Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

      Історичний  факультет 
 
 
 
 
 

      ІНДЗ

      Василь  Стус як громадсько-політичний діяч

                                                           Виконав:

                                                           студент 43-і групи

                                                           Боярчук Андрій 
 
 
 
 

      Луцьк 2011 
План

1. Вступ
2. Життєвий шлях Василя Стуса
3. Громадсько-політична діяльність поета
4. Висновок

Вступ 

      Василь Стус напрочуд гармонійно поєднував наукову роботу (працював над дисертацією «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)», вивчав західноєвропейську літературу та філософію), художню творчість (підготував і здав до видавництва «Молодь» першу поетичну збірку «Круговерть», опублікував вірші на сторінках часописів «Дніпро», «Донбас», «Жовтень») з активною суспільно-громадською діяльністю. 

      Василь Стус належав до т. зв. "шістдесятників" — опозиційно налаштованих представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму, обмежень свободи слова. Працював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола, редакторові журналу "Вітчизна" Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби, до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України, де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини.

12.01.72 р. Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Головною метою слідства було довести наявність постійних і інтенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 07.09.72 р. засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р. Похований на кладовищі с. Борисово. 19.11.89 р. перепохований на Байковому кладовищі в Києві, разом із загиблими в неволі Олексою Тихим і Юрієм Литвином.

Життєвий  шлях Василя Стуса 

      Василь  народився в селянській родині, був четвертою дитиною в родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

      У 1944—54рр. Василь навчався у Донецькій міській середній школі №265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

      Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три  місяці працював учителем української  мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після  чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив  для себе німецьких поетів Ґете і  Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній  Україні» опублікував свої перші  вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

      Працював  учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» м. Донецька.[1]

      З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический  Донбасс». Вступив до аспірантури  Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності  «Теорія літератури». За час перебування  в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних  статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

      У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих  предків» у кінотеатрі «Україна»  в Києві взяв участь в акції  протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і  населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало  першим громадським політичним протестом  на масові політичні репресії в Радянському  Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано  з аспірантури.

      Роки  тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з момента  виступу у кінотеатрі за ним й  слідкували агенти КДБ, він часто  їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

      Не  можна також й оминути того великого значення, якого набула для  нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в  котельні, в метро. З 1966—72рр. — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

      1965 одружився з Валентиною Василівною  Попелюх. 15 листопада 1966 у них  народився син — нині літературознавець,  дослідник творчості батька Дмитро  Стус.

      Пропозицію  Стуса опублікувати 1965 свою першу  збірку віршів «Круговерть» відхилило  видавництво. Незважаючи на позитивні  відгуки рецензентів, було відхилено  і його другу збірку — «Зимові  дерева». Однак її опублікували в  самвидаві. У 1970 книжка віршів поета  «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі[5].

      У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної  Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися  до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у  середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту  прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти  порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

      12 січня 1972 року — перший арешт;  впродовж майже 9 місяців поет  перебував у слідчому ізоляторі.  Саме тоді було створено збірку "Час творчості".На початку  вересня 1972 київський обласний  суд звинуватив його в «антирадянській  агітації й пропаганді» та  засудив до 5 років позбавлення  волі і 3 років заслання. Покарання  відбував у мордовських і магаданських  таборах. Весь термін ув'язнення  перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав  у таборі, вилучалася і знищувалась,  лише деякі потрапили на волю  через листи до дружини. По  закінченню строку, Стуса 1977 вислали  в Матросове Магаданської області,  де він працював до 1979 на золотих  копальнях. З ув'язнення звернувся  із заявою до Верховної Ради  СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство  є неможливою для мене річчю.  Бути радянським громадянином  — значить бути рабом…».

      1978 року поета прийнято до PEN-клубу.

      Стусові, що з листопада 1980 перебував у  таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського  району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення  було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році життя поета трагічно обірвалося.

           Громадсько-політична діяльність поета 

           У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте здійснилося цим планам не судилося. У ніч з 3 на 4 вересня Стус помер від серцевого нападу в карцері – на другий день сухого голодування.

      Василь  Стус автор шести поетичних збірок, численних перекладів Гете, Рільке, Кіплінга. З 1978 був почесним членом англійського PEN – club, лауреатом премії “The poetry international award”.

      1972 рік став тією межею яка розділила шлях В.Стуса на дві, дзеркально обернені одна до одної половини його життєвої містерії, поміж якими полягло “квітування” особистого вибору поета. Власне на суді 1972 року ніякої політики не було. Питання стояло так: зречешся себе і друзів чи сядеш за вірність собі і їм.

