Іван Немченко

Іван Немченко

Образ Херсонщини в художній літературі

Досі сниться  метелиця маю,

Завірюха херсонських  вишень.

Золоті її очі  впивають

Степовий необмежений  день

Є.Маланюк

Вітчизняне й світове письменство протягом багатьох століть не оминало увагою

нашої малої батьківщини  – північнозахідного

Причорномор’я, за яким від  порубіжжя

ХVІІІХІХ

ст. – аж до початку ХХ ст. закріпились найменування Херсонська і Таврійська

губернії (місто Херсон, засноване 1778 року, стало центром губернії в 1803 р.). Осердям

цих двох великих територій, що нині залишилися тільки на історичних картах, був регіон

у пониззі Дніпра. Саме на його теренах сформована теперішня  Херсонська область,

заснована 1944 року в розпалі  Другої світової війни. Ця сучасна адміністративна одиниця

увібрала як частину правобережних  земель – історичної Херсонщини, так  і лівобережжя –

давньої Таврії. Тому не випадково  на тлі сьогодення спостерігається  тенденція до

ототожнення цілком різних у минулому понять Херсонщина і Таврія. І коли говорять про

«образ Херсонщини» в  творчості письменників, то часто  мають на увазі як правобережноісторичний

формат цього поняття, так і його сучасний таврійський  сегмент.

Серед найдавніших згадок про наш край, поетично названий Білобережжям, та

старовинних свідчень про особливості його природи, історії, побуту і традицій місцевого

населення слід назвати насамперед античні полотна та фольклорні перлини, що прийшли

з глибини століть. Геродотове бачення Гілеї (Лісистої країни в  Нижньому Придніпров’ї) й

Гомерові описи Причорномор’я  в його поемному епосі дають уявлення про веледавнє

обличчя українського Півдня.

У фольклорі українців  здавна присутні образи Дніпра і Бога (Південного Бугу),

Чорного та Азовського морів, Великого Лиману (ДніпроБузького

лиману), Сиваша

(Гнилого моря), Олешок, Таваньгорода,

острова Тендрова (нині Тендровська  коса), Гарда

(БугоГардівської

паланки) та ін. Терени, що увійшли  до Херсонської губернії та сучасної

Херсонської області, широко відображені в думах («Самійло Кішка», «Отаман Матяш

старий») та піснях («Ой над Бугом над рікою», «Ой за річкою та й за Синюхою», «Смерть

козака на долині Кодимі», «В одно врем’я під Єлисаветом много орлів ізліталось»),

переказах та легендах («Велика і Мала Лепетиха», «Макітрина балка», «Легенда про

Семенів Ріг», «Легенда про Семена Скалозуба»). Наприклад, у думі «Самійло Кішка»

зустрічаємо епізод, як козаки “на Лиманріку

іспадали, / К ДніпруСлавуті

низенько

уклоняли“[25, 54].

А в думі «Про Хмельницького Богдана смерть, про Єврася Хмельниченка і Павла

Тетеренка» фігурує Приташличчина (північ губерніальної Херсонщини), пов’язана з

діяльністю запорозького лицарства та його очільників: “Як будеш немного Ташликомрікою

гуляти, / На бубни, на цурочки вигравати, / Дак будеш отця живого заставати“; “А

як будеш много Ташликомрікою

гуляти, / На бубни, на цурочки вигравати, / Дак не

будеш отця живого заставати…“ [25, 88]. У думі «Отаман Матяш старий»  змальована

місцевість біля злиття Південного Бугу та Савранки (в просторіччі Самарки). Твір

констатує наслідки іноземних  навал на Південну Україну: «На усті СамариБогу,

/

Семенова козацького рогу,/ Усі поля самарськії пожарами погоріли; / Тілько два тернибайраки

не горіли, / Що під собою гостей великих іміли» [25, 65].

Подібні описи можна знайти в літературних текстах порубіжжя  ХVІІІХІХ

ст. До

цього періоду належить поезія Антона Головатого «Ой, боже наш, боже, боже

2

милостивий…», що стала в  ті часи популярною народною піснею. Її автор – старшина і

писар нової Запорозької  Січі, капітан російської армії, пізніше військовий суддя й отаман

Чорноморського козацького війська на Кубані – в цьому  творі веде мову про нелегкі часи

українського лицарства  після зруйнування Січі (1775): «Служили вірно в полі і на морі, /

Та остались убогі, босі й  голі» [24, 86]. До переміщення на Тамань козаки перебували на

землях, що належать до сучасних Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. Це й

зафіксовано у вірші А.Головатого: його героїкозаки

отримали «Дністровий  і Дніпровий

лимани», щоб там господарювативолодарювати

– «в них добувати рибу, справляти

каптани» [24, 86].

Краєвиди нашого регіону  знаходимо в літературних інтерпретаціях багатьох

романтиків, що кохалися в  героїчних мотивах козацької  минувшини. Ось відомі кожному

українцеві рядки з  «Тарасової ночі» (1838) великого Кобзаря, котрі тематично стосуються

наших теренів: “Встає хмара  зза

Лиману, / А другая з поля, / Зажурилась Україна – Така

її доля!“ [27, 20]. Через  наш край запорожці виступали  на Туреччину, щоб визволяти з

неволі співвітчизників, тож у поемі «Іван Підкова» (1839) Т.Шевченко так омісцевлює й

конкретизує один з етапів козацького походу на ворогів: “Чорна хмара зза

Лиману / Небо,

сонце криє. / Синє море звірюкою / То стогне, то виє, / Дніпра гирло затопило… “ [27, 55].

З цими ж географічними символами нашого регіону пов’язуються події Кобзаревої поеми

«Гамалія» (1842), пов’язані з долею українських невільників у султанській Туреччині та

спробами співвітчизників визволити бранців з полону: “І море ревнуло Босфорову мову, /

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові / Тую журбумову

на хвилі подав“ [27, 150]. Але

якщо в даному творі  змальовано успішний похід козацтва на ворогів, то в поемі

Т.Шевченка «Невольник» (1845) оборонці України, що линуть «за Тендер погуляти, /

Турка пошукати», більшістю  гинуть.

Слід відзначити, що тема ДніпроБузького

лиману (Великого Лиману) досить

широко розроблена в поезії ХІХХХ

ст. Ці блакитні простори оспівували М.Чернявський

(«Гроза», «Карзоаз Ольвійський»), Дніпрова Чайка («На лимані»), М.Лисянський

(«Корабели»), О.Полішкаров («На  світанку юрмляться блакитні тумани…»),

М.Вінграновський («Лиманський  Гайявата», «Дума про Британку», «В кукурудзинні зза

лиману…», «Пришерхла тиша – сіра миша…» ), Л.Костенко («Пливли ми ввечері

лиманом…»), Д.Кремінь («Над лиманом»), В.Бойченко («Ти смійся, світе…»,

«Миколаїв»), В.Гончаренко («Лиману  лимонне свічадо…»), І.Баклицький («Над

лиманом»), А.Бенер («Коромысла дымов над лиманом»), М.Божаткін («Песня о

корабельном крае»).

Козацька історія краю звеличена в історичних романах  М.Лазорського («Патріот»),

С.Добровольського («Очаківський розмир»), О.Глушка («Кінбурн»), Ю.Мушкетика

(«Яса»), поезії С.Тельнюка («Гаркуша»). Дореволюційна Херсонщина  і Таврія

живописуються в творах Л.Толстого («Не можу мовчати»), М.Горького («Помста»),

Л.Раковського («Адмірал Ушаков»), П.Ходченка («Перегорнуті сторінки») та ін.

Події перших десятиріч ХХ століття, що увиразнили історичне обличчя краю,

закарбовані в романах  Ю.Яновського («Вершники»), Ю.Смолича («Світанок над морем»),

повістях В.Красильщикова  «Інтендант революції», А.Дніпровського («Їх водила

молодість»), О.Лукіна та Д.Поляновського («Співробітник ЧК»). Упізнаванними є описи

регіону в творах Івана  Дніпровського («Яхта «Софія», «Яблуневий полон»),

К.Паустовського («Вишня і  степ»), С.Крижанівського («Два Херсони»), Л.Куліша («На

молодих вітрах»)

Сучасність і ретроспекції Нижнього Подніпров’я та Побужжя  оживають у віршах

М.Нагнибіди («В останню мить свого життя…»), В.Бойченка («Фортечний арсенал»,

«Запорозький Гард», «Мертвовод»), Так, перший з названих авторів, закоханий  у

південноукраїнський простір, мріє в кінцевій хвилі свого буття потрапити саме сюди

(«Метнусь, як чайка, до  злиття Дніпра і Бугу», «метнусь, мов чайка, в дивосвіт Дніпра  і

Бугу»).

