Вплив фізичних вправ на організм людини

     Міністерство освіти і науки України

     Національний університет харчових технологій 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Реферат

     на  тему: 

Вплив фізичних вправ на організм людини. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                Виконала:

                Студентка ГРС-3-7

                Зубкова А.В. 
                 
                 

Київ 2010

 

      Зміст

 

Вступ

1. Характеристика фізичних вправ

1.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

1.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

1.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

1.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

1.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ

1.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ

Висновки

Список використаної літератури

 

      Вступ

 

     Наші  знання про природу механізмів поведінки  базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки.

     Вчення  про фізіологічну природу рухів розроблялось протягом багатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще не в центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі - у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові "живих духів" по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. А тому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось на загальній концепції.

 

1. Характеристика  фізичних вправ

     1.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

 

     Фізіологія  фізичних вправ вивчає зміни структур і функцій організму під впливом  короткочасних і довготривалих  фізичних навантажень. Спортивна фізіологія застосовує концепції фізіології фізичних вправ у процесі підготовки спортсменів, а також для покращення їх спортивної діяльності. Таким чином, спортивна фізіологія є похідною фізіології фізичних вправ.

     Фізіологія  фізичних вправ розвинулась на базі материнської дисципліни - фізіології. Вона вивчає фізіологічну адаптацію  організму до стресу термінового навантаження при виконанні фізичних вправ і хронічному стресу довготривалого навантаження. Спортивна фізіологія виділилась з фізіології фізичних вправ. Вона використовує дані фізіології фізичних вправ для вирішення проблем спорту.

     Розглянемо  приклад, який допоможе розрізнити ці дві тісно пов'язані галузі фізіології. Завдяки дослідженням фізіології фізичних вправ існує чітке уявлення про те, як організм людини стримує енергію із продуктів харчування, яка необхідна м'язам, щоб розпочати і підтримати рух. Відомо, що при відпочинку або при виконанні фізичних вправ невеликої інтенсивності головним джерелом енергії є жири і у міру збільшення інтенсивності вправи організм все більше використовує вуглеводи до того часу, доки вони не стануть головним джерелом енергії. При тривалому навантаженні високої інтенсивності резерви вуглеводів в організмі значно зменшуються, що призводить до виснаження.

     Користуючись  цією інформацією і розуміючи, що організм має певну кількість  законів вуглеводів для використання енергії, спортивна фізіологія вишукує шляхи щоб:

     - збільшити спроможність організму  накопичити вуглеводи (вуглеводне  навантаження);

     - знизити інтенсивність використання  організмом вуглеводів під час  м'язової діяльності (економія вуглеводів);

     - удосконалити раціон харчування спортсменів до і під час змагань, щоб звести до мінімуму ризик виснаження запасів вуглеводів.

     Фізіологія  спортивного харчування, яка є  підрозділом спортивної фізіології, в даний час теж розвивається.

     1.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

 

     Незважаючи  на те, що дослідження функцій людини розпочинали стародавні греки, тільки до 1500 р. був зроблений значний  вклад у розуміння як структури, так і функцій організму людини. Попередником фізіології була анатомія. Робота Андреаса

     Всзалія "Fabrica Humania Corporis" ("Структура человеческого тела"), опублікована в 1543р., стала поворотним пунктом у розвитку науки про людину і змінила спрямування наступних досліджень. Незважаючи на те, головна увага в цій праці була звернута на анатомічний опис різних органів, були спроби пояснити їх функції. Британський історик Майкл Фостер зауважив: "Ця книга стала початком не тільки сучасної анатомії, але і сучасної фізіології. Вона назавжди поклала кінець уявленням, які панували впродовж 14 століть, і сприяла відродженню медицини".

     Більшість ранніх спроб пояснити фізіологічні аспекти були або невірними, або  туманними настільки, що їх можна  було розглядати тільки як пропозиції: наприклад, спроби пояснити, як м'язи  виробляють силу, зводились, як правило, до опису зміни їх розмірів і форми під час скорочення, оскільки спостереження обмежувались тільки тим, що можна було побачити неозброєним оком. На основі подібних спостережень Херонімус Фабриціус (близько 1574 р.) висунув передбачення, що скорочувальна інтенсивність м'яза знаходиться в їх волокнистих сухожиллях, а не в "м'ясистій частині". Анатомам не вдавалось спостерігати існування індивідуальних м'язових волокон до того часу, доки голландський вчений Антоні Ван Левенчук не винайшов мікроскоп (близько 1660 р.). Але те, як ці волокна скорочуються і виробляють силу, залишалось загадкою до середини нашого століття, коли з'явилась можливість вивчати складну діяльність м'язових білків з допомогою електронного мікроскопа.

