МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

    УЖГОРОДСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  
 
 

   РЕФЕРАТ

   на  тему

   “Іван Франко –

   видатний  діяч української  культури”

                                                   Виконала:

                                                   студентка ІІ курсу, ІІ групи

                                                   фізичного факультету

                                                   Костьо Ю. І. 
 
 
 
 
 

    Ужгород 2011р.

   ПЛАН

   Вступ………………………………………………………………………..…….3

1. Іван Франко – як громадянин, людина і творець………...……4

2. Початок громадської  діяльності Франка через співпрацю у журналі "Друг"……………………………………………………….……7
3. Нові видання Франка: "Громадський друг", "Дзвін", "Молот" – як заклик до активного громадського життя…………………………..9
4. Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-науковий вісник" та роль у ньому Франка………………………….….12
5. Франко як перекладач…………………………………………17
6. Давні писемні пам’ятки в науково-дослідницькій та художній практиці Івана Франка……………………………..…………………….19

   Висновки………………………………………………………………………..22

   Список  літератури……………………………..………………………………23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ

   Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну  в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації.

   Розпадаючись  на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував  у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера.

   Можливо, саме цій різноманітності сфер, в  яких проявлявся талант Франка, він  зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Іван  Франко – як громадянин, людина і творець

   Іван  Якович Франко — письменник (поет, прозаїк, драматург, літературний критик, перекладач, видавець), публіцист, учитель молодих письменників і, звичайно, революціонер-демократ, один із засновників соціалістичного руху в Галичині (про те, що на порозі ХХ століття він не тільки пориває із соціалізмом, але й ґрунтовно розкритиковує соціалістичні ідеї про диктатуру пролетаріату, про однопартійну владу, про критику К. Маркса, звичайно, замовчувалося і замовчується досі). Ці хрестоматійні істини відомі вже навіть учням середньої школи.

   “Лиш  боротись — значить жить”, — ці Франкові слова якнайкраще характеризують його життєве кредо. Та ще “на шляху поступу ми лиш каменярі”, та ще “ми ступаєм до бою нового”, та ще, звичайно, “не пора москалеві, ляхові служить.., нам пора для України жить”. Таким знають його ті, хто хоч щось про нього знає. Він, справді, був таким: борцем за національну і соціальну справедливість, каменярем “на шляху поступу”, його справедливо називали в Галичині Вчителем народу. Він, справді, був людиною великою розумом, титанічною працею, безмежною любов’ю до українського народу і вірою в те, що той народ невдовзі займе належне йому місце “у народів вольних колі”. Але ж попри все це він же був людиною, людиною серед людей, людиною з певним характером, звичками, захопленнями, людиною, яка мусила заробляти на хліб насущний для своєї сім’ї… Він був людиною.

   “Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно  зачерчена борода. Рудувате волосся  непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно  одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить”, — так описав його М. Коцюбинський у рефераті, прочитаному 1908 року в чернігівській “Просвіті”. Майже таким бачимо його й на портреті роботи Івана Труша: рудувате волосся, рудувате обличчя (мав рудуваті плями і на руках), спокійний погляд трохи хворовитих очей, вишита сорочка. Щоб якось згладити рудуватість Франка, Трушеві довелося навіть тло зробити з рудуватими плямами. “Сильний мужчина” — то тільки на перший погляд, бо насправді був хворовитим. Про це сам писав: “Мій батько … віддав мене, слабовиту й до селянської праці нездатну дитину, до школи”. Зір мав теж слабкий: характерне обрамлення очей майже на всіх портретах — доказ цього, особливо у старшому й похилому віці (збереглося кілька десятків світлин і прижиттєвих портретів). Через хворобу очей у 1879 році був звільнений від військової служби (крім політичної неблагонадійності). Усі, хто в спогадах описує зовнішність Франка, неодмінно говорять про скромний одяг і незмінну вишиту сорочку, хоча на деяких фото він у “панській сорочці з краваткою”.

   Маломовний, навіть мовчазний у побуті, він, “коли заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, як у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об камінь і сипле іскри” (М. Коцюбинський).

