Європейське законодавство про права людини

КУРСОВА РОБОТА

              на тему : ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні          5

Розділ 2. Імплементація європейських стандартів з прав людини в Україні    16

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Основи прав людини – повага життя і гідності кожної окремої людини – присутні в більшості великих релігій і філософських вчень світу. Права людини неможна купити, заробити або отримати в спадок – їх називають “невід’ємними”, тому що вони властиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин.

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Метою даної роботи є висвітлення загальних понять про  права людини у світі та в Україні загалом, беручи до уваги історичні рамки, а також формування процедури дотримання міжнародних договорів та конвенцій про права людини, що визначають її життя як найважливішу цінність.

До структури основної частини даної роботи входять три розділи. Перший розділ висвітлює головні аспекти, що посприяли формуванню прав людини як окремої галузі для регулювання, за допомогою методу системного аналізу. Другий розділ складається з інформації, що дозволяє   виділити такі ключові поняття як Європейська Конвенція, Європейська комісія, Європейський суд. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів описується у третьому розділі даної роботи.

Головним джерелом на основі якого була написана робота є Європейська Конвенція про права людини та основних свобод. Також зміст дослідження базується на підручниках та навчальних посібниках таких авторів як Скакун О. Ф., Колодій А.М., Олійник А.Ю. та ін.

Для більш детального розуміння та оперування даною темою, пропонуємо перейти до розгляду матеріалу наведеного нижче, в даній  курсовій роботі.

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

Права людини як наука, тобто як система юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини, досить бурхливо розвивається протягом останніх років в Україні. Це обумовлено зміною відношення до людини з боку держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам якої повинен підпорядковуватись увесь державний лад, система та діяльність органів влади. Проте, права людини – це проблема, яка не виникла нещодавно, це проблема загального історичного, соціального та культурного розвитку усього людства.

Сучасний підхід до прав людини є неможливим без уважного вивчення історичних аспектів становлення та розвитку прав і свобод людини. Почати дослідження потрібно безумовно з найдавніших часів. Первіснообщинний лад помилково вважають “золотим періодом людства”, в якому нібито існувала повна свобода і не порушувались права особи. З цим не можна погодитись, оскільки що було порушувати, якщо і розуміння прав, як таких не існувало. Первіснообщинний лад характеризується наявністю так званих “мононорм”, тобто норм, які не можуть бути кваліфіковані як норми релігії, моралі, звичаєвого права – це правила, сформовані на засадах звички, що обумовлена доцільністю певної поведінки, яка є корисною для окремої особистості лише в тих межах, в яких вона корисна для роду, племені. Ці норми ніколи не давали переваг одного члена роду над іншим, тобто закріплювали умовну “первісну рівність”, але суть цієї рівності полягає у відсутності свободи, оскільки людина цілком поглинається суспільством, життєдіяльність індивіда досить жорстко регламентована[1]. У “мононормах” права членів роду представляли собою зворотній бік обов’язків, оскільки первісний індивід не мав відділеного, усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересів роду.[2] Тому у період первіснообщинного ладу можна вести мову лише про наявність певних міфологічних уявлень про людину та її права.[3]

Зародження усвідомленої ідеї прав людини пов’язують з періодом 5-6 ст. до н.е., з епохою розквіту стародавніх полісів (Афін, Риму). Хоча вже у ІІ тис. до н.е. у період, так званої “гомерівської Греції” еліни широко вживають такі поняття, як “діке” – правда, справедливість, “тіме” – особиста честь.[4] Вже в перших епічних творах, прикладом яких окрім гомерівських епосів, є праці Гесіода “Теогонія”, “Труди і дні”, присутня ідея індивідуально-особистісних засад тодішнього суспільства. Появу ідеї прав людини крім того, тісно пов’язують з принципами громадянства, які зародились в Стародавній Греції та з зародками ідей демократії. Засновником поміркованої цензової демократії вважають Солона.[5] Зокрема, вже у 6 ст. до н.е. Солон розробив і запровадив конституцію, в якій намагався закріпити ідеї притягнення до відповідальності державних чиновників.[6]

Але заради справедливості слід відмітити, що застосування слова “свобода”, як стверджують, з’явилось в XXIV ст. до н.е., коли господар держави Шумер встановив “свободу для своїх підлеглих шляхом застосування санкцій до беззаконних збирачів податків, захисту вдів і сиріт від несправедливих дій людей, які наділені владою”.[7]

Велика ідея природної рівності і свободи всіх людей була вперше висловлена софістами (V-IV ст.ст. до н.е.), їх визначальний принцип “людина-це міра всіх речей” (Протагор).[8] Але початок понятійно-теоритичного дослідження (за допомогою дефініцій і загальних понять) пов’язують з ім’ям Сократа, який відстоював принципи індивідуальної свободи і автономної особистості. Ці ідеї знайшли своє продовження і переосмислення в працях його учня Платона, який зазначав: “Справедливість полягає в тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не втрачав свого”.[9] Погляди Платона носили навіть надто радикальний характер, якщо зважати на його проект ідеальної держави, в який відсутня приватна власність і поділ людей на рабів і вільних, причому він пішов ще далі і вперше визнавав рівність чоловіка і жінки. З точки зору ідеї рівності погляди Платона були безумовно прогресивними, проте, на тлі суворо зорганізованого державного життя втрачалась ідея самоцінності та неповторності людської особистості.

Пальму першості щодо формування цілісної філософської концепції щодо людини, її прав і свободи утримує безумовно Аристотель, який обґрунтовував це з позиції того, що людина – це істота політична, суспільна[10] і яким були розробленні основоположні категорії, поняття, що складають основу сучасного праворозуміння. По-перше, це вчення про справедливість розподільчу (таку, що розподіляє) – під якою розуміється розподіл усіх благ для людей за їх здібностями, пропорційно вкладу у загальну справу і справедливість урівнюючу (таку, що зрівнює), коли мова йде про рівність перед законом, рівність між рівними (питання злочину і покарання, відшкодування шкоди, цивільно-правові угоди).[11] Цей принцип майже в незмінному вигляді покладений в основу більшості сучасних правових систем. Дійсно, не можуть бути абсолютно рівні між собою люди з різним рівнем освіти, або з врахуванням їх стану здоров’я, віку, і відповідно у випадку розподілу будь-чого (влади, винагород) враховуються їх особисті властивості і здібності, але коли мова йде про захист їх природних прав, то вони повинні бути однаковими для всіх.

Крім того, Аристотель вперше поділив право на право природне і волевстановлене (позитивне), поклавши тим самим початок спору між позитивістами і прихильниками природного походження прав людини, яке продовжується і дотепер.

По суті історично першою філософсько-правовою концепцією лібералізму і правового індивідуалізму стала доктрина Епікура, