Іван Мазепа в історичній літературі

Зміст

Вступ
Іван Мазепа в різних історичних творах
Висновок
Список літератури

Вступ

Кожен народ, який стає на шлях національно-державного відродження, звертається до минулого з метою відшукати своїх героїв, значні історичні події, то становлять славу народу, коріння історичних традицій тощо. Це природне прагнення тих, хто хоче довести світові свої слушні права на існування та певне місце в історії людства. На сучасному етапі зростаюча увага істориків до питань національної історії обумовила необхідність перегляду та нового трактування багатьох історичних проблем, а також пошук нових напрямків досліджень, підходів та методів.

В історії нашої держави було багато періодів та історичних осіб, які мали непересічне значення для її існування. На мою думку, одним з важливих в історії України для розвитку її народу, державності, економіки та культури був період гетьманування Івана Степановича Мазепи (1687-1709 рр ). Це була неординарна історична особа, що прожила незвичайне, бурхливе життя. Тому зрозуміло, що ця особа привертала, привертає і буде привертати до себе увагу істориків.

Прагнення дослідити проблеми доби Мазепи(кінець XVII - початок XVIII ст.) часто переплітається з проблемою відсутності джерел в архівах України та незадовільним станом інформації про бібліографію визначених питань.

Протягом XVIII - XX ст. була написана велика кількість різноманітних історичних творів. На їх зміст та головні висновки впливали приналежність істориків до тієї чи іншої концепції історичного розвитку, відповідність їх праць певній ідеології та багато інших факторів, які обумовили деякі стереотипи в дослідженні даної постаті, отже, і ті питання, які не стали об'єктом історичних досліджень.

Гетьман Іван Мазепа - одна з найколоритніших постатей української національної історії, символічна для модерних часів персоніфікація історичних уявлень про власну національну еліту, європейську повноцінність вітчизняної культурної традиції та її окремішність від Росії. У національному пантеоні історичних діячів Мазепа посів місце поруч із Богданом Хмельницьким як одинокий гетьман, який надається до порівняння з батьком-засновником української козацької державности.

Іван Мазепа в різних історичних творах

«Постать Івана Мазепи породила в літературі величезну кількість інтерпретацій та оцінок, часом не лише суперечливих, а й діаметрально протилежних. Сама вже не буденна особистість Мазепи була неординарна, і діяльність його – надзвичайно складна, а відтак потребує діалектичного підходу, що має застерегти дослідника від крайнощів…Довкола особи І.Мазепи сконцентровано безліч тенденційних пліток, а той прямих вигадок…»

Михайло Брайчевський, доктор історичних наук.

Історична література, присвячена Мазепі, віддзеркалила головні тенденції в політичному житті тогочасних України та Росії: промазепинську (сепаратистську), офіційну російську (імперську, нейтралістську) та малоросійську (автономістську). Для козацьких істориків-публіцистів, які виступили зі своїми творами після Полтавської битви 1709 року, відправним пунктом були права та свободи Гетьманщини, які опинилися під загрозою в часи правління та після поразки Мазепи. Відповідна тематика не суперечила національній концепції «Синопсису», а лише доповнювала її.

У козацькому середовищі завжди було чимало Мазепиних опонентів, котрі зберегли вірність засадам козацької військової демократії та не змирилися з монархічними прагненнями гетьмана. Водночас залишалися (головно на еміграції) й Мазепині прихильники й однодумці, які пам’ятали Добу політичного хаосу, що запанувала після смерті Богдана Хмельницького. Зрозуміло, що політичні погляди представників кожної з цих двох течій спонукали їх до протилежних відповідей на питання, ким був Мазепа: зрадником чи борцем за свободу своєї нації проти московської деспотії.

У творах церковних ієрархів, написаних свіжими слідами подій 1708 року, Мазепа фігурує як зрадник православ’я, відступник, ворог вітчизни, найяскравіше уособлення чергової диявольської інтриги проти «правдивого» християнства10. Церква вилучала Мазепу з «русько-слов’янської» ранньомодерної національної спільноти, вказуючи на «лядське» походження гетьмана та натякаючи на його приховане католицтво. Тим самим Мазепу перетворювано на безпрецедентний виняток у довгому ряді козацьких гетьманів, його попередників.