3

У багатьох літературних полотнах відображено минуле й сучасність південної

перлини – міста Херсона. Сотні авторів різних часів оспівували його мальовничі

прикмети, описували життя  й побут городян. У творі поетааноніма

«Плач київських

монахів», датованому ще 1786 роком, уже згадується місто Херсон (через вісім років після

його заснування) як місце  для відбування покарання засудженими. Герої твору – ченці –

скаржаться на прихід лихих  часів, коли вони втрачають пільги, всілякі маєтності («нині не

тоє», «улетіло от нас все время золотоє»), а тому мусять шукати виходу зі скрути,

рятівних заходів, за які «не пошлють далі работать, как в Херсоні» [24, 218].

Описи губерніальної Херсонщини можна знайти в творах багатьох вітчизняних

класиків. Так, у повісті І.НечуяЛевицького

«Микола Джеря» наведено розлогі

характеристики херсонських  степів, якими мандрують утікачікріпаки

з метою дістатись

до Бесарабії, щоб там  пожити вільніше і вже не потрапити  до рук свого свавільного пана.

Ці картини значно відрізняються від замальовок Надросся з його буйною розкішною

природою, яка ніби припрошує  працювати на цій благословенній землі. Але кріпаки,

доведені до відчаю і стихійного протесту, змушені залишати ці щедротні регіони в

пошуках кращого життя  й порятунку від поміщицької  наруги. «Багато степових

херсонських сіл поминули бурлаки. Вони бачили села й степові, голі й опалені гарячим

сонцем; бачили села понад  невеличкими степовими річечками, де вже зеленіли верби,

садочки і навіть виноградники;  бачили здорові багаті німецькі колонії  з довгими рівними

вулицями, з домами на два  поверхи серед зелених садків та виноградників» [20,163].

Для поета О.Баласогла  це пустельний край («Херсон, Херсон, / Степная глушь»). А для

його сучасника Д.Марковича  – це суворий простір, який випробовує людину на міцність

тіла та духу. Про трагізм  долі дітейзлидарів,

їхню поразку в непосильному двобої з

жорстоким світом повідав цей митець у своїх таврійських оповіданнях “Шматок” та “У

найми” (1888), в яких широко використані матеріали з місцевого  життя, створені

колоритні образи земляків, наведені розлогі описи природи  нашого краю. Перед читачем

постають похмурі замальовки чаплинських степів і Присивашшя, що суголосні

безрадісним настроям героїв.

У оповіданні“У найми”, що має підзаголовок «Образок з життя Дніпровського

повіту 18878

року», репрезентовано таврійське лівобережжя нашого регіону: «Нема краю

широкому, вільному степу! Простягся  він рівнийрівний

від кучугурів Дніпрових  аж до

самого Сиваша, уперся в  його, став неначе на годину, а далі перекинувся через Сиваш,

задавив його своєю величезною рівнотою і простягся вже вільно далі й далі, зачепив

річечки Молочну, Дін і пропав десь… Коло самого моря лежить він – неначе залицяється з

ним, широким і таким  же вільним,як

два брати, один тихий, до оселі прихильний, а

другий – ворог хати… Від Дніпра степ хороший, коло Сиваша – понурий, білястий, з

лисинами. Та й не диво йому засумувати коло такого сусіди»[18, 84]. Від загальних картин

степових просторів автор переходить до фіксації прикмет голодної пори в Присивашші.

«Цей рік великий бог не хотів глянути на степ широкий своїм милостивим оком;

прогнівили його, милосердного, одвернув лице своє, і в той мент мертвим вітром

повіяло… Все, що з весни потяглося з землі багатої, все зразу стало умирать. Вітер з схід

сонця віяв, дув немилосердно, лютував як хотів, усяку билинку, стеблину зв’ялив, зсушив.

Зелений хліб вийшов з землі  травицею розкішною, неначе килимом  укрив степ; повіяв

сердитий вітер – і  травиця звернулась у дудочку, зав’яла, головоньки схилила додолу,

пожовкла – і вмерла навіки… Курай колючий та живучий, перекотиполе чудовне та

летюче – від того вітру повмирали, і на Іллю святого степ почорнів, неначе ярина восени,

сірою землею як попелом  вкрився. А чоловік, хлібороб, сльозою  гіркою вмився» [18, 85].

Невипадково все в природі  нагадує про смерть, хвиля Гнилого  моря «важка, сива, як

мертве око», а земля, хатки  й саме небо жовті, наче мерці. «Голод у селі. Страшне

слово!..» ця

констатація ніби передвіщає трагічний розвиток подій: у багатодітної

удовиці Ганни немає можливості утримувати родину, тож слідом за синомпідлітком

Степанком вирушає на пошуки заробітку в зимову стужу й  маленька донька Марися,

4

котра по дорозі замерзає. У творі згадуються Каховка, Чаплі (Чаплинка), господарство

землевласника Фейна –  центри, до яких линула робоча сила, зосібна  й місцевих злидарів.

Прикмети різних місцевостей Таврійської та Херсонської губерній широко

репрезентовано в доробку  Дніпрової Чайки (Л.ВасилевськоїБерезіної).

Це численні описи

степу і моря, життя й  побуту південців. Побачивши світ у родині священика з села

Карлівки (Лікарського), що належало до Ананьївського повіту Херсонської  губернії (нині

селище Зелений Яр Доманівського  району Миколаївської області), Дніпрова Чайка

назавжди закохалась у  рідні простори, захопилась минувшиною й сучасністю свого краю.

Мала батьківщина озивається з багатьох її поезій, віршів у прозі, оповідань,

автобіографічних нотаток.

Твір Дніпрової Чайки “Вісточка” (18831884),

що увійшов до одеського  альманаху

”Нива” (1885), своїм незвичайним  колоритом змушує мимоволі згадати  баладний доробок

Л.Боровиковського (“Молодиця”), Т.Шевченка (“Причинна”): ”дметься Дніпр горою”,

”сивий місяць, наче чабан, виглядає з хмари”, ”буйні хвилі  берег укривають”, ”реве вітер,

аж до хвилі верби нахиляє“ та ін. А проте балада є безпосереднім  відгуком авторки на

цілком реальні події  з життя рибалок Причорномор’я, зокрема, мешканців села Збур’ївки

у гирлі Дніпра, що славиться  як батьківщина мореходів. У цій місцевості письменниця

провела чимало своїх дитячих  літ, була добре знайома з рибальським побутом і звичаями.

За статистикою, лише в  одному 1886 році в Чорному морі загинуло понад 50

дніпровських суден [14, 399], що свідчило про правдивість балади. Саме подібний факт і

став основою твору: це смерть слобідського шкіпера Левка  під час шторму та її трагічні

наслідки для рибалчиної родини. Головна увага приділяється відтворенню переживань і

невтішного горя дружини  загиблого Параски та дітейсиріт.

Шкіпера Левка поетеса

наділяє рисами, притаманними саме баладним персонажам: одчайдушністю, сміливістю,

нехтуванням будьякою

небезпекою. Загибель морехода і тужіння Параскивдови

авторка

подає в суто романтичній  манері з використанням відповідної  атрибутики: про “погибшу

душу” Левка ”співа Чорне  море”, ”прилетіла Вісточка проклята Сірим пугачем зза

моря“

[10, 25]; ”Стогне вітер,  чайка скиглить, Серце надриває,Бідна

вдова з сиротами Долю

проклинає“ [10, 26]. Послуговуючись засобом художнього паралелізму, Дніпрова Чайка

відтворює безмежну розпуку, що охопила душу жінки: ”Реве вітер, аж до хвилі верби

нахиляє – Бідну вдову  люте горе Додолу згинає“ [10, 26].

У вірші «На лимані» (1886) поетеса змальовує чудову картину Причорномор’я,

послуговуючись миттєвими  враженнями ліричного героя від  зустрічі з рідною природою

(”Ой широко лиман розливається, / Верболозом кругом він квітчається“; ”Над ним сонце

ясне усміхається / І по хвилях вогнем розсипається“).

