалася з програмою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія вперше відмежувалася від гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало відновленням «єдиної і неділимої» Росії.

   Найвпливовіша в Україні партія есерів у цей час також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому партія розкололася на два крила. Праве крило вважало революцію закінченою. Тому воно висловилося за здійснення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною роботою «верхів» партії і закликали піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманщини та окупантів. До складу ЦК майже без винятку було обрано представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво розпустило місцеві організації і перевело партію на нелегальне становище. Українські есери, що згуртувалися навколо нелегального тижневика «Боротьба», дістали пізніше назву «боротьбистів». Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва.

   Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не перевищувала й тисячі. Однак в умовах зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші місяці окупації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини — у сільській місцевості.

   На відміну від інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди у нелегальних умовах, але в Україні, І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України відбувся в липні 1918 р. у Москві. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді йшлося про утворення незалежної від РКП(б) Комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків було відхилено. КП(б)У створювалася як складова частина РКП(б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. П'ятаков.

   В Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, партія конституційних демократів перша зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд. В його роботі брали участь три міністри-кадети гетьманського уряду. «Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді, — примушують нас і пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». Це пристосування, висловлюючись мовою кадетських поборників «єдиної і неділимої» Росії, полягало у визнанні тимчасового характеру самостійності України.

   За підтримки уряду в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу граф О. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали знайти державні кредити на «відбудову продуктивності» великих маєтків, а також сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна «разом з відшкодуванням». Одночасно вимагали переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства.

2.2. Збройні  сили Української Держави.

   У гетьманському кабінеті передбачалася посада військового міністра. Ним став командуючий однієї з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза. Проте роботи в міністра було небагато. Розпочата ще в 1917 р. підготовка до формування регулярної української армії не припинялася, хоч окупаційні власті не давали згоди на те, щоб справа справді рушила з місця, їм було вигідно, щоб Україна платила за «послуги» німецьких та австро-угорських військ, а не утворювала власні збройні сили. Три дивізії та полк січових стрільців, що перебували у розпорядженні Центральної Ради, не перейшли відразу під владу гетьмана. Побоюючись опору, німці роззброїли ці частини, а потім з великою неохотою дали свою згоду переформувати їх. Скоропадський планував створити українську національну армію з восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (понтонерів, ескадрилій, залізничних частин тощо). Армійський корпус мав складатися з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерійських бригад, кавалерійського полку і спецчастин, у тому числі броньованих. Чисельність такої армії у мирний час мала перевищувати 300 тис. чоловік.

   До створення цієї армії доводилося обмежуватися наявними силами. Збройні сили гетьмана складалися із Запорозької дивізії (з полком гайдамаків), двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку закінчилося формування на добровольчих засадах сердюцької дивізії. Восени у Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис. чоловік.

   Як німці, так і Скоропадський боялися, що вони вкладуть рушниці в руки людей, не задоволених соціальною політикою режиму. Тому гетьман повернувся до старих планів утворення козацького стану і формування козацьких частин. Універсал про відродження козацького стану було видано в жовтні 1918 р. У ньому з піднесенням розповідалося про стародавні козацькі традиції, але крізь рядки проглядалася практична мета: покластися при формуванні збройних сил перш за все на верстви заможного селянства. Однак з організацією козацтва режим не встиг і змушений був спиратися виключно на окупаційні багнети.

2.3. Становище робітничого класу.

   Українська промисловість швидко деградувала. Причин було немало: на тривалий час територія України стала ареною воєнних дій, не впевнені у завтрашньому дні власники відмовлялися від капіталовкладень у розвиток виробництва, закриття кордону з радянською Росією паралізувало традиційні виробничі зв'язки тощо. Щоб припинити деградацію економіки і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини й Австро-Угорщини, окупаційні власті і гетьманська адміністрація намагалися змусити робітників працювати інтенсивніше. Коли ж робітничі колективи розпочинали страйк з вимогами поліпшення життєвого рівня, власті, як правило, забороняли його, не спиняючись перед застосуванням сили. Спираючись на підтримку властей, підприємці перейшли в наступ на робітничий клас з метою повернути поступки, завойовані у революційні часи. Так, на металургійних заводах Катеринославщини було запроваджено 12-годинний робочий день, а на багатьох цукроварнях він збільшився до 9—10 годин. Робітники протестували, посилаючись на порушення встановленого Центральною Радою закону про 8-годинний робочий день. Тоді гетьман надав міністру торгівлі і промисловості право нормувати тривалість праці власними постановами. Міністр відразу скористався цим і встановив у металургійній промисловості 12-годинний робочий день. Найболючішими для робітничого класу були локаути — припинення роботи зі звільненням всіх працюючих, щоб через деякий час найняти покірливіших та ще й за меншу плату.

   Що стосується аграрної політики уряду, то на зустрічі з делегацією хліборобів Скоропадський заперечив чутки про те, що земля залишиться у поміщиків. Він заявив, що максимум земельного наділу становитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам буде надано право продавати землю державному банкові. Відповідний закон, запевняв гетьман, уже розробляється, але «не можна його одразу видати, не рахуючись з історичною та юридичною стороною питання». Та ці слова пролунали непереконливо. Дійсність спростувала їх. Гетьманські старости та окупаційні коменданти силою відбирали у селян майно, передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. Поміщики дістали можливість викликати для захисту своїх маєтків військові команди. Почалися екзекуції, селян били різками, ув'язнювали, розстрілювали.

2.5. Національно-культурна політика.

   Реакційна соціальна політика гетьмана зумовлювалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської воєнної адміністрації, яка дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної політики Скоропадський мав певну свободу дій. Він намагався створити умови для національно-культурного відродження України. Спроби гетьмана за короткий строк українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників -«українофобів», свідчили про те, що його національна політика не була лицемірною. Наприклад, військовому міністерству наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно утворити курси українознавства. 

Опір  у педагогів і батьківських комітетів  викликала українізація загальноосвітньої  школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому числі сільських. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 380 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та інших видатних письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

   При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського було створено комісію у справах вищих шкіл та наукових інституцій. За її рішенням утворений в 1917 р. народний університет у Києві було реорганізовано в державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом Святого Володимира. У новий університет було зараховано 3 тис. чоловік. Услід за київським відкрився український університет в Кам'янці-Подільському, куди записалося понад 1 тис. чоловік. Передбачалося заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривалися українознавчі кафедри — української мови, літератури, історії, права. У приватному російському університеті в Катеринославі, що почав діяти у 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д. Яворницького.