   Те  вміння зачаровувати словом, мов магнітом, притягало до нього галицьку молодь, він завжди був душею товариства, навіть молодші викладачі Дрогобицької гімназії брали його на “відпочинкові  прогулянки” за місто, до лісу, на річку, не звертаючи уваги на деяку “невихованість”, мужикуватість молодого Франка (невихованістю вважали в ньому недотримання офіційного вонтону, на що галицька інтелігенція дуже звертала увагу). К. Попович згадує, що він не любив “… стрічатись з якимись гостями … , перед якими, як він казав, “не хоче парадувати”, Франко, незважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні правила товариської пристойності, схоплював свій крислатий капелюх і … пішки стрибав до Львова … , зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка…” Справді, він не завжди рахувався з тодішніми нормами поведінки, моралізаторством, особливо тоді, коли вважав їх витвором гнилого міщанства. Міг без попереднього повідомлення прийти в гості, міг відвідати одиноку сільську вчительку (Климентину Попович), про яку потім у селі могли бозна-що говорити, міг разом із дружиною ловити руками рибу, а потім через ціле містечко йти напівмокрим і босим (це шокувало навіть добрих знайомих). І попри все це був у центрі уваги майже всякого товариства, хоч не був поступливим, податливим. Якраз майже навпаки: часто був майже безкомпромісним, особливо коли йшлося про громадські справи, літературу, політику. Це було в нього змалку й залишилося на все життя. Конфліктів не уникав. Так, ще в гімназіяльній письмовій роботі заперечив слова А. Міцкевича про те, що “важче добре прожити день, ніж написати книгу”. Мав неприємності, був оскаржений перед директором за “профонування до Міцкевича”, багато років по тому напише статтю про Міцкевича “Поет зради”, за що буде виключений із польських часописів, де мав єдиний вагомий заробіток, хоч називав ці роки праці в “Кур’єрі Львівськім” “десятилітньою панщиною”.

   Часом такі конфлікти приводили до розриву  з людьми, з якими письменник мав  тісні зв’язки впродовж десятиліть: різко розірвав із М. Драгомановим за його космополітизм і негативне ставлення до українського визвольного руху, через Драгоманова стався розрив і з М. Павликом; дійшло до різкої суперечки із В. Щуратом, який похвалив Франка за модерні поезії збірки “Зів’яле листя”, вживши європейську назву модерної лірики — декадентство, за те слово поет вибухнув знаменитим віршем-відповіддю “Декадент”; в останні роки життя “чорна кішка перебігла дорогу” між ним і Б. Лепким.

   Та  попри цю “колючість” його дуже любили, можливо, якраз вона і нестандартність притягала до нього молодь, якій завжди властиво заперечувати усталені істини. Особливо ж подобався він жіноцтву, якому набридли “крохмалені ковніри” галицьких вихованих панків. Скільки їх, емансипованих галичанок, закохувалось у того “рижуватого” невисокого мужчину. “Душу мою він полонив своєю поемою (“Мойсей”)”, — писав М. Коцюбинський.

   “Викормлений  мужицьким хлібом”, Франко був надзвичайно  працьовитий: п’ятдесятитомне видання  творів аж ніяк не охоплює всієї  його спадщини. І він сам, і мемуаристи згадують, що читав і писав до першої чи другої години ночі, рано вставав, знову “запрягаючись” до праці. Хоча полем основної його праці була література, не менше політика, а основним заробітком — журналістська та видавнича діяльність. Після відвідин Франка в Криворівні Леся Українка довго плакала: письменник тоді не творив, як сподівалася Леся Українка, а “правив коректуру” до газети. Не могла ж вона знати, що творитиме він тоді, коли “ніч темна людей всіх потомлених скрила”. Для праці на літературній ниві потрібна була книжка, хоча для Франка книжка була не просто потребою, — вона була одним із захоплень, якому не зраджував аж до смерті. Ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії зібрав чималу бібліотеку, а в зрілому віці мав чи не найкращу власну бібліотеку у Львові.

   Він умів зачаровувати словом, але і  слово зачаровувало його: переглядав бібліотеки всіх своїх знайомих, розшукував стародруки у старих церковних книгозбірнях. Пригадують такий, майже анекдотичний, випадок із його життя: в день одруження, уже перед самим виходом до церкви, виявилося — немає молодого! Його знайшли — в бібліотеці, у позиченому фраці, зі шлюбним букетом на лівім боці він переписував якусь цитату із цікавої книжки.

   Був людиною свого часу, випереджаючи його на століття, був європейцем і галичанином, був учителем народу. І, найперше, — був людиною. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2. Початок громадської  діяльності Франка

   через співпрацю у журналі "Друг" 

   "Революційно-демократична  українська періодика постала  не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.

   Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар").  В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".

   Іван  Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко  зростає. Відповідно вплив завзятого  москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої... За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

   1876 рік - це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його  від москвофільської ідеології.  Сам Франко, пояснюючи це явище,  віддавав належне впливам Чернишевського  та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної ролі Франка у "Друзі" як "Мойсея" від самого початку, у перші роки після реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста належало Павликові.