      А почалося все в таємничий святвечір -6 січня 1938 року – в мальовничій  Рахнівці на Вінниччині. Саме тоді народився  останній в родині син – Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю поетів крізь усе життя, саме революція  уможливила шлюб його батьків - дочки заможного селянина  та сироти, що прибився до сила разом з російським військом.

      Дід В.Стуса довго не бажав “вступати” до колгоспу, а коли йому погрозили  Сибіром перебрався до Криму, залишивши своїй дочці та зятю чималий статок, який родина остаточно втратила 1932-33 рр. Попри весь тягар голоду – для порівняно заможної родини Стусів цей тягар обійшовся не так трагічно – обійшлося без втрат у вузькому родинному колі. Після того як життя в селі стало нестерпним  родина перебралася до Донецька.

      Нове  випробування чекало родину вже після  “визволення” Донецьку від фашистів – на міні підірвався 15-річний брат Василя – Іван.

      В 1954 році Василь вступає на історико – філологічний факультет Донецького інституту.  В університеті існувала літературна студія, де навчався і Іван Дзюба (керівником був Т. Духовний) вона допомагала протистояти російськомовному середовищу. Саме в ці роки з’являються перші вірші та публікації. Закінчивши інститут з червоним дипломом Стус кілька років працює вчителем української мови та літератури. Через рік його забирають в армію – де він служив на Південному Уралі.

      На  Уралі внаслідок нещасного випадку Стус втратив фалангу пальця. Звичайно лейтенантське звання “дємбель” не викликало в нього жодних позитивних емоцій. В ті ж роки і  народився  прославлений чотиривірш Стуса:

      “Кубло  бандитів, кагебістів

      злодіїв та ґвалтівників

      у стольному засіли місті

      як  партія більшовиків”

      Саме  ці чотири рядки стали підставою  для того, щоб в 1972 році видати ордер  на арешт Стуса.  В 1963 році складає  іспити в аспірантуру і переїжджає до Києва.                                      

      У перші роки молодого поета надзвичайно захоплює абсолютно нове, вишукане товариство. З – поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного, Аллу Горську, Івана Дзюбу.

        У 1965 – му, коли більш ніж  на півроку було несправедливо  заарештовано І. Світличного, В. Стус, приєднавшись до організованого  І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти арештів в колах шестидесятників, під рев сирени, які глушила спокійні слова І. Дзюби вигукнув:

• Хто проти тиранії – встаньте!

      Зал, долаючи страх, таки здійнявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено з аспірантури. У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи і київської прописки Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, що стала його музою.

      На  кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць.

      В грудні 1970 року як грім вибухнула жахлива  звістка – Вбили Аллу Горську  – приятельку, просто чуйну та красиву  жінку. Те, що говорив В. Стус на похороні декотрих налякало. Офіційно вбивц, які  сокирами зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова Василя Стуса: “ Її вбито представниками ДБ”.

      Цього йому не подарували і ще задовго  до суду на Стуса було заведено справу.

            Репресії не забарилися. Запущена в дію машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом якогось  недрукованого словника, був добрим приводом для масових обшуків, під час яких сподівалися знайти і підстави для арештів. У Стуса знайшли вище згаданий чотиривірш, що в купі з недоведеним фактом розповіді анекдотів про Леніна потягнуло на 5 років тюрми та 3 заслання.  Саме в неволі Стус відчув, що знайшов нову поетичну мову. Відчуваючи цінність знайденого за гратми поетичного слова, Стус в 1972 році зробив спробу порозумітися з владою – йому запропонували дати свідчення проти своїх друзів. Він обурився і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню – звідки він вийшов з діагнозом “патологічно чесний”.

            У таборах та на засланні поет написав більше тисячі віршів, залишив чимало епістолярної спадщини.

            Друге ув’язнення отримав за участь у групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром“ фабрики взуття “Спорт“ намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

      Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса  Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук  є людиною комсомольського агресивного  типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката»[2]. Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).

      Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих  событий»: „Адвокат у своїй промові  сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував  норму; крім того, він переніс тяжку  операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання  вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом  «останнє слово»)“.[3] 

      Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними данними він помер саме "від охолодження", "від голоду", Але виходячи з достовірних джерел, а саме зі слів його однотюремця, майже сокамерника, відомо, що він помер трагічною смертю (в таборі, де перебував Василь Семенович Стус, запобігалися засоби для утримання ув'язнених: нари у камері мали конструкцію схожу з поличками у сучасних поїздах - на ніч піднімалися та утримувались на гострих штирях, які видвигалися зі стін, з ранку задвигалися знову у стіни автоматично. Тому хто не вставав зрання - падав на підлогу). Вніч з 3 на 4 вересня без попередження (у спеціальне віконце для ув'язнених попереджали про видвигання штирів) наглядачі видвинули штирі у камері Василя Семеновича, які і стали причиною його смерті (його проколов один з штирів).

