Уявлення про походження Землі
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Одеський державний екологічний університет
Кафедра гідроекології
Реферат
Уявлення про виникнення Землі
Виконав: студент Е-15 групи
Урсул В.С.
Перевірила: Балан А.К.
Одеса 2012
Зміст:
- Вступ………………………………………………………………2
- Уявлення про Землю в давнину……
…………………………..2
- Географія античної доби……………………………………...4
- Географія середніх віків……………………………………….5
- Сучасне бачення про походження Землі...……………..............7
- Література……………………………………………………
.11
Вступ
Як люди уявляли Землю в давнину. Поява географічної літератури і карт. Спеціальне навчання географії. Карта світу Птоломея. Подорожі Марко Поло та Ібн-Баттути. Розвиток країнознавства і картографії. Глобус Бехайма. Сучасне бачення про походження Землі.
Уявлення про Землю в давнину
Пізнання Землі в первісні часи. У давнину (40–30 тис. років тому) вже первісні люди змушені були пізнавати довкілля, щоб збирати плоди, ловити рибу, полювати на диких тварин, рятуватися від стихійних сил природи. Первісні збирачі й мисливці намагалися розширити обжиті місцини за рахунок більш віддалених земель. Так вони дедалі більше пізнавали простір.
Краєвиди тоді люди зображали у вигляді насічок на стінах печер, корі дерев, кістках тварин. Так передавалася наступним поколінням інформація про мисливські угіддя та пастки, про шлях до нових місць. Такі стародавні замальовки віднайдено в багатьох частинах світу – Європі, Азії, Африці. Прадавні українці теж залишили по собі географічні відомості. Під час археологічних розкопів в Черкаській області знайдено бивень мамонта із записами, зробленими нашими пращурами ще 13 тис. років тому. Якщо уважно придивитися, то на ньому можна помітити пагорби, ліс, річку.
Висікаючи символічні прикмети довкілля на підручному матеріалі, людина створювала схематичні креслення місцевості. Їх вважають прадавніми географічними картами, правда, дуже примітивними. Виникли вони ще задовго до з’яви писемності. Щоб відрізняти нові річки, озера, гори, ліси від уже відомих, люди нарікали їх назвами. Назви передавалися усно з покоління в покоління. Так у людей вироблявся географічний досвід.
Найдавніші плавання і відкриття. Імена перших мандрівників історія нам не зберегла. Та й не могла це зробити: ними були всі люди. Розширюючи межі пізнаних земель, вони натрапили на водні перепони – морські простори, якими оточений суходіл. Не дивно, що люди намагалися віднайти засоби для їх подолання. Знахідки стародавніх човнів свідчать, що корабель винайшли понад 6 000 років тому! Найдавніші значні плавання й географічні відкриття здійснили стародавні єгиптяни. Вони жили в Африці на берегах Середземного і Червоного морів. Відомо, що вже 3 000 років тому єгиптяни плавали вдовж берегів Червоного моря на південь. У ті часи ще ніхто не знав, що Африку (тоді її називали Лівія) з усіх боків омивають моря.
Це відкриття зробили фінікійці – народ, що жив на східному узбережжі Середземного моря. Фінікійці були відважними моряками. У VІ ст. до н. е. вони за три роки обігнули Африку, довівши, що вона зусібіч оточена водою. Про їх плавання доніс інформацію давньогрецький історик Геродот.
Плавання фінікійців довкола Африки вважається найзначнішим плаванням Стародавньої доби. Хоча імена перших мандрівників невідомі, проте свою справу вони зробили – здолали відстані, що роз’єднували народи. Люди потроху почали пізнавати один одного. Пролягли торгові шляхи, якими пішли найсміливіші. Із їхніх розповідей про невідомі землі, про людей, які там проживали, почала складатися географічна картина Землі.
