Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Іван Степанович Мазепа

План стор.

Вступ........…………………………………………………………………………3

Хто такий Мазепа?.....………………...…………………………………...5
Коли та за яких обставин І. Мазепа був обраний гетьманом та його політика …………………………….……………………...……….…..….7
Меценатство Мазепи……..……………………………….……..……….10
Відносини Мазепи з Росією та Швецією……………………………….12
Чи можна вважати повстання на чолі з І. Мазепою «зрадою» та одноосібною акцією гетьмана?.................................................................15

Висновки ……………………………………………………….…….…...…….17

Список використаної літератури……………………………...….…………18

Вступ

300 років минуло відтоді, як жив і діяв Іван Степанович Мазепа, гетьман України в 1687—1709 роках. За цей довгий час — цілих три століття, — що відділяє нас від тієї давньої доби, не вщухли пристрасті навколо його постаті, вчинків і долі. Сперечаються не лише фахові історики, а й пересічні громадяни.

Це зрозуміло, бо будь-які міркування з приводу Івана Мазепи змушують нас щоразу відповідати на два дуже давніх запитання:

- чи варта Україна боротьби за її свободу? і

- що ж самі українці готові за це віддати?

Кожен із нас час від часу постає перед життєво важливим вибором. Простіше, якщо цей вибір стосується лише наших особистих обставин: набагато складніше, коли від нашого вибору залежить життя інших людей: найскладніше — коли це вибір долі цілої країни. Перед гетьманом Іваном Мазепою постала необхідність зробити саме такий — найскладніший і найважливіший — вибір, який став для нього вирішальним. Він обрав те рішення, яке було найбільш незручним для багатьох його підлеглих і найбільш бажаним для багатьох соратників, і це рішення на віки вписало його ім'я в історію України: він обрав свободу для своєї Вітчизни.

Витягуючи Україну з тієї Руїни, в якій вона опинилася після смерті попереднього Великого Гетьмана — Богдана Хмельницького, Мазепа у кожну царину життя України зробив свій вагомий внесок: він сприяв освіті, він будував церкви й величні храми, він писав вірші й пісні, він підтримував нові генерації розумних і талановитих, він захищав свою країну зі зброєю в руках. Його поважали всі, з ким він мав справу, — російський цар, польський і шведський королі, іноземні дипломати й мандрівники. Він дійсно був непересічною особистістю.

Його значення для історії України полягає в тому, що він спробував вирвати країну з-під усе потужнішого панування Московської держави, яка саме ставала Російською імперією — з відповідними зазіханнями, планами, війнами; він спостерігав початок того процесу, який потім тривав протягом трьохсот літ і який забрав мільйони українських життів, перемолотих для реалізації глобальних амбіцій чужої країни

Насправді ми не знаємо до кінця, що саме відчував і що планував зробити надалі Іван Мазепа, яким він бачив подальше майбутнє України, з якими думками він пішов із життя. Але з відстані 300 років ми можемо гідно оцінити його відповідальність — у той переломний історичний момент, коли він зробив свою Спробу. Якби вона вдалася, то історія пішла б іншим шляхом. Ця спроба здобути волю виявилася невдалою, але ж хіба лише переможці заслуговують на повагу і пам'ять? Ім'я Мазепи так довго піддавалося нарузі й зневазі, анафемі... «Іуда», «зрадник» — втовкмачували українцям цілих три століття... Але від моменту його смерті завжди жило і ніколи не зникало й інше слово — «мазепинці». Воно було зневажливим прізвиськом усіх тих, хто не дав Івану Мазепі зникнути в небутті, котрі й далі несли його мрію про свободу для українського народу.

Хто такий Іван Мазепа?

Іван Степанович Мазепа-Колединський — представник відомого козацько-шляхетського роду України, видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — початку XVIII ст., полководець, дипломат, меценат; гетьман України (1687-1709 рр.).

І. Мазепа був єдиним українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (всього — 8081 день). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

І. Мазепа народився 20 березня 1639 року. Традиційно місцем народження майбутнього гетьмана вважався хутір Кам’янець (пізніше село Мазепинці) на Київщині, але найвірогідніше, він народився в Білій Церкві, що була укріпленою фортецею і де, очевидно, довгий час проживала родина Мазеп.

Рід Мазеп, як традиційно вважається, належав до герба «Курч». До цього герба належало кілька литовсько-польських родин, зокрема рід князів Курцевичів, нащадків Великого князя Литовського Гедиміна. З цього часто робиться висновок про князівське походження родини Мазеп. На користь цього твердження вказує й друга частина прізвища — «Колединський/Колодинський», яке, імовірно, походить від назви князівства Колединського/Колодинського на Волині.