Важливе місце у творах істориків посідали обвинувачення гетьмана в неморальності. При цьому вони мусили якось давати собі раду з тим, що Мазепа як особистість на голову перевершував усіх інших козацьких достойників. У літописі Грабянки міститься різко негативна характеристика гетьмана, якого автор звинуватив у підступності, загибелі Самойловичів та переслідуванні Семена Палія. Проте вже Самійло Величко, працюючи над своїм літописом після смерті Петра І, виявляв у ставленні до Мазепи менше схематизму. Літописець звинувачував гетьмана в багатьох гріхах, зокрема боягузтві, невдячності й ворожості до запорожців, проте визнавав, що той був людиною красномовною, «розумною і вдатною в усіляких ділах».

Суперечливість в оцінці Мазепиної постаті, притаманна вітчизняним політичним, літературним й історичним творам першої половини XVIII ст., не оминула й праць західноєвропейських істориків. Приклад цього дав Вольтер. В «Історії Карла XII» він прихильно поставився до Мазепи, назвав його відважним та енергійним чоловіком, який бажав здобути своєму краєві незалежність і перетворити його на сильну державу, здатну протистояти намаганням московітів обернути українців у рабство. Пізніше Вольтер заходився писати історію Петра І висловив протилежне ставлення до Мазепи та мотивів його повстання, назвав гетьмана зрадником і з розумінням поставився до репресій російського царя проти мазепинців.

Постать Мазепи в українській історії всіляко змінювали та аналізували. Набула поширення думка, що він був не українцем, а поляком, шляхтичем із походження. Її висловлювали, зокрема, Петро Симоновський і редактор виданого 1777 року офіційного «Короткого опису Малоросії» Олександр Безбородько. Пізніше цю версію засвоїли історики нового покоління - Максим Берлинський і автор «Історії русів», ба навіть деякі російські автори, зокрема Іван Ґоліков. Щоправда, більшість російських істориків другої половини XVIII ст., які писали про Україну, вважали гетьмана українцем.

Козацькі історики 1760-х років Семен Дівович і Петро Симоновський, висвітлюючи добу правління Мазепи, слідом за Величком критикували російську сторону. Дівович, полемізуючи з російською офіційною історіографією, заявляв, що на одного Мазепу в російській історії знайдеться сотня таких самих, коли не гірших, зрадників. Симоновський викривав вади Мазепиного зверхника, князя Васілія Ґоліцина, демонструючи його зловживання й антидержавні вчинки та покладаючи на нього провину за повалення гетьмана Івана Самойловича. У «Короткому літописі Малої Росії» розсипано чимало критичних зауважень на адресу Александра Меншикова.

На межі двох епох з’явилася видатна пам’ятка української історико-політичної думки кінця XVIII ст. й початку XIX ст. - «Історія русів». У цій талановитій апології українського козацтва так суперечливо поєдналися мазепинська й антимазепинська історіографічні традиції, що образ гетьмана втрачає цілісність і немовби двоїться в очах читача.

Автор змалював Мазепу людиною велико-вченою, хоробрим і досвідченим воєначальником, вправним політиком, побожним християнином і покровителем церкви. Найцікавіше, що автор фактично заперечує намір гетьмана стати удільним князем, ставлячи його "тим самим у ряд гетьманів - оборонців та гарантів козацької військової демократії.

Автор «Історії русів», проте, не відмовився від ворожої щодо Мазепи лінії української історіографії: він тримався думки про польське походження гетьмана, звинувачував його в загибелі Самойловича й переконував свого читача, що Мазепа, стаючи на бік шведів, керувався почуттями особистої образи, а не національними інтересами. 3 іншого боку, в «Історії русів» Мазепа виявляє шляхетність духу, знищуючи після своєї поразки документи, що могли б скомпрометувати його поплічників. Із патріотичних міркувань він відмовляється від участі в Полтавській битві, щоб не проливати братньої крові.

Проте в авторових очах цього виявилося замало, щоб визнати гетьмана одним із героїв української історії. Антиподом і моральним опонентом Мазепи в «Історії русів», на відміну від Грабянки, Берлинського й усної народної традиції, виведено не Семена Палія, а Павла Полуботка. Саме його в цьому творі наділено рисами патріота-громадянина, відданого ідеалам козацької України, справжнього речника українського суспільства, який не боїться говорити правду в очі грізному монархові. У цьому сенсі Полуботок виступав немовби українським відповідником російського князя Якова Долґорукого, який уславився своєю принциповістю за часів Петра І.

Жоден попередник автора «Історії русів» не зобразив подій Північної війни в такому тенденційно-патріотичному ключі, як цей талановитий анонім, котрий мало не всі основні перемоги російського війська, зокрема під Полтавою, приписав українцям.

Завдяки своєму талантові він лише поглибив уявлення про складність і неоднозначність особи гетьмана та його політичного вибору, залишивши читачам можливість робити на підставі свого твору протилежні висновки.

Сучасник автора «Історії русів», російський історик і письменник Дмитрій Бантиш-Камєнський, пішов у своєму зображенні української минувшини іншим шляхом. Наукова сумлінність Бантиша-Камєнського змусила його визнати існування в історичній літературі промазепинської традиції, котра пояснювала гетьманові вчинки інтересами народу та боротьбою за його права.

На підставі нових документів Бантиш-Камєнський першим із російських істориків спробував створити психологічний портрет Мазепи, проникнути в таємниці його внутрішнього світу. Історик виходив з уявлення про глибоку суперечливість особистости Мазепи - щедро наділеного талантами державця та полководця, освіченої людини, котра могла стати справжнім вождем свого народу, але, на думку історика, принесла свої здібності в жертву власним пристрастям і зневазі до людей.

Записки українського історика Олекси Мартоса, відомих нині, на жаль, лише фрагментарно. 1819 року, під час роботи над багатотомною «Історією України та козацтва», Мартос згадав про своє перебування в Ґалаці 1810 року й зробив для себе рідкісно відвертий запис такого змісту: «В грецькому монастирі в місті поховано малоросійського гетьмана Мазепу [...] Мазепа помер оподаль від краю свого, котрого боронив незалежність; він був друг свободи й за це вартий пошани нащадків. Після його відходу з Малоросії мешканці її втратили свої права, такі священні, що їх Мазепа довго захищав з притаманними кожному патріотові любов’ю та запалом. Його не стало, й ім’я Малоросії та її хоробрих козаків стерлося зі списку народів, хай не великих кількістю, але знаних своїм існуванням і конституцією. Нині багата Малоросія становить поряд з іншими дві або три губернії; та це спільна доля держав та республік: варто лише зазирнути до політичної історії націй. Окрім інших чеснот, Мазепа був другом наук: він збільшив у Києві академію у Братському монастирі, що його відновив і оздобив, спорядив її книгозбірнею та рідкісними манускриптами. Проте закладача академії та багатьох церков і людинолюбних закладів щороку справно проклинають у неділю першого тижня Великого посту, разом зі Стенькою Разіним та іншими крадіями й розбійниками. Та яка відмінність! Останній був розбійник-святотатець, Мазепа - напрочуд освічений і людинолюбний чоловік, вправний полководець і повелитель вольного, а отже, щасливого народу. Я слухав цю гидку церемонію в Києві, яку творить митрополит з архієреями й усім духівництвом, достоту зневажаючи ім’я нашої церкви». На жаль, нам невідомо, як саме було зображено «революцію Мазепину» в Мартосовій «Історії України та козаків», позначеній впливами західної демократичної історичної думки.
Мартосів запис про Мазепу фактично пориває з попередньою історіографічною та літературною традицією й залишає більше запитань, аніж відповідей. Він стоїть осторонь усього, що написали на цю тему інші українські та російські історики. Можна лише припускати, наскільки погляди Мартоса в цьому питанні було пов’язано з його переконаністю в остаточній загибелі козацької України разом з її становими суперечностями та нерозв’язаними державними питаннями. Можна лише припускати, наскільки погляди Мартоса в цьому питанні було пов’язано з його переконаністю в остаточній загибелі козацької України разом з її становими суперечностями та нерозв’язаними державними й геополітичними комплексами.

Новий етап дискусій навколо Мазепи, що розпочався в Російській імперії після декабристської катастрофи, не дав чогось подібного до Мартосового запису. Ні романтична, ні народницька історіографія, ані художня література XIX ст. не змінили загалом негативного образу Мазепи, затаврованого церковною анатемою, державною зрадою й аморальністю.

Свого часу невдала спроба Мазепи вивести Україну з-під опіки Росії викликала тотальне ідеологічний наступ царизму, спрямоване на викорінення в Україні настроїв "мазепенства". Ще за Петра І, в надрах його канцелярії, була сформульована точка зору про Мазепу як архетипическом зрадника.