   За  свої неповні два роки видання  оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув  назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Але, відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та новітній літературі, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, від чого вже в середині 1876 "другівців" почали застерігати народовці. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової "ідеологічної чуми", і однією з жертв цього переслідування судилося стати журналові "Друг".

   Нападками на "Друг" з боку москвофільської  преси почався скрутний період в  історії журналу. "Академический  кружок", що мав мало спільного  з новою інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Після цього на засіданні "Академического кружка" москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея, ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового видання.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   3. Нові видання Франка: "Громадський друг", "Дзвін",

   "Молот"  – як заклик  до активного громадського  життя 

   22-річний  Іван Франко повернувся з в'язниці 5 березня 1878 року. Новий журнал, кошти  на видання якого були частково  виділені Драгомановим, називався  "Громадський друг", і редакція його складалася з самих Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редаґування та кориґування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама для спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3 4 і так далі... ". Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо "Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося з програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик відбув в еміграцію до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

   Якщо  в "Друзі" Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та національної еліти, то тепер він з головою занурився у пафос революційної боротьби. Цитуючи його ж власний вислів - "Екстреми ся стрічають" - слід зазначити, що соціалістична лихоманка була нічим не кориснішою за трясовину мовно-правописних дискусії, що затягувала галицьку пресу до 1876 року. "І справді те, - пише Франко, - що в нас тоді привикли були звати "драгоманівщиною", був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів - філософічних, політичних чи соціальних - а радше отой моральний імпульс, оте "обличення" духовного єства галицького рутенства, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати нових доріг у житті, працювати над собою". Соціалізм був водночас релігією, світоглядом і ідеологією, що підкорювала людей, спонукаючи їх вести самим їм до кінця не зрозумілу боротьбу. Це стає видно, якщо дещо під іншим кутом зору розглянути той самий вірш "Каменярі". "Моя стріча з Олексою" - нарис Франка, що показує, наскільки дитинним може бути талановитий письменник, намагаючись протягти ідеологію в художню творчість. Ідея оновлення інтелігенції за рахунок осягнення нових ідей, національної консолідації, усвідомлення своєї ролі поступається місцем незрозумілому концепту "революційної інтелігенції".

   Одним з найвизначніших опублікованих  в "Громадському друзі" публіцистичних творів була стаття "Критичні письма о галицькій інтелігенції" Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його словами, "клерикально-общеруський та ліберально-народовий". Обидві партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй "лібералізм, або радше буржуазні інстинкти". Зародження цього галицького лібералізму, галицької буржуазної інтелігенції відбулося у 1848 році, під час економічного та політичного перевороту. "В перевороті 1848 року треба шукати джерела нашого лібералізму". Франко таврує буржуазію абсолютно без огляду на те, що саме вона допомогла зберегти та частково відродити українську культуру, і саме буржуазна та клерикальна інтелігенція створила всі передумови для виникнення цієї, нової генерації, що так відчайдушно вдарилася в марксизм. "Галицька буржуазія в особі двох її партій за своєю соціальною природою та класовими тенденціями була таким же зав'язком буржуазії на образ і подобу західноєвропейську, " - заявляє Франко, і зазначає до того, що єдиною своєрідністю буржуазної інтелігенції Галичини, обумовленою своєрідністю самої революції 1848 року в Австрії, яка "радше виглядала на пародію на революцію, аніж на саму революцію", було те, що вона виявилася ще більш нерішучою, консервативною, компромісною та дрібноегоїстичною, ніє західноєвропейська буржуазна інтелігенції. "Наша інтелігенція, на своє нещастя, вчепилася іменно за національне питання, а питання економічні, викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх на користь собі, а не народові". Внаслідок прагнення до "самостійності" народовців та "воссоединения" москвофілів - вузький діапазон діяльності інтелігенції, повна її відірваність від живої дійсності, від потреб народу, мізерні культурні результати, отже фактично - відсутність головних функцій, властивих справжній інтелігенції. "Чи одна партія має верх, чи друга - для народу користь ніяка, " - підсумовує Франко.

   Духом розвінчування та викриття обох крил галицької інтелігенції просякнуті і художні твори, розміщені в "Громадському друзі", "Дзвоні" та "Молоті". Натомість "Громадський друг" пропонував наступні зайняття для інтелігенції нового зразка: пильне вивчення соціально-економічного життя народу і піднесення його свідомості шляхом пропаганди європейської науки, в поняття якої вкладалися наукова критика капіталістичного ладу та пропаганда соціалізму.

