Іван Огієнко і національна вища школа в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ  МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Економічний факультет

Реферат на тему:

Іван  Огієнко і національна вища школа  в Україні

 Виконала:

студентка 1 курсу 

групи ОА-11

                      Сегрієнко Юлія 

Київ-2012

Зміст

Вступ

1.Формування суспільно-політичних  поглядів Івана Огієнка………………….4

2.Боротьба Огієнка за українську освіту…………………………………………8

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Процес духовного, національного відродження українського народу від року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Із небуття, а точніше з спец фондів архівів широкому колу читачів повертаються сотні і тисячі раритетів минулого, які таять в собі величезний потенціал правди, гідності, самоусвідомлення і самоствердження кожного з нас як представника й достойної кращої долі нації, які були десятки літ під особливою увагою і забороною сталінського тоталітарного режиму.

Водночас відбувається надзвичайно  болісний і суперечливий, але разом з тим такий одухотворюючий процес переоцінки, переосмислення драматичних подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані, передоручено, несправедливо оговорені або ж подано тенденційно чи зосереджено радянською офіційною пропагандою. Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім’я Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно керувалася виключно інтересами української нації, служила власному народу.

Він чесно і  сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації. А тому за радянської влади було покладено табу й на саме ім’я Огієнка, його діяльність заборонялося згадувати в будь-якому контексті.

1. Формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка

Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. в містечку Брусилові Радомишльського  повіту Київської губернії (нині районний центр Житомирської області) у бідній селянській православній родині Івана  та Єфросинії (з роду Петриченків) Огієнків. Його батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини. Його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767-1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку – тепер Чорнобаївського району Черкаської області). Іван був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. На другому, за іншими даними на третьому, році його життя трагічно загинув батько, залишивши вдову – матір з дітьми. Старші брати Івана опанували кушнірське ремесло і жили самостійно, трьох наступних дітей мати віддала на виховання добрим людям, а Івана, шосту дитину в сім’ї, змалку мати брала з собою на роботу в місцеву економію – фільварк, а згодом – на бурякові та хмелеві плантації.

У Івана змалку проявився потяг  до знань, але лише в дев’ятирічному віці він переступив поріг місцевої чотирирічки. Заробляючи на хліб, він одночасно навчався в школі, перериваючи шкільну науку взимку, оскільки не мав в чому ходити. Багато доводилося вивчати самотужки, а також навчати селянських дітей грамоті і молитов, за що одержував незначні кошти. Іван також підробляв прислужуванням у церкві, де місцевий священик Никанор Сташевський навчав його глибокої любові до служби Божої.[2, С.103-105.]

У 1896 р., закінчивши початкову чотирирічну  школу в Брусилові, він пішки пішов з матір’ю до Києва, подолавши 75 верст дороги, з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір саме цієї школи був зумовлений тим, що навчання в такій школі для нього було безкоштовним. Це було пов’язане з тим, що його батько протягом 25 років був солдатом царської армії. Таких дітей приймали до згаданої школи і утримували коштом держави. Для навчання в інших закладах Огієнко не мав коштів.

Проте засади одержання освіти й  професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого, оскільки, крім всього іншого, по завершенні чотирирічного курсу навчання йому ще належало обов’язково відпрацювати в лікарні протягом шести років за безкоштовне навчання. Ця школа давала майже середню освіту. Іван Огієнко цей період свого життя розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він самостійно вивчав цілий ланцюг предметів. Його цікавили, насамперед, історія, література, мовознавство, філософія.

У червні 1900 р. він  з відзнакою закінчив фельдшерську школу, блискуче склавши іспити і  ставши першим серед кращих випускників школи. По її закінченню Іванові випав нелегкий шмат хліба: його визначали до праці у психіатричному відділенні київського військового госпіталю помічником лікаря. З часом він трохи призвичаївся до роботи у божевільні, але як тільки трапилася нагода, негайно звільнився з роботи у госпіталі. Це відбулося насамперед тому, що Огієнко не зміг звикнути до нерідких випадків передчасної смерті хворих, а працював він у відділенні психічних та нервових хвороб, і це постійно пригнічувало його вразливу душу.

