Виникнення і розвиток соціологічної науки: класична соціологія кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя

Виникнення  і розвиток соціологічної  науки: класична соціологія кінця ХІХ —  початку ХХ сторіччя 

Простежуючи далі розвиток соціологічної думки, спробуємо  відповісти насамперед на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?

У соціально-економічному плані - це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити соціальну природу капіталізму і всього, що з ним пов'язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в  розвитку капіталізму, у його потребі  мати об'єктивне наукове знання про  власні соціальні процеси. Коріння  соціології мають і загальноцивілізаційну  природу. Саме в ті часи спостерігавсязагальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Вивчення загального соціального прогресу, безумовно, потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).

Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя  соціологічну науку, мало принаймні  дві чітко окреслені орієнтації -консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.

Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини  людини й суспільства. Хоча вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.

Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі  та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.

На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну  нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову  боротьбу.

Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв'язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.

Проте головна  причина розвитку соціології полягала в тому, щосоціальні відносини наприкінці першої половини XIX ст. настількиускладнилися, що філософські науки не могли розв'язувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука - соціологія.

У розвитку офіційної  соціології вирізняють чотири етапи.

Перший  етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак, між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв'язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.

Другий  етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х рр. ХХ ст. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «розуміючої соціології», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв'язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М. Вебера та Е. Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.

Третій  етап розвитку соціології, що охоплює період з кінця  
20-х до 70-х рр. ХХ ст., характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв'язаний з новітньою соціологією, розв'язанням проблем сучасності.

На початковому  етапі в ХIX ст. соціологія розвивалася  під впливом позитивізму й  натуралізму.

Програмні методологічні  та світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760-1825), а основні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним, тому його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обґрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Саме ідеї позитивізму розвивав О. Конт (1798-1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціальної теорії про людину і суспільство, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях, на думку позитивістів, потрібно використовувати спостереження, порівняльно-історичний, математичні методи та експеримент.

Позитивістське  соціологічне спрямування не визнавало  ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об'єднання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт, використовуючи термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а тому всі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.

Позитивне знання - це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах, на доказовості. Воно характеризується намаганням виходити з позитивного, тобто фактичного, усталеного, безсумнівного. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обґрунтування теорій, які б мали таку саму доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнала згодом найбільшої критики.

Конт уважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні  явища емпірично й аналітично, як це робить природознавство. Завдяки  цьому воно зможе відійти від  абстрактних структур і стати  «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт спочатку називав її соціальною фізикою, а лише згодом запропонував термін «соціологія».

За аналогією  з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію соціального порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи соціального й культурного розвитку суспільства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів; умови існування й закони функціонування суспільної системи. Соціальна динаміка досліджує суспільство в процесі переходу від одного стану до іншого, закони розвитку і зміни соціальних систем.

Ідея «соціальної  фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у межах «позитивного синтезу» - своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О. Контом, - це поділ наук відповідно до їх предмета і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Уся система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відбиває в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання - наука більш високого порядку - сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з'ясування (пояснення) специфічного змісту науки вищого рангу. Застосувавши цей принцип, О. Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук:математика®астрономія®фізика®хімія®біологія®соціологія.

Соціологія ґрунтується  на законах біології і без їх застосування не може існувати, але має, як стверджував  О. Конт, певні особливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюються внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само, як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обґрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв'язку.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, процес розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформулювати основні закони його функціонування і розвитку.

О. Конт уважав, що соціальні зміни в суспільстві  зумовлені багатьма чинниками, але  визначальним серед них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є фундаментом для дослідження соціального розвитку загалом. Зважаючи не це, О. Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіда і суспільства має три стадії.Закон трьох стадій прогресу людського інтелекту, за Контом, єосновним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:

• теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів, неподільне панування релігійної свідомості;
• метафізичну (1300-1800 рр.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність, і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;
• позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності, а інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом «позитивної» філософії.

На думку Конта, від загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо, а зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох стадій розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.

Другий закон, що його сформулював О. Конт, - це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально-професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень населення. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професійної солідарності, об'єднанню соціальних почуттів представників одної професії і формуванню ворожого ставлення до інших професій, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і соціальному структуруванню суспільства.

У структурі суспільства О. Конт виокремив чотири класи:

• перший - представники наукового, філософського, естетичного видів діяльності. Цей клас посідає вищий щабель у соціальній структурі суспільства;
• другий - представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);
• третій - землероби;
• четвертий - ремісники.

Відносини між  класами, за О. Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Становище, яке займають капіталісти, на думку О. Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру їх функцій у суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значущі й вужчі ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості є поділ праці, хоч він пов'язаний з різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший - до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться у гармонії зі станом соціальних відносин у цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути держава у сфері політики, а у сфері моралі - релігія.

О. Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити. О. Конт першим обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостережень, експериментів, історичного методу тощо.

Контівське пояснення явищ природничими законами стало підґрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством - у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дарвіна (1809-1882).

Одним із представників  такого підходу був найвпливовіший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820-1903). Він теж названі біологічні чинники розглядав, як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатися загальною теорією систем. Ця теорія ґрунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції таструктуризації суспільства з допомогою соціальних організацій - інститутів.

За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює  живий організм, а це означає, що ним управляють у відповідний  спосіб адаптовані біологічні закони. Так, закон боротьби за існування, виведений  Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер застосовує для соціального середовища як закон класової боротьби.

Ототожнюючи суспільство  з біологічним організмом, Г. Спенсер стверджував, що кожний елемент структури суспільної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість - функцію харчування, торгівля - кровообігу, армія - захисні функції шкіри, транспорт - кровоносних судин тощо.

Суспільство, на думку  Спенсера, як і живий організм, нормально  функціонує лише за умови злагодженої  взаємодії всіх його органів і  підсистем. До складу суспільної системи, за Спенсером, уходять продуктивна, розподільна та регулятивна підсистеми. Коли їхня взаємодія порушується, виникають різні негативні явища, і врешті-решт організм може загинути.

Найціннішою в  ученні Спенсера була ідея, згідно з  якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізація управління в них тощо.

Порівняння суспільства  з організмом дало можливість Г. Спенсеру зрозуміти низку важливих особливостей функціонування суспільства як соціальної системи і його складових. Він запровадив і розтлумачив такі терміни, як «соціальна структура» і «соціальна функція», «соціальні інститути», «соціальна диференціація й інтеграція». Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера теж стосується суспільства. Первісне суспільство він розглядав  як продукт неорганічних, біологічних  та психологічних чинників еволюції. Це суспільство відносно однорідне. Проте поступово (насамперед у зв'язку зі зростанням чисельності населення і поділом праці) посилюється соціальне розшарування, з'являються нові соціальні функції, спеціалізовані соціальні органи, яким учений дав назву «соціальні інститути». За Г. Спенсером, сукупність взаємодіючих соціальних інститутів утворює цілісну соціальну організацію - су- 
спільство. У сучасному тлумаченні «соціальні інститути» - це стала форма організації спільної діяльності, яка передбачає наявність спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку окремих соціальних спільнот чи суспільства загалом.

У своїй праці  «Основи соціології» вчений виокремлює шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер убачав дві складові цього процесу - інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів. Кожний із цих типів соціальних інститутів включається в певну систему органів. Класифікуючи соціальні інститути за їх функціями в суспільному організмі, Г. Спенсер вирізняє такі їх системи:

• продовження роду (сімейні);
• виробничі і розподільні (професійні, промислові);
• регулюючі (обрядові, політичні, церковні).

Спенсер уважав, що органічний світ з'явився з неорганічного, а людина і суспільство - з органічного. Суспільство як організм становлять окремі клітинки (індивіди), але воно живе довше ніж ці клітини. Між  окремими органами існує поділ функцій, подібний до того, який притаманний живій істоті.

Згідно з теорією  Г. Спенсера в «індивідуальному»  суспільстві індивіди існують завдяки  праці та іншим видам діяльності, в яких виявляється їхня підприємливість. Держава захищає індивідуальність і намагається сприяти поєднанню інтересів різних індивідів. Індустріальне суспільство базується на вільному співробітництві. Більшість його індивідів пристосовано до промислової праці, в якій краще реалізуються їхні особисті інтереси.

Наприкінці XIX ст. під впливом активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних досліджень з'являється низка соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біологічними, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників: кліматичних умов, ландшафту місцевості (географічна школа соціології), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. З-поміж представників органічної школи великої популярності набув біогенетичний закон Мюллера-Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хвороби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспільства» тощо.

Якщо порівняти  з теоріями, котрі розглядали суспільство  як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був, безумовно, кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності - біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа - один з найреакційніших різновидів натуралізму в соціології. Апологет цієї школи О. Гофман наголошує на таких її постулатах:

• соціальне життя і культура є результатом дії расово-антропологічних чинників;
• раси, тобто множини людей, об'єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб'єктами соціально-історичних процесів;
• раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;
• змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;
• соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники расово-антропологічної школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

Це стосується і деяких висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи. Ідеться про концепцію життєвого простору, яка визнавалася визначальною в державній політиці. Проте географічна школа продукувала й інші, раціональніші ідеї щодо ролі географічного положення й окремих його складових (клімат, ґрунт, ландшафт тощо) у розвитку конкретних типів суспільства, формуванні господарського та політичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей. Спочатку ідеї географічної школи, незважаючи на їхню обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спрямовані проти перебільшення ролі суб'єктивного фактора в історії. Зокрема, плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім'я), запропонована французьким соціологом Ф. Ле-Пле.

З розвитком наукової соціології географічна школа поступово втратила своє значення, оскільки ігнорувала соціально-рушійні сили історичного прогресу, а тому стала живильним середовищем для обґрунтування реакційних теорій щодо «природних» причин відсталості колоніальних народів, виправдання колоніальної політики панівних держав. У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму не існує. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.

Теорія  соціал-дарвінізму як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна і була надзвичайно популярною в кінці XIX-на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766-1864), автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований. Одним з найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних і соціальних наук Йєльського університету У. Самнер (1840-1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, Самнер обстоював два принципи:

1) усезагальність  природного відбору і боротьби  за існування;

2) автоматичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи із цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, необхідність вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, що виявляються на рівні індивіда як звички, уважав, що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:

1)   інтереси, бо звичаї є певним видом захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людей з людьми, або ж людей із природою);

2)   мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, адже звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини так само, як впливають природні несвідомі сили й імпульси. У праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, спираючись на аналіз великого етнографічного матеріалу, стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.

Соціал-дарвіністи певною мірою обґрунтували зв'язок біологічних і соціальних процесів, довели конфліктність і суперечливість суспільного розвитку, і через  це деякі їхні теорії мали велике значення для розвитку соціологічної думки. Один із представників соціал-дарвінізму - У. Беджгот (1826-1877) - писав, що можна заперечувати проти принципу природного добору де-інде, але він достеменно панує на ранній стадії розвитку людства: сильніші вбивають слабших як тільки можуть. Причому боротьба відбувається не стільки між індивідами, як між групами, зокрема через прагнення одних націй, національних груп панувати над іншими.

Ще більше на пріоритеті міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838-1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і відносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин учений уважав безперервну боротьбу аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підкоряти собі будь-яку іншу соціальну групу, яка зустрічається на шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для  соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить намагання людей задовольняти матеріальні потреби. Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, зумовлюють увесь державний і суспільний розвиток.

Також на домінуванні  конфлікту поміж інших соціальних процесів наголошував інший австрійський соціолог - Г. Райтценхофер (1848-1904). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес.Інтерес, на його думку, - це усвідомлення природних біологічних потреб та імпульсів, що зумовлюють боротьбу за існування.Заінтересованість - це основний принцип, що управляє соціальними процесами. Їх існує декілька типів:

• прокреативні (стимулюють продовження роду);
• фізіологічні (пов'язані з підтриманням життя);
• індивідуальні (пов'язані із самоствердженням);
• соціальні (родинні й групові);
• трансцендентні (релігійні).

Інтереси, потреби, уподобання як рушійні сили соціальної поведінки вивчалися американським  соціологом А. Смоллом (1854 - 1926). Інтерес, на його думку, - основна одиниця соціологічного аналізу. Його роль він порівнює з роллю атома у фізиці і стверджує, що все соціальне життя в підсумку полягає в процесах розвитку, пристосування і задоволення інтересів. З-поміж найбільш загальних інтересів А. Смолл виокремлює здоров'я, добробут,спілкування, пізнання, красу, справедливість. Інтерес має два аспекти: суб'єктивний (бажання) і об'єктивний (у чому відчувається потреба, бажана річ).