      Цей факт був скритий радянською владою.Так  помер Василь Семенович Стус - видатний поет сучасної України. Це трагічний  день для української культури, для  нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а внаслідок повільного, садистського убивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань.

      Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти  тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення. Через чотири роки після смерті поета – в пізні листопадові дні  1989 – го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина т Олекси Тихого   ( всі загинули в таборі ВС –389\36 селища Кучино на Уралі) вирішили перепоховати, морозний Київ схилявся перед людино, двічі кинутою у таборову невідомість.

      Пам'ятник  Василю Стусу у Вінниці, на майдані  Василя Стуса перед облдержадміністрацією

      1991 Стуса посмертно відзначено Державною  премією ім. Т. Шевченка за збірку  поезій «Дорога болю» (1990).

      Поезія  Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить  усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово  домінуючими в творах поета стали  песимістичні настрої, зневіра, породжені  «соціалістичною» дійсністю. Після  смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[4], дев'яти  книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

      2 червня 2004 року в Державному центрі  театрального мистецтва ім. Леся  Курбаса відбулася презентація  унікального компакт-диску із  реставрованими записами віршів  Василя Стуса у виконанні автора  під назвою «Живий голос Василя  Стуса».

      26 листопада 2005 Стусу посмертно  присвоєно звання Герой України  з удостоєнням ордена Держави. На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

      Висновок

      Стус  — людина рідкісної моральної, обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. Але свого життя йому вистачило для виповнення призначення: піднятися до верховини, на якій відкривається трагічний сенс наших шукань на землі, на якій проблискує мудрість осявань.

      Сумніву нема, що Василь Стус, якому і народитись випало на святвечір, був людиною, створеною  для легенди. Він творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. У трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, упасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Але Василь Стус переміг, бо здійснюється його мрія бачити вільною свою Вітчизну в майорінні блакитно-золотих прапорів.

      За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

      Стус-політв’язень став першим із репресованих радянських письменників лауреатом «Міжнародної амністії». Його ж у 1985 році назвуть з-поміж претендентів на присвоєння Нобелівської премії. Та її присуджують лише живим, отже «завдання» влади й таборового керівництва не допустити, щоб Стус виголошував лауреатську промову. 28 серпня його кидають у карцер на 15 діб, звичайно ж, за брехливим звинуваченням. «У ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. в карцері табору ВС-389/36 при загадкових обставинах відбулося вбивство Василя Стуса», – переконаний син поета Дмитро.   

      Стусові всього 47, як Шевченкові, Грінченкові. Їх також після смерті везли в рідну землю: Шевченка – з Петербурга, Грінченка – з Оспаданелі (Італія), Стуса – з могили № 9 с.Копально Пермської області. З-поміж них трьох Василь найдовше чекав повернення до свого народу: його прах перепоховали 19 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі. 

       Список використаних джерел

1. Бедрик Ю.I. Василь Стус: Проблема сприймання. — К.: ПБП «Фотосервис», 1993. — 79 с.
2. Бондаренко А. І., Бондаренко Ю. І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. — К.: Видав. центр « Академія», 2003. — 231 с.
3. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / О.Зінкевич, М. Француженко (упоряд. і ред.). — Балтимор — Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. — 463 с.
4. Дзюба I. Різьбяр власного духу // Стус В. Під тягарем хреста. — Л.: Каменяр, 1991. — 158 с.
5. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі // Палімпсест. — К.: Вид-во «Факт», 2003. — С. 7-32.
6. Драч I. Василь Стус — поет трагічної долі // Стус Д. Дорога болю. — К.: Рад. письменник, 1990. — 214 с.
7. Жулинський М. Ця Богом послана Ґолґота… // Стус В. Вікна в позапростір. — К.: Веселка, 1992. — С. 248—255.
8. Коцюбинська М. Поет // В. Стус. Твори. У 6-ти томах, 9 кн. — Т. 1. — Кн. 1. — Львів: Літопис, 1994. — С. 7-38.
9. Коцюбинська М. Страсті по Вітчизні: Післяслово упорядника // Стус В. Дорога болю. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 201—212.
10. Коцюбинська М. У свічаді пам'яті // Україна. — 1991. — № 1. — С. 13-16.
11. Коцюбинська М. Х. Феномен Стуса // Сучасність. — 1991. — № 9. — С. 26-36.
12. Нецензурний Стус: Книга у 2 ч. — Т.: Підручники і посібники, 2003. — 320 с.
13. Стус Дмитро. Василь Стус // 100 найвідоміших українців. 3-є вид. — К., 2005. — С. 625—633.