Одна з відмін герба «Курч» у литовсько-польській геральдиці називається «Мазепа» (Магера). Існує припущення, що зображення гетьманського герба має більш давнє походження й пов'язано з зображенням бортних знаків, зокрема знака «Росомака». Використання цього знака також могло підтверджувати високе князівське походження його власників.

Юний Іван Мазепа, як і більшість представників козацької старшини, навчався в Києво-Могилянському колегіумі (1646—1656 рр.), де його вчителями були відомий церковний та літературний діяч Лазар Баранович (протягом 1650—1657 рр. — ректор Києво-Могилянського колегіуму, а також один з найвідоміших викладачів свого часу — Іоаникій Галятовський, автор взірцевих проповідей «Ключ розуміння». У січні 1649 р. І. Мазепа був серед тих спудеїв, які вітали Б. Хмельницького, що урочисто в'їжджав до Києва після перших перемог над поляками. Коли Іван закінчив навчання (1656 р), батько допоміг йому стати на службу до польського короля Яна Казимира. Виявивши спритність та неабиякі здібності, І. Мазепа привернув увагу короля, який відправив його до Європи. Протягом 1657-1659 рр. І. Мазепа відвідав Францію, Голландію, Німеччину, Італію, де вивчав артилерійську та інженерну справи, вдосконалював знання іноземних мов, зокрема латини. Є згадки про навчання І. Мазепи в єзуїтському колегіумі та припущення щодо його навчання у Краківській академії.

Початок кар'єри майбутнього гетьмана був пов'язаний з доленосними подіями в історії України. З одного боку, 10 червня 1659 р. король Ян Казимир після тривалих дискусій та переговорів склав присягу про дотримання умов Гадяцької угоди. Батько Івана — Степан Мазепа, користуючись нагодою, добився підтвердження за ним, його дружиною та нащадками прав на село Мазепинці (1659 р.), про що свідчить королівський привілей. З іншого боку, кінець літа — початок осені 1659 р. ознаменувався переможною Конотопською битвою, яка водночас стала передоднем падіння гетьмана Івана Виговського. У країні почалися повстання невдоволених умовами Гадяцької угоди, на українську територію з метою винищення прибічників гетьмана І. Виговського увійшло військо московського князя Юрія Баратинського, було вбито Юрія Немирича сам гетьман І. Виговський був змушений рятуватися втечею до Польщі.

Очевидно, рятуючи Івана Мазепу від можливих репресій з боку промосковських налаштованих бунтівників, родина наполягла на тому, що йому краще залишитися на території Корони Польської під королівським захистом, ніж повернутися в Україну Батько Івана, використавши свої зв'язки, звернувся до короля з проханням взяти сина під особистий нагляд, і юнак опинився серед королівського почту, але довіреною особою короля став лише завдяки власним здібностям, мужності, сміливості та відданості, виявленим під час виконання різноманітних доручень.

Коли та за яких обставин І. Мазепа був обраний гетьманом та його діяльність

Внаслідок підписання умов «Вічного миру» 1686 р. між Річчю Посполитою та Московщиною остання вступила до анти-турецької коаліції — «Священної Ліги». 10-та стаття «Вічного миру» оголосила Бахчисарайський мирний договір 1681 р. з Туреччиною та Кримським ханством розірваним і встановила оборонний та наступальний союз Московського царства і Речі Посполитої проти південного супротивника. Тоді ж був намічений спільний українсько-московський похід на Крим, який мав відбутися 1687 р. На чолі московського війська стояв князь В. Голіцин. Українське військо очолив гетьман І. Самойлович, який був незадоволений ідеєю походу. За збігом різноманітних обставин похід виявився невдалим. Війська опинилися в дуже скрутному становищі. До того ж виявилося, що частина старшини незадоволена політикою І. Самойловича. Ситуацією, що склалася, скористався В. Голіцин. Підтримавши старшинську змову проти гетьмана, він одним ударом позбувся небажаного союзника, знайшов винного в організації невдалого походу і підтримав обрання гетьманом людини, якій він довіряв.

Після арешту І. Самойловича й усунення найбільш небезпечних осіб з його оточення на нараді у В. Голіцина були обговорені майбутні «Коломацькі статті» — правова основа українсько-московських відносин протягом наступного гетьманства, а 25 липня 1687 р. на військовій раді біля р. Коло-мак новим гетьманом України був обраний Іван Степанович Мазепа. Його кандидатура не була єдиною (іншими претендентами були генеральний обозний В. Дунін-Борковський, полковий обозний Полтавського полку П. Левенець, канівський полковник Я. Лизогуб, але на той час вона була прийнятна і для козацької старшини, і для царського уряд.

Своє гетьманування Мазепа розпочав з укладання «Коломацьких статей».
«Коломацькі статті» 1687 р. являли собою українсько-московський договір, який укладався між козацькою старшиною на чолі з новообраним гетьманом І. Мазепою та московськими царями Іваном і Петром і їхньою регентшею царівною Софією. Договір містив 22 статті. У своїй основі «Коломацькі статті» мали українсько-московські договори 1669 та 1672 рр., підписані при обранні гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Користуючись військово-політичною перевагою московського уряду, а також слабкістю української старшини, розбіжностями її політичних уподобань, загальним соціально-політичним напруженням, російська сторона домоглася введення в текст договору нових статей, які суттєво обмежували державні права України-Гетьманщини і забезпечували інтереси Московщини.

«Коломацькі статті» декларативно підтверджували традиційні козацькі права і вольності, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Водночас договір містив низку статей, які забороняли гетьману без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшині — скидати та обирати нового гетьмана; примушували козацьку старшину наглядати за діями гетьмана та своєчасно доносити на нього царському урядові; обмежували права гетьмана розпоряджатися землями, що належали Війську Запорізькому; забороняли гетьманському урядові мати дипломатичні зносини з сусідніми державами; примушували всіляко сприяти міжетнічним шлюбам та іншим формам єднання населення обох країн, а також забороняли будь-кому говорити про те, що «Малороссийской край Гетманского регименту», бо він є «Их царского пресветлаго величества самодержавной держави». Таким чином, вперше в історії українсько-московських взаємин текст статей, що підписував гетьман, заперечував державний характер гетьманської влади та української державності взагалі. Лише власний авторитет гетьмана І. Мазепи та його дипломатичний і політичний досвід дозволяли нейтралізувати наслідки цих статей для України і протягом 21 року забезпечувати її нормальне державне існування, допоки процес поглинання України Московщиною не набув загрозливих форм і не призвів до повстання І. Мазепи.

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як із царівною Софією та фактичним керівником московського уряду князем В. Голіциним, так і з їхнім наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту в Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану в «Коломацьких статтях», гетьман мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема Веттінів у Польщі, Гіреїв у Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів гетьман побудував фортеці на півдні України — Новобогородицьку та Новосергіївську на р. Самарі.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, І. Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Дуніну-Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. У той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, у яких регулюються питання оподаткування та відробітку (панщини).

Вихований у принципах меркантилізму, І. Мазепа усякими способами сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву й торгівлі.

Наприкінці свого гетьманування, зокрема протягом 1708^_1709 рр., гетьман висунув ідею створення антимосковської коаліції та намагався втілити її в життя. До складу коаліції мала увійти низка південно- та східноєвропейських держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Калмицька Орда, Башкирія, донські козаки, кубанські черкеси, казанські татари тощо. Це був епохальний план, гідний великого політика, дипломата й державного діяча, метою якого було створення перешкоди на шляху просування російського імперіалізму.

Меценатство І.Мазепи

Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, І. Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, заснована ще на початку XVII ст. братська, школа стараннями митрополита П. Могили перетворилася на колегіум, а згодом на академію. Заходами І. Мазепи вона отримала підтвердження статусу вищого навчального закладу, а також новий корпус. Не дивно, що Києво-Могилянську академію іноді ще називали «Могило-Мазепинською». За часів І. Мазепи академія стала духовним центром усієї України. Однак гетьман дбав і про інші навчальні заклади, зокрема про Чернігівський колегіум, який також був розбудований коштом гетьмана, а його бібліотека, як і Києво-Могилянської академії, була збагачена найновішими на той час виданнями й рідкісними рукописами. Є також згадка про те, що гетьман долучився до заснування в 1689 р. «латинської школи» в Харкові та її філії у Новгороді-Сіверському, що згодом перетворилася на самостійний колегіум.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української та перекладної літератури, зокрема творів Афанасія Зарудного, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших. Крім того, завдяки сприятливій внутрішній ситуації в країні поширювалися твори з філософії і теології, розвивалися суспільні та природничі науки.

Опосередковано діяльність І. Мазепи відбилася й на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало підставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Україні кінця XVII — початку XVIII ст. унікального стилю — «козацько-мазепинського бароко».

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кількість церковних споруд (за останніми підрахунками понад 43) Найвідомішими з них були будівлі в таких монастирях, як Києво-Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Михайлівський Золотоверхий, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупницький, Глухівський Вознесенський, Домницький, Макошинський, кафедральні собори в Києві, Переяславі та Чернігові, церкви в Батурині, у Діггярівці та інших місцях

Крім будівництва нових або перебудови старовинних храмів княжої доби, гетьман робив до них коштовні подарунки. Серед них ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони, срібні домовини для святих мощей, богослужебні книги, оправлені та оздоблені золотом, сріблом, коштовним камінням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опікувався станом православної церкви за межами України. Серед подарунків, зроблених Мазепою іноземним православним патріархатам, найбільш відомим є срібний антимінс, що зберігається у вівтарі грецького православного собору Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі й використовується лише в особливо урочистих випадках. Іншим відомим дарунком було Євангеліє, виконане коштом Мазепи в Алепо в 1708 р. для богослужебного вжитку православних сирійців. Крім цих подарунків, гетьман виділяв певні кошти на милостині та допомогу православним християнам за межами України

У цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування на меценатські цілі гетьман витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

Відносини Мазепи з Росією та Швецією

Що стало приводом до розриву між українським гетьманом та московським царем? Яким чином відбувся перехід І. Мазепи на бік Карла XII і як про це дізнався Петро І?

В історичній літературі, присвяченій подіям 1707^-1708 рр, загальновідомою є відповідь Петра І на прохання І. Мазепи надати йому хоча б 10 тисяч війська для захисту на випадок, якщо Карл XII піде на Україну. Цар тоді відповів, що не може дати й 10 чоловік, і це не лише образило гетьмана, але й дало йому формальну підставу вважати таку відповідь порушенням зобов'язань сюзерена (царя) щодо до свого васала (гетьмана) і фактично розв'язало останньому руки. Саме після наради у Жовкві (жовтень 1707 р), де сталася ця подія, І. Мазепа активізував свої контакти з С. Лещинським та Карлом XII. Крім цього загальновідомого факту, ще існував лист Петра І до І. Мазепи, зміст якого підтверджує позицію царя і не залишає гетьману й Україні жодного шансу уникнути військових дій на своїй території, а також інших наслідків війни. Петро І цілком свідомо й рішуче був налаштований на те, щоб використати Україну як розмінну карту в його власній грі. Цар вважав, що в разі приходу шведів в Україну гетьманові з військом слід чинити на власний розсуд та оборонятися самостійно. А якщо суперник піде під Смоленськ, тоді за царським указом гетьманові слід прибути до Білоцерківської фортеці, куди буде надіслано кілька додаткових піхотних та драгунських полків для оборони інтересів російської держави. Отже, приводом для переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля стала відмова царя Петра боронити українські території, як того вимагали договірні зобов'язання між Україною-Гетьманщиною та Московською державою.

Восени 1708 р. шведська армія на чолі з Карлом XII увійшла на територію України, і становище І. Мазепи стало критичним: треба було визначатись, на чиєму боці продовжувати далі діяти. Гетьман сподівався, що шведи досить швидко зможуть вийти на московський напрямок свого подальшого наступу через Брянськ та Калугу, не заглиблюючись в українські терени, але на перешкоді цьому став збройний опір, який вчинили шведам українські міста Стародуб, Мглин, Почеп, Погар та Новгород-Сіверський. Петро І вимагав від І. Мазепи переходу на правий берег р. Десни та активних дій щодо затримки шведського війська. Водночас Карл XII очікував від гетьмана підтвердження його намірів щодо спільних дій проти Московщини Зволікання з боку І. Мазепи почало викликати підозри як з боку царя, так і з боку короля. Гра ставала надто небезпечною.

24 жовтня (за старим стилем. — О. К.) 1708 р. І. Мазепа покинув Батурин. 25-го жовтня він переправився через Десну, а 28-го разом із членами Генерального уряду, старшинами та невеликою частиною війська прибув до штаб-квартири Карла XII в с. Гірки, де й відбулася їхня перша зустріч.

