Воєнні дії в 1941-1942 роках ІІ світової війни
Реферат на тему:
«Воєнні дії
в 1941-1942 роках
ІІ світової війни»
Виконала учениця 11-Б класу
Новоселицької ЗОШ І-ІІІ ст.
Галац Мирослава
План
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
1. Напад німецьких військ на СРСР. Початок Великої Вітчизняної війни . . . . . . 4
2. Бої в прикордонних районах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4
3. Мобілізація сил на відсіч ворогові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
4. Переведення економіки на воєнні рейки. Евакуація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6
5. Оборона Києва. Катастрофа на Південно-Західному фронті . . . . . . . . . . . . . . . 7
6. Бої на Південному фронті. Оборона Одеси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
7. Бої в районі Харкова, Донбасі та Криму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
8. Розгром німецько-фашистських військ під Москвою. Зимовий наступ Червоної Армії 1941-1942 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
9. Утворення антигітлерівської коаліції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
10. Бойові дії в Криму. Героїчна оборона Севастополя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
11. Бойові дії на Південно-Західному напрямі. Катастрофа під Харковом у травні 1942 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
Вступ
Наступ німецьких військ розпочався на світанку 22 червня 1941 р., у неділю. Перед тим, як гармати відкрили вогонь, сотні лiтакiв перетнули радянські кордони i бомбардували 66 основних аеродромів, міста, у тому числi бази флотів Кронштадт, Севастополь, Ізмаїл. Протягом першого дня війни радянська авiацiя втратила 1811 лiтакiв, з них 1489 — прямо на летовищах. Незважаючи на відчайдушний опір (слід відзначити подвиг захисників Брестської фортеці, яка стримувала атаки ворога два тижні, а останній її захисник склав зброю лише навесні 1942 р.), нiмецькi танкові колони просунулися на окремих ділянках в тил радянських військ на глибину до 50 км i в окремих місцях перетнули навіть старий радянсько-польський кордон.
Попередня політика Сталіна призвела до того, що Радянському Союзу довелося одному прийняти на себе величезної сили удар.
Головний удар німецькі війська наносили проти військ Західного фронту (командуючий генерал Д.Павлов). вже в перші дні радянські війська на цьому напрямку були оточені (Бєлосток – Мінськ) і розгромлені. У полон потрапило 329 тис. радянських солдат, 3332 танків, 1809 гармат. 28 червня німецькі війська взяли Мінськ і продовжували рухатися на схід.
Тим часом Група армій «Північ» успішно просувалась у Прибалтиці, захопивши Вільнюс, Ригу, підійшовши до Пскова і Новгорода. На цій ділянці фронту нависла загроза прориву німецьких військ до Ленінграда.
Найбільший опір ворог зустрів на Україні. В районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно розгорілась перша у Другій світовій війні танкова битва, яка тривала п`ять діб. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути ворога, що прорвався, перейшли у наступ без належної підготовки і авіаційного прикриття. Хоча просування ворога було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: з 4201 танків у Південно-Західного фронту залишилося лише 737. Ворог втратив декілька сотень.
У середині липня 1941 р. розгорілась битва за Київ, Смоленськ, в районі Новгорода (Лужський оборонний рубіж).. Ціною героїчних зусиль наступ ворога по всім напрямам було призупинено, навіть було завдано першого вдалого контрудару під Єльнею.
Наразившись на сильний опір, німецьке командування змінює напрям головного удару. Тепер він був спрямований на Україну. У серпні 1941 р. було завдано поразки військам Південного фронту (генерал І.Тюленев) на Правобережжі. В районі Умані радянські війська були оточені і 103 тис. потрапили у полон. Також ворог взяв у облогу Одесу, оборона якої тривала з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р. Німецькі війська вийши до Дніпра майже по всій довжині його течії і захопили ряд плацдармів на його лівому березі. Радянські війська Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник М.Кірпонос), що захищали Київ, опинилися перед загрозою флангових ударів. Розуміючи небезпеку становища командуючий фронтом запросив дозвіл Ставки залишити Київ, але Сталін категорично відмовив. Це дорого коштувало радянським військам. Німецькі війська, форсувавши Дніпро в районі Кременчука, вийшли на Лівобережжя. Тим часом танкові армії Групи армій “Центр” повернули на південь, форсувавши Десну, теж вийщли на Лівобережжя. 15 вересня 1941 р. німецькі війська з`єдналися, оточивши війська Південно-Західного фронту. В результаті 665 тис. червоноармійців потрапило в полон. Кірпонос при спробі прориву з оточення загинув. 19 вересня 1941 р. ворог вступив до Києва. Шлях німецьким військам на схід України і Крим було відкрито.
У жовтні 1941 р. німецькі війська захопили Крим і взяли в облогу Севастополь (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.), який чинив ворогу опір 250 днів. 16 жовтня 1941 р. радянські війська непомітно для ворога залишили Одесу.
Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з’явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) – вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного 30 червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО). Навколо великих промислових центрiв створювалися укрiпрайони, почалася евакуацiя промисловостi і матеріальних цінностей на схiд.
1. Напад німецьких військ на СРСР. Початок Великої Вітчизняної війни
22 червня 1941 р. війська нацистської
Німеччини напали на СРСР. Разом
із Німеччиною у війну проти
Радянського Союзу вступили
2.Бої в прикордонних районах
Рано-вранці 22 червня 1941 р. німецькі війська атакували радянські прикордонні застави, авіація піддала бомбардуванню багато міст, зокрема Рівне, Львів, Житомир, Київ, Севастополь, розташування військових частин, аеродроми. Зав’язалися запеклі кровопролитні бої. Удар ворога, непідготовленість до його відбиття, швидке просування німецьких танкових і моторизованих частин порушили управління радянськими військами, поставили їх в дуже складне становище і змушували відступати. На південно-західному напрямі бойова обстановка для радянських військ, як і скрізь, склалася несприятливо, хоча прикордонники, бійці і командири частин, які першими прийняли на себе удари ворога, в ряді місцевостей виявили зразки безприкладного героїзму. На кордоні (на річці Сян), у районі Леско-Глинне-Постолів-Тальни, оточені ворогом гарнізони майже 100 недобудованих дотів (близько 6 тис. чол.), вели бої аж до початку липня. З 22 червня до 1 липня, звитяжно билися бійці 13-ї застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В. Лопатіна в селі Скоморохи. У перший день війни прикордонники в запеклому бою під Перемишлем і в самому місті стримували натиск фашистів, сили яких переважали в 15-20 разів. 23 червня на допомогу захисникам міста підійшла 99-а стрілецька дивізія полковника М. Дементьєва, ворог був вибитий з Перемишля. Радянські воїни утримували місто 5 днів і відійшли лише після одержання наказу командування про його залишення. З винятковою хоробрістю билися радянські льотчики. У першу годину війни в районі Дубно здійснив таран фашистського літака льотчик 26-го винищувального авіаційного полку старший лейтенант І. Іванов. Того ж дня таранили ворожі літаки льотчики Південно-Західного фронту Л. Бутелін, Д. Кокорєв, Є Панфілов і О. Мокляк. Але в той же час радянські війська втратили 1200 бойових машин, майже всі на аеродромах. З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Броди-Рівне тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяли участь близько 2 тис. танків. За директивою Ставки головного командування в наступ проти 1-ї танкової групи німців були кинуті вісім механізованих корпусів. У ході цієї битви радянські війська затримали просування противника до Києва на тиждень, але спинити його не могли. До 30 червня 1941 р. на львівсько-київському напрямку частини Червоної Армії змушені були відійти від державного кордону на 100-200 км., залишивши міста Дрогобич, Львів, Луцьк, Рівне. Гітлерівцям вдалося прорвати оборону радянських військ на рубежі старого державного кордону в районі Новоград-Волинський, Шепетівка. 9 липня вони захопили Житомир, 11 липня підішли до річки Ірпінь, за 15 км. на захід від Києва. Створилася безпосередня загроза столиці України. На Південному фронті німецькі і румунські витіснили радянські війська із Північної Буковини і Бесарабії і підійшли до Дністра та до дальних підступів Одеси.
3. Мобілізація сил на відсіч ворогові
Напад гітлерівської Німеччини, швидке просування її військ викликали серед населення певне розгублення і величезну тривогу за долю Вітчизни. Потрясіння зазнали Сталін і вся керівна партійно-державна верхівка. Про Сталіна в той час С. Тимошенко згадував, що особливо вразив його вигляд: „Щоки запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні .. він сидів біля столу, як паралізований, повторював: Ми втратили все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам прощення”. Перед усією країною постало болісне і тяжке питання: чому Червона Армія, якій ні в чому не відмовляли, не встояла перед нападом нацистів і виявилася неспроможною дати їм належну відсіч? У своєму виступі по радіо 3 липня 1941 р. Сталін пояснював захоплення частини нашої території головним чином тим, що війна почалася при вигідних для німецьких і невигідних для радянських військ умовах. Німецькі війська були відмобілізовані і присунуті до кордону, а радянським військам треба було ще відмобілізуватись і наблизитись до кордонів. Крім того, Німеччина, мовляв, напала на СРСР несподівано і віроломно. Ці сталінські аргументи не витримують ніякої критики. Сталін і його найближчі соратники мали достатньо даних від розвідки про підготовку і навіть час нападу Німеччини на СРСР. Інша справа, що Сталін ігнорував ці повідомлення, будучи глибоко переконаним, що Гітлер до закінчення війни з Англією не нападе на СРСР, і не дозволяв приводити війська в прикордонних районах у готовність до відсічі можливого нападу ворога. Отже, для Сталіна напад Гітлера не був раптовим. Раптовим його можна вважати для населення і основної маси військ. Отже, у невдачах, катастрофічному стані Червоної Армії на початку війни повністю винні Сталін і його найближче оточення. Безпосередні учасники кривавих боїв, серед них і українці, боролися проти поневолення країни, у тому числі України іноземними, нацистськими загарбниками, за рідну землю і були впевненні, що війна, яку вони вели, не жаліючи ні сил, ні життя, була справді Великою Вітчизняною війною. Цей термін зустрічаємо у наказах Й. Сталіна часів війни. У доповіді 6 листопада 1941 року Сталін називав війну визвольною, справедливою, а в наказі 23 лютого 1942 року – в час 24-річчя Червоної Армії – Сталін уперше назвав її „Вітчизняною”. Пізніше, в наказі Верховного Головнокомандуючого 6 листопада 1944 року Сталін назвав війну „Великою Вітчизняною війною”. Цей термін закріпився в пам’яті її учасників, а тому ми називаємо німецько-радянську війну 1941-1945 рр. – Великою Вітчизняною війною, розглядаючи її як частину Другої світової війни. Оскільки всю повноту влади в СРСР зосереджували в своїх руках Політбюро та інші керівні органи комуністичної партії, очолювані Сталіним, то саме ця партія мусила взяти на себе організацію народу на боротьбу проти нацистських загарбників. В умовах тоталітарної системи, спираючись на могутній партійно-державний апарат, комуністична партія за короткий час провела значну роботу по мобілізації сил і перебудові життя країни на воєнний лад. На всіх великих підприємствах було введено інститут парторгів ЦК ВКП(б), у військових частинах – інститут військових комісарів. 10 липня 1941 р., за рішенням Державного Комітету Оборони, Ставка Головного Командування була перетворена на Ставку Верховного Командування, яку очолив Сталін. 19 липня він стає Народним Комісаром Оборони, а 8 серпня – Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил. По всій країні розгорнулася мобілізація до Червоної Армії. В Україні за короткий час до армії і флоту було призвано понад 2 млн. чол. За прикладом Ленінграда й Москви в Україні розгорнулося створення з числа добровольців загонів народного ополчення. В Українській РСР понад 2 млн. чол. взяли участь у спорудженні оборонних укріплень і рубежів для військ.
4. Переведення економіки на воєнні рейки. Евакуація
Одночасно з мобілізацією для Червоної Армії людських і матеріальних ресурсів, відбувалася перебудова народного господарства, як і всього життя народу, на воєнний лад. Проводилася ця перебудова жорсткими, командними методами, з застосуванням репресій. Робітники, селяни, службовці закріплялися на своїх робочих місцях, не могли самовільно залишати роботу, інакше оголошувалися дезертирами і підлягали віддачі до суду. За короткий час більшість підприємств було переведено на виконання замовлень фронту. Одночасно постала нагальна потреба перебазувати з районів, яким загрожувала окупація, в глиб країни промислові підприємства, колгоспи, радгоспи, вивезти наукові і культурно-освітні заклади, цінне майно, людей. Для керівництва евакуацією 24 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР створили Раду по евакуації, головою якої було призначено першого секретаря ВЦРПС М. Шверника. В Україні 26 червня за рішенням ЦК КП(б)У та РНК УРСР була створена спеціальна комісія на чолі з заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. Але оскільки воєнна доктрина передбачала війну “на чужій території”, то не було розроблено планів евакуації й не підготовлено для цього необхідних ресурсів. Усе робилося поспішно і негайно. І вже з першого дня війни на шляхах стали рухатися спочатку сотні, потім тисячі і сотні тисяч людей на машинах, возах, гарбах, колясках, пішки. Почалася велика хода народу на схід. Одночасно спішно розгорнувся демонтаж промислових підприємств і вивезення ешелонами їхнього устаткування і робітничих колективів. З України в інші республіки було евакуйовано понад 550 великих підприємств і не менше 3,5 млн. чол. населення. На схід перебазувалися колгоспи, радгоспи, МТС, з яких у тил відправили понад 34 тис. тракторів, а також понад 6,3 млн. голів худоби. У глибокий тил також було евакуйовано більшість науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, театрів, музеїв, медичних закладів. Вивезено і збережено фонди багатьох архівів і музеїв. Але через непідготовленість і недостатню організованість багато з того, що варто було б вивезти, не було евакуйовано. А за розпорядженням керівних органів усе цінне майно, в тому числі хліб, пальне і т.п., яке не можна вивезти, слід було знищувати, що керівники і робили. Робітники, колгоспники, інтелігенція Радянської України, були евакуйовані в 43 східних областей і автономних республік Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії, де спільно з місцевими трудящими сумлінною працею створювали матеріальну базу для перемоги.
