Євгенія Кононенко

Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер - Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту  іноземних мов (тепер - Київський лінгвістичний університет) (1994). Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993). Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Живе у Києві. 
Євгенія Кононенко - автор поетичної збірки "Вальс першого снігу" (К.: Спілка письменників України, 1997), книги оповідань "Колосальний сюжет" (К.: Тов-во "Задруга", 1998), романів "Імітація" (Львів: Кальварія, 2001), "Зрада. ZRADA made in Ukraine" (Львів: Кальварія, 2002) та дитячої книги "Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа" (К.: Факт, 2001), повісті для нецілованих дівчат "Сестра" (Березіль. - 1996. - Ч.11-12), низки новел та багатьох перекладів. 
її роман "Імітація" вперше опублікований у "Сучасності" (2001. - Ч.5, 6), а оповідання - також у "Сучасності" (1994. - Ч.4) та "Березолі" (1995. - Ч.7/8: добірка оповідань з переднім словом Валерія Дяченка), "Кур'єрі Кривбасу" (1997. - Ч.83-84; 2001. - Ч.142), "Літературній Україні" (1997. - Ч.9, 43), "Дуклі" (1998. - Ч.6), "Критиці" (1998. - Ч.6) та ш., увійшли в антології: "Тексти" (К.: Смолоскип, 1995: оповідання "Земляки на чужині") та "Квіти у темній кімнаті" (1997: оповіданная "Земляки на чужині" та "Нові колготи"). 
Прозові твори Євгенії перекладені англійською ("From Three Worlds" (1996: оповідання "Три світи", назва якого трансформувалася у назву антології), "Two Lands, New Visions" (1998: оповідання "Елегія про старість"), німецькою ("Die K?rbisf?rstin" (2000 оповідання "На ліву ногу", надруковане під назвою "Ein verhexter Tag"), французькою (оповідання "Три світи", надруковане під назвою "Elegie Kievienne" у часописі "Diagonales - Est - Ouest", 1999) та хорватською (оповідання "Нові колготи", опубліковане у журналі "Коїо", 2000 - Nr. 1) мовами. 
Євгенія Кононенко перекладає з французької та англійської мов Переклади з французької поезії друкувала у "Березолі" (1992 - Ч 3-4), "Всесвіті" (1995 - Ч 2) та iн. 
Уже прозовий дебют Євгенії Кононенко у "Сучасності" (1994 - Ч.4) дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк із оригінальним стилем. Багатьом оповіданням Євгенії притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм, навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб'язковість. У ранніх творах Євгенії ще відчувався помітний влив французьких майстрів (насамперед, Гі де Мопассана), однак це також додавало їм шарму А ще вона добре володіє діалогом та вдало будує сюжети, а це допомагає динамізувати оповідь. 
Євгенія Кононенко пише про сучасну жінку та п проблеми і пише без зайвих прикрас, тому й оповідання видаються наче вихопленими з життєвого виру. 
Роман "Імітація" можна віднести до якісних творів популярної літератури, але І в ньому авторка порушує складні І важливі питання людського буття. 
Оповідання "Три світи" вперше надруковане у газеті "Просвіта" (1993 - Вип. 28), відтак з оповіданням "Півтора Григорюка" - у "Сучасності" (1994 - Ч.4).

За переклад антології  французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993). Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Живе у Києві.

