Іван Миколайович Вагилевич

План

1. Біографічні відомості
2. Творчий доробок
3. І.Вагилевич і як історик
4. Творчість
5. Відомості про творчість
6. Цікавинки
7. Джерела

    Біографічні відомості 

       Іван Вагилевич народився 2 вересня  1811 року в карпатському селі  Ясень (теперішній Рожнятівський  район Івано-Франківської області),  в сім`ї сільського пароха (священника). Перші свої життєві науки малий Іван проходив в цьому богомзабутому карпатському селі, а наставником був його батько та місцева громада.  Згодом уже доля закинула Івана до містечка Бучач, там він й закінчив нормальну школу (початкова та початки середньої освіти -  за сьогоднішними мірками).  Згодом він поступив на науку до Станиславівської гімназії, яку й успішно закінчив в 1829 році.

        З 1830 по 1839 роки Іван Вагилевич продовжив свої науки у Львові в духовній семінарії.  Саме з тих пір почалося бурхливе суспільне життя свя-щенникового сина. Він захоплювався багатьма культурно-просвітницькими течіями та тогочасними постатями (історичними та культурними, яких на той час вистачалор в Галичині, починаючи від легальних і закінчуючи конспірологічними течіями). Так уже з 1833 року Іван попав під вплив Маркіяна Шашкевича, а відтак й потрапив до числа "Руської трійці".  Своїми молодечими ідеями він став каталізатором в кумпанії Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича та ще кількох однодумців, які «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови.

        Захоплені народною творчістю  та героїчним минулим українців  і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(підготовлену в 1833 році) і поширювали її серед своїх однодумців. У 1835 році «трійчани» роблять спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій вони нама-галися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, і матеріали, що засуджували гноблення українців іноземцями і прославляли героїчну боро-тьбу народу за своє визволення. Проте, цензура заборонила її публікацію, а всіх упорядників цієї збірки поліція взяла під свій пильний нагляд.

        Завдяки своїй діяльності на  культурно-просвітницькій ниві учасники "руської трійці" стали цікавими й для інших товариств та тогочасним літераторам. Так Івану Вагилевичу вдалося познайомитися, передусім через листування, з найбільш прогресивними тогочасними особами, ученими-славістами і фольклористами: П. Шафариком, М. Погодіним, О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срезневським та іншими - від них він черпав новітні теоретичні тенденції тих часів (що пізніше зіграло злий жарт з Вагилевичем - ці постійно різні новомодні течії і зчаста досить протилежні - збивали його з пантелику і він перебував під їх враженнями). Ці знайомства спонукали Івана ще й над посиленою працею над своєю самоосвітою, він пробував-шукав себе в різних іпостасях - етнографії, археології, мовознавстві та літературі -і частину своїх проб він пробував представляти в тогочасній періодиці. Нажаль, через доволі прогресивні погляди та прихильність до руського люду - лише дещиця з його творчості попадала на очі читачам. Через ця суспільне (мається на увазі - його вищий прошарок) несприйняття - Іван разом зі своїми однодумцями вирішили спробувати випустити окремішньо свої доробки - та ще й на тій мові, яку вони вважали за їм прийнятну, й пригноблену цісарським режимом.

        Захоплені відродженням української  культури, а саме, української-руської   мови "трійчани" в 1837 році видали  "Русалку Дністрову" - цей   програмний твір, який учинив  великого розголосу на східних  теренах цісарської Австрії. Ця книжечка, "зіткана" з творів українською мовою (яку в тогочасі називали руською чи мужицькою мовою) була недопущена до друку на теренах цісарщини, лише завдяки автономному (а в деяких питаннях й опонуючому цісарям)  Угорському анклаві вдалося домовитися й на світ вийшла перша офіційна книжечка українською (тобто руською мовою). Вагилевич у цій «Русалці Дністровій» опублікував свої перші наукові розвідки та художні твори, через що, як і інші члени «Руської трійці», опинився під наглядом поліції і після закінчення навчання, в 1838 році, ще довгий час був безробітним.