     Фізіологія  вправ - відносний новачок в науці. До кінця XIX ст. головна мета фізіологів полягала в отриманні інформації, яка мала клінічне значення. Проблема реакції організму на фізичні навантаження не вивчалась. Незважаючи на загальноприйняте значення систематичної м'язової діяльності уже в середині XIX ст., до кінця століття на фізіологію м'язової діяльності увага майже не зверталась.

     Перший  підручник з фізіології фізичних вправ "Физиология физического упражнения" був написаний в 1889 р. Фернандом  Ла Гранжем. Беручи до уваги невелику кількість досліджень угалузі фізичних навантажень в той період, дуже цікаво ознайомитися з тим, як автор висвітлює такі теми, як "Мышечная работа", "Усталость", "Привыкание к работе", "Функции мозга при нагрузке". Ця рання спроба пояснити реакції організму на фізичні навантаження була в багатьох випадках звужена різними протиріччями і незначною кількістю фактичного матеріалу. Незважаючи на виникнення в той час деяких основних положень біохімії фізичних навантажень, Ла Гранж відзначав, що багато подробиць цієї проблеми знаходяться в започаткуванні "... понятие "энергетический метаболизм" стало весьма сложньш в последнее время; мьі можем сказать, что оно в определенной степени и довольно трудно в двух словах дать ему четкую и ясную характеристику. Оно представляет собой раздел физиологии, которьш в настоящее время пересматривается, позтому в данньїй момент мьі не можем сформулировать свои выводы".

     Першим  опублікованим підручником з  фізіології фізичних навантажень була праця Ф. Ла Гранжа "Фізіологія фізичного  навантаження" (1889 р.)

     В кінці 1800 р. з'явилось безліч теорій, які пояснюють джерело енергії, що забезпечує скорочення м'язів. Як відомо, під час фізичного навантаження м'язи виділяють багато тепла, тому, згідно з деякими теоріями, це тепло  використовується безпосередньо, щоб примусити скорочуватись м'язові волокна. В наступному столітті Уолтер Флетчер і Фредерік Гоуленд Хопкінс встановили тісну взаємодію між м'язовим скороченням і утворенням лактату. Очевидно, що енергія для виконання м'язового скорочення утворюється внаслідок розпаду м'язового глікогену з утворенням молочної кислоти, хоч і деталі цієїреакції залишились невідомими.

     В зв'язку з тим, що для м'язового  скорочення потрібна достатня кількість  енергії, м'язова тканина є ідеальною  моделлю для розкриття таємниць клітинного метаболізму. В 1921 році Аргибальд (А.В.) Хілл отримав Нобелівську премію за дослідження енергетичного метаболізму. В той час біохімія знаходилась у колисці свого розвитку, але швидко завоювала визнання завдяки зусиллям таких вчених, лауреатів Нобелівської премії, як Альберт Сенф-Дьєрді, Отто Мейоргорф, Август Крог, Хане Креба, які активно вивчали проблему вироблення енергії живими клітинами. Більшість своїх досліджень Хілл провів на ізольованих м'язах жаби, але він був одним з перших, хто провів фізіологічні дослідження на людині. Ці дослідження стали можливими завдяки технічній допомозі Джона (Дж.С.) Холдена, який розробив метод і прилад для вимірювання споживання кисню під час фізичного навантаження. Цими та іншими вченими була закладена основа сучасного розуміння процесу утворення енергії, яка стала центром уваги детального вивчення в середині нашого століття, який в паш час досліджується в лабораторіях фізичних навантажень з використанням комп'ютерних систем для визначення кисню.

 

      1.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

 

     Фізіологія  завжди була основою клінічної медицини. Фізіологія фізичного навантаження завжди надавала необхідну інформацію для багатьох інших галузей, таких, як фізичне виховання, фізична підготовка, збереження здоров'я. Незважаючи на те, що в Гарвардському університеті (США) в лабораторії втоми працювали такі спеціалісти, як Дадлі-Серджені, Дж.Х.Мак-Карді та інші, які вивчали вплив фізичного навантаження на силу і витривалість, ініціатива використання даних у науці про фізичне навантаження належить Карповичу, російському емігрантові, який також працював в цій лабораторії. Карпович проводив власні дослідження і викладав фізіологію в Спрингорідському коледжі (Массачусета) з 1927 до смерті (в 1968р.). Незважаючи, що він вніс значний вклад у вивчення фізичного навантаження і фізіологію фізичних навантажень, все одно його більше згадують як видатного викладача.