У 1897 році в Санкт-Петербурзі вийшла книга Федора Уманця "Гетьман Мазепа", яка за своїм змістом була відвертим панегіриком її герою. Книга Уманця, в якій автор зробив спробу відійті від існуючіх тоді стереотіпів, стала поворотним пунктом в оцінці Мазепи в українскій історії. Дану книгу критикували (наприклад український історик Олександр Лазаревський), але не забороняли. Тобто царська цензура не була дуже жорсткою.
Тим не менш, політична прихильність істориків Російської імперії, які писали про Мазепу виразно відчувалася в їх роботах.

Насамперед, це стосується монографії Миколи Костомарова "Мазепа" (вона була опублікована в журналі "Російська думка" в 1882 - 1884 роках. Дана монографія є однією з кращих робіт, що вийшли з-під пера цього видатного історика. При її написанні автор використовував матеріали , почерпнуті з фондів Малоросійського приказу, їм були скрупульозно вивчені шведські й польські рукописні і друковані джерела, а також роботи шведських істориків.

Для Костомарова Мазепа - авантюрист і зрадник по складу натури, чужий будь-якої національної ідеї, готовий служити тим, хто забезпечує його пристрасне бажання отримати багатство і владу, але виключно до тих пір, поки це йому особисто вигідно. Своєю позицією по відношенню до Мазепи Костомаров продемонстрував так, що він не зовсім відійшов від державного напрямки офіційної російської історіографії. Костомаров, як типовий історик - державник, вбачав у переході Мазепи на бік шведів загрозу цілісності "єдиної і неподільної Росії", невід'ємною частиною якої, на його думку, була Україна. Однак у зраді Мазепи Костомаров бачив не тільки зраду російській державі, а й українському народові.

Монографія Костомарова за багатьма параметрами є зразковою дослідницькою роботою. Немає ніякого сумніву в тому, що всі наступні історики, чиї оцінки Мазепи можуть не тільки не збігатися, а й бути протилежними думку Костомарова, зможуть ігнорувати цю блискучу наукову роботу. Тому монографія Костомарова "Мазепа" не застаріє ніколи.

Вельми невтішну характеристику Мазепі давав і батько української історичної школи - Михайло Грушевський. В вийшли в 1904 році російською мовою "Нарисах історії українського народу" він писав про Мазепу: "Шляхтич за народженням і вихованням, ... виростав в атмосфері інтриг королівського двору разлагающейся Польщі, досить випадково опинився у козацькому війську і навряд чи шукав у ньому що-небудь, крім особистої кар'єри, новий гетьман був дуже сумнівним придбанням для Гетьманщини ". Грушевський вважав, що діяльність і кар'єра Мазепи була побудована" не на політичних або національних українських ідеалах, що не на солідарності з широкими масами або навіть з громадськими групами, а на догідливості московським імперіалізму, московському двору, перед якими Мазепа вічно скаржився на українську нелояльність і на вороже до нього ставлення українського народу ... ".

Істотно збагатили літературу про Мазепу видні історики української діаспори - Ілько Борщак і Борис Крупницький. Їх об'єднує не тільки те, що вони були фахівцями з героїзації Мазепи, але і схожість доль: обидва, перебуваючи в армії УНР, воювали під командуванням самого Симона Петлюри. Разом з Петлюра смороду воювали за волю України. Після поразки армії Діректорії Борщак и Крупницькій емігрували за кордон: перший опинивсь у Франции, другий у Німеччині. У 1931 году Борщак разом з французьким вченим Рене Мартель написали французькою мовою книгу "Мазепа: Життя й порів великого гетьмана ". Книга Крупніцького" Гетьман Мазепа та його доба "Вийшла німецькою мовою в Берліні у 1941 году. У наш годину ці книги перекладені на українську мову и Виданих в Киеве.

Талановитим дослідникам мазепинської доби в історії України зарекомендували себе Тарас Чухліб. У березні 1996 року на презентації своєї книги ("Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи") Чухліб говорив, що в своїй роботі він жодного разу не вжив щодо гетьмана Мазепи ніяких політичних ярликів, таких як "зрадник",
"кар'єрист ","ренегат"тощо.

"Моє завдання як історика - підкреслював він, - полягала в тому, щоб показати Івана Мазепу, насамперед, як людину, як політичного діяча, очистивши його образ від нашарувань імперських та радянських часів". Тобто Чухліб відверто зізнався, що він в даному випадку дослідницький підхід замінив ідеологічним.