         Поголос про "мужитцький альманах" був дуже суттєвим, як на той  час, і своїм виходом він,  як і словацька чи сербська  Матиці (такі ж національні літературні  твори ввипущні в той час  в межах австрійської імперії),  ставав начае передумовою тієї "весни народів" що захопила була цісарську імперію. Істотною ще й заслугою авторів «Русалки Дністрової» стало нівелювання як "багатоязичія" та староцерковного москвофільського наріччя, натомість, впроваджувало та акцентувало в Галичині на живій народній мові, і тим самим, розпочинаючи там нову українську літературу. Загалом, можна вважати, що то був своєрідний маніфест культурного відродження західноукраїнських земель. Іваном Вагилевичем було написано до "Русалки" теоретичну розвідку щодо&nb «Народніх руських пісень» і дві поеми -«Мадей» та «Жулин і калина», окрім того частину дослідників вважають, що подані в альманаху анонімні тексти колядок, ладккань та гагілок - також були зібрані та оброблені Іваном та Вагилевичем (ймовірна їх приналежність до пера яа Вагилевича, так й Яна Головацького). Хоча «Русалку Дністровую» цісарський уряд таки заборонив і лише 250 із 1000 примірників упорядники видання встигли продати чи подарувати друзям, чи зберегти для себе - решту тиражу було конфісковано. І незважаючи на це, український люд перейнявся ідеями та тим сподвижництвом і переписуючи від руки, передавали ті текстівки з рук на руки - поширюючи свою, тепер українську, літератуну працю поміж собою.

        Ці роки (1835-1844) були найпліднішими  для Вагилевича, в літературно-творчому  плані. Ним була створено кілька  етнографічних досліджень і найважливіший  його труд - «Граматика малоруської  мови в Галичині» (польською  мовою). Іван підгготував ще дослідницьку  працю «Розправи про мову південно-руську»  (яка виявилася таки неопублікованою), де де він зробив спробу діалектологічного поділу української мови на «київські» і «галицькі» говірки. А ще, Вагилевич збирав матеріали до українсько-німецько-латинського словника, монографії про символіку в слов’янських народних піснях та обробляв багато інших мовно-фолькльорних матеріалів. Лише людське лихо-горе спіткало Івана Вагилевича призупинитися - в 1843 році трагедія: неочікувана смерть натхненника "Руської трійці" - Шашкевича. Ще рік-другий Іван вдавався до етнографічно-літературних спроб, але утримати сподвижників вже не вдалося - "Руська трійця" розвалилася. А згодом Іван потрnив в творчу кризу і, лише, надання духовного сану (яке видали аж по 7 рокам закінчення семінарії - затримували через його громадську роботу та участь в "Руській трійці") якимось чином відволікло його. Вагилевич ще продовжував дописувати в чеську та львівську періодику, але натхнення розвіялось і дружньої поради-підтримки побратима (Шашкевича) уже не було.

        Отож, в 1846 році Іван Вагилевич  переселився до села Нестаничі  (тепер Радехівського р-ну Львівської  області), ставши парохом місцевої  греко-католицької громади. Але  енкргійний й творчий характер  Івана там був незатребуваний, а душа його нуртувала дала. Саме в ті часи, 1847 роком датується,  Вагилевич звертався до російського  уряду з проханням дати йому  посаду на кафедрі слов’янських  мов у Києві або Харкові,  але його прохання не задовольнили (очевидячки, боячись його антикрекально-староцерковного  творчого сліду в "Русалці  Дністровій" та народницько-сподвижницької  діяльності в "Руській Трійці"). Можливо, це стало останньою краплею суспільного нерозуміння та несприйняття Івана Вагилевича, що спонукало того до розчарування в українському тодішньому суспільстві-громаді. А Іван таки шукав підтримки в своїх зачинаннях (яку раніше йому надавав Шашкевич) - тому все частіше йому ставалао "обридливо-стриножуючим" душпастирство в маленькій сільській громаді. Він потребував більших маштабів - тому коли трапилася нагода попрацювати у львівському виданню - Іван рішився на кардинальні кроки - він в 1848 році полишив (самочинно покинув) парафію. За такий крок він був підданий громадському осуду (в тогочасі, це ставало суттєвим чинником) й позбавляло його певних майнових та фінансових чинників, а його сім`я й так в достатку не жила.