     Інший представник цього коледжу, тренер з плавання Т.К.Карстон, створив лабораторію  фізіології фізичних навантажень при Університеті штату Іллінойсв 1941р. Він продовжував займатись дослідницькою діяльністю і навчав багатьох сьогоднішніх провідних вчених в галузі фізичного навантаження аж до виходу на пенсію в 1971 році. Програми з фізичної підготовки, розроблені Т.К. Карстоном із своїми студентами, а також книжка Кеннета Купера "Аеробіка", опублікована в 1968 році, фізіологічно обґрунтувала доцільність використання фізичних навантажень для забезпечення здорового способу життя.

     З середини XIX ст. існувала думка про необхідність регулярної фізичної діяльності для підтримки оптимального стану здоров'я, але тільки в кінці 60-их років XX ст. вона стала загальновизнаною. Наступні дослідження довели зниження фізичних навантажень для протидії фізичному складу, обумовленим процесом старіння.

     Усвідомлення  потреби у фізичній діяльності сприяло  розумінню важливості превентивної медицини і необхідності розробки програм  для підтримки і зміцнення  здоров'я. Хоч фізіології фізичних навантажень  не можна ставити в заслугу  сучасний рух за збереження здоров'я, але саме вона забезпечила основний комплекс знань і обгрунтування включення фізичних навантажень як нероздільного компонента здорового способу життя, а також заклала основи науки про значення фізичних навантажень для хворих і здорових.

     Фізичні вправи дуже різноманітні, тому їх прийнято класифікувати за порядком принципів, а саме: залежно від характеру режиму діяльності м'язів, структурних ознак, потужності і тривалості виконання вправ та рухових якостей. Знання класифікації фізичних вправ має теоретичне і практичне значення. Адже фізичні вправи, що відрізняються одна від одної, наприклад, своєю структурою, впливають на організм людини неоднаково.

     За  характером режиму діяльності м'язів роботу прийнято ділити на динамічну і статичну.

     Статична  робота характеризується тим, що м'язи скорочуються без наступного розслаблення. При такій роботі (а точніше при такому зусиллі) не відбувається переміщення тіла або окремих його частин в просторі, зовнішня робота м'язів відсутня. Однак, не дивлячись на це, на її підтримання витрачається дуже велика кількість енергії. Це в першу чергу стосується тих м'язів, які тривалий час перебувають у тетанічному скороченні, наприклад при утриманні тягаря на витягнутій руці. Статична робота може здійснюватись і при тонічному напруженні м'язів (сидіння, стояння та ін.), при якому витрачається значно менше енергії, ніж при тетанічному. В обох випадках робота виконується в ізометричному режимі. Прикладом статичної роботи м'язів є: лежання (плавання, стрільба), сидіння (на коні, велосипеді, в човні та ін.), стояння "ноги нарізно" (стрільба, фехтування), стояння "ноги разом" ("струнко"), стояння "ноги на одній лінії" (на колоді), стояння на одній нозі, на мильцях (гімнастика), на ковзанні (фігурне катання), виси і упори (гімнастика). Всі ці види статичної роботи забезпечують ту чи іншу поставу тіла, за якої відбувається виконання фізичних вправ.

     Динамічна робота супроводжується поперемінними  скороченнями і "розслабленнями" м'язів, в результаті чого відбувається переміщення окремих частин тіла або всього тіла в просторі. Ця робота відбувається в ізотонічному або ауксотонічному режимах. Переважна кількість рухів людини виконується в ауксотонічному режимі.

     М'язові  зусилля можуть бути переборюючими  або поступальними. Перші пов'язані  з подоланням сили тяжіння (підняття тягаря), другі - з поступанням силі тяжіння (опускання тягаря). При переборюючому м'язовому зусиллі виконується позитивна робота, тоді як при поступаючому - від'ємна. При помірних навантаженнях витрати енергії на від'ємну роботу приблизно в 2 рази менші, ніж на позитивну. Прикладом позитивної роботи може бути ходіння людини східцями вгору, годі як спуск ними характеризує від'ємну роботу.