5.Оборона Києва. Катастрофа на Південно-Західному фронті
На всіх фронтах улітку і восени тривали запеклі, кровопролитні бої. З 11 липня почалася оборона Києва, яка тривала 73 дні. Перед військами Південно-Західного фронту було поставлено завдання спинити наступ німецьких військ, які проривалися під Київ. З цією метою 10 липня 5-а армія під командуванням генерала М. Потапова почала контрнаступ з району Коростеня на південний захід і південь – на Новоград-Волинський і Житомир, а 6-а армія під командуванням генерала І. Музиченка ще 9 липня завдала контрудару з півдня на північ – на Бердичів і Житомир. Зав’язалися тривалі, кровопролитні бої, у ході яких 5-а і 6-а армії скували до 15 німецьких дивізій, не давши тим самим гітлерівцям можливості з ходу ввірватись до Києва. У напрямку Фастова розгорнула наступальні дії 26-а армія під командуванням генерала Ф. Костенка. Спроба німців відразу захопити Київ провалилася. 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів. Наприкінці липня – на початку серпня бої на Південно-Західному фронті велися з небаченим напруженням. Гітлерівці зосередили великі сили, внаслідок чого їм вдалося до 2 серпня в районі Умані оточити 6-у та 12-у армії (командуючі генерали І. Музиченко та П. Понедєлін) і вийти до Дніпра південніше Києва в район Кременчука. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування наказало групі армій «Центр» спрямувати 2-у польову армію і 2-у танкову групу (Гудеріана), що мали 25 дивізій, на допомогу групі «Південь» для удару у фланг Південно-Західного фронту і глибокого обходу його військ із тилу. Перейшовши 8 серпня в наступ на Гомель і Стародуб, танкові частини гітлерівців 18 серпня захопили Стародуб, 26 - Новгород-Сіверський, 7 вересня – Конотоп, 10 вересня – Чернігів. У цей же час на південь від Києва, в районі Кременчука, на стику Південно-3ахідного і Південного фронтів частини німецьких І7-ї армії і 1-ї танкової групи форсували Дніпро, 10 вересня повели наступ у північно-східному напрямку, назустріч військам 2-ї танкової групи і 2-ї польової армії. Війська Південно-3ахідного фронту опинилися перед загрозою оточення. В умовах, що склалися, Військова Рада Південно-Західного напряму 11 вересня звернулася до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням дозволити відвести війська з київського виступу і зайняти оборону по річці Псел. Але Ставка і особисто Сталін не дали на це згоди. Становище на фронті швидко погіршувалось. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Окремі радянські військові частини і окремі групи з боями вийшли з оточення. Але колона машин Військової ради та штабу фронту і близько 800 командирів та бійців 20 вересня були оточені німецькими танками та мотопіхотою в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківшина Сенчанського району Полтавської області. Нерівний бій тривав майже три доби, до кінця дня 22 вересня. У цьому бою загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, член Військової ради секретар ЦК КП(б)У Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал Тупиков та багато інших командирів і політпрацівників. Південно-Західний фронт втратив від 500 до 665 тис. чол., більшість з яких потрапила у полон. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.
6. Бої на Південному фронті. Оборона Одеси
На Південному фронті влітку 1941 р. радянські війська теж змушені були відступати. На правому фланзі Південного фронту гітлерівці, прорвавшись 2 серпня до Первомайська, повели наступ у напрямку Дніпропетровська і Запоріжжя. Радянські частини в районі Запоріжжя 18 серпня, підірвавши греблю Дніпрогесу, відійшли на лівий берег Дніпра, а 25 серпня залишили і Дніпропетровськ. На півдні німецькі і румунські війська найважливішою метою мали взяття Одеси. 5 серпня Ставка дала директиву командуючому Південним фронтом: “Одесу не здавати і обороняти до останньої можливості, залучаючи до цього Чорноморський флот”. Почалася оборона міста. 13 серпня ворожі війська прорвалися до Чорноморського узбережжя на схід від Одеси. Таким чином Одеса з суші опинилася у ворожому оточенні. 4-а румунська армія, що мала 18 дивізій, які налічували 300 тис. солдатів і офіцерів, значно переважаючи захисників Одеси в живій силі, з 10 серпня почала численні атаки, намагаючись увірватись до Одеси з ходу. На захист Одеси, разом з частинами Приморської армії і військово-морської бази, піднялося населення міста. У боях взяли участь 30 тис. народних ополченців. 19 серпня 1941 р. за директивою Ставки було створено Одеський оборонний район, до якого було включено окрему Приморську армію, Одеську військово-морську базу і частини кораблів Чорноморського флоту. На кінець вересня становище військ Південного фронту значно погіршилось. Захопивши на початку вересня плацдарм на лівому березі Дніпра, біля Каховки, гітлерівці завдали 9 вересня удару на південь і незабаром підійшли до Перекопського перешийка. З метою посилення військ, що обороняли Крим, Ставка направила директиву – в найкоротший строк евакуювати війська Одеського оборонного району на Кримський півострів. Евакуація Одеси була проведена непомітно для ворога й організовано. 16 жовтня радянські війська залишили місто. До Криму і Кавказу по морю було вивезено 86 тис. бійців і командирів Окремої Приморської армії і військово-морської бази, 15 тис. цивільного населення, багато гармат, автомашин, боєприпасів, устаткування заводів тощо. Оборона Одеси мала велике значення у зриві гітлерівських планів “блискавичної” війни. Понад два місяці захисники Одеси відтягували на себе 300-тисячну армію, завдаючи їй великих втрат. 73-денна оборона Одеси дала можливість радянському командуванню виграти час, щоб відвести війська Південного фронту за Дніпро, мобілізувати нові людські резерви і організувати оборону на нових рубежах.
7. Бої в районі Харкова, Донбасі та Криму
Наприкінці вересня – на початку
жовтня 1941 р. гітлерівське командування
розгорнуло наступ в напрямі Донбасу і
Криму. Ворожі війська, які налічували
52 дивізії, мали значну перевагу над частинами
Червоної Армії в живій силі, літаках,
артилерії і мінометах. У тяжких боях радянські
війська стримували натиск ворога і вимотували
його сили. 22 жовтня зав’язалися запеклі
бої в околицях Харкова, який захищали
частини 38-ї армії. 24 жовтня вони були змушені
залишити місто. На кінець жовтня 1941
р. війська Південно-Західного фронту
закріпилися на лінії Вовчанськ-Балаклія-Красний
Лиман, а Південного – на лінії Артемівськ-Шахтарське-
8. Розгром німецько-фашистських військ під Москвою. Зимовий наступ Червоної Армії 1941-1942 рр.
Наприкінці вересня 1941 р. фашистське командування вирішило здійснити операцію “Тайфун” - генеральний наступ на Москву, маючи на меті захопити столицю СРСР і переможно завершити війну. Зосередивши величезні сили, гітлерівці 30 вересня на фронті шириною майже у 800 км перейшли у наступ. У листопаді – на початку грудня німецькі війська знаходилися за 30-35 км від Москви. Опір Червоної Армії, в лавах якої воювало багато українців, вимотував війська противника, завдавав їй відчутних втрат. Німецькі резерви були вичерпані. Наступила люта зима 1941-1942 р., до якої війська противника виявились непідготовленими. Радянське командування створило необхідні резерви, перекинуло під Москву свіжі дивізії, зняті з Далекого Сходу і Сибіру і 5 грудня 1941 р. розпочало контрнаступ під Москвою. У ході цього наступу Червона Армія розгромила основне угруповання ворожі війська і відкинула їх на 100-250 км на захід. У битві під Москвою, яка стала головною битвою першого періоду Вітчизняної війни, Червона Армія завдала першої великої поразки німецько-фашистським військам у другій світовій війні, розвінчала міф про їх “непереможність” і поховала гітлерівські плани “блискавичної” війни проти СРСР. Здійснивши контрнаступ і добившись успіху під Москвою, Сталін, незважаючи на реальні умови і можливості, всупереч думки багатьох військових, дав вказівку про подальше проведення наступальних операцій на багатьох ділянках фронту. До початку літа 1942 р. були проведені операції, які залишилися незавершеними і призвели до великих втрат і тяжких поразок Червоної Армії. 18-31 січня 1942 р. війська Південно-Західного (командуючий – генерал Ф. Костенко), Південного (командуючий – генерал Р. Малиновський) фронтів провели Барвінково-Лозівську операцію. Прорвавши фронт між Балаклією і Красним Лиманом, вони визволили 24 січня Барвінкове, а 31 січня – Лозову. У районі між Балаклією, Лозовою і Слов’янськом утворився виступ глибиною до 90 і по фронту 110 км. Подальші наступальні операції радянських військ у лютому-березні 1942 р. на Південно-Західному і Південному фронтах істотних результатів не дали. У Криму, де з 30 жовтня 1941 р. почалася героїчна оборона Севастополя, війська Кавказького (з 28 січня 1942 р. - Кримського) фронту, яким командував генерал Д. Козлов, Чорноморського флоту (командуючий - віце-адмірал П. Октябрський) і Азовської військової флотилії (командуючий - контр-адмірал С. Горшков) 26 грудня 1941 р. - 2 січня 1942 р. здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію. 30 грудня радянські війська визволили Феодосію і Керч. 2 січня 1942 р. вони повністю очистили від ворога Керченський півострів, просунувшись на захід на 100-110 км. Підкинувши свіжі сили, гітлерівці у січні знову захопили Феодосію, але були спинені на Ак-Монайських позиціях. Радянські війська протягом лютого-квітня 1942 р. тричі переходили в наступ, але безуспішно. За наказом Ставки 13 квітня наступальні дії припинилися.
9. Утворення антигітлерівської коаліції
З нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз почався новий етап у Другій світовій війні. 12 липня 1941 р. у Москві між СРСР і Англією була укладена угода про спільні дії у війні проти Німеччини. 2 серпня 1941 р. уряд США схвалив рішення про надання матеріальної допомоги Радянському Союзові у його боротьбі проти фашистської Німеччини. Уряд СРСР установив тісні контакти з національним комітетом “Вільна Франція”, з емігрантськими урядами Чехословаччини, Польщі та інших окупованих країн. На конференції представників СРСР, США і Англії, яка відбулася 29 вересня - 1 жовтня 1941 р., у Москві, було досягнуто угоди про розвиток тристоронніх військово-економічних зв’язків між СРСР, США і Англією. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав антигітлерівської коаліції в тому числі СРСР, США і Англія, підписали декларацію Об'єднаних Націй про безкомпромісну боротьбу проти країн фашистського блоку.
10. Бойові дії в Криму. Героїчна оборона Севастополя
Ставка й Генеральний штаб вважали необхідним у весняно-літній період 1942 р. вести глибоку стратегічну оборону. Але Сталін наполягав на проведенні подальших наступальних операцій під Ленінградом, в Україні та Криму. До того ж помилково вважаючи, що гітлерівці і в 1942 р. головний удар будуть завдавати в районі Москви, Верховне Головнокомандування, виходячи з цього, зосереджувало великі сили на Центральному напрямі, а для Південно-Західного напряму їх виділялося недостатньо. А командування гітлерівських військ вирішило зосередити якнайбільше сил для проведення великої наступальної операції на південній ділянці фронту, в ході якої передбачалося розгромити радянські війська, захопити багаті сільськогосподарські райони Дону, Кубані, а потім і Кавказ, що мало серйозно послабити СРСР, забезпечити німецькі війська кавказкою нафтою, прискорити вступ Туреччини і Японії у війну на боці Німеччини, добитися рішучого перелому у війні. 8 травня 1942 р. гітлерівці завдали удару радянським військам на Керченському півострові і 19 травня оволоділи Керчю. Радянські війська евакуювалися, зазнавши великих втрат, на Таманський півострів. З 15 по 20 травня було перевезено лише 120 тис. бійців і командирів. 200 тис. чол. потрапило у полон. Багато бійців і командирів загинуло. Головною причиною поразки радянських військ у Криму було невміле командування фронту, зокрема некомпетентне втручання в його дії представника Ставки армійського комісара Мехліса. Деяким підрозділам не вдалося евакуюватися, і вони разом з частиною населення Керчі сховалися у каменоломнях Аджимушкая (передмістя Керчі). Під керівництвом полковника Н. Ягунова, а після його загибелі полковника Г. Бурміна і старшого батальйонного комісара І. Парахіна аджимушкайці (близько 15 тис. чол.) героїчно відбивали спроби гітлерівців вибити їх з каменоломень. Більшість з них загинули. Окремі групи трималися до листопада 1942 р., коли вони з боєм стали прориватися в Старокримські ліси до партизанів. Частині з них це вдалося. Весною 1942 р. тривала оборона Севастополя, що почалася 30 жовтня 1941 р. Ставка Верховного Головнокомандування, зважаючи на важливість Севастополя, 7 листопада 1941 р. віддала наказ: “Севастополь не здавати ні в якому разі і обороняти його всіма силами”. Того ж дня було створено Севастопольський оборонний район у складі військ Окремої Приморської армії, севастопольського гарнізону, берегової оборони бази, частин Чорноморського флоту. Командувіння було доручено командуючому Чорноморського флоту віце-адміралу П. Октябрському. У запеклих боях війська, що обороняли Севастополь, відбили як перший великий наступ фашистських військ, що тривав з 11 по 21 листопада 1941 р., так і другий, який почався 17 грудня і припинився ЗІ грудня 194І р. Після залишення радянськими військами Керченського півострова у травні 1942 р. становище обложеного Севастополя значно погіршилось. Підтягнувши всі сили 11-ї армії, гітлерівці зосередили на підступах до Севастополя понад 200 тис. солдатів і офіцерів, понад 2 тис. гармат і мінометів, 450 танків і 600 літаків проти 106 тис. чол. радянських військ, що мали 600 гармат і мінометів, тільки 38 танків і 53 літаки. Відчувалася також гостра потреба в боєприпасах. Після такої тривалої артилерійської і мінометної підготовки вранці 7 червня фашисти почали третій наступ на Севастополь. З небаченим героїзмом билися захисники Севастополя. Немеркнучою славою в боях вкрили себе як цілі військові частини, зокрема 25-а Чапаєвська дивізія генерала Т. Коломійця, 95-а дивізія полковника А. Капітохіна, зведений загін 7-ї бригади морської піхоти під командуванням полковника Є.Жидилова, так і окремі бійці, командири та політпрацівники, такі, як кулеметниця Н. Онилова, снайпер Л. Павличенко, санінструктор і розвідниця М. Байда, політрук М.Фільченков та. ін. Серед них було багато українців. 18 червня 1942 р. ворожі війська вийшли на берег Північної бухти. На кінець червня у захисників міста майже вичерпалися боєприпаси. У зв’язку з критичним становищем, в якому опинилися захисники Севастополя, 30 червня Ставка віддала наказ про евакуацію. 3 липня радянські війська залишили місто, відійшовши до бухт Стрілецької, Комишевої, Козачої і на мис Херсонес. Але Командуючий Чорноморським флотом і Севастопольським оборонним районом віце-адмірал П Октябрський, головком Північно-Кавказького напряму маршал С. Будьонний, нарком ВМФ адмірал флоту М. Кузнєцов не організували евакуації військ із Севастополя і залишили напризволяще і поталу німецьким нацистам близько 100 тисяч солдатів, матросів, командирів і політпрацівників. Були евакуйовані лише Військова рада Чорноморського флоту та 200-300 інших відповідальних командирів і політпрацівників. Багато бійців і командирів загинули у боях, а десятки тисяч потрапили в полон до окупантів. Оборона Севастополя, яка тривала 250 днів і ночей і в якій воїни і жителі міста продемонстрували високі зразки героїзму і мужності, мала велике воєнно-політичне значення. Захисники Севастополя надовго скували величезну армію ворога, що сприяло зриву планів німецько-фашистського командування в басейні Чорного моря. Під Севастополем гітлерівці втратили 300 тис. убитих і поранених.
11. Бойові дії на Південно-Західномунапрямі. Катастрофа під Харковом у травні 1942 р.
Одночасно з боями в Криму розгорнулися активні бойові дії і на Південно-Західному напрямі. Командування Південно-Західного напряму почало наступальну операцію військ Південно-Західного фронту (командував фронтом у той час маршал Тимошенко, членом Військової Ради був Хрущов), яка передбачала розгром німецько-фашистських військ у районі Харкова й оволодіння цим важливим містом. Уранці 12 травня 1942 р. ударні угруповання Південно-Західного фронту перейшли в наступ. За три дні, до 15 травня, радянські війська, прорвавши оборону ворога, просунулись уперед - з району Вовчанська – на 20-25 км., а з барвінківського виступу – на 50 км. Німецько-фашистське командування, зосередивши 11 дивізій, силами армійської групи “Клейст” 17 травня почало контрнаступ з району Краматорськ-Слов’янськ у напрямку на Барвінкове – Ізюм проти армій Південного фронту. З півночі, з району Балаклеї, назустріч групі “Клейст» повели наступ війська 6-ї німецької польової армії. Командування Південно-Західного фронту, недооцінивши сили ворога, продовжувало наступ на Харків і припинило його лише надвечір 19 травня, коли становище стало катастрофічним. 23 травня частини армійської групи “Клейст” біля села Гусарівки, за 15 км південно-західніше від Балаклеї, з'єдналися з частинами 6-ї німецької польової армії, оточивши радянські війська, що перебували на Барвінківському виступі західніше від Сіверського Дінця. Зведені в одну групу «Південь» під командуванням генерала Ф. Костенка оточені війська вели запеклі бої до 29 травня. Південно-Західний і Південний фронти втратили майже 240 тис. чол., 5060 гармат і мінометів, 775 танків. Смертю хоробрих полягли генерали Ф. Костенко, О. Городнянський, К. Подлас, багато інших командирів і бійців. Це була одна з найбільших катастроф радянських військ, яка сталася внаслідок некомпетентних і необачливих дій радянського командування. Унаслідок поразки радянських військ під Харковом, обстановка на півдні у червні 1942 р. серйозно ускладнилась. Командування німецько-фашистських військ поділило групу військ «Південь» на дві групи. Група “Б”, у складі якої діяла і армійська група «Вейхс», повинна була наступати в напрямку Воронежа і південніше його, маючи завданням вийти до Волги і оволодіти Сталінградом. Командував нею фельдмаршал фон Бок. Друга група “А” під командуванням фельдмаршала Ліста одержала завдання розгорнути наступ на Північний Кавказ. 28 червня частини армійської групи «Вейхс» перейшли в наступ проти військ Брянського фронту, в напрямку Воронежа. Прорвавши оборону радянських військ, 2 липня противник вийшов до Дону. Створений 7 липня Воронезький фронт (командуючий генерал М. Ватутін) стримав натиск гітлерівських військ і не допустив повного оволодіння ними Воронежа. Однак південніше, зокрема з районів Вовчанська і Слов'янська, німецькі війська розгортали наступ, загрожуючи оточенням арміям Південно-Західного і Південного фронтів. У зв’язку з цим війська згаданих фронтів почали відходити на схід і південь. 22 липня 1942 р. радянські частини залишили місто Свердловськ Ворошиловоградської області. Таким чином уся Україна опинилася під ворожою окупацією. Отже, влітку 1942 р. Червона Армія зазнала дошкульних поразок, які поставили її і всю країну на межу катастрофи. Сталися вони передусім унаслідок серйозних прорахунків вищого військового й політичного керівництва. 28 липня 1942 р. Сталін як Народний Комісар Оборони Союзу РСР видав наказ № 227. “Відступати далі, - говориться в наказі, - значить загубити себе і загубити разом з тим нашу Батьківщину. З цього слідує, що пора кінчати відступ. Ні кроку назад!”. Указавши, що у військах не вистачає порядку й дисципліни, Сталін зажадав установити в армії найсуворіший порядок і залізну дисципліну, панікерів і боягузів знищувати на місці, командири роти, батальйону, полку, дивізії, відповідні комісари й політпрацівники, які відступають з позиції без наказу згори, оголошувалися зрадниками Батьківщини і з ними слід було чинити як зі зрадниками Батьківщини, тобто негайно віддавати під суд військового трибуналу і розстрілювати. Сталін наказав військовим радам фронтів і, передусім, командуючим фронтами безумовно ліквідувати відступальні настрої у військах, знімати з поста і направляти в Ставку для притягнення до суду командуючих арміями, які допустили самовільний відхід військ без наказу командування фронту, а в межах фронту створювати штрафні батальйони, куди направляти середніх і старших командирів і відповідних політпрацівників, які провинилися в порушенні дисципліни через боягузтво або по нестійкості, і ставити їх на більш тяжкі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини перед Батьківщиною. Для рядових бійців і молодших командирів створювалися штрафні роти. За лавами фронтових частин ставилися загороджувальні загони з військ НКВС, які мали стріляти по відступаючих бійцях і командирах. Наказ № 227 був дуже жорстким, але в тій катастрофічній обстановці він сприяв налагодженню порядку та дисципліни і посиленню стійкості військ в екстремальних умовах. Саме нещадними репресіями, несамовитим терором щодо своїх солдат і командирів Сталін добивався стабілізації обстановки на фронті і в прифронтовій смузі.
- Воєнні дії на території СРСР у 1944 році
- Вожди и лидеры. Вождизм
- Вождь краснокожих
- Вождь мирового пролетариата
- Возбудимость и ее измерение, лабильность
- Возбудимость и ее измерение, лабильность
- Возбудимость и ее измерение. Лобильность
- Военный конфликт как форма политического конфликта
- Военный режим
- Военный суд
- Военный фактор в современных международных отношениях
- Военный этап развития логистики
- Военный этап развития логистики
- Военый комунизм