        Так уж повелося, що завдяки  своїй творчій праці, та славі  зачинателя "Русалки", Іван Вагилевич  був відомим серд галичанського  кола інтелігенції, яке в своїй  більшості було польсько-гебрейським  й сповідувало, в більшості,  їх суспільні напрями та тогочасні  ідеї.  І як наслідок, нестійка, але творча натура Вагилевича  піддалась на їх умовляння й Іван, позбувшись свого духовного побратима-натхненника Шашкевича, подався "манівцями львів-ського бомонду". Якщо на початках це були ідеї москвофілів, то через відмову у викладанні в Києві - він прихилився до полонізованої частини львявської української громади - тепер уже впроваджуючи ідеї спільного уживання українців та поляків за польськими мірками та духовно-суспільними звичками.  Та й полишення ним парафії було спровоковано цією групою полонофілів, які наобіцяли йому "золоті гори" та надали роботу - редакторство в їх виданні "Дневник руський". Ставши редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" він, за деякий час сфор-мулював на її шпальтах програмні засади "модерного українського націоналізму". Та не довгим був той період - після 9 номера газети - вона припинила свою діяльність. Залишившись без роботи та засобів для утримання сім’ї, Вагилевич спробував навернутися до релігійних основ, але Консисторія відмовилась дати йому знову парафію, та ще й реакційне духовенство загрожувало суворим покаранням за непослушність. Перебиваючись дрібними підзаробітками, Іван дотримався до 1951 року, коли йому вдалося влаштуватися співробітником — помічником кустоса (хранителя) музею Оссолінських у Львові. Але на ті часи припав світський розгром революціонерів-полоністів, який учинив кардинал Михайло Левицький, і вже з тих пір "Руського собору"и не існувало. На додачу до того всього, Івана Вагилевича - як найбільш відомого їх представника - було поз-бавлено духовного сану, офіційно - за самовільне залишення ним парафії (хоча насправді були ще й додаткові чинники, які брали початки ще з часів "Руської трійці").  - не було. Такий різкий випад духовенства спонукав енергійного та відомого в окрузі діяча-літератора до відповідних кроків, маючи релігійну освіту та числено коло друзів (особливо зі сторони лютеранів письменників Чехії) - Іван Вагилевич рішився перейти на лютеранство, яке набирало обертів на Галичині.

        Такі непостійні світські релігійні  "перескакування" негативно відобразилися  на сприйнятті Івана Вагилевича  в колі інтелігенції краю і  він втратив підтримку своїх  покровителів — князя Лева  Сапіги та графа Маврикія Дідушицького. Останній, який будучи куратором бібліотеки Оссолінських (тепер — Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України), наполіг на звільненні Вагилевича і той пропрацював лише дев'ять місяців. З тих пір поневіряння Вагилевича та його сім’ї набули постійного явища. Позбавлений постійної роботи, Вагилевич близько десяти років підтримував нужденне життя своєї сім’ї випадковими заробітками, заледве зводячи кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в «Gazeta Lwó wska», коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. Поміж тим йому далися кілька й творчих доробків - передусім це були переклади поеми Яна Коллара «Дочка Cлави», окремі твори «Краледворського рукопису» В. Ганки та Й. Лінди; переклад польською мовою — «Повісті минулих літ»

        Лише зачинаючи з 60-х років  19 століття, Іван Вагилевич позбувся  складнощей життєвих колізій  - він одержав посаду міського  архіваріуса, на якій працював до самої смерті. Та, саме, в 1862 році — він науковий керівник упорядкування Львівського міського (лонгерського) архіву, підготував до друку близько 1200 документів з історії міста Львова і Галичини. До того ж Іван Вагилевич не полишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

        Через призму років і видається, що нещасливий в особистому житті, загнаний, як заєць хортами, цісарською адміністрацією, збаламучений панеславістичними (москвофільськими) мріями — Вагилевич розчарувався в руській-українській громаді і забув благородні мрії молодого віку свого. Але перейшовши до польського табору (чи заради побавлення нужденності чи свідомо-світоглядно це учинивши), але і це не врятувало його від поневіряннь аж до самої смерті, яка спіткала його на 55 року життя. У Львові 10 травня 1866 року помер Іван Вагилевич, похований на Личаківському кладовищі (і незважаючи, що на полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, проте існують твердження, що ця могила не автентична).

    Дослідник Мирослав Капій в грудні 1912 року в рукописній праці “Іван Далібор  Вагилевич” повідомляє про такий  цікавий випадок з біографії  майбутнього вченого, коли він в 1822-1829 роках навчався в Станіславській гімназії. За свідченням його біографа А. Бельовського, який добре знав І. Вагилевича, останній добре навчався і проявляв особливий інтерес до історії, географії, етнографії. Саме в гімназії він почав записувати народні пісні, казки, повір’я, особливо під час канікул, коли перебував у рідному селі. В одному з листів І. Вагилевич пізніше згадував, як він у 14 років пішки вночі йшов зі Станіслава додому в гори на коляду, щоб тільки встигнути на Різдвяні свята. 

    Іван  Франко так характеризує І. Вагилевича під час його навчання у Львові: “Бачимо молодого чоловіка, повного надій на будуще, спеціально на наукову кар’єру. Він знайомий з широким кругом інтелектуальних і привілейованих людей, часто подорожує по краю, збирає етнографічні, історичні та всякі інші матеріали, носиться з науковими працями, про які згадують і заграничні публікації та товариства”. 

    Життєвий  шлях Івана Вагилевича, особливо через  урядові переслідування виходу в  світ “Русалки Дністрової”, складався нелегко. Хоча І. Вагилевич був талановитий і невсипущий у своїх трудах наукових, та бідував гірко і не раз зі своєю сім’єю голодував. Головною причиною його недолі була не тільки “палка й упряма вдача, але й суспільність, серед котрої він жив”. 

    Проте молодий науковець з цього  приводу не сумував. Ось як він  висловлювався: “Де не можеш перескочити, там підлізь, а йди дальше”. 

    Іван  Вагилевич був першим з українських  істориків, хто вніс корективи у  вивчення території бойків Карпатським  хребтом між верхів’ями річок Сяну та Лімниці та підгірськими землями на півночі, кордони яких, правда, вчений конкретно не називає. В 1841 році Іван Вагилевич став автором версії про походження етнічної назви бойки, яку підтримували Яків Головацький, О. Партицький, П.Шафарик. 
 

    Іван  Вагилевич лише в 1835 р. знайшов у  своєму рідному селі Ясень написане на пергаменті Євангеліє, стародрук “Апостола” в с. Крихітці біля Станіслава, а в Скиті Манявському “у звалищі вепси знайшов напис словенський на граніті – камені”. Дослідник виявив також п’ять стародавніх рукописів літописного характеру в книгосховищі Святоюрського монастиря, які потрапили сюди з Галича. Про ще одну знахідку І. Вагилевич написав наукову розвідку в 1842 р. під назвою “Руська медаль”, де розповідається про старовинну пам’ятку з зображенням архангела Михаїла зі списом в руці; яку знайшов селянин під час оранки в селі Саджава, нині Богородчанського району на Івано-Франківщині. 

    Найбільшим  успіхом автора було наукове визначення і, в основному, правильне окреслення території розселення гуцулів, яке  не обмежувалося тільки Галицькими Карпатами, а включало гірські райони Буковини і Закарпаття. 

    На  півдні таким осередком став Київ, який І. Вагилевич називає “святою столицею, ровесником Царгороду”. Дещо пізніше, він стверджував, що Київ був столицею Давньоруської держави майже від початку її існування, а провідна роль йому належала аж до татарського завоювання. А те, що Чернігів, Володимир, Галич були осідками князів тому не суперечить, бо ці княжата, на думку І. Вагилевича, були чимось на зразок намісників великого київського князя. 

    Проте, незважаючи на величезний творчий доробок, І.Вагилевич в останні роки свого життя переходить на протестантизм, як результат переслідування його греко-католицьким керівництвом. Він стає “віддзеркаленням долі народу і його проповідників, що сміють думати не так, як цього бажає собі Рим та його вірні слуги” [84, с. 281]. Але І.Вагилевич забув незабаром благородні мрії молодого віку й перейшов до польського табору, хоч і це не врятувало його від поневірянь до самої смерті.

    Отже, Іван Вагилевич був яскравим представником  української інтелігенції першої половини XIX ст., активним членом “Руської трійці”, неоднозначною та непересічною особистістю. Він зробив вагомий внесок у розвиток історичної науки в Галичині, хоча у своїй науковій діяльності він робив основний акцент на вивчення фольклору, на народознавство, проте його по праву можна називати і істориком. Іваном Вагилевичем було зроблено безліч першовідкриттів, досліджено масу стародавніх джерел і написано оригінальних історичних праць. 
 

    Творчий доробок 

       З 1835 року і до кінця життя виступав в основному як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwó wska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.

    І.Вагилевич  і як історик

    Серйозної уваги заслуговує І.Вагилевич і  як історик, етнограф та фольклорист. Хоча його статті місцями слабо аргументовані, та загалом вони відповідали тогочасному  рівневі науки.

    Під час навчання в семінарії та в  перші роки після її закінчення І.Вагилевич  активно записував український  фольклор. За «підозріле вештання»  між людьми в одному селі він був  заарештований і відправлений до батьків під нагляд місцевої влади. Як фольклорист Вагилевич у «Руській трійці» чи не найдіяльніший. Саме йому належить вступ до пісенного розділу  «Русалки Дністрової» - «Передговір  к народним руським пісням». У  цьому вступі автор пов’язув історію  української культури зі стародавньою Київською Руссю і наголошує  на тому, що пам’ятки минулого мають  велике виховне значення, а народні  думи та пісні вселяють віру в перемогу і кличуть на боротьбу.

    І.Вагилевич  робив записи гуцульського, бойківського та лемківського діалектів. Польською  мовою він написав статті «Гуцули, мешканці східного Прикарпаття», «Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині», «Лемки, мешканці західного Прикарпаття».

    Велика  частина наукових розвідок І.Вагилевича лишилася незакінченою. Серед них  і праця про символіку в  слов’янських народних піснях. Тривалий час    поет збирав матеріали  про слов’янську демонологію.

    Різнобічна  творча натура І.Вагилевича через несприятливі умови життя до кінця не розкрилася. Після революції 1848 року він працював перекладачем австрійських законів на мову «русинів» у так званому «краєвому відділі», а останні роки життя був упорядником  львівських архівів.

    Творчість

     * Співавторство «Русалки Дністрової»  → 1837 році

     * «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття»  → 1837 році

      * «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» → 1839 році

     * «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття»  → 1841 році

     * «Про упирів та відьом» → 1840 році

     * «Монастир Cкит у Маняві» → 1848 році

     * «Замітки о руській літературі»  → 1840 році

     * «Наука про дакійсько-романську мову» → 1845 році

     * «Граматика малоруської мови  в Галичині» → 1844 році

     * «Розправа про південно-руську мову» → 1843 році

     * «Замітки о руській літературі»  → 1848 році

     * «Початкові правила малоруської  граматики» → 1846 році

     * Літературна розвідка  «Передговор  к народним руським пісням» (передмова з Русалки Дністрової)

      * Співавторство «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica» → !!! році

      * Поезії з «Русалки Дністрової»

     ** «Мадей»

     ** «Жулин і калина»

     ** «Колядки» (ймовірні Вагилевичеві  обробки з Русалки Дністрової)

     **  «Ладкані» (ймовірні Вагилевичеві  обробки з Русалки Дністрової)

     **  «Гагілки» (ймовірні Вагилевичеві  обробки з Русалки Дністрової)

     * Переклади на польську та руську-українську мови:

     ** «Дочка Cлави» → поема чеського  письменника Яна Коллара → !!! році

     ** «Краледворський рукопис» →  окремі твори В. Ганки та  Й. Лінди → !!! році

     ** «Слова о полку Ігоревім»  → на українську та польську  мови → !!! → !!! році

     ** «Повість минулих літ» →  на польську мову → !!! році  

    Відомості про творчість

    Баладу  «Жулин і Калина» І.Вагилевич  назвав казкою. Вона побудована на гуцульській  демонології і має в своїй  основі народний сюжет про нещасливе  кохання. Вірний романтичній традиції - зображувати виняткових героїв у  виняткових обставинах,- автор перенаситив  твір «сив туманами», «пітьмою», «хащами», «болотами», «вовчими зірницями», а  відтак «розпукою», «сльозами», «серцями закервленими». Причина страждання й трагедії Жулина - розбита любов. Гине вродлива Калина-відьма, гине через  неї і Жулин: «Вергся в синій  вир глибокий, в ріку бистренькую».

    З уваги на винятковість героїв і обставини  романтики, українські й світові, нерідко  населяли свої твори різними духами, нечистою силою, мавками, русалками, лісовиками. Міфологічний елемент наявний і  в баладі «Жулин і Калина». Навіть у самій назві «Русалка Дністровая»  відчувається данина романтичній поетиці.

    У паперах поета в Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника зберігається зошит польських віршів з написом  на першій сторінці: «Poezie D.J.Wagilewicza», датований 1835-1841 роками. Рукописна збірка складається  з трьох розділів: «Лірика», «Епіка»  та «Драматика». Розділ «Лірика» ділиться на два цикли: «Думки» та «Думи».

    Польські  вірші І. Вагилевича, за винятком твору  «Зустріч», публікуються вперше. Хоч  вони і не становлять якоїсь особливої  естетичної цінності, проте багато додають до характеристики особистості  поета. Зауважимо, що «Станси до М. З.»  мають певний біографічний елемент: Марія Зарицька, котрій вони адресовані, була нареченою І. Вагилевича.