     Фізичні вправи динамічного характеру, залежно  від характеру реагування на зовнішні умови, прийнято ділити на дві великі групи: стереотипні (стандартні) і ситуаційні (нестандартні). Стереотипні вправи здебільшого виконуються шаблонно, в постійних умовах; формуються вони за принципом динамічного стереотипу. Прикладом стандартних фізичних вправ можуть бути ходіння, біг, плавання, метання, стрибки, піднімання штанги, гімнастичні вправи та ін. Ці вправи складаються з елементів, які завжди виконуються в однаковій послідовності і з однаковими проміжками часу між ними. Як правило, такі вправи доводяться до автоматизму.

     Для ситуаційних вправ не властива стандартність. Виконуються вони без певної послідовності  елементів, у непостійних умовах, без стереотипності у виконуваних  рухах.

     Прикладом ситуаційних вправ можуть бути єдиноборство (боротьба, бокс, фехтування) і спортивні ігри (баскетбол, футбол, волейбол, ручний м'яч, хокей з м'ячем та ін.).

     Стереотипні вправи залежно від їх структурних  ознак поділяються на циклічні і  ациклічні. Циклічні вправи складаються  з однакових за структурою рухів, тоді як ациклічні включають у себе не схожі один на одного рухові елементи. Циклічні вправи можуть виконуватись з максимальною, субмаксимальною, великою і помірною потужністю.

     Залежно від рухової діяльності циклічні вправи поділяються на природні локомоції (ходіння, біг), локомоції із ковзанням (ходіння на лижах), локомоції із використанням важельних передач (їзда на велосипеді) і локомоції у воді (плавання).

     Ациклічні вправи залежно від співвідношення між інтенсивністю і напруженням  м'язів прийнято поділяти на швидкісно-силові (стрибки, метання), власне силові (піднімання штанги) і прицільні (стрільба, подачі і штрафні кидки м'яча) вправи.

     Стереотипні вправи останнім часом класифікують ще за принципом оцінки їх. Результати одних стереотипних рухів оцінюються кількісно. Наприклад, при підніманні штанги - в кілограмах; у метанні і стрибках, в бігу, плаванні -в хвилинах чи секундах. Результати інших стереотипних рухів оцінюються якісно. Наприклад, в спортивній і художній гімнастиці, фігурному катанні, стрибках у воду - в балах.

     За  характером виконуваної роботи вона поділяється на три групи: силова робота (наприклад піднімання тягарів), швидкісна робота (спринтерський  біг) і робота на витривалість (марафонський біг). В зв'язку з цим виділяють  чотири основні рухові якості: силу, швидкість, витривалість, спритність. Інколи до рухових якостей відносять ще й гнучкість.

     1.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

 

     Пози  тіла і м'язова діяльність. Із попередніх розділів відомо, що м'язова діяльність поділяється на два типи: позиційну і фазну. У людини і ссавців щодо механізму роботи м'язів і рухових одиниць позиційна діяльність майже нічим не відрізняється від фазної. Якщо і існує цей поділ, то тільки за ознакою координаційного завдання. Обидва типи діяльності м'язів проходять паралельно один одному. Загальним для них є те, що в них бере участь велика кількість м'язів і що в їхній роботі повинна бути повна узгодженість.

     Позиційна діяльність м'язів спрямована на підтримання  псиного положення тіла або його окремих частин. Основним завданням позиційної діяльності м'язів є утримання в певному положенні суглобів, на які діють моменти сили тяжіння тіла або фіксація тих суглобів, які не беруть участі в рухах. У позиційній діяльності здебільшого беруть участь тонічні м'язові волокна, але виконують її і повільні фазні м'язові волокна. Переважна більшість поз людини являє собою протидію м'язів земному тяжінню. Ці пози називають антигравітаційними.

     Позами  людського тіла можуть бути: лежання, сидіння, стояння, виси, упори, стойка на кистях та ін. Усі вони мають місце н спортивній діяльності, здебільшого є вихідними положеннями фізичних вправ, за яких відбувається фазна діяльність м'язів.