Особливо примітно те, що серйозні історичні дослідження про Мазепу, в яких проявляється прагнення об'єктивно висвітлити життєвий шлях цього видатного діяча й одночасно неоднозначну особистість нашої історії, почали з'являтися і в Росії.

Великий резонанс мав вихід у 2007 році до певної ще з часів Радянського Союзу серії "ЖЗЛ" ("Життя чудових людей") книги "Мазепа", написаної професором Санкт-Петербурзького університету, доктором історичних наук Тетяною Таїрова-Яковлєва. серія "ЖЗЛ" свого часу замислювалася як данину пам'яті і поваги тим людям, чий талант, геній і подвиг прославили Батьківщину. Для відомого російського книговидавця Флорентія Павленкова, який ініціював серійний випуск "ЖЗЛ" (книги цієї серії стали виходити з 1890 року), термін "чудові" означав "цікаві, відомі" люди. Мазепа цілком вписується в цю категорію.

Тісні наукові зв'язки Таїрова-Яковлєва мала і з Україною. У 2007 році за написання книги "Мазепа" їй було присвоєно почесне звання "Берегиня Українського козацтва". Легендарний гетьман в роботі Таірової - Яковлевої відкривається багатьма новими, невідомими раніше гранями. Серед багатьох фахівців книга Таїрова-Яковлєва не викликала захоплення. Різку критику їй дав Карєвін. Карєвін дорікає Таїрова-Яковлєва у відвертій ідеалізації Мазепи та його політики. Її книга являє собою не біографію історичного діяча, а якесь "житіє святого "(хоча до святості там дуже далеко). Які б підлості не здійснював Мазепа, кого б не зраджував, як би не торгував України - для Таіровой- Яковлевої він все одно залишається патріотом, чесною людиною, глибоко віруючим християнином, навіть рятівником країни". У 2011 році знову ж у Москві вийшла нова книга Таіровой- Яковлевої про Мазепу під назвою: "Іван Мазепа і Російська імперія: Історія "зради". У ній були виправлені багато помилки, допущені в першій книзі.

Виновок

Мазепин образ в українському історичному письменстві мав чимало нюансів і постійно еволюціонував від однозначного осуду до поступової реабілітації. Проте на світанку українського культурно-національного руху Мазепа ще не став символом місцевого патріотизму. Центральною фігурою вітчизняної історії, втіленням ідеї її окремішности від російського історичного процесу він стане щойно на початку XX ст., з появою національної української історіографії та політизацією українського культурництва. Новий, національно-державницький міт про Мазепу остаточно скристалізується в міжвоєнну добу за межами Радянської України.

У незалежній Україні образ Івана Мазепи не витіснив зі свідомости значної частини суспільства уявлення про Богдана Хмельницького як символа українсько-російської єдности. Ба більше - культ Хмельницького за останні десятьдванадцять років набагато перевершив Мазепин. В українському політичному житті двох гетьманів, як і раніше, розмежовує різне розуміння характеру та перспектив розвитку українсько-російських стосунків. Нічого дивного або несподіваного в цьому немає, якщо пригадати, що біля джерел як «мазепинської», так і «богданівської», ба навіть «петрівської» історичної мітології стояли вихідці з українського культурного середовища. Суперечності між різними мітами про Мазепу якщо й не зникнуть, то бодай відійдуть на другий план, коли суспільство продемонструє здатність відмовитися від мітологічного сприймання минувшини й сьогодення і заопікується, нарешті, своїми безпосередніми обов'язками.

Історія одна, але історичні події оцінюються й аналізуються істориками по-різному. Неоднозначне і сприйняття цих подій в суспільстві. І це нормально. На чиєсь "так", хтось зобов'язаний говорити "ні", аргументуючи при цьому свої сумніви і, тим самим, змушуючи нас перевіряти і зіставляти приводяться істориками доводи з того чи іншого питання. До Мазепі можна ставитися по-різному. Але безперечно одне -він був непересічною особистістю для свого часу і ігнорувати цього не можна. Мазепа як історична постать буде викликати інтерес ще не одне століття.

Список літератури

Д. Кравцов «Гетьман Мазепа в українській історіографії XIX в.»
Андреев Игорь. Мазепа: герой или изменник? (Электронный ресурс)
Апанович Олена. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.
Бантиш-Каменський Д. Життя Мазепи.
Виноградова Наталія. Пристрасті по Мазепі, або кому потрібна штучна конфронтація? (Електронний ресурс).