Певно, йшов 595 рік до нашої ери, коли поблизу південного краю Африки з’явилися дивні кораблі. Їх колись блискуча обшивка потріскалася, величезні вітрила вигоріли. Фарба, що вкривала вирізьблені з дерева конячі голови на носі і зведені догори риб’ячі хвости на кормі, була змита хвилями. Смертельний жах охоплював мореплавців, коли біля узбережжя Сомалі налітав шалений вітер, коли в прибережних водах поблизу екватора підстерігали коралові рифи, коли в Мозамбіцькій протоці корабель підхопила могутня течія. Проте мореплавців охопили радість і впевненість, коли вони встановили, що берегова лінія повернула на північний захід...
До цього часу нам точно невідомо, ні коли відбулося це мужнє плавання, ні кількості та зовнішнього вигляду кораблів, на яких пливли стародавні мореплавці, ні імені бодай одного з них. Проте, так могло бути.
Назви розповідають
Цікаво, що назви частин світу, якими ми користуємося дотепер, походять від фінікійських слів: Європа від ереб – захід, Азія від асу – схід.
Уявлення про форму Землі. Форму нашої планети різні народи світу уявляли по-різному. Жителям рівнин Земля видавалася пласкою, а горцям – у вигляді гір. У стародавній Індії, наприклад, уявляли її пласким диском, що лежав на спинах слонів. В Азії, де височать гори Гімалаї, віссю світу вважали гору Меру, навколо якої розташовувалися сім океанів. У давній Японії Землі приписували кубічну форму. Єгиптяни бачили нашу планету як яйцеподібну сферу. У Стародавній Греції одні уявляли Землю диском, що нагадує щит воїна, інші – у вигляді колони, на одному кінці якої жили люди. Цей цілісний масив суходолу омивався Океаном-Рікою.
На іншому кінці планети народи Америки – ацтеки – уявляли Землю у вигляді 5 квадратів, що розташовані у шаховому порядку. У центрі – земна твердь з богами, оточена водою. Нижче – поділ світу на чотири сектори, кожен з яких має свої ознаки, свої барви, своїх рослин і тварин. Інші народи Америки – інки – бачили Землю як порожній куб.
Отже, найбільш поширеною була думка, що Земля пласка. Це витікало із знань людей давнини про світ. Знання тоді зводилися до знайомства з найближчим оточенням. У кожному окремому місці земна поверхня здавалася пласкою. Тому й сума окремих пласких поверхонь також мала б бути пласкою. Звідси враження про пласку Землю. Звісно, що такі уявлення були далекими від сучасних.
Географія античної доби
Відкриття форми Землі. Знання про форму нашої планети були надзвичайно важливими для подальшого розвитку географії і особливо для створення достовірних карт. В античні часи (VІІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.) найвищий розвиток знань, у тому числі й географічних, був у стародавній Греції. Тодішні мандрівники і купці повідомляли про нововідкриті землі. Перед ученими постало завдання – звести ці різнорідні відомості в одне ціле. Але найперше, що важливо було вирішити, якої Землі – пласкої, циліндричної чи кубічної – стосуються здобуті дані. Грецькі вчені замислювалися над багатьма „чому?”. Чому корабель, віддаляючись від берега, раптом зникає з виду? Чому наш погляд наштовхується на якусь перепону – на лінію горизонту? Чому з підняттям угору горизонт розширюється? Уявлення про пласку Землю не давали відповіді на ці запитання. Тоді з’явилися гіпотези про форму Землі. В науці гіпотезами називають не доведені припущення або здогади.
Першим здогад, що наша планета має форму кулі, висловив ще у V ст. до н. е. грецький математик Піфагор. Він вважав, що в основі предметів лежать числа і геометричні фігури. Найдосконалішою з усіх фігур є сфера, тобто куля. “Земля повинна бути досконалою, – розмірковував Піфагор. – Отже, вона має мати форму сфери!”.
Довів кулястість Землі у ІV ст. до н. е. інший грек – Арістотель. За доказ він приймав округлу тінь, яку кидає Земля на Місяць. Цю тінь люди бачать при місячних затемненнях. Ні циліндр, ні куб, ні будь-яка інша форма не дають круглої тіні. Арістотель спирався також на спостереження за горизонтом. Якби наша планета була пласкою, то при ясній погоді в підзорну трубу наше око бачило б далеко аж до краю. Наявність горизонту пояснюється вигином, кулястістю Землі.
Незаперечні ж докази геніального припущення греків були отримані через 2500 років космонавтами.
Географічна література і карти. Здобуті мандрівниками і мореплавцями відомості про раніше невідомі землі узагальнювали грецькі вчені-філософи. Вони написали чимало творів. Перші географічні праці створили Арістотель, Ератосфен, Страбон.
Ератосфен використав дані історії, астрономії, фізики і математики для виокремлення географії в самостійну науку. Він склав і найдавнішу карту, яка дійшла до нас (ІІІ ст. до н. е.). На ній учений зобразив відомі на той час частини Європи, Азії і Африки. Не випадково Ератосфена називають батьком географії, що свідчить про визнанням його заслуг у її розвитку.
У ІІ ст. Клавдій Птолемей склав більш сучасну карту. На ній відомий європейцям світ уже значно розширився. На карті було показано багато географічних об’єктів. Проте й вона була дуже приблизною. Незважаючи на такі “дрібниці”, картами і “Географією” у 8-ми книгах Птолемеякористувалися 14 століть! Праці грецьких учених свідчать про зародження географії як справжньої науки вже в античні часи. Проте вона була здебільшого описовою. А на перших картах була відображена лише незначна частина простору. Натомість понад ¾ земної поверхні залишалися невідомими.
Перший географічний документ
Таким документом вважають поему “Одіссея”. Її написав відомий поет Стародавньої Греції Гомер, як гадають, у ІХ ст. до н. е. Цей літературний твір містить географічні описи багатьох відомих на той час районів світу.
Географія середніх віків
Уявлення про світ у середні віки. У Середньовіччі (V–ХV ст.) науки занепали, що позначилося і на географії. Поширення релігії в Європі змусило людей забути про наукові досягнення грецьких учених. Натомість поширилися такі уявлення про Землю, які відображає малюнок із середньовічного літопису. Часто вони мали фантастичний характер і відображали релігійні уявлення. Так, у VІ ст. монах із Константинополя Козьма Індикоплов твердив, що Земля – плаский чотирикутник. На ньому стоїть гігантська гора, навколо якої ходить Сонце. Як не дивно, ця хибна точка зору проіснувала аж до ХVст. Це було величезним кроком назад у розвитку географії.
Разом з тим, купці, що багатіли від торгівлі заморським крамом, а також завойовники, які захоплювали нові землі, організовували все нові й нові подорожі. Вони були тогочасними географічними інформаторами, які задовольняли допитливість і практичні потреби.
Подорож Марко Поло. Першим європейцем, який здійснив подорож Південною Азією, був Марко Поло – син італійського купця з Венеції. Його батько вів торгівлю в Азії і неодноразово бував на таємничому Сході. Вирушаючи в 1271 р. до Китаю Поло-старший узяв із собою і 17-річного Марко. Більш як 3 роки через бурхливі річки, високі гори, великі пустелі діставалися купці-мандрівники до Китаю. Там їх прийняв хан. Щоб підтримувати відносини з Європою, він запросив кмітливого Марко Поло до себе на службу. Це дало можливість італійцю здійснити чимало мандрівок Китаєм. Служба Марко Поло в хана розтяглася на 15 років, а повернення додому – ще на 10! В Європу він повернувся морем уздовж берегів Азії. Маршрут його подорожі виглядав велетенською петлею, описаною довкола Південної Азії.
Повернувшись додому, мандрівник “подарував” Європі побачене у вигляді рукописної книжки “Про різноманіття світів”. В ній він відкрив європейцям справжнє обличчя далекого, досі небаченого азіатського Сходу. Марко Поло не був географом і навіть не здогадувався про існування цієї науки. Проте його повідомлення стали цінним джерелом знань. Навіть через 200 років географічні назви з його книжки наводилися на багатьох картах. “Книга” Марко Поло перекладена багатьма мовами і видається в різних країнах світу. Написана понад 700 років тому, вона й сьогодні привертає увагу читачів.
Подорож Ібн Баттути. Часто паломництва – подорожі до святих, визначених релігією, місць – перетворювалися на безцінні пізнавальні подорожі. З паломництва до мусульманських святинь Медини та Мекки, що у Саудівській Аравії, в 1325 р. почав свої мандри араб з Марокко Ібн Баттута. Він пройшов через усю Північну Африку, бував на Близькому Сход, морем плавав до Мозамбіка і Занзібару. Його шляхи сягали Поволжя і Середньої Азії. Згодом Ібн Баттута потрапив до Індії. Там він 7 років прожив у місті Делі і, як і Марко Поло, служив султану. Потім він подорожував Китаєм. Повертався додому мандрівник довгі роки через Південно-Східну Азію. Загалом подорож тривала 24 роки.
Цікаво, що арабський мандрівник бував і на землях України – у Криму. Ібн Баттута зупинявся в м. Керчі і фортеці Солхат (нині м. Старий Крим). Та найбільше його вразила Кафа (Феодосія). Численні кораблі заходили і виходили з порту. Вони везли зерно, полотно і хутра з Московії, невільників із Кавказу і Поволжя. Мандрівник, який бачив чимало портів, Кафу відніс до найзначніших в світі.
Свої спогади про подорожі Ібн Батути виклав на сторінках книжки “Подарунок допитливим про дивовижі міст і чудеса мандрів”. Опис Китаю підняв завісу загадковості, що приховувала від європейців життя народів на Сході.
Розвиток країнознавства. У середні віки географічні знання набували більш практичної спрямованості – країнознавчої. Цього вимагав розвиток торгівлі і мореплавства.
Праці тогочасних учених в описовій формі вміщували все: і фізико-географічні та біологічні, і релігійні та історичні, і культурні та економічні відомості про ту чи іншу країну. Країнознавство досягло великих успіхів. Книжки, де описувалися чужоземні краї, були дуже популярними. Пізніше від простого збору географічних фактів учені приступили до виявлення зв’язків між ними.
Карти Середньовіччя. Карти, що створювалися в Середновіччі в Європі, дослідники вважають дуже спрощеними і ненауковими. Вони складалися під сильним релігійним впливом і вражають своєю примітивністю. На деяких картах через Середземне море і Африку була прокладена навіть дорога до раю – Едему!
Натомість значно більших успіхів у складанні карт досягли араби. З VII ст. вони поширили свою владу на величезні території. Арабські купці знали Південну Азію, Східну Європу, перетинали Африку. Арабською мовою було перекладено твори стародавніх греків, зокрема Птолемея. Араби створили “Атлас мусульманського світу”, що вміщував 21 карту. Отже, в VІІ–ХІІ ст. центр географічних знань змістився з Європи до Азії. Араби зберегли ідеї античної географії для наступних поколінь та значно розширили відомості про Африку і Азію.
Сучасне бачення про походження Землі
Широкого визнання набули гіпотези, що базувалися на еволюції газово-пилової матерії. Перша спроба пояснити походження Сонячної системи була зроблена німецьким географом і філософом І. Кантом (1724—1804). В 1755 р. він видав книгу "Загальна природна історія і теорія неба", в якій виклав свої погляди на походження Всесвіту і планет Сонячної системи. На думку І. Канта, Всесвіт утворився з первинної розсіяної матерії, яка заповнювала світовий простір. Частки, з яких складалася матерія, були неоднакові щодо густини та сили тяжіння, вони були перемішані і утворили нерухомий хаос. Поступово сили взаємного притягання, що виникли між частинами, привели кам'яний хаос в рух. Результатом зіштовхування і злипання часток було утворення згустків, спочатку дрібних, потім крупніших. Зіштовхування згустків викликало її обертання. Зрештою з центрального згустку утворилося Сонце, а з великих бокових згущень, які притягнули до себе речовину екваторіальної туманності, — планети. Первинний стан планет і Сонця І. Кант вважав гарячим. З часом планети остигли, стали холодними. Те саме, на думку І. Канта, має статися в далекому майбутньому і з Сонцем.
В 1796 р. вийшла книга французького математика та астронома П. Лапласа "Виклад системи світу", в якій була опублікована його космогонічна гіпотеза. Вона виявилася багато в чому схожою з гіпотезою І. Канта, хоча П. Лаплас не знав про її існування. Він припускав, що колись існувала величезна гаряча розріджена туманність. По мірі її охолодження і стиснення в центрі утворилося згущене ядро — зародок нинішнього Сонця. Внаслідок його обертання навколо осі розвинулася відцентрова сила, яка відштовхнула в екваторіальній площині частину речовини від вісі обертання. Кількість газових кілець, що відділилася від центрального згустку матерії, відповідала числу планет Сонячної системи. Кільця були нестійкими. Речовина в них під впливом охолодження поступово згущувалася. Подібним же чином П. Лаплас пояснює і утворення супутників планет.
Гіпотези Канта і Лапласа стали свого роду революційним переворотом у поглядах людей на походження оточуючого їх світу. Ці гіпотези вперше дали наукове пояснення утворенню Сонячної системи з газово-пилової матерії і корінним чином змінили метафізичне уявлення щодо вічності і незмінності
Всесвіту, яке тоді існувало.
Але з точки зору сучасної науки
виявилося, що ці гіпотези мають серйозні
недоліки. Сучасна фізика не вважає
можливим тривале існування в
природі стійких газових кілець
І. Ньютон теоретично довів, що форма Землі відрізняється від. Його міркування зводилися до наступного. Якщо уявити собі два канали, що виходять з центру Землі до Північного полюса і до екватора, і припустити, що вода не переливається ні з екватора до полюса, ні назад, то, значить, обидва стовпа рідини врівноважені. Так як відцентрові сили, викликані обертанням Землі, трохи зменшують силу тяжіння в екваторіальному каналі, то, зробивши відповідний розрахунок, Ньютон прийшов до висновку, що екваторіальний радіус на 22 км більше полярного. Звідси випливав висновок: земна куля зовсім не куля, а еліпсоїд.
У 1916 р. з'явилася "гаряча" космогонічна гіпотеза англійського астронома Дж.-Х. Джинса. Згідно з нею, повз Сонце пройшла якась зірка. Внаслідок впливу її сили тяжіння із Сонця вирвався довгий струмінь (протуберанець) й утворив туманність з окремими згущеннями (вузлами) — протопланетами, що почали обертатися навколо Сонця. Згодом вони перейшли з газоподібного стану в рідкий, утворилася тверда кора. Припливна гіпотеза Дж.-Х. Джинса добре пояснювала особливості розподілу щільності гірських порід внутрішніх планет Сонячної системи, а тому стала на деякий час популярною в науці.
На основі нових досягнень фундаментальних наук, зокрема відкриття явищ природного радіоактивного розпаду (вперше це вдалося довести видатним французьким ученим М. Склодовській і П. Кюрі), були запропоновані нові гіпотези, які пояснювали утворення планет не з гарячої, а з холодної матерії. Оригінальною і відомою стала опублікована в 1943 р. праця "Метеоритна теорія походження Землі та планет", автором якої є О.Ю. Шмідт (1892—1956). Це була неординарна особа в науці. В двадцять п'ять років він уже працював приват-доцентом Київського університету, пізніше займав відповідальні пости в Наркомприроді, Наркомфіні, Наркомосвіті, був директором Держвидаву, головним редактором Великої Радянської Енциклопедії. Велику популярність принесли йому і полярні дослідження, челюскінська епопея, висадка на лід наукової станції "Північний полюс-1". Протягом всього свідомого життя вчений дуже захоплювався математикою.
О.Ю. Шмідт намагався математично обґрунтувати ідею про походження планет з холодної пилової й метеоритної матерії, яку захопило Сонце на одному з відрізків шляху по Галактиці. Такий підхід дозволив пояснити непропорційний розподіл мас і моменту кількості руху планет і Сонця. Речовина газово-пилової туманності під тиском сонячного вітру сортувалася ще в допланетну стадію: легкі елементи були відкинуті на край Сонячної системи, а ближче до Сонця утримувалися порівняно важкі елементи. Далі під впливом сил тяжіння куски матерії зіштовхувалися, злипались і планети росли. Проте сучасні дослідження довели неспроможність подібного механічного захвату туманності, до того ж відсутність пояснень щодо утворення самого Сонця не могли задовольнити науку.
У п'ятдесятих роках стала популярною гіпотеза харківського астронома В.Г. Фесенкова, який підійшов до вирішення проблеми з точки зору народження і еволюції зірок. Він вважав, що утворення туманності відбувалося за рахунок викиду речовини з нової або ж наднової зірки. У центрі туманності існував ущільнений згусток — первинне Сонце, навколо якого сформувалися неоднорідності — велетенські "нитки" і "волокнини", що в подальшому перетворилися на небесні тіла. Планети утворилися з тієї речовини газово-пилової туманності, яка знаходилася в екваторіальній площині Сонця. Ця туманність, що оточувала Протосонце, була сплюснута, ущільнення в ній відбувалися нерівномірно, бо рух часто був неправильний, вихороподібний. Орбіти згустків-планет із самого початку мало відрізнялися від кола і знаходилися в одній площині.
Багато вчених вважає, що протосонячна туманність, з якої сформувалися всі тіла Сонячної системи, існувала протягом тривалого часу у вигляді звичайної міжзоряної намагніченої хмари, що повільно оберталася. Можливо, поблизу від неї згодом утворилася масивна зірка. З часом смерть цієї зірки призвела до вибуху наднової. Потужні спалахи наднових зірок відбуваються у зв'язку з вигоранням в їх центрі ядерного палива. В ядрі такої зірки різко знижуються температура і тиск, внаслідок чого її поверхневі шари під впливом власної величезної ваги починають падати до центру зірки. Відбувається так зване явище колапсу, яке призводить до загибелі зірки.
Наявність магнітного поля в газовій хмарі, що обертається і стискується, відіграє важливу роль при колапсі хмари. В міру того, як обертання хмари прискорюється, магнітні силові лінії, що ведуть себе як пружинисті пластинки, закручуються. Магнітні натяги призводять до утворення ядра, яке повільно обертається, а речовина, що залишається на периферії, швидко крутиться навколо нього. Цей ефект дозволяє пояснити фактичний розподіл моменту кількості руху в Сонячній системі.
В стискуваній хмарі швидко розвивається щільне, непрозоре ядро з повільним осьовим рухом. Навколо нього продовжує обертатися газовий диск — протосонячна туманність. Газ містив багато частинок пилу. Тонкий диск з холодного пилу був такий же гравітаційно нестійкий, як і хмара холодного газу. Частинки пилу притягувалися більшими за масою згустками матерії, і вони виростали до розмірів астероїдів. Ці первинні утворення одержали назву планетезималей. Вони мали неоднакову масу і різні швидкості. Астероїди і ядра комет, можливо, і є тими залишками планетезималей, що заповнювали колись Сонячну систему.
Тим часом молоде Сонце, яке виникло на місці ядра, стало виділяти світло і енергію. Це вплинуло на властивості планет, які утворилися. Поблизу Сонця температура була високою, внаслідок чого речовини, що опинилися тут у стані льоду, швидко випаровувалися. В цих умовах змогли зберегтися тільки жаростійкі кам'янисті і металеві частинки. Тому внутрішні планети утворювалися переважно з матеріалу, який мав велику питому вагу. Вони порівняно невеликі за масою і через це не були здатні утримати помітну кількість водню і гелію. В зовнішніх областях Сонячної системи температура була достатньо низькою, і льодові речовини тут не розтанули. Внаслідок цього утворилися величезні планети, які були спроможні утримати водень і гелій. Хоча зовнішні планети Сонячної системи дуже масивні, але всі вони мають порівняно малу щільність.