     Лежання. Ця поза є найпростішою. Під час  лежання тонус м'язів-розгиначів і згиначів тулуба і кінцівок визначається і положенням тіла на площині. Методом електроміографії показано, що повне розслаблення всіх м'язів тіла спостерігається лише при лежанні на боці з трохи зігнутими верхніми і нижніми кінцівками. Якщо людина лежить на спині з витягнутими вздовж тіла кінцівками, то тонус згиначів менший, ніж розгиначів. В даному випадку м'язи-згиначі будуть розтягнутими, а розгиначі скороченими і напруженими. Коли людина лежить спиною на воді, то м'язи її повністю не розслаблені. При цій позі напруженими будуть м'язи-розгиначі, які протидіють розтягу м'язів-згиначів.

     Сидіння. Під час сидіння тонус м'язів розподіляється так: м'язи-розгиначі  тулуба і шиї дещо напружені, завдяки  чому підтримується вертикальне  положення тулуба, а м'язи нижніх кінцівок -розслаблені. Поза сидіння в спортивній практиці зустрічається часто: при їзді на велосипеді, гоночному автомобілі, на коні, при греблі. Але в цих видах спорту поза, як правило, обтяжена додатковими напруженнями м'язів як тулуба, так і кінцівок.

     Стояння. Поза стояння в спорті найпоширеніша. Під час стояння напруженими стають не лише м'язи-розгиначі тулуба і шиї, а й розгиначі нижніх кінцівок. Особливо напруженими виявляються такі м'язи, як передній великогомілковий, довгий малогомілковийі литковий. Найменш активними є м'язи спини. Щоб голова весь час утримувалась у вертикальному положенні, повинні бути напруженими м'язи шиї. У дітей 6-7 років виробляється нормальна поза стояння, але вони ще не можуть довго стояти. Стійкість тіла під час стояння у дітей стає такою, як у дорослих, лише після 13-14 років. У дітей 7-8 років поза прямостояння при зміщенні опори зберігається краще, ніж у підлітків.

     При стоянні на нерухомій горизонтальній опорі коливання таза у фронтальній  і сагитальній площинах у дітей 7-15 років більші, ніж коливання  голови і тулуба. Причому у юнаків коливання тулуба і голови більші, ніж у дівчаток. Це пов'язано з тим, що в останніх нижчий ріст і нижче розташований загальний центр тяжіння, ніж у юнаків.

     У спорті спостерігаються різні пози стояння, визначаються вони розмірами опорної площі. Поза фехтувальника характеризується широким розставленням ніг. Така поза більш стійка, оскільки загальний центр тяжіння тіла знаходиться нижче, ніж при стоянні "струнко" або стоянні на ковзанах, на носках чи на колоді. Менш стійка поза стояння на одній нозі і ще менше - при стоянні на одному носку.

     Учитель фізичного виховання повинен  систематично стежити на уроках фізкультури, особливо в молодших класах, за правильною поставою тіла учнів під час сидіння, стояння й ходіння. Ознаками неправильної постави с: сутулість, збільшення природного вигину хребетного стовпа в грудному відділі (кифотична постава) і в поперековому (лордотична постава), або так званий сколіоз (бокове викривлення хребетного стовпа).

     Нормальна постава тіла характеризується помірним розвитком природних вигинів хребетного стовпа, симетрично розташованими лопатками, розвернутими плечима, прямими ногами і нормальним склепінням стопи. Діти з хорошою поставою тіла стрункі, голову тримають прямо, їхні м'язи тверді, живіт підтягнутий, рухи зібрані й чіткі.

     Порушенню постави в дитячому віці сприяють тривале сидіння на одному місці, особливо тоді, коли робоче місце не відповідає зросту дітей. Дітям не дозволяється лежати або спати в дуже м'якому  ліжку.

     Вис і упор. Ці пози тіла значно складніші, ніж поза стояння. ()6идві вони пов'язані з опорою тіла на руки. Вис, порівнюючи з упором, простіший, бо при ньому загальний центр тяжіння тіла людини знаходиться нижче площі опори, тоді як при положенні "упор" він розташований вище. І тому, щоб утримати тіло в цьому положенні, потрібне велике напруження м'язів.

     Пози "вис" і "упор" здебільшого  зустрічаються в спортивній гімнастиці. Є кілька різновидів висів і упорів, а саме: вис на випрямлених руках, вис прогнувшись. При цих позах  головна робота виконується м'язами верхніх кінцівок.