У поезії “Степова билиця” (1887) Дніпрова Чайка репрезентувала разючу картину

нелюдських умов животіння  одного з багатьох таврійських наймитівпідлітків,

що в муках

від голоду й холоду вмирає на тлі буряної ночі, доглядаючи незчисленні отаришматки

бездушного хазяїна –  німцямільйонера.

Основою твору став дійсний  факт із судової

практики друга поетеси  – відомого юриста й письменника  Д.В.Марковича, що в 80х

рр.

жив і працював на Херсонщині. Ця подія дуже вразила обох літераторів, і, як наслідок,

виникло своєрідне творче змагання митців. “Ми з ним (Д.Марковичем – І.Н.) писали

навипередки, згадувала

Дніпрова Чайка, “

Степова билиця” звалося  у мене, “Шматок” у

його. У мене – віршем, у його – прозою” [2, 14]. Прониклива поетеса зуміла тонко

відтворити гнітючий душевний стан юного вівчара Івана, його відчай і мрії про

задоволення звичайних дитячих  потреб у їжі й теплі. Проте для малого наймита ці

сподівання практично  нездійсненні. Натуралістичні подробиці, до яких yдається Дніпрова

Чайка, щоб передати жахливий фінал долі хлопчикатрударя,

слугують контрастом до

безхмарного й безкарного існування його хазяїна – великого таврійського землевласника,

який і надалі “Іванів  наймає” і наживається на їхній  праці та дешевій силі. Твір приваблює

своїм демократизмом і  мальовничістю в описах причорноморського  степу.

5

Культ природи, захоплення південноукраїнським околом супроводив поетесу від

самих її творчих витоків. Ще в ранньому вірші “Степ” (1882) ліричний герой замальовки

сприймає рідний простір за велетенський храм з блакитним куполом (“небо кругле, наче

баня, / Синє та глибоке, / А  з його на землю любо / Зорить сонцеоко”),

чим уподібнюється

героєвіпантеїстові

з поезії М.Чернявського “Шумлять шовки зелених нив…”,

подивованим довколишністю: “І я не знаю, що твориться: Чи в храмі  я? Чи сам я храм?”

[24, 23]. В обох митців  споглядання рідних краєвидів пробуджує екстатичне відчуття

єдності з світом. Цей зв’язок уловлюється на рівні підсвідомості, фіксується в миттєвих

враженнях і настроях. “Аж серце німіє!” [9, 47] – так передає Дніпрова Чайка душевний

імпульс, реакцію героястеповика

на побачену картину. Щоденно, щохвилі йому

доводиться перебувати під владою цього урочистовеличного

простору, сакралізованого

безмежжя. Але тільки тепер, в даний момент, відбулося відкриття  цієї істини, означене

щемом серця. У вірші наведена колоритна замальовка Таврії з її рослинним і пташиним

світом, з характерними господарчими прикметами: “Підпадьомка перепілка, / Жайворонки

грають, / По траві, неначе пані, / Дрохви похожають”; “Вітер тихий  та пахнючий / По

степу гуляє / І самотнії могили / Звістками єднає”; “Денеде

забовваніє / Сиротакошара,

/

Недалечко округ неї / Розляглась отара…” [9, 4647].

Горьківський мотив “Хай сильніше вдарить буря!”, відчутний у багатьох прозових

творах Дніпрової Чайки, відлунює в написаній у Херсоні імпресіоністичній мініатюрі

“Плавні горять” (1902). Образ  священного вогню очищення, громадська активність

ліричного героя, пристрасна жага до діла протиставляються в творі міщанській

заскорузлості та байдужості. Ось яким постає в мініатюрі нічний Херсон початку ХХ

століття:

«Таємничо ніч спустилася над город, придушила в хмарах місяць, погасила дрібні

зорі, притлумила рухи й звуки, мов

мерця сукном жалобним, чорним покривом укрила

задрімавший тихий город.

Сподіваючись на місяць, ощаднії городяни ліхтарів не засвічають, лиш разками

золотими сяють вулиці крамничі, а останні безпорадно потопають  у мороці. Рух денний,

їзда і гомін – все  одлинуло, мов хвиля, і гуде отам далеко, де ще вікна сяють світлом; тут

же, в мороці густому, лиш виття собаки чути, лиш ходу самотню часом та нявчання

пожадливе невгаваючих котів. День півсонно проморгавши, город твердо засинає, а

наразливая думка серед  темряви і тиші у безсонні морить душу, сушить мозок непокоєм»

[8, 150].

На противагу сонному  й цілком індиферентному місту («за  шибами не чути ні

тривоги, ні співчуття»), лівобережжя  «по той бік Дніпра старого» не спить, озивається

потужними пожежами – відповідями  на виклики епохи. Твір надихнутий реальними

подіями – соціальними заворушеннями серед таврійського селянства в перші роки нового

століття, передає всю  велич грізної стихії палаючих плавнів, що сприймається як символ

боротьби, на яку вже піднімався народ у різних куточках імперії. Авторка точно передає

суспільні настрої, передреволюційну атмосферу. Вона пристрасно кличе сучасників “до

самопожертви, до величної звитяги”, активного протесту проти “мороку” й ”темряви” –

втілення чорних сил царату.

А ось опис цієї ж знайомої херсонцям місцевості у поезії в прозі «Гармонія».

Авторка знову звертається  до переваг імпресіоністичного письма:

«Весна, Дніпро розлився, поняв  низькую плавню і буйно розганяє свої бруднії

хвилі: то в глинясту гряду  сердито плеще, то злизує пісок на косах, то репетує на заборах.

Часами виринають зпід

брудних хвиль старі куниці комишу, зелені верби силкуються ще

випростать зелене гілля  зпід

наплаву. І там, і тут  пливуть дошки, солома, сіно та сірі

клапті піни – усі признаки пійми. І гнівно, й владно, і весело гримлять бурхливі хвилі

білогриві.

6

А небо ж то таке глибокечисте,

мов кришталь, хмарки легенькі білі, немов

пушинки лебедині, розкидані  гетьгеть,

а сонце сяєвигріває

увесь той божий світ» [8,

152].

Духовна деградація робітників соляних промислів у Таврії, котрі ще вчора були

селянами й жили за своїми патріархальними моральними нормами, стає об’єктом

досліджень Дніпрової Чайки в оповіданні “На Солоному”. Розбещеність, ледарство,

грубість, обмеженість мешканців  околиць курортного містечка в дельті Дніпра (йдеться,

певно ж, про Голу Пристань) викликають закономірне занепокоєння у приїжджого

вчителя Гаврила Петровича, і він вирішує протиставити філістерському побутові,

позбавленому національних прикмет і позначеному безміром вульгарних пісень типу

“Заахчу

розлюблю, заахчу

полюблю!” та інших атрибутів  міщанської псевдокультури,

зразки справжнього мистецтва: українські народні пісні та вокальні твори М.Лисенка на

вірші Т.Шевченка (“Заповіт”, ”Минають дні, минають ночі”, “Садок вишневий коло хати”

й ін.). Герой Дніпрової Чайки таки досяг своєї мети, хоча й почасти: крізь вал

“нєжнінької” мовисуржику

почали розсипатися діаманти чистої рідної мови, а

національний музичний репертуар  змусив спролетаризованих селян  згадати про духовні

витоки свого народу, про  славних козаків, що стояли кошем  у гирлі Дніпра (в Олешках,

Збур’ївці, Прогноях), а відтак збагнути свою громадянську посутність. Авторка

підкреслює, що ні за яких обставин людина і сам народ загалом не повинні обривати

нитку часів, традицій, не губити своєї історичної пам’яті, бо інакше настане виродження

етносу. В оповіданні згадується опосередковано й про Херсон. Письменниця  згідно з

традицією, яка лишилась живучою й донині серед приміських мешканців, називає це

місто в тексті «городом». Адже таке неофіційне найменування милозвучніше, ніж

«Херсон», а ще тяжіє до княжих часів, коли на території цього  пізнішого міста існував

стародавній градгород

Олешшя. Гаврило Петрович «у городі шукав, нишпорив по всіх

усюдах, де б то знайти відповідних  пластинок, щоб освіжити огидного репертуара. З’їздив

і в Миколаїв, і в Одесу, нарешті приїхав з пакунком» [8, 100]. Але в репліці самого героя

усі назви міст названо офіційно: «Я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі

– та ось поки що все, що знайшов» [8, 102].

У своїх творах Дніпрова Чайка вказує на різні причини, що спонукають до

проросту негативних явищ у житті народу, зокрема, на згубний  вплив побудованої на

реакційних засадах старої царської школи, спрямованої на асиміляцію, духовне

покріпачення українців. В оповіданні “У школі” (1909) вона відобразила яскраві картини з

життя однієї з таврійських  шкіл крізь призму процесів русифікації. Авторка вдається до

одного джерела комізму  ситуацій – нерозуміння дітьми, що в побуті говорять рідною

мовою, а в школі навчаються іншою, ряду слів і виразів з нав’язуваної їм російської.

Дніпрова Чайка, разом  з краянами – дотепними героями  свого твору, одверто глузує з

віджилої системи навчання й виховання в тогочасній Російській імперії, обстоює передові

педагогічні ідеї, зокрема, думку К.Ушинського про плідність  викладання предметів в

освітніх закладах рідною мовою.

Прикмети Нижнього Придніпров’я постають у віршах М.Чернявського

«Херсонщина», «Блакить вгорі… І склом блакитним» та ін. В останньому з названих

творів живописується  Херсон 1900х

років, опоетизовано картини  природи в гирлі Дніпра.

Ліричний герой милується  рідними краєвидами, буйними від зелені плавнями, пароплавом

на блакиті хвиль, містом на кручі. Спекотний день у херсонському порту передано за

допомогою багатьох мікрообразів. Приваблює в творі розмаїття  кольорів: «склом

блакитним взялися води дніпрові», «зелені плавні», «білий город», «жовта круча». Поет

протиставляє тишу, спокій і красу в природі задушливому й безрадісному животінню

херсонців, що живуть, «як  черви», «немов незрячі ті кроти». Символом рабства й

суспільної заскорузлості, що гнітять мешканців краю, стають місцеві в’язниці. А ось вірш

«Елеватор» (1931) сприймається як гімн індустріальній ході на Україні, від якої поетові

хотілось очікувати змін на краще. Колишньому Херсонові («Колись отут тюрма стояла,

7

Дисциплінарний батальйон», «А потім зуби вишкіряла Руїна дика», «Ніби сон

Страшливий снився під  горою Над занапащеним Дніпром») автор протиставляє сучасне

йому соціалістичне місто, де «підвівся велетень бетонний, Сріблястосірий

моноліт»,

«постав гігант доби нової» [23, 102]. Хоча невдовзі по написанню цього твору – у 19321933

роках – ця новобудова, з якої висипали зерно просто в Дніпро, щоби посилити

голодоморне лихо, стала  символом більшовицького людиногубства.

За рядом ознак дореволюційний Херсон можна впізнати в оповіданні

М.Чернявського «Проклятий город». Таврійські мотиви відлунюють у його ж оповіданні

«Потом і кривавицею», повісті «Блискавиці» та інших творах.

У «Морській повісті» (1920) Д.Бурлюка змальовано картини південноукраїнського

портового містечка Скадовська та Джарилгацької коси, бачені очима інтелігента, творчої

особистості.

Замальовки Херсона й  Причорномор’я широко репрезентовані в романі

І.Микитенка «Ранок» (1933), присвяченому подіям пореволюційного  десятиліття

(громадянська війна, розруха,  безпритульщина, відбудова економіки  країни тощо).

Змучений боями білогвардійський офіцер Бугров сприймає Херсон фрагментарноспогадово:

«Яке це місто, куди він вступає з своїм полком? Низеньке, розкидане. Вони

йдуть маршем від вокзалу  вулицею Говарда, і вулиця та, власне, йде степом – до міста

півтора кілометра. Ці степові міста на Україні, творіння князя Потьомкіна, великого

фаворита Катерини Великої…» [19, 112]; «Вони вступають у місто, в церквах – урочистий

дзвін, священики з корогвами  зустрічають їх. І ось – темнозелені

кахлі мозаїки на

губернаторському будинку  за Олександрівським парком, від якого  починається проспект

великого полководця, покорителя турків, графа римнікського й князя  італійського –

генералісимуса Суворова, що співав півнем. Ну да, півнем. На проспекті – офіцерський

клуб, дворянське собраніє. Вони йдуть містом, праворуч – губернаторський будинок,

ліворуч починається воєнний форштадт, високі глиняні насипи старої фортеці поросли