Саме на цей  період також припадає, за свідченням самого Огієнка, його “перше пробудження  української свідомості”. Вплив  на пробудження української свідомості молодого І.Огієнка справив його приятель – фельдшер Колегії Павла  Галагана в Києві Андрій Коровай та часті відвідини вистав українського театру. Юнак цікавився національної справою, бо ріс серед українського оточення, з дитинства розмовляв українською мовою, знав народні обряди і звичаї, любив рідну пісню та ін. І хоч всюди панувала російська мова, попередні дитячі враження, стихійні і цілеспрямовані впливи української культури, історії, їхніх носіїв, народного побуту та любов до рідної землі полонили І.Огієнка.[1, С.12-13]

Величезне природне обдарування і різнобічність  таланту майбутнього вченого проявлялися ще в його молоді роки. Про це засвідчує, зокрема, і той факт, що після болісних вагань І.Огієнко у травні 1903 р. успішно склав екстерном іспити на атестат зрілості при Острозькій класичній гімназії на Волині і одержав право вступу до університету. Він вступив до університету Святого Володимира на медичний факультет. Але давня мрія про гуманітарну освіту, потяг до глибшого вивчення культури, історії та літератури не давали йому спокою. 18-річний Огієнко постійно думав про історико-філологічний факультет. Проте йому було поставлено умову: тільки на медичному факультеті йому можуть зарахувати до стажу ті три роки, які ще лишилися невідпрацьованими у госпіталі. Інакше ні про яке навчання не могло бути й мови. І тому він змушений був вступати на медичний факультет.

В київський період свого життя, ще будучи учнем військово-фельдшерської  школи, а потім і студентом  медичного факультету університету, Огієнко надзвичайно ефективно  займався самоосвітою. Він, окрім опанування фахових дисциплін, читав багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавчої тематики, уже тоді писав вірші. У 15-річному віці (липень 1897 р.) появилася його перша друкована праця – стаття “Местечко Брусилов. Как живут крестьяне” – в петербурзькому часописі “Сельский вестник”, написана російською мовою, оскільки українська була під забороною.

Це була стаття про долю селян  рідного Брусилова, яку Іван Огієнко  знав з власного досвіду. Про ті часи він згадував: «Дуже рано відкрилися мені очі на дійсне життя і я побачив велику й дошкульну бідоту мого українського народу. я бачив як скрізь бідує наш народ, бідує на всіх ділянках життя. І сам я ріс в обставинах таких, що кусок хліба був мені святковою присмакою, і це я бачив і скрізь навкруг себе. І дуже рано я переконався, що саме працею, а часом саме тільки нею, можна поконати бідоту життя... І перша моя ідеологія, яку подиктувало мені живе життя, була: праця – то ціль нашого життя.»

В університеті Іван Огієнко особливо зацікавився давнім українським письменством, що, зрештою, й обумовило його остаточний життєвий вибір. Вирішальну роль у цій справі відіграв професорсько-викладацький колектив історико-філологічного факультету, лекціями якого надзвичайно захоплювався молодий студент.  Найбільше Огієнка приваблював курс академіка В.Перетця – дослідника давнього українського письменства. Під його впливом після неодноразових клопотань Огієнку вдалося перевестись з медичного на історико-філологічний факультет. Незабаром він проявив себе як один з найздібніших студентів, став улюбленцем академіка Перетця.

Слід зазначити, що роки навчання І.Огієнка в Київському університеті (1903-1909) припадали на той  період українського визвольного руху, який, за словами С.Петлюри, відзначався  стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широким масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на посилення репресивних заходів царського уряду. Зокрема після вимушеного проголошення конституційних свобод почалось бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Саме ці процеси помітно вплинули і на “сильне пробудження українського національного почуття” Огієнка, визначення його місця в громадському русі.

В студентські  роки Іван Огієнко бере активну участь в роботі українського київського товариства “Просвіта”, пройшов школу співпраці  в Українському науковому товаристві ім. Шевченка в Києві з такими видатними громадськими діячами, як М.Грушевський, П.Павлуцький, Л.Добровольський, А.Лобода, В.Перетць.

З самого початку  випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки  коректора, перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в “Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького та ін.[4,С 48-49]

2. Боротьба Огієнка за українську освіту

На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії. Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект, написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною мовою.

Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування його особистості.[1, С.12-13]

Проект закону надійшов у думську комісію з  питань народної освіти. Навколо нього  піднявся шалений галас протесту серед депутатів, насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної громадськості в Україні.