     Стопка  на кистях. Виконання цієї пози пов'язано  з великим і напруженням м'язів тулуба (особливо м'язів спини) і верхніх  кінцівок. Поза "стойка на кистях" дуже складна. При її виконанні загальний  центр маси тіла знаходиться вище опори, а сама опора мала. Крім того, м'язи рук дітей розвинуті значно гірше, ніж м'язи ніг, тому утримувати цю позу тривалий час без розвитку мускулатури верхніх кінцівок їм дуже важко. Незвичайне положення головою вниз погіршує кровообіг у головному мозку і його роботу, особливо утруднює роботу вестибулярного аналізатора. Виконання цієї пози вимагає від дітей вольових зусиль, щоб загальмувати рефлекси кортикального положення тіла. Враховуючи все це, поза "стойка на кистях" може бути виконана тільки після тривалого тренування. Ця стойка часто зустрічається в спортивній гімнастиці.

     Опанування  тією чи іншою позою тіла залежить від розвитку тонусу м'язів. Деякі  м'язи (наприклад, м'язи кисті, розгиначі  стегна) у ранньому шкільному віці знаходяться в підвищеному тонусі. З 8-9 років тонус м'язів у хлопчиків вищий, ніж у дівчаток. Найбільше підвищення тонусу м'язів спостерігається в 12-15 років, особливо у хлопчиків. У дітей довільне розслаблення м'язів досягається гірше, ніж довільне їх напруження. Здатність м'язів розслаблюватись з віком збільшується. Скованість поз і рухів у хлопчиків зменшується до 12-13 років, у дівчаток-до 14-15 років, а потім знову дещо підвищується. У юнаків 16-18 років скованість поз і рухів значно вища, ніж у дівчаток цього ж віку.

     Особливості статичних зусиль і вплив їх на організм. Статична робота, при якій проходить тонічне напруження м'язів, може підтримуватись тривалий час. Людина може сидіти чи стояти кілька годин  без помітної втоми м'язів. Пояснюється  це тим, що від пропріоцепторів тонічних м'язів і повільних фазних волокон у їхні pyxoві центри надходить невеликий потік нервових імпульсів, в результаті чого в них не виникає позамежного гальмування. Крім того, м'язові волокна при підтриманні тієї чи іншої пози тіла скорочуються повільно, в них менше витрачається енергії і накопичується продуктів розпаду, які могли б призводити до розвитку втоми. Характерно, що тонічні волокна відрізняються добре вираженою в'язкістю і пластичністю. В'язкість значно підвищується при збудженні м'язів, а тому повернення її до вихідної величини після припинення збудження у них проходить набагато лояльніше, ніж у фазних, швидко скорочуючих м'язах.

     Електрофізіологічним  дослідженням показано, що тонічні  рухові одиниці більшою мірою, ніж  фазні, спроможні працювати поперемінно Враховуючи морфологічні і фізіологічні особливості тонічних м'язових волокон і іннервацію їх, стає зрозумілим, чому вони менше стомлюються при підтриманні тієї чи іншої пози тіла.

     Що  стосується статичних зусиль, які  супроводжуються тетанічним скороченням м'язів, то вони не можуть продовжуватись довго. Так, наприклад, тягар масою 5 кг людина може утримувати на витягнутій руці лише кілька хвилин. Під час такого тетанічного скорочення від пропріорецепторів м'язів рук у рухові центри надходить дуже багато нервових імпульсів, які викликають у них охоронне (песимальне) гальмування. Таким чином, статичні тетанічні напруження, на відміну від тонічних, викликають швидку втому.

     Особливістю статичних зусиль є і те, що при  їх виконанні, здебільшого у дітей і нетренованих до статичної роботи дорослих людей, виникає так званий феномен статичних зусиль, або феномен Ліндгарда. Суть цього феномена полягає в тому, що фізіологічні зрушення в діяльності систем організму більше виявляються не під час статичного зусилля (наприклад, утримання штанги на витягнутих руках), а в перші секунди після його припинення.

     Дослідами встановлено, що дихання і кровообіг  при статичних зусиллях менш ефективні, ніж при роботі динамічного характеру. Про це свідчать відсутність збільшення величини відношення артеріовенозної різниці до хвилинного об'єму дихання, значно менший кисневий ефект дихального та серцевого циклів, високі вентиляційні та гемодинамічні еквіваленти, менші, ніж при динамічній роботі, артеріовенозна різниця за киснем, а також утилізація кисню з альвеолярного повітря і крові і значно нижчі показники споживання кисню, швидкості його транспортування та надходження до легенів.

Вплив фізичних вправ на організм людини