   Програма  діяльності інтелігенції серед народу виступала в журналі не дуже чітко і не зовсім виразно, зводилася до просвіти і науки (дивним чином повертаючи до народницьких гасел), журнал не вказував жодних конкретних шляхів роботи передової інтелігенції серед трудящих. "Громадський друг" дав ідеал інтелігента-борця, сповненого віри в майбутній соціалістичний лад і безмежної відданості народові і ідеї.

   Чи  є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися пропагувати  в Галичині завчасно, а надто необачним  було говорити про нього як про  річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива провінція, весь "робучий клас" якої вичерпувався кількома тисячами ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко в своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ "доброго цісаря", не мала жодних передумов до укорінення та зростання соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе як націю, тим більше - зрозуміти свою спорідненість з підросійськими українцями, а підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на боротьбу... На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким прихильником, то вихваляючи росіян як "волю, що йде зі Сходу", то стаючи на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи у окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   4. Видання Франком  журналу "Житє  і слово". "Літературно-науковий  вісник" та роль  у ньому Франка.  

   Іван  Франко ніколи не був тільки політиком  або тільки марксистом, як не був  він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури, гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності, пам'ятаючи, що видання "Дрібної бібліотеки" мало набагато більший практичний результат в плані впливу на галицьке суспільство, аніж будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів. Половину місця в часописі відводилося белетристиці, оригінальній і перекладній, критичним статтям та історико-літературним матеріалам. Другу половину журналу Франко думав надати фольклорному матеріалові: статтям з теорії фольклору, зразкам народної творчості. Проектувалося розповсюдження журналу також у Великій Україні.

   У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну фінансову  скруту, "Житє і слово" виходило регулярно. Наклад його був невеликий - в середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних дописувачів, здебільшого у Східній Україні.

   Франко  настільки захопився розміщенням  в журналі найцінніших, як на його думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично нейтральний, "Житє і слово" було схвально оцінене у галицькій пресі, а також і за кордоном.

   У 1895 році загальнокультурне та літературне  спрямування вже не влаштовувало Франка. До того ж із зникненням восени цього року "Хлібороба" та "Народу" у радикальній пресі виникла порожнеча, яку міг заповнити журнал з великою кількістю актуальної публіцистики, гострих, злободенних матеріалів. "Житє і слово" з "вісника літератури, історії і фольклору" перетворюється на "вісник літератури, політики і науки". Франко повертається на звичну царину політичної конфронтації, і вже в 5-му номері "Житя і слова" за 1895 рік - першому "реформованому" випуску - нападає із критичною статтею на Юліана Бачинського за його твір "Ukraina irredenta". Бачинський будує свою оригінальну теорію, систему поглядів на минуле і майбутнє України, і робить висновок щодо необхідності введення України в європейський, а ніяк не в російський контекст. У своїй статті, що звалася так само, як і брошура Бачинського, Франко висловлює настільки несподівано промосковські настрої, що перекреслює усе видиме замирення з народовцями. Українофільська теорія Бачинського зазнає жорстокої критики, і цього, а також слів "Ми всі русофіли... " тощо, народовці Франкові не вибачили.

   Протягом  першої половини 1896 року "Житє і слово" не видавалося, а в липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно політичне видання, що збагатилося рубриками "Статті про справи політичні", "Вісті з Росії", "Політична хроніка", "Наша белетристика". Перший номер 1896 року відкривався статтею Франка "І ми в Європі", що була протестом проти утисків закарпатських русинів з боку угорських націоналістів. Стаття викликала пильну увагу до Франка австро-угорської адміністрації. У подальших номерах Франко відновлює публіцистичні напади на діячів "нової ери". Нарешті, стаття "Робітницький і революційний рух в Росії" та остання в 1896 році - "З кінцем року" - показували повернення до Франка соціал-революційних радикальних настроїв. На цей раз Франко висловлює заздрість щодо революційних подій у Російській імперії та жаль, що багато українських революціонерів вливаються в російський визвольний рух... Усе це дискредитувало Франка серед народовців, а також його однодумців у Великій Україні. Леся Українка відповідає на сторінках "Житя і слова" статтею "Не так вороги, як добрії люди"; Франко охоче іде на полеміку (ще один "сумнівний" для радянської критики момент з біографії Франка). Починається також конфронтація з "Ділом", підтверджена в наступному році статтею "Кілька афоризмів в альбом "Діла"". "Житє і слово" публікує некролог Франка "На смерть Куліша", що є скоріше публіцистичною статтею, в якій небіжчик висвітлюється мало не як творець українського "реакційного лібералізму".