Активність студента Огієнка в  позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. А тому, незважаючи на те, що він з відзнакою закінчив у 1909 р. курс навчання, завершував кандидатську дисертацію про творчість видатного українського полеміста ХVII ст. Іоаникія Галятовського , його рекомендували на одержання докторської і професорської стипендії викладачі університету А.Лобода, В.Перетць, М.Петров, ректорат відкинув це клопотання і відмовив І.Огієнкові у роботі в університеті Св.Володимира. Так, старанний, даровитий на слово і перо молодий філолог, який хотів працювати при університеті для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав як свою спеціальність, залишається поза ним з волі університетського керівництва. Причини цього ясніші ясного: надто патріотичним був цей Огієнко, забагато любив України, після 1905 р. розмовляв тільки українською мовою і статті писав тільки до україномовних київських та львівських часописів. Отже, такий Огієнко не потрібен був Київському університету. Ця відмова була зроблена після одержання листа з міністерства освіти на донос туди професора Т.Флоринського, лютого ненависника української мови, завдяки “старанням” якого не змогли побачити світ сотні україномовних книг і періодичних видань, коли він був головним цензором Київського окремого цензурного комітету.

Звичайно, це було надто сильним  ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб уявити, з яким розпачем і  болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї (1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук), закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став, смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер його півторарічний син Євген.

До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна, найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання всіх випускних  іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання диплома випускника історико-філологічного факультету університету Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909 року”  Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої роботи.

Але навіть за цих обставин Огієнко  не втрачав надії повернутися в університет і ґрунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Аби якось зарадити матеріальній скруті, І.Огієнко влаштовується учителем у Київській середній комерційній школі, підробляє репетиторством і, водночас, навчається на Вищих педагогічних курсах, які закінчує у 1912 р. Після їх закінчення він учителював у дво- і чотирикласних народних школах рідного Брусилова.[5, С.103-105]

Працюючи учителем, І.Огієнко набуває  безцінного педагогічного досвіду, який так чудово знадобиться йому у майбутній і науковій, і пастирській праці. Труднощі і невдачі, які він уперто, цілеспрямовано долав силою волі, надзвичайною працездатністю, його тільки загартовували, формували характер науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті Св.Володимира.

Якщо проаналізувати публікації Огієнка  тих часів, то побачимо, що їх було більше, ніж достатньо, але вони писалися “не за темою” – то були переважно  науково-популярні статті, дослідження, рецензії, відгуки з українознавчої проблематики. Все нові й нові україномовні періодичні друковані органи, що активно виникали і поступово розширювали свій вплив на читача після революції 1905 р., потребували саме таких публікацій. І тому Огієнко, чутливий до перших порухів чергової хвилі українського відродження, одним з перших став у ряди духовних провідників національного духу. Так, у кількох числах щоденної газети “Рада” друкуються окремі розділи його майбутнього підручника “Вчімося рідної мови”, дискусійна стаття “Як складати словники” та наукова розвідки “Українська філологічна наука за 1909 рік”, а також “Серед подільських націоналістів”, “Єднання з виборцями”, “Чи не новий похід”, “Науковий метод “українознавства” та ін. Звичайно, ці публікації могли позбавити професорського диплома, університетської кафедри.

Протягом 1914-початку 1915 років, не дивлячись  на ці обставини, І.Огієнко успішно  склав магістерські іспити: з церковнослов’янської, російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських літератур (всі на “відмінно”) і, нарешті, одержав високе звання приват-доцента кафедри російської мови та літератури університету Св.Володимира.

1.  Перші самостійні лекції в університеті Св.Володимира молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 року. [2, С.103-105.]

Безперечно, виходячи з принципів професіоналізму, адміністрація університету не помилилася, надаючи, нарешті, роботу такому зрілому вченому – історику і теоретику літератури, своєму колишньому вихованцеві.

Інша річ – національно-патріотичні  устремління, громадсько-політичні орієнтири молодого вченого. Вони не могли убезпечити його від подальших неприємностей. Хто знає, як би склалася доля вченого, якби не події Першої світової війни, а згодом і лютневої революції 1917 р. в Росії. Восени 1915 р. за наказом військового командування царської армії всі факультети університету Св.Володимира, окрім медичного, були евакуйовані вглиб Росії – до Саратова. Зроблено це було з метою уникнення в тилу армії “студентської маси, що легко піддається всякій агітації”.

Як професорський стипендіат, Огієнко був звільнений від військової служби. Не поїхав він і до Саратова. Через родинні обставини молодий вчений змушений був залишитися в Києві. З осені 1914 р. він тимчасово влаштувався вчителем російської мови і літератури до гімназії М.Стельмошенка, влітку 1915 р. працював лектором на літніх курсах учителів початкових класів у Радомишлі, займався репетиторством і викладанням у сьомій Київській гімназії Яновського.[4, С 56- 58]

Наміри продовжити написання історичних нарисів про міста рідного краю в І.Огієнка були, але брак вільного часу не дозволяв реалізувати їх. Більше зусиль у цей період Огієнко докладав до практичних освітніх і громадських справ своїх земляків. Цілком закономірно, що земляки обирають його почесним куратором початкової школи в Брусилові й він енергійно береться за буденні щоденні клопоти: організовує ремонт школи, збирає серед знайомих у Києві книги для поповнення шкільної бібліотеки, дарує їй немало власних книг. Як найважливіший обов’язок для себе сприймає молодий вчений прохання брусилівчан поклопотатися в Києві про відкриття вищого початкового училища, бо то була його давня мрія. Немало урядових кабінетів довелося обходити, а перед тим – зібрати понад тисячу підписів мешканців міста й округа на підтримку цього прохання, оформити десятки всяких документів, поки, нарешті, не отримав на руки урядового дозволу. Перебрав на себе й пошук коштів для викупу достойного приміщення та трьох десяти землі у місцевого дідича Синельникове, а ще – пошук учителів на різні предмети, насамперед, української, німецької, англійської мов.

Початок жовтня 1916 р., завдяки старанням  Огієнка в Брусилові позначився справді великим святом: на головному  майдані місточка розпочався молебень, після якого велелюдне зібрання попрямувало до приміщення училища для його освячення і відкриття. Івана Огієнка, як організатора і засновника цього вищого училища в житомирській глибинці, обрали почесним куратором.

Брусилівчани і мешканці округи добре знали і щиро поважали Івана  Огієнка ще з студентських років за його добру вдачу і працьовитість. Авторитету додало йому й відкриття училища. Він користувався надзвичайною популярністю серед земляків.

Восени 1916 р. евакуйована частина  університету повернулася до Києва  і в червоному корпусі було відновлено звичний навчальний процес. Приват-доцент Огієнко тоді приступив до читання нового курсу “Історія східнослов’янського наголосу”. На посаді приват-доцента він перебував до початку російської лютневої революції 1917 р. , яку він сприйняв з оптимізмом.

 В умовах революції, коли переважна більшість викладачів університету зайняла вичікувальну позицію, Іван Огієнко відважився на рішучий громадянський крок, який безумовно загрожував йому втратою і роботи і реалізації подальших наукових намірів. Уже в квітні 1917 р. він одним з перших перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав, без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс – “Історія української мови”.[3, С 45-48]

Висновок

Отже, ми можемо сказати, що суспільно-політичні погляди Івана Огієнка формувалися в надзвичайно складних умовах української дійсності на зламі ХІХ і ХХ століть, коли все, що стосувалося країни, зазнавало жорстоких переслідувань з боку царизму. Найважливішими чинниками, що формували його погляди, - це були побожне ставлення до праці і науки. Під їх впливом у молодого Огієнка формувалися переконання, світогляд і громадянська позиція, його своєрідний духовний світ. Сувора проза життя доповнювалася ще й тим, що він зростав у багатодітній сім’ї, яка рано залишилася без годувальника. Але його надзвичайна працьовитість, любов до знань, висока духовність сприяли подоланню всіх життєвих труднощів і перешкод.

Важливим етапом у формуванні його світогляду і пробудженні почуттів українського патріота відіграли роки навчання в Київському університеті Св.Володимира, які припали на часи передодня та ходу російської революції і наступу реакції.

Наслідки його студентського навчання та громадської діяльності, перебування  в аспірантурі як професорського стипендіата та перші кроки викладацької роботи в Київському університеті Св.Володимира, що відбувалося в умовах Першої світової війни, засвідчували, що уже напередодні української національної революції (1917-1920) І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник, як учений і громадський діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійності.

Завдяки клопотанням української  громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного  українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік “Роком Івана Огієнка”. Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку – українському народові.

Список використаної літератури

1. Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. – 1992. - №1. – С.12-13.
2. Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. – С.103-105.
3. Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. – 1992. – Ч.4.
4. Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7.
5. Пащенко В. Іван Огієнко // Історія України в особах. ХІХ – ХХ ст. – К., 1995. – С.103-105.