Євгенія Кононенко - автор  поетичної збірки "Вальс першого  снігу" (К.: Спілка письменників України, 1997), книги оповідань "Колосальний сюжет" (К.: Тов-во "Задруга", 1998), романів "Імітація" (Львів: Кальварія, 2001), "Зрада. ZRADA made in Ukraine" (Львів: Кальварія, 2002) та дитячої книги "Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа" (К.: Факт, 2001), повісті для нецілованих дівчат "Сестра" (Березіль. - 1996. - Ч.11-12), низки новел та багатьох перекладів. 
її роман "Імітація" вперше опублікований у "Сучасності" (2001. - Ч.5, 6), а оповідання - також у "Сучасності" (1994. - Ч.4) та "Березолі" (1995. - Ч.7/8: добірка оповідань з переднім словом Валерія Дяченка), "Кур'єрі Кривбасу" (1997. - Ч.83-84; 2001. - Ч.142), "Літературній Україні" (1997. - Ч.9, 43), "Дуклі" (1998. - Ч.6), "Критиці" (1998. - Ч.6) та ш., увійшли в антології: "Тексти" (К.: Смолоскип, 1995: оповідання "Земляки на чужині") та "Квіти у темній кімнаті" (1997: оповіданная "Земляки на чужині" та "Нові колготи").

Прозові твори Євгенії  перекладені англійською ("From Three Worlds" (1996: оповідання "Три світи", назва якого трансформувалася у  назву антології), "Two Lands, New Visions" (1998: оповідання "Елегія про старість"), німецькою ("Die K?rbisf?rstin" (2000 оповідання "На ліву ногу", надруковане під назвою "Ein verhexter Tag"), французькою (оповідання "Три світи", надруковане під назвою "Elegie Kievienne" у часописі "Diagonales - Est - Ouest", 1999) та хорватською (оповідання "Нові колготи", опубліковане у журналі "Коїо", 2000 - Nr. 1) мовами.

Євгенія Кононенко перекладає з французької та англійської  мов Переклади з французької  поезії друкувала у "Березолі" (1992 - Ч 3-4), "Всесвіті" (1995 - Ч 2) та iн.

Уже прозовий дебют Євгенії  Кононенко у "Сучасності" (1994 - Ч.4) дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк  із оригінальним стилем. Багатьом оповіданням  Євгенії притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм, навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб'язковість. У ранніх творах Євгенії ще відчувався помітний влив французьких майстрів (насамперед, Гі де Мопассана), однак це також додавало їм шарму А ще вона добре володіє діалогом та вдало будує сюжети, а це допомагає динамізувати оповідь. 
Євгенія Кононенко пише про сучасну жінку та п проблеми і пише без зайвих прикрас, тому й оповідання видаються наче вихопленими з життєвого виру. 
Роман "Імітація" можна віднести до якісних творів популярної літератури, але І в ньому авторка порушує складні І важливі питання людського буття.

Входження Євгенії Кононенко в літературу відбулося в 1990 році великий публікацією перекладів сучасної французької поезії. До речі, за яку вона отримала єдиний «радянський» гонорар - 300 рублів. На ті часи - дуже навіть пристойні гроші. Для порівняння, середньостатистичний радянський інженер мав місячний оклад аж ... 120-130 рублів. У той час пані Євгенія ще не писала прози, але зате складала вірші, якими була не зовсім задоволена. А робота над перекладами їй допомагала сформувати власне бажання працювати зі словом, щоб виявляти свої почуття. У 1993 році за переклади французьких сонетів вона отримує премію Посольства Франції в Україні в номінації «Дебют», а в 1995 році вона стає лауреатом літературного конкурсу «Гранослов», як автор поетичної збірки «Вальс Першого снігу». Через деякий час пані Євгенія поступово розкриває свою літературну палітру і починає пробувати себе в прозі. Перша книга її оповідань і повістей вийшла в 1998 році під назвою «колосальний сюжет». А після закінчення двох років вона починає складати детективи. І вже перший її роман у цьому жанрі з інтригуючою назвою «Імітація» стає українським бестселером. Спочатку він був опублікований в «Сучасності» і названий кращим романом року, за що й удостоївся премії цього журналу в 2001 році. І буквально з коротким інтервалом він виходить у львівському видавництві «Кальварія». На форзаці книги, випущеної названим видавництвом, наведені слова відомого письменника Андрія Куркова про цей роман: «Вперше получил таке удовольствие от українського детективу, Який Завдяк своим іронічно-трагічнім інтонаціям НЕ Тільки міцно трімає уваг читача до последнего рядка, а й відтворює наше сьогодення краще за будь-який "високий" роман. Беру на себе смілівість провістіті Цій Книзі Успіх НЕ Тільки среди українських чітачів. »

Небезінтересний фрагмент біографії Євгенії Кононенко - її участь у Днях української культури у Франції, що проводилися майже чотири роки тому. Для України це була значна подія, та й на сьогоднішній день воно таким і залишається, тому що ми як і раніше не маємо можливості презентувати свою культуру світові. Цікаво, що пані Євгенія потрапила на цей фестиваль не як перекладач французької, а як письменниця. Організаторами Днів виступали французи, і вони особливо не дослухались до порад українців з приводу учасників. Вони намагалися сформувати власну думку про українців: дивилися вистави і кінофільми, відвідували художні виставки. А ось, що стосовно представлення сучасної української літератури, то саме з цим питанням у них складалося найскладніше, тому що вони не мали можливості прочитати твори наших письменників французькою мовою. Завдяки виданої в США «Антології української літератури» в 1996 році, яку організатори читали, і їм сподобався з неї розповідь пані Євгенії «Три світи», вона і стала учасницею цих Днів. Через якийсь час цей розповідь вийшов французькою мовою в Ліоні в журналі «Діагональ», що спеціалізується по Східній Європі, зокрема Румунії, Чехії, Польщі. Один з номерів журналу був присвячений Україні, де і був опублікований раніше названий розповідь.

У 2002 році у видавництві  «Кальварія» виходить новий гостросюжетний роман Євгенії Кононенко «Зрада»  про загадкову смерть молодої жінки, який, як і попередній, має великий успіх у читачів і літературних критиків. Паралельно пані Євгенія працює над перекладами українською мовою сучасних французьких жіночих романів. І талановито перекладає твори Анні Ерно «Пристрасть» і «застигла жінка», а також Венери Курі-Гати «Полонянка мису Тенес», які вийшли окремими книгами у київському видавництві «Факт». 
Пані Євгенія - корінна киянка у енном поколінні, і її доля нерозривно пов'язана з рідним містом. Тут вона виросла, навчалася, вийшла заміж, народила і виховує сина і дочку. Тут же вона і пише свої талановиті книги, в яких є і драматичний психологізм героїв, і загострене байдужість до теми соціальної несправедливості, і зрада, і ностальгія, і імітація нашого з вами життя.

  В історії світової літератури є щасливчики, які на наступний ранок після виходу першої книжки прокидалися знаменитими (інша річ, що після запаморочливого дебюту подальша їхня людська й літературна доля могла бути й не зовсім щасливою). Євгенія Кононенко — без сумніву, вже одна з найпомітніших постатей української прози початку 2000-х — до названої вище категорії не належить. Її входження в українську літературу розтягнулося на добрий десяток років. 

      Спершу, 1990-го, був  дебют у «Всесвіті» з добрими  перекладами кількох сучасних французьких поетів. Потому, 1992-го, у харківському «Березолі» вийшла її авторська «Мала антологія французького сонету» в історичних обширах чотирьох століть. Звісно, читацький загал (перейнятий тоді державотворенням і виживанням в умовах гіперінфляції) тієї публікації не помітив, але перекладачка все ж потрапила до числа перших і останніх лауреатів спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції (скоро потому міністра Івана Дзюбу «пішли» — й рідному міністерству стало вже не до якихось перекладачів французьких сонетів...).      

Одночасно відбувся дебют Євгенії Кононенко —  поетеси. Її камерна й вишукана лірика (позначився перекладацький вишкіл у  легендарного вже «сивого метра  з Ірпеня» Григорія Кочура) майже вся вмістилася в ошатній книжечці «Вальс першого снігу», що стала 1997 року лауреатом престижної тоді премії «Гранослов». Після того Євгенія Кононенко майже покинула писати вірші. Надійшов час прози.      

Уже дебютна добірка  оповідань письменниці в квітневому числі «Сучасності» 1994 року була одностайно відзначена «вузьким колом обмежених людей», які читали тоді українські часописи.  Новели в жанрі «маленьких трагедій» малювали безжально точну картину «трьох світів», що в них оберталися кияни останніх років перед перебудовою й незалежністю (люмпенського дна, обивательського загалу й «веж зі слонової кості» високочолих інтелектуалів, — дарма, що за таку «вежу» часто правила кімната в «комуналці»). За однойменним оповіданням Євгенії Кононенко було названо репрезентативну англомовну антологію сучасної прози «З трьох світів», яка вийшла у США 1996 року.      

Критики майже одностайно говорили про письменницю як про  майстра пружного й динамічного  сюжету (це особливо помітно в час, коли яскраву фабулу в багатьох авторів заступив безберегий «потік свідомості»). Відзначали її схильність до іронії й до точної психологічної деталі. Нарешті, писали про органічну «київськість» Євгенії Кононенко — чи не єдиної з помітних українських письменниць покоління «вісімдесятників», яка справді є з діда-прадіда киянкою, а тому ніколи не мусила адаптуватися в генетично чужому для неї мегаполісі.       

Відтак еркери старих наріжних київських будинків і трамвайні  колії під вікнами, освітлюваними  зсередини м'яким світлом ламп під  абажурами, є окремими й повноправними героями прози Євгенії Кононенко. Цей особливий світ еркерів і трамвайних колій виявився дуже вразливим перед усепереможним наступом «дикого ринку» — і трамвай уже безповоротно зник із київського середмістя, і багатьох старих будинків уже немає, а в тих, що викуплені й відремонтовані, живуть зовсім не ті, що раніше. Тому й настрій багатьох оповідань письменниці — ностальгійно-печальний.      

Перша збірка прози  Євгенії Кононенко «Колосальний сюжет» побачила світ 1998 року. То була ошатна книжечка з м'якою обкладинкою бузкового кольору, з виразною графікою Владислава Шемотюка. Ті ж чорно-білі рисунки з циклу «Київські сходи» прикрашали й сторінки збірки, не кореспондуючи із сюжетом, проте бездоганно відповідаючи настроєві оповідань. Проте наклад — 300 примірників — відразу ж зробив це видання бібліографічним раритетом.      

Справжня літературна  слава (нехай у її сьогоднішньому специфічно українському розумінні) прийшла  до письменниці допіру 2001 року разом  із виходом її першого роману «Імітація». Євгенія Кононенко використала безліч разів застосований у світовій літературі прийом «нібито-детективу» (старші читачі згадають написаний саме за таким рецептом призабутий дидактичний текст Чернишевського «Что дєлать?» із його «снами Віри Павлівни», молодші — всі чотири романи Умберто Еко). Отже, у Євгенії Кононенко троє «пізньої молодості» киян — жінка і двоє чоловіків, зв'язаних вельми складними особистими стосунками, — беруться розслідувати нібито випадкову смерть на рейках при розбитих платформах станції Комбінатне Новожахівського району (десь на Богом забутому українському Сході) блискучої представниці київського бомонду, співробітниці однієї з відомих міжнародних доброчинних фундацій мистецтвознавця Мар'яни Хрипович...       

Прийом спрацював. Майстерно написаний детектив таки зажив скандальної слави. Взялися шукати прототипів його героїв серед відомих постатей нашої інтелектуальної еліти («еліти» в лапках чи без лапок — то вже як кому до вподоби). Але детективна інтрига була для авторки лише допоміжним тлом, аби написати на ньому безжальну й точну картину пізньокучмівської доби, яку можна було б назвати й «добою імітації» — імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства.       

...Другий роман  письменниці — «Зрада» — що  вийшов через рік, лишився майже  непоміченим. Він мало чим поступався  «Імітації»: та ж детективна інтрига  (навіть головна героїня, слідчий-аматор  Лариса Лавріненко, перекочувала до нового роману зі сторінок попереднього), такий самий пружний і захопливий сюжет. Тільки підгрунтя вбивства не соціальне, а особистісне, засноване (як виявиться на останніх сторінках) на бажанні бальзаківського віку матусі захистити свого сина від небажаного, на її думку, кохання.      

Проте планка, яку  встановила письменниця собі першим романом, виявилася настільки високою, що перевершити її в другому не вдалося. А масовим добротним  чтивом у метро й маршрутках «Зрада»  так і не стала (хоч і могла б на це претендувати на тлі значно слабших текстів усіляких дашкових і мариніних). Тут відіграла роль уже специфічна ситуація з українською книгою в Україні — абсолютно позбавленою професійної реклами й належної промоції.       

У черговій книзі «Повії теж виходять заміж», що вийшла торік у львівсько-київському видавництві «Кальварія» (воно надрукувало й два попередні романи письменниці), Євгенія Кононенко повертається до жанру оповідання, який зажив їй літературної слави (специфічно української й тому негучної) ще в середині дев'яностих. Не говоритимемо поки про відверто провокативну назву (нехитрий прийом змусити випадкового відвідувача київської «Петрівки» взяти книжку до рук, погортати її й, можливо, купити). Наголосимо натомість: 14 новел розбито на два тематичні розділи: «Там» і «Тут».      

Перший розділ присвячено долі українських олен, руслан, нель, які з волі ситуації опинилися  не лише «там», а й у ліжках із тамтешніми чоловіками. Чоловіками назагал  уважними, тактовними, хоча й трохи дивакуватими (за винятком підтоптаного спокусника-афериста Антоніуса ван Ремера з «Нема раю на всій землі»). Хіба що блискуча, але ще з радянського життя новела «Земляки на чужині» з її зустріччю акцентуйованого патріота-киянина й незакомплексованої киянки на квартирі знайомих під час стажування в Москві радше мала б підстави ввійти до розділу «Тут».      

Про «повію, яка виходить заміж», ідеться лишень у першій новелі, яка й дала назву книжці. Ремко, спадкоємець старовинної  триповерхової в одне вікно амстердамської кам'яниці неподалік від Кайзерлаан (топографічна точність — ще одна прикмета прози Євгенії Кононенко), корячись незрозумілій примсі, яка переростає в кохання, рятує Олену Драган iз борделю, в який та потрапила за сценарієм, спільним для багатьох випускниць середніх шкіл, що опинилися без роботи й перспектив у себе на батьківщині. Отже, з цього міг би бути сюжет для різдвяного оповідання в жіночому журналі, але хист Євгенії Кононенко робить історію Олени й Ремка справжньою доброю прозою.      

В інших випадках про «трудову проституцію» аж ніяк не йдеться. Руслана зустрічається з Ларсом на семінарі «Схід — Захід: діалоги та непорозуміння»; Неля Тимченко хоча і знайомиться з данцем Юреном за шлюбним оголошенням, але, їдучи до нього на тиждень (його, звісно ж, коштом), має для рідних «легенду» — конференцію від Інституту гуманітарних проблем сучасності; учителька музики Олеся натомість знайомиться з Жан-Марком у Києві — і вже саме вона везе наприкінці «Тридцять третьої сонати» виручені від продажу великої квартири в середмісті готівку, аби порятувати свого раптово збанкрутілого друга.      

Парадоксальність  буття інтелігентної української  жінки другої половини 1990-х чи не найкраще висловлено в характеристиці героїні Special woman: «Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати. Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі. Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило». Що й спонукало інтелігентну й освічену Нелю написати шлюбне оголошення й податися на тиждень до Данії — до по-своєму милого, але абсолютно прямолінійного у по-своєму непрагматичній прагматичності Юрена.      

Друга частина книги  об'єднує переважно давніші новели, ще з радянського життя. («Два квитки до опери» — знову-таки виняток, а  «Дати» з вічною проблемою родинної усталеності й позародинного  кохання — текст радше позачасовий). Для тих, кому «за сорок», ці новели звучатимуть із певними ностальгійними нотками (де тепер пейзажі київської Щекавиці, куди героїня «Поцілунку в сідницю» ходила вночі з художником Сюченком?); для тих, кому «до тридцяти» — даватимуть і цікавий ракурс минулої вже доби, де існували не лише плакати «Слава КПРС».      

Новели Євгенії  Кононенко рідко коли мають однозначну розв'язку: зло подолане, герої щасливі. Заключне речення Special woman — «Навколо гули й шаруділи вічні й невічні  запитання, на які не існувало конкретних відповідей» — пасувало б і до багатьох інших оповідань письменниці. Що, зрештою, робить їх водночас і вишуканими текстами для найвимогливіших літературних гурманів, і потенційним масовим чтивом для метро й маршруток. Коли, звісно, люд у цих метро й маршрутках привчиться читати українською мовою. І коли він отримуватиме з телебачення, радіо й газет значно більше інформації про добрі українські книжки.

Втім, терпкою відвертістю нині нікого не здивуєш. Адже письменницький ексгібіціонізм став мало не традицією. Проте Євгенія Кононенко мужньо прагне шокувати саме розмірами своєї безодні-відвертості. Своєрідним епілогом до презентації став іронічний коментар авторки:

«Найкращі короткі оповідання пишуться ... для того, щоб їх прочитала одна-єдина людина у світі. Не прочитає. А якщо й прочитає, то вичитає щось категорично не те. То чи не в цьому найбільший трагізм жінки-новелістки?» – насамкінець риторично запитуєЄвгенія Кононенко. І хоча за всіма законами жанру риторичне запитання не потребує відповіді, але хочеться відповісти. Може, трагізм насправді в тому, що вартісні короткі тексти доводиться розцяцьковувати елементами шоку та епатажу, старанно приховуючи те справжнє, написане для однієї-єдиної людини, щоб книжку прочитала якомога більша кількість людей?..

Художня інтерпретація концепції  кохання-любовіу творах Євгенії  Кононенко

Проза Є.Кононенко – зразок "жіночого" письма в українській літературі, зокрема того, що в феміністичній критиці називають "психоаналітичною моделлю жіночого письма", у сфері якого твори О.Забужко, С.Майданської, Т.Зарівної та ін. Досліджуючи його у світлі психоаналітичних концепцій З.Фрейда, К.Юнга, Ю.Кристевої, Н.Зборовська виділяє як специфічні такі його риси: "утвердження жіночої суб'єктивності як незалежної від фалічної символізації" [1, 277]; "пошук власної тілесності та суб'єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче" [1, 279]. Виходячи з тексту роману О.Забужко "Польові дослідження з українського сексу", вона окреслює й інші його аспекти: "вираження особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя, свідоме і несвідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому, артикуляція афективної нарації замість лінійної послідовності подій" [1, 288]. У доповіді "До проблеми феномена жіночого письма", виголошеній на засіданні Творчого об'єднання критиків Київської організації НСПУ, Ніла Зборовська стосовно останнього уточнила: "замість наративної послідовності подій реалізується афективна історія, тобто емоційна послідовність подій" [6].

У романах "Імітація", "Зрада", "Ностальгія", в оповіданнях Є.Кононенко акцентовано  психоаналітичні проблеми жіночого приватного життя; конфліктні ситуації в них вибудовуються на свідомому чи несвідомому протистоянні жіночого і чоловічого світів, пов'язаного із феноменом сексуальності (згадаймо, останнє, за Р.Бартом, є "своєрідним кодом у розрізненні "чоловічого" і "жіночого" письма), домінування почуттєвого вияву самосвідомості героя, його внутрішнього "я". Актуалізація цих ознак у творах письменниці зумовлена її особливою увагою до інтимного світу героїв в аспекті феміністичної концепції "другої статті" (термінС. де Бовуар), її екзистенційної свободи і незалежності. Інтимні стосунки чоловіка і жінки у прозі Є.Кононенко продукуються як опозиції об'єкт-суб'єкт, патріархальний світ і вільний. У ній домінує мотив вірності і зради (нові його модифікації), багатогранно виокреслюється неідентичність понять кохання-любові у розвитку теми усвідомлення жінкою своєї самодостатності, здобуття нею власної суверенності. Якщо перший частково був у полі зору літературної критики, то друга і по сьогодні залишається поза його межами. Це й спонукало інтерес до осмислення концепції кохання-любові у творах Є.Кононенко.

Автор названих вище романів створює різні  типи жінок, випробовуючи їх у ситуаціях (драматичних, а часом і трагічних) неоднозначних взаємостосунків  з чоловіками, подолання своєї  ролі як "підлеглого об'єкта" (визначення С. де Бовуар). Героїні у перипетіях приватного життя – центр своєрідного трикутника, дві сторони якого – чоловік (колишній чоловік) і людина, в яку вона закохується (або коханець). Як у традиційному літературному трикутнику, вибирати їй, але не між чоловіками: її вибір – то вибір власного самоутвердження як активного суб'єкта культури. Вероніка, героїня роману "Зрада", здобуває успіх як режисер; Лариса ("Ностальгія") відбулася як "провідний мистецтвознавець"; Гелена ("Нема раю на землі") переживає "лавину нових подій, все переважно радісних" [3, 29], віддаючи себе гуманітарним проблемам довкілля. При цьому їм довелося зруйнувати й усталені уявлення про родинне щастя, чоловіка як голову родини тощо.

Через епізоди, ситуації вирішення проблеми вибору, через конфліктні вузли протистояння героїня – чоловік (на рівні їх рефлексій, вчинків), що нерідко екстрапольоване на мотив вірності-зради, письменниця опроявлює свою концепцію кохання-любові. У романі "Зрада" почуття Дмитра до Вероніки (дружини) у його роздумах про взаємостосунки з нею тлумачаться ним як "ніжність". Акцентуючи на цьому, авторка вдається до антитетичних самовизначень героєм задоволення своїх сексуальних бажань: розважаючись з "жіночками" своєї будівельної бригади, він "і кусав, і жмакав, щоб уночі бути ніжним з Веронікою". З Катериною Рачко, "грім-бабою", яка врешті з усіх тих "жіночок" залишилась одна", теж був "дикий, брутальний" – "всю свою ніжність беріг для Вероніки" [2, 31]. Другою складовою почуття Дмитра до неї була турбота – оберігання її від незгод зовнішнього світу (заради цього відмовився від улюбленої справи, збудував дім (квартиру), забезпечував достаток). Його любов сфокусовує в собі почуття чоловіка і батька. Невипадково в його сприйнятті дружина і донька зливаються воєдино ("його дівчата"). Промовиста деталь у згадці про першу зустріч з Веронікою – "взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав песиків або пташок" [2, 75] – своєрідний знак гри у турботу про слабшого, меншого. Аналогічні й означення "годували з ложечки", "переляканий горобчик". "Людську істоту" Дмитро побачив у ній пізніше, вражений її знаннями з математики і поезії (досить показово для чоловічого поцінування людини), її емоційністю, коли читала напам'ять "Титарівну" Т.Шевченка. На запитання психоаналітика: "Скажіть, а ви любили свою дружину?" – не дано його слова-відповіді, фіксується його внутрішня реакція. "І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з'явилась особлива легка посмішка" [2, 80] - ця характеристика знаходить чітке, як діагноз, визначення психоаналітика: "Ви дуже любили її" [2, 81]. Його зміст розшифровано в підкресленні "виняткової" заслуги Дмитра в тому, що Вероніка, "дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах!" [2, 81]. Таким чином наголошується панівний у тоталітарно-патріархальному суспільстві тип чоловіка як активного суб'єкта в родині.

Дмитро  впевнений, що Вероніці подобалися і  його ніжність у ліжку, і його турбота  за неї і доньку, що й складало, на його думку, їхнє "подружнє щастя". "Їй подобалось, він бачив, їй було добре з ним" [2, 31], - підсумовує Дмитро. Але його заяви на зразок "вона зі мною мала все!", "Я їй дав усе!" втрачають свій, вкладений в них мовцем, сенс перед запитанням Катерини Рачко: "І свободу?" У діалозі Дмитра з Катериною: "...ти взяв її за дружину, а не за прислугу. Отже – за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти! – Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє!" [2, 51], - безпосередньо наголошено на несумісності патріархальної моделі опозиції чоловік – жінка, основою якої є нав'язування жінці певної ролі чоловіком, і намаганням "другої статі" (термін С. де Бовуар) здійснювати свою екзистенційну функцію самостійного вибору. Концептуальним у вираженні цієї суперечності є образ "бетонки" як уособлення патріархального світу. Це і просторова точка як місця проживання (будинок) – "бетонна коробка", "бетонка"; і ширше – "бетонний масив". І узагальнюючий образ міської культури родинного побуту – "бетонне щастя". Як антитеза "бетонці" постає згадана Ларисою "квартира, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя" [2, 52], у "самому серці міста", яку здобули Вероніка з Вікторією. Її просторовість, престижність розташування у місті – ознаки нового статусу Вероніки як феномену сильної незалежної жінки. Лише така жінка, за словами її доньки, феміністки Вікторії, "може дозволити собі кохання" [2, 57].

У стосунках  з Дмитром (про що йому говорить Лариса зі слів психоаналітика) Вероніка відчувала себе пригніченою, боялася його. Асоціативно ці відчуття пов'язуються із тим, що на рівні підсвідомості вона відводила Дмитрові статус батька (його турбота про неї як дитину у цьому відіграла неабияку роль). З одного боку, це живило її дитинність. Ознаки цієї якості наявні і в її характеристиці (вже дорослої жінки): "дівчача зовнішність", "дитяче личко", "в гості водили, як дитину". Концептуальною є втрата цих рис вже оновленою Веронікою (що помічено і Дмитром, і нею самою): "вже не здається дівчиськом"; "не буду слухняною дівчинкою" [2, 14]. З другого, саме відчуття Веронікою в Дмитрові батьківського начала вмотивовує її страх. Його ключовий образ – "руки на твоєму горлі", що трансформується в образ-міфологему смерті: "Смерть завжди БЕРЕ ЗА ГОРЛО" (виділено в тексті – Н.З.). Він винесений у вставну записку-роздум героїні про феномен зради і покари за неї, як спогад з дитинства (він безпосередньо до Дмитра не дотикається): у сварці батько завжди "ліз душити матір". "Весь час його тягло до горла, саме до горла", "він не міг відірватися від горла і душив" – і матір, і "тих жінок, що приходили до нього по гроші", душив і Вероніку, коли стала дівчиною [2, 48]. Повтор деталі "горло" і означення дії "душив" знаходять новий смисловий розвиток у зверненні до постатей (за оцінкою Вероніки) "ревнивця-егоїста" Отелла і "паскуди" Арбеніна. Функціонально зіставлення спогаду про батька–любителя хапати за горло із відомими літературними героями акцентує у підсвідомості Вероніки паралель батько – чоловік, можливість їх однакових дій. До того ж останнє було засвідчене вчинком Дмитра ("з усієї сили зацідив їй кулаком у вилицю"). Таким чином письменниця вмотивовує "страх" як один із чинників ставлення Вероніки до чоловіка. Від заперечення права карати жінку, якщо навіть вона "таки була з кимось, окрім чоловіка" [2, 48], починається шлях героїні до самоутвердження.