    До  циклу «Думи» ввійшли чотири олітературені  поетом у дусі «Слова о полку Ігоревім»  народні легенди: «Пліснесько», «Добрилів», «Бич» і «Дністер». В основі «думи» «Бич», наприклад, лежить легенда про  місто Дрогобич. Колись на місці  теперішнього Дрогобича, за легендою, красувалося місто Бич. Дикі татарські  орди, які насунули на Підкарпаття, не змогли його взяти силою і вдалися  до підступу. «Дума» закінчується тим, що Бич було спалено, а його захисників посічено або взято в полон. За легендою ж, на місці пожарища згодом засновано Другий Бич - теперішній Дрогобич.

    І.Вагилевич  гордий славою рідної землі, але йому боляче, що його народ соціально  й національно уярмлений. І письменник одверто говорить про це у своїх  творах, зокрема в «думі» «Дністер».

    У розділі «Епіка» вміщено уривок з віршованої повісті «Упир», створеної  на основі народних повір’їв. Фрагмент цієї повісті у свій час був  опублікований.-

    Єдиний  у спадщині діячів «Руської трійці»  драматичний твір - віршована п’єса  І.Вагилевича «Марія»- лишився незавершеним. Уривок, що зберігся (початок першої дії),- це філософські розмірковування  двох приятелів над сенсом людського  життя.

    Відомий Іван Вагилевич і як автор талановитої  прозової інтерпретації «Слова о  полку Ігоревім». До неї був доданий  широкий коментар польською мовою, що являв собою грунтовну наукову  працю. Вагилевичу належить також і  польський переклад цієї літературної пам’ятки, зроблений одночасно з  українським.

    Не  знайдено досі Вагилевичів переклад «Краледвірського рукопису», з якого  було опубліковано лише три «пісеньки». В публікації зберігся його переклад «Суд Любушин» із «Зеленогірського рукопису».

    Із  поеми Я.Коллара «Дочка Слави» І.Вагилевич  переклав вісім сонетів. З художнього боку цей переклад досить недосконалий,- це чи не перша поетова проба пера українською мовою. В автографах І. Вагилевича є також три польські переклади грецьких епітафій.

    У революційний 1848 рік І.Вагилевич  став редактором української газети «Дневник руський», яка, однак, проіснувала  недовго - вийшло всього 9 номерів. Поет навіть не встиг тут повністю надрукувати  свій огляд «Замітки о руській  літературі». Очевидно, він працював над оглядом безпосередньо під  час виходу «Дневника руського»  і друкував його в міру готовності (№ 5, 6, 9). Огляд І.Вагилевича «Замітки о руській літературі» - перша  в Галичині спроба нарису історії  української літератури.

    В автографі зберігається велика праця  Вагилевича польською мовою «Письменники Польщі - українці». 

    Цікавинки 

       В деяких своїх творчих та  життєвих експериментах Іван  Вагилевич був, допіру, першовідкривачем, як для українського суспільства так й східноєвропейського. Для приміру:

     *  в 1838 році Іван Вагилевич  в часописі чеського музею  в Празі вперше впімнувся про  етнічну групу - "Гуцули" 

    Джерела

     * Маркіян Шашкевич на Заході, ред. Я. Розумний, Інститут-Заповідник  Маркіяна Шашкевича, Вінніпег, 2007.

     * П. Ю. Гриценко. Вагилевич Іван  Миколайович 

     * Огоновскій О Исторія литературы руской, ч 4 Л , 1894;

     * Возняк М. Галиц граматики  української мови першої пол  XIX в Л., 1911;

     * Гуменюк М. П., Кравченко Є.  Є. М. Шашкевич, І. Вагилевич,  Я. Головацький. Бібліографічний  покажчик Л., 1962;

     * Семчинський С. В. Фонетичні  особливості «Дакійського словника»  І. М. Вагилевича // «Вісник Київського університету. Серія філологічна», 1970, № 12;

     * Франко І. До біографії Івана Вагилевича. // Франко І. Я. Зібрання творів, т. 37. К., 1982;

     * Петраш О. О. «Руська трійця». К., 1986;

     * Дзьобан О. О. Іван Вагилевич.  Покажчик рукописів праць та  матеріалів до біографії. Л., 1986;

     * Дем'ян Г. Іван Вагилевич —  історик, народознавець. К., 1993;

     * Купчинський О. «Слово о полку  Ігоревім» у перекладах, переспівах  і дослідженнях першої пол. XIX ст. ЗНТШ (Львів), 1997, т. 234.