Нині значного поширення набула гіпотеза так званої акумуляції небесних тіл. Вчені вважають, що планети утворилися внаслідок нагромадження багатьох тіл менших розмірів, які рухалися навколо Протосонця за орбітами, що лежали в середині плоского диска. Ця гіпотеза дозволяє пояснити напрями обертання планет по орбіті і навколо власної осі. В планетах, які утворилися з багатьох дрібних тіл, індивідуальні напрями обертань усереднювалися, в результаті їх вісь обертання виявлялася паралельною до вісі обертання Сонця. Виняток становлять Уран і Венера. Мабуть, перший утворився при зіткненні лише кількох, можливо навіть тільки двох великих тіл. Зворотній рух Венери вказує на те, що свого часу відбулося сильне сповільнення обертання планети припливними силами Сонця.
Сучасні уявлення про утворення Сонця і планет з газопилоподібної туманності є загальновизнаними. Вчені одержали нові вагомі докази еволюції Всесвіту. Великої популярності у світі набула теорія про "Великий вибух" — так коротко називають сукупність процесів, що відбувалися майже двадцять мільярдів років тому, на самому початку формування Всесвіту. Гадають, що колись вся космічна матерія була зосереджена в порівняно невеликому за розмірами згустку, який являв собою дуже гарячу (мільярди градусів) надщільну речовину. Внаслідок надпотужного вибуху матерія розлетілася в різні боки космічного простору, щільність стала падати, а температура знижуватися. Ця гіпотеза була підтверджена відкриттям у 1964 р. американськими дослідниками А. Пензіасом і Р. Вільсоном теплового фонового випромінювання Всесвіту. Випромінювання названо реліктовим, бо воно є залишком тепла від тієї первісної гарячої матерії. "Розбігання" галактик, яке є наслідком Великого вибуху, продовжується і донині: такий висновок підкріплюється спостереженнями Е. Хаббла, який виявив зміщення ліній спектра галактик у бік довгохвильового червоного кінця. Визнано, що таке зміщення відображає фактичні особливості руху галактик, неперервне зростання відстаней між ними. Це означає, що галактики віддаляються від нас (й одна від одної) в усі боки й тим швидше, чим далі вони від нас. Цей процес охоплює всю спостережувану частину Всесвіту, а можливо і весь Всесвіт.
Таким чином, в міру вдосконалення методів дослідження Всесвіту і нагромадження нових даних про будову різних небесних тіл вчені все глибше проникають у таємниці їх походження. Створення єдиної теорії розвитку Землі та інших планет Сонячної системи — одна з найскладніших проблем сучасної науки.
Література
- Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
- Даркевич В. П. «Произведения западного художественного ремесла в Восточной европе (10-14 века)», М, 1966
- «Труды отдела Востока Ермитажа», т 3, Л, 1940
- «Книга Марко Поло», М, 1955
- История средних веков. М., 2003
- Уявлення сучасної науки і релігії про походження свідомості
- Уяўленне і індывідуальная творчасць
- Үйсін ескерткіштерінің ерекшеліктері
- Үй тапсырмасы
- Үкімет еңбек рыногын тұрақтандыру мақсатында ілкімді шараларды қолға алды
- Үкіметтік емес ұйымдардың халықаралық құқықтық мәртебесі
- Үлестірмелі материалдармен жұмыс түрлері
- Ушинский о целях образования и воспитания
- Ущемление грыжи
- Ущерб и возмещение
- Ущерб от загрязнения окружающей среды
- Ущерб от монополии: понятие, значение и исчисление
- Ущерб, причиняемый сельскому хозяйству водной эрозией
- Уыт өндірісі
