Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Внешняя политика Аргентины

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ АРГЕНТИНИ………………………………………………………….........5

1.1 Природно-географічні чинники…………………………………....5

1.2 Історико-культурні чинники……………………………………….7

1.3 Військово-політичні чинники……………………………………...8

1.4 Економічні чинники……………………………………………….13

РОЗДІЛ 2. ГЕОПОЛІТИКА І ГЕОСТРАТЕГІЯ АРГЕНТИНИ……………………………………26

2.1 Вплив Ф.Ратцеля на розвиток геополітичних ідей в Аргентині....28

2.2 Сучасна стратегія мультилатералізму……………………………..32

РОЗДІЛ 3

ГОЛОВНІ ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ АРГЕНТИНИ…..34

3.1 Інтеграційні процеси в басейні Ла-Плата (МЕРКОСУР)………...38

3.2 Відносини з США…………………………………………………...66

3.3 Аргентино-британські відносини…………………………………..72

3.4 Питання Антарктиди………………………………………………..83

3.5 Україна у спектрі зовнішньополітичних інтересів Аргентини на пострадянському просторі…………………………………………………89

ВИСНОВКИ……………………………………………………………..94

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….96

ВСТУП

В умовах розпаду біполярної системи відбувся кардинальний перегляд пріоритетів зовнішньої політики Аргентини. У той же час детальний аналіз її традиційних зовнішньополітичних доктрин й їхньої реалізації наприкінці ХХ - початку XXІ ст. виявив послідовність і наступність у здійсненні міжнародної політики. Цей факт дозволяє говорити не стільки про зміну курсу, скільки про вибори інших засобів й інструментів для досягнення цілей, що залишалися незмінними впродовж усієї аргентинської політичної історії.

На початку ХХІ ст. у ряді латиноамериканських держав до влади прийшли уряди, що намагаються проводити автономний стосовно США курс. У цьому плані Аргентина унікальна тим, що за короткий історичний період її зовнішня політика зробила поворот від "автоматичного проходження" у фарватері Вашингтона в 90-і рр. минулого століття до відмови від орієнтації на Білий дім і демонстративного зближення із країнами, що виступають за альтернативний шлях розвитку.

Об’єктом дослідження виступає Аргентинська Республіка.

Предметом дослідження є зовнішня політика Аргентини й фактори, що впливали на її формування. Вибір теми обумовлений істотними змінами в політиці цієї держави на міжнародній арені, викликаними не тільки необхідністю адаптації до реалій глобалізації й регіоналізації, але й впливом комплексу економічних, внутріполітичних і соціокультурних передумов.

Метою дослідження є аналіз причин еволюції зовнішньої політики Аргентини від союзу зі США до курсу на зближення з Кубою, Венесуелою й Болівією.

Серед використаних методів варто виділити конкретно-історичний; івент-аналітику змін зовнішнього середовища й внутрішньополітичної ситуації; аналіз процесу прийняття зовнішньополітичних рішень при розгляді особистих установок глав держав і їхнє преломлення в дипломатичній активності країни; політичний аналіз і контент-аналіз офіційних документів. Відносно перспектив поглиблення регіональної інтеграції, динаміки МЕРКОСУР і диверсифікованості зовнішньої політики Аргентини на позарегіональному напрямку дуже корисним виявився прогностичний метод.

Згідно виділеної мети були поставлені наступні завдання:

1)Дослідити чинники формування зовнішньої політики сучасної Аргентини,зокрема:природно-географічні,історико-культурні,військово-політичні та економічні.

2)Визначити геополітику і геостратегію Аргентини.

3)Проаналізувати вплив Ф.Ратцеля на розвиток геополітичних ідей в Аргентині.

4)Вивчити особливості сучасної стратегії мультилатералізму.

5)Виявити головні вектори зовнішньої політики Аргентини.

6)Визначити місце України у спектрі зовнішньополітичних інтересів Аргентини на пострадянському просторі.

Згідно поставленим завданням робота складається зі вступу,трьох розділів,висновків,списку використаних джерел загальним обсягом 104 стр.

РОЗДІЛ 1

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ АРГЕНТИНИ

1. Природно-географічні чинники.

Аргентинська Республіка - держава в південній частині Південної Америки на схід від Андів. За площею (2780,4 тис. кв. км) вона поступається тільки Бразилії. До складу території, крім материкової частини, входить східна частина острова Вогняна Земля й інші невеликі острови. Фолкленденські (Мальвінські) острови в Атлантичному океані є спірною територією між Аргентиною й Великобританією.(рис.2)

Береги порізані мало, лише естуарій Ла-Плати вдається в суходіл на 320 кілометрів. Її східні береги омиваються водами Атлантичного океану, а на крайньому півдні – субантарктичними водами. Три чверті її кордонів– сухопутні. Вони проходять в основному по природних рубежах на заході –з Чилі й на північно-заході - з Болівією - по Андам; на півночі й северо- сході- з Парагваєм, Бразилією й Уругваєм- по ріках Пилькомайо, Парагвай, Уругвай. Територія Аргентини витягнута в меридіональному напрямку. Найбільша її довжина з півночі на південь становить 3700 км, а із заходу на схід - 1400 км, тому проблема подолання відстаней-одна з найважливіших географічних особливостей країни. Як було вже зазначено, на сході Аргентина має широкий вихід до Атлантичного океану; довжина берегової лінії - 2500 км. Велика протяжність морських гкордонів сприяла розвитку її зовнішніх економічних зв'язків.

Аргентина має вигідне економіко-географічне положення,тому що:

1) Вона має великий вихід до океану, таким чином, у неї є можливість розвивати зовнішні економічні відносини з іншими країнами, завдяки морському транспорту.

2) Країна має великі сухопутні границі із сусідніми державами, з якими, може вести вигідні торговельні відносини.

Загальна площа лісів - 70 млн. га (12% земельного фонду), з яких 60 млн. га недоступні для розробок. За запасами деревини Аргентина посідає третє місце в Латинській Америці. Проблема сировини також вирішується створенням штучних лісонасаджень. З листяних порід велике значення має дерево кебрачо,що використовують для одержання дубильного екстракту (перше місце у світі). Найбільшу цінність представляють хвойні ліси Межиріччя й вологих Анд, а також лісу кебрачо в Чако. Їхня експлуатація укладена тим, що вони розташовані у віддалених районах, тому вживають спроби створення штучних лісонасаджень у самому обжитому районі – Пампі.

Найбільш освоєні лісові ресурси Чако, але тут у результаті тривалої хижацької експлуатації, гостро постає питання їхньої серйозної охорони й відновлення.

Целюлозно-паперова промисловість.

Сировиною для неї крім лісових ресурсів служать очеретяні зарості в дельті

Парани, а також багасса цукрового очерету. У цей час це одна з перспективних галузей,що найбільше швидко розвиваються у країні. Аргентина в значній мірі забезпечує себе целюлозою й папером, частково експортує папір. Найбільші целюлозно-паперові комбінати розташовані в Пуерто-Пирай, Пуерто-Есперанса, Сарате. Нові підприємства будуються головним чином у Межиріччі.

Незважаючи на суворість кліматичних умов краю, Патагонія - один з популярних туристичних районів. Мальовничі передгір'я Анд із глибокими каньйонами й густими лісами , що зберегли свій первозданний вигляд, блакитні гірські озера із крижаними куполами, що іскряться в променях сонця, відрізняються своєрідним колоритом і неповторною принадністю. У путівниках цей край зазвичай називають Аргентинською Швейцарією. В одному з таких гарних куточків, на березі озера Наель-Уапи, притулився відомий аргентинський курорт Сан-Карлос-де-Берилоче - центр альпінізму й лижного спорту. [1, с.101-120]

1.2. Історико-культурні чинники.

Історично склалося так, що Аргентина була більш тісно пов'язана з Європою, ніж з іншими країнами Західної півкулі. Народ Аргентини відчував своє споріднення з народами Іспанії й Італії, а із Францією в нього здавна існували тісні культурні зв'язки.

Перон часто заявляв про прагнення Аргентини до лідируючого положення в регіоні і її особливе положення по відношенню як до США, так і Радянського Союзу. Після 1950 уряди Аргентини, що змінювали один одного, усе більше орієнтувалися у своїй зовнішній політиці на США, хоча після військового перевороту 1976 відбулося деяке зближення Аргентини з СРСР. Зв'язок із США зміцнився після відновлення демократичного режиму в 1983. Особливо швидкими темпами зближення відбувалося при Менемі: цей президент прагнув установити "режим найбільшого сприяння" у відносинах між Аргентиною та США й налагодити тісне політичне, військове й економічне співробітництво з Вашингтоном. Важливим кроком на шляху до лідерства Аргентини в Південній Америці й зміцнення її зв'язків з іншими латиноамериканськими країнами було створення в 1991 субрегіонального блоку Загального ринку МЕРКОСУР, членами якого є Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. В 1996 асоційованими членами МЕРКОСУР стали Болівія й Чилі.

Проведено переговори між МЕРКОСУР і США про утворення міжамериканської зони вільної торгівлі; 15 грудня 1995 у Мадриді була укладена міжрегіональна рамкова угода про співробітництво між МЕРКОСУР й ЄС. Ця угода заклала основу для створення в майбутньому міжрегіонального політико-економічного утворення, здатного забезпечити тісне політичне співробітництво учасників і поступову й послідовну лібералізацію всіх форм торгівлі. Перша зустріч на вищому рівні за участю глав держав й урядів країн ЄС і МЕРКОСУР, спрямована на закріплення зусиль з міжрегіональної інтеграції, була проведена в червні 1999 у столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро.

Ось вже 150 років між Аргентиною й Великобританією ведуться суперечки з питання про приналежність Фолклендських островів (які в Аргентині називають Мальвінськими); в 1982 ця суперечка призвела до короткочасних воєнних дій і розриву дипломатичних відносин з Великобританією. У жовтні 1998 президент Менем відвідав Великобританію з першим офіційним візитом після Фолклендського конфлікту. Цей візит сприяв налагодженню дипломатичних відносин і зміцненню економічних зв'язків між двома країнами. Великобританія стоїть на третьому місці (після США та Іспанії) за обсягами капіталовкладень в економіку Аргентини.

Тривалий час залишалося неурегульованим питання про приналежність трьох островів у протоці Бігл, на які претендувала Чилі; це питання було вирішено за посередництвом Ватикану таким чином, що острови залишилися за Чилі, але Аргентина зберегла права на прилежні до них води Атлантичного океану. Президенти Аргентини й Чилі Карлос Менем й Эдуардо Фрей підписали 16 грудня 1998 угоду, що поклала край суперечкам щодо приналежності деяких територій в Антарктиці. Ця угода успішно завершила переговори, що почалися в 1991 між новообраними урядами обох країн, і одержала підтримку з боку опозиційних партій як в Аргентині, так й у Чилі.

Аргентина є членом Організації американських держав, членом Організації об'єднаних націй і більшості спеціалізованих установ ООН. [5, с.206-223]

1.3. Військово-політичні чинники

Перехід збройних сил Аргентини на професійну основу відбувався впродовж останніх десятиліть 19ст.; вони перебували під контролем цивільної влади аж до 1930, коли військові скинули уряд Іригойена. Після цього збройні сили багато разів здійснювали державні перевороти й неодноразово встановлювали режим військової диктатури. Більшість армійських офіцерів дотримувалися консервативних поглядів і виступало за створення політичної системи, основними рисами якої були б стабільність, суворе підпорядкування вищим інстанціям, обмеження демократичних прав населення.

Після 1930 і до 1983 аргентинські збройні сили, відіграючи провідну роль у політичному житті країни, фактично являли собою "державу в державі"; після військового перевороту 1976 витрати на оборону становили майже чверть національного бюджету. Військові здійснювали також безпосереднє керівництво діяльністю багатьох великих корпорацій.

Після того як в 1983 країна повернулася до конституційної форми правління, військові втратилися більшу частину своїх привілеїв, бюджет збройних сил був значно скорочений, а більшість державних підприємств, що раніше контролювалися військовими, було приватизовано й передано під контроль цивільної адміністрації.

За чисельністю збройні сили Аргентини завжди стояли на другому місці в Латинській Америці після бразильських. Однак зменшення військових асигнувань призвело до скорочення чисельності аргентинських збройних сил у період з 1993 по 1997 на 52%. Серйозні зміни відбулися в сухопутних силах, чисельність особового складу яких скоротилася з 100 тис. до 41 тис. чоловік. Чисельність особового складу військово-морських сил скоротилася з 36 до 20 тис. чоловік, а військово-повітряних сил - з 17 до 12 тис. чоловік.

Уряд Менема всіляко підтримував участь збройних сил країни в міжнародних миротворчих операціях ООН, намагаючись запобігти можливості втручання військових у політичні події в середині країни. Аргентина - єдина з латиноамериканських країн - брала участь у воєнній операції в Перській затоці. Формування збройних сил Аргентини брали участь в операціях "блакитних шоломів" у Палестині, Західній Сахарі, Східній Словенії, Македонії, на Кіпрі та у Гватемалі. Аргентинські військовослужбовці входили також і до складу групи військових спостерігачів, що здійснювали контроль за дотриманням мирної угоди між Перу й Еквадором.

Історія Аргентини, зокрема в післявоєнний період, свідчить про повсякчасну потребу аргентинського соціуму в реформуванні політичної системи на загальному тлі нестійкості політичних режимів. Це пов’язано з відповідними політико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними, культурними та іншими традиціями. Без об’єктивного дослідження історичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині, неможливо зрозуміти причини нестійкості політичних режимів, доволі тривалої відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало на політичну та соціально-економічну ситуацію у країнах латиноамериканського регіону. [4, с.502-516]

Після здобуття незалежності колишні іспанські та португальські віце королівства були відверто негативно й навіть агресивно налаштовані проти своїх колишніх європейських володарів. Буквально в усіх проблемах періоду становлення незалежності звинувачувалися колонізатори. Невизначеність національної ідентичності та відсутність сформованих політичних націй породжували й стимулювали не тільки внутрішню, але й зовнішню конфліктність. Несподівано загострилися етнонаціональні й етноконфесійні стосунки. У цьому правомірно вбачається «людська особливість» становлення й еволюції сучасної політичної традиції в Латинській Америці, зокрема, Аргентині . До всього додавалися й суперечності в питаннях щодо уточнення і формування державних кордонів.

Варто відзначити, що Іберо-Америка колоніальних часів була розділена на п’ять віце-королівств, до складу яких входила певна кількість напівавтономних адміністративних одиниць. Більшість із них після невдалих спроб Іспанії відновити колоніальний режим (наприклад, у 1819 р. зазнала фіаско така спроба відносно Перу) заявила про свої претензії на статус самостійних держав. Постала проблема дроблення. Підтримана окремими іберо-американськими політиками, ідея створення двох або декількох держав на всьому континенті не вдалася (Бразилія завжди розглядалася окремо). Раз-по-раз виникали кризові ситуації, що змушувало урядовців щоразу починати державне будівництво практично заново. Із цього приводу велися циклічні війни між новими державами й регіонами, що не визначилися. На все накладалися нові явища, пов’язані із залишковим впливом епохи іспанської і бразильської конкісти .

Загострювало ситуацію протистояння ідеологів латиноамериканської єдності і державної незалежності. У повному розумінні під трагічними наслідками, насамперед, мався на увазі внутрішній розкол. Так, об’єднана в 1821 р. з ефемерною мексиканською імперією держава Центральна Америка проіснувала лише два роки, після чого відбулося роз’єднання, що призвело до чималих жертв. 10 грудня 1825 р. Бразилія оголосила війну Аргентині, що мала на меті територіальну експансію в контексті властивої тим часам боротьби за отримання великих землеволодінь. Обидві держави претендували на уругвайські землі, які раніше були причиною суперечок між Іспанією і Португалією. На самих уругвайських землях з’явилися угруповання, що підтримували чи ту, чи іншу сторони. Після численних поразок аргентинці на чолі з національним героєм Гильєрмо Брауном зуміли перехопити ініціативу. Однак і надалі бойові дії не припинялися, зосередившись на захопленні регіону Ріо дель Плата. Аргентинська економіка зазнала гігантських збитків, що призвело до великої зовнішньої заборгованості, яка незабаром стала проблемою для національного розвитку. З метою повернення боргів французькі війська кілька разів удавалися до захоплення Аргентини. На цьому загальному тлі час від часу загострювалися відносини між столичним Буенос-Айресом і периферійними провінціями.

У цих подіях далеко не останню роль відіграв чинник релігійної диверсифікації, пов’язаний із тим, що традиційні місцеві вірування далеко не завжди знаходили можливість для самовираження за умов засилля католицької церкви .

Примирення зазвичай починалося під тиском загальних економічних проблем. Поступово політики, бізнесові кола й пересічні громадяни усвідомлювали, що політична незалежність породжувала економічні ілюзії і перебільшення, які вели до контрпродуктивних дій вищого державного керівництва, що поєднувало в собі європейську колоніальну традицію і місцевий каудилізм. Унаслідок зникнення «єдиного економічного простору» часів іспанської колоніальної присутності набула актуальності проблема корекції фінансово-економічної політики. Нові незалежні держави й колишня метрополія шукали шляхи для оптимізації дво- й багатовекторних торговельно-економічних відносин. Утім, такі сподівання натрапляли на внутрішнє катастрофічне становище в самих Іспанії і Португалії, де наполеонівські війни 1800-1815 рр. призвели до страхітливих наслідків для економік обох країн. Певним чином впливала й Доктрина Монро, згідно з якою латиноамериканський континент у 1823 році фактично визначався керівництвом Сполучених Штатів Америки зоною відповідальності цієї держави на противагу європейським претензіям .

Серед частини населення створюваних державних одиниць посилювався образ європейця як ворога. Лідер латиноамериканської боротьби за незалежність С.Болівар у 1822 р. писав із цього приводу: «Коли я дивлюся на Іберо-Америку, то бачу її оточеною військово-морськими силами Європи.., обложеною іноземними плаваючими фортецями, які є ворожими» . В історичній літературі доволі часто на підтвердження такого ставлення одного з найвизначніших представників латиноамериканської визвольної боротьби наводиться його «лист з Ямайки», в якому ця думка розвивається повною мірою .

З тих часів Латинська Америка залишалася континентом, який своєю політико-культурною колоритністю вражав учених і експертів. Становище ускладнювалося тим, що в межах території між Ріо Гранді і Вогненною землею реалізовувалися різні, іноді протилежні моделі суспільно-політичних систем. Частково це було викликане неоднозначним ставленням самого населення. Як зазначив професор Він’я у своїй фундаментальній монографії «Політика латиноамериканського розвитку», «численні дослідники регіону завчасно залишають свої дослідницькі спроби невдовзі після початку роботи, переконавшись у тому, що аналіз інтриг у Латинській Америці краще залишити експертам або людям, безпосередньо зайнятим повсякденними справами» .

У цьому відношенні Донгі, аналізуючи сам термін «Las Americas latinas» (Латинські Америки), порушив не менш радикальне питання: «Якщо йдеться про Латинські Америки, то виходить, що їх рівно стільки, скільки держав створила постреволюційна фрагментація?.. Але чи створює власне державу безпосередньо певна єдність?.. Множинність тут, усупереч будь-якій граматиці, виглядає необхідною, щоб відобразити контрастний бедлам ще й на рівні відносно маленьких держав, наприклад, Еквадору і Гватемали» .

Таке різноманіття поглядів буквально вимагає від історика пошуку найбільш оптимального поєднання подання емпіричного матеріалу з історичним аналізом і синтезом. Тобто в цьому випадку тільки значний масив інформації дозволяє реально вийти на рівень узагальнень. При цьому важливо дотримуватися диференційованого підходу до оцінок конкретних суб’єктів континентальної й національної політики, серед яких Аргентина займає одне з чільних місць. І головне, що в аргентинському прикладі доволі часто стикаємося з вирішальним впливом особи політика, який майже завжди зобов’язаний дотримуватися націоналістичних поглядів, щоб мати підтримку виборців. [31]

1.4.Економічні чинники

Перехід Аргентини до вільних ринкових відносин почався із прийняття в 1989 р. Закону про надзвичайні економічні заходи (Economіc Emergency Act), що скасував режим директивного стимулювання промисловості й поклав початок широкомасштабній програмі перетворень, що зачіпала ринки капіталу, внутрішній ринок товарів і послуг, діяльність державних компаній. Процес дерегулювання економіки містив у собі скасування правил, що обмежували вільну конкуренцію й ускладнювали розвиток ринку. Основні заходи стосувалися зняття обмежень на процентні ставки, рівень цін і заробітної плати, комісію фондових брокерів.

У період з 1989 по 1992 рр. уряд відмовився від всіх цінових обмежень, а в 1992 р. була проведена лібералізація оптової й роздрібної торгівлі. Паралельно йшов процес скасування обмежень на експорт й імпорт товарів і послуг і скорочення мита.В області зовнішньої торгівлі було знято більше 100 кількісних обмежень, вимог попереднього повідомлення, одержання дозволів й інших попередніх процедур при здійсненні експортних операцій. Обмеження, що залишилися, стосувалися озброєння, радіаційних матеріалів, експорту тварин і рослин, які охоронялися відповідно до міжнародних угод.

В області імпорту були скасовані всі кількісні обмеження, за винятком імпорту товарів, пов'язаних з автомобільною промисловістю, для якої застосовувався спеціальний режим регулювання, і імпорту медичних товарів, що вимагали попередньої перевірки. В 1997 р. на прохання місцевих виробників уряд Аргентини встановив мито на імпорт взуттєвих виробів, з яким були незгодні США й країнами ЄС у рамках ВТО. Спеціальні імпортні мита дотепер застосовуються для дитячих іграшок.

З 1990 по 1997 р. обсяг зовнішньоторгівельних операцій зріс із 16,4 млрд. дол. США до 56,6 млрд. дол. США, або на 244,5%. Зростання експорту склало 112%, а імпорт виріс на 673% - з 3,7 млрд. дол. США до 28,6 млрд. дол. США. Аргентині вдалося вперше за останні 50 років пройти семирічний цикл без девальвації національної валюти, що раніше, зокрема , використовувалось для збільшення експорту й скорочення імпорту.

Згідно даних Юнктад, товарообіг Аргентини здійснюється цілком успішно й характеризується стабільним розвитком міжнародного товарообміну починаючи з 2002 р. Однак, після 2002 р. обсяги товарів, якими торгували неухильно росли, причому, до 2005 р. імпорт зростав набагато швидше, ніж експорт. Рекордне сальдо торгівельного балансу було досягнуто в 2002 р. та склало 16,7 млрд. дол. США. [ 30 ]

В останні роки положення Аргентини на світовому ринку було досить складним. Падіння цін на світових товарних ринках (Аргентина є одним з найбільших експортерів міді, вольфрамових руд, м'яса, зерна), масова девальвація національних валют країн, що вироблять конкуруючу продукцію, - все це знижувало конкурентноздатність аргентинських товарів.

Згідно даних Держкомстату Аргентини, в аргентинському експорті в 2005 р. істотних структурних зрушень не відбулося. Його основу як і раніше становили товари с/г походження, що поєднують головним чином продукцію харчової, текстильної й шкіряної промисловості. Їхні поставки склали 13,6 млрд. дол. або 34% усього аргентинського експорту. У порівнянні з 1995 р. вони збільшилися на 101,7%.

Значно збільшилися поставки виробів обробної промисловості, вони збільшилися проти рівня 1995 р. на 68,6% і досягли 11,2 млрд. дол. США. Їх частка в експорті знизилася до 28%. Це зменшення відбулося в основному за рахунок продукції машинобудування (скорочення експорту транспортних засобів, головним чином автомобілів).

Експорт сировинних товарів, що поєднують в основному зернові, насіння олійних культур, рибу, деревину, свіжі фрукти,оцінювався у 8 млрд. дол. (збільшення до рівня 1995 р. - 57,12%).

В імпорті Аргентини в 2008 р. відзначалося збільшення закупівель по всіх товарних групах. У цілому обсяг імпорту збільшився проти рівня 1995 р. на 123,5%. При цьому істотних структурних зрушень в аргентинському імпорті не відбулося.

Як і раніше зберігалася тенденція до своєрідної поляризації закупівельних потреб товарів - з одного боку, найбільш дешеві масові товари, з іншого боку, найбільш дорогі товари при одночасному скороченні імпорту продукції середнього рівня за якістю й цінам.

Закупівля машин, устаткування, транспортних засобів і запчастин склала 10,6 млрд. дол., що на 85,04% вище рівня 1995 р.

Імпорт сировини, промислових матеріалів і напівфабрикатів в 2005 р. зменшився проти 1995 р. на 150,1% і склав 10,2 млрд. дол. Серед зазначених товарів основну роль, як і в попередні роки, грали метали, металовироби, різні хімічні товари, добрива, папір. Питома вага цієї групи в імпорті трохи зросла - з 31,9% в 1995 р. до 35,7% в 2005 р.

В 2008 р. в Аргентині спостерігався стійкий торгово-економічний ріст, з позитивним сальдо торговельного обороту в 2,5%.

За даними торгово-промислової палати Аргентини зовнішньоторгівельний обіг Аргентини в 2008 р. у процентному співвідношенні до 2000 р. склав 155,8% або збільшився в порівнянні з 2000 роком на 55,8%. Причому, експорт збільшився більшою мірою , ніж імпорт, що було досягнуто не за рахунок різкого збільшення експорту національних товарів, а за рахунок обвального скорочення імпорту (з 8,6 млрд. дол. США в 2000 р. до 6,2 млрд. дол. США в 2002 р.). Настільки різке скорочення імпорту відбулося через знецінення аргентинського песо. В 2008 р. експорт склав 46,2 млрд. дол., 32,5% експорту доводиться на перероблену сільськогосподарську продукцію, 20,9% - на продовольство й сировину, 29,6% - на промислові вироби, 17,0% - на паливо. В імпорті переважали сировина й напівфабрикати - 48,6%, устаткування - 14,6%, запчастини - 16,7%, споживчі товари - 14,8%, паливо - 4,1%.[10;с.42-45]

У географічному розподілі зовнішньоекономічних зв'язків істотних змін не відбулося. У регіональному плані Аргентина орієнтується насамперед на країни Меркосур, країни ЄС - Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Нідерланди, а також на держави-члени НАФТА. Крім того, продовжує зберігатися тенденція до активізації її торгівлі із країнами АТР, особливо з Японією, Китаєм, Південною Кореєю, Тайванем.

Найбільш інтенсивно в останні роки розвивається торгівля Аргентини із країнами МЕРКОСУР.

Що стосується країн з угруповання НАФТА, то за даними міністерства економіки Аргентини, головним партнером Аргентини серед країн, що входять у НАФТА, залишаються США. В 2007 р. на цю країну серед інших учасників даного економічного угруповання припадало 85,6% експорту Аргентини й 89,1% імпорту з її. Загальний обсяг імпорту Аргентини із країн НАФТА в 2007 році досяг 1 790 млн. дол. США. Фірми США залишаються для Аргентини найважливішими постачальниками товарів виробничого призначення й технологій. Одночасно американський ринок відіграє важливу роль й у плані реалізації аргентинських товарів.

В 2008 р. поставки аргентинських товарів (насамперед продовольчих) до Китаю та Японії збільшилися в порівнянні з рівнем 2007 р. на 49,0%. Якщо обсяг аргентинського експорту до Японії збільшився на 3,7%, то обсяг експортних поставок аргентинської продукції до КНР збільшився на 9,8%, у порівнянні з рівнем попереднього року. Аргентинський імпорт з Японії в 2008 році виріс на 7,3% проти 2006 р., склавши 398 447 тис. дол. США. Значно збільшилися обсяги торгівлі з Південною Кореєю й Таїландом, склавши 191 020 тис. дол. США й 480 619 тис. дол. США відповідно. [ 7, с.21-22 ]

Аргентина - одна з найбільших, потенційно найбагатших латиноамериканських країн, що за розмірами валового внутрішнього продукту на одного жителя, рівню урбанізації, грамотності населення, рівню кваліфікації робочої сили, стандартам харчування належить до числа латиноамериканських лідерів.

В останні роки все більший інтерес у багатьох країнах викликає економічна політика, що проводиться урядом Аргентини, її досвід з проведення великої програми приватизації, приборкання інфляції, досягнення стабільності у валютно-фінансовій сфері, поступовому зменшенні протекціоністських бар'єрів, підтримці постійного паритету аргентинського песо.

Сьогоднішній стан аргентинської економіки був досягнутий шляхом чисельних економічних провалів і реформ. Поряд з такими традиційними для перехідного періоду захолами, як приватизація державної власності й лібералізація режимів іноземних інвестицій, план аргентинських реформ початку 90-х років містив у собі створеня Валютної ради (Currency Board). Наступне тривале й порівняно успішне функціонування великої економіки Аргентини в умовах фіксованого валютного курсу створило унікальний прецедент, що дозволив ряду економістів відстоювати ідею введення Валютної ради як панацеї для країн, що розвиваються. Детальне вивчення досвіду реформ в Аргентині свідчить про те, введення Валютної ради було виправдано в умовах аргентинської економіки, що хронічно страждала від девальвації національної валюти. Основна ідея реформ в Аргентині складалася у відновленні довіри економічних суб'єктів до держави, що заклало основу для повернення капіталу,залучення нових іноземних інвестицій і підтримки реформ населенням. Роль Валютної ради в даному процесі, безумовно, висока, але було б помилкою її переоцінювати й відокремлювати від внеску інших перетворень.