Перед тим, як здійснити останній рішучий крок у бік шведського табору, І. Мазепа звернувся з промовою до свого війська, розкривши причини свого вчинку та закликавши козаків і старшину теж зробити свій вибір «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. ... Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили Я нащадків не маю ... і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»

Про перехід І. Мазепи на бік шведського короля Петру І повідомив О. Меншиков, який з наказу царя мав прибути до Батурина, щоб, перебуваючи при хворому гетьманові, контролювати його дії та виконання царських наказів. Петро І зреагував миттєво: вже 27-го жовтня він видав маніфест, де повідомив про те, що «гетьман безвісти пропав», тому генеральній старшині, полковникам та іншим слід було негайно прибути до нього «для нарад» та подальших розпоряджень. Водночас О. Меншиков отримав наказ захопити гетьманську столицю, де залишилася вся артилерія, запаси пороху, склади провіанту, генеральний скарб та архіви українського гетьманського уряду.

На зрив Мазепи Москва негайно відповіла, крім військових акцій, також низкою інших заходів, що мали на меті всякими засобами московського «кнута і пряника» паралізувати акцію Гетьмана й позбавити його підтримки української людності. 1 листопада вранці розпочалися воєнні дії. Почалася Батуринська трагедія. Столиця Гетьманщини, з усіма державними установами, з палацом Гетьмана й церквами 28, які він збудував, з так близькою Мазепиному серцю бібліотекою і збіркою зброї, що їй рівну не легко було знайти в цілій Європі 29, з усім тим, що за двадцять літ свого панування зібрав там великий державний і культурний діяч України, стала жертвою вогню й московського варварства. Сучасні джерела одностайно свідчать про тотальне знищення міста та його людності. Про це оповідають шведські учасники походу, які бачили на власні очі згарища Батурина.

Чи можна вважати повстання на чолі з І. Мазепою «зрадою» та одноосібною акцією гетьмана?

««Мазепина зрада» — це не що інше, як найвища точка конфлікту, що виріс із спроб провідника місцевої, національної еліти, уособленої в генеральній старшині, оборонити традиційні права та привілеї їхньої країни перед абсолютистськими й імперіалістичними планами та політикою чужоземного монарха», — писав О. Субтельний. Стосунки між І. Мазепою і Петром І, а згодом між гетьманом і Карлом XII базувалися на договірному принципі, який був тогочасним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їхніми сюзеренами. Договір був двостороннім актом. Тому в разі порушення «сюзереном» (Петром І) своїх обов'язків «васал» (Мазепа) міг використати право «ius resistendi», тобто повстати проти нього задля охорони власних інтересів, що й сталося 1708 року. Отже, І. Мазепа не був зрадником ні свого народу, ні своєї держави, ні Петра І, ні тим більше російського народу. Він діяв в інтересах власного народу. Однак саме за це прагнення гетьман І. Мазепа був не лише визнаний політичним злочинцем, але й проклятий церквою (тобто на нього було проголошено церковну анафему).

Прагнучи незалежності своєї держави, треба було мати спільників, однодумців, тих, на кого можна спиратися в реалізації своїх намірів. Таке оточення в гетьмана було. Утаємниченими в плани гетьмана були лише обрані особи, решта дізналася про них пізніше. Заздалегідь розширювати коло прихильників було небезпечно, тому І. Мазепа тримав підготовку повстання в таємниці. Знаючи про наявність у старшинських колах значних груп, які були пропольські, протурецькі та проросійські налаштовані, гетьман намагався робити ставку на тих, хто поділяв його погляди щодо необхідності скористатися шансом та позбутися залежності від Московщини. У певних ситуаціях саме старшина підштовхувала гетьмана до більш рішучих та радикальних кроків.

Взагалі твердження про «одноосібність» акції гетьмана стало витвором російської історіографії, пізніше підхопленим історіографією радянською. Це робилося в політично-агітаційних цілях, щоб переконати суспільство в тому, нібито український народ не підтримав свого гетьмана і не зрадив царя та «віковічну дружбу російського й українського народів». Доводячи факт відсутності в гетьмана прихильників та однодумців, російські історики намагалися довести лояльність українського народу до царської влади, а також уникнути з боку останньої звинувачень у природній зрадливості українців. Згодом цей «винахід» був «узятий на озброєння» радянською пропагандою і з успіхом використовувався, про що свідчить стан історичної свідомості сучасного українця.

Висновки

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишається на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Список використаної літератури

Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях та відповідях. – Вид. 2-ге, доп. і випр. – К.: Темпора, 2008. – с. 200 іл.
Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2005. – 304 с.
Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба.
Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К.: Україна, 2003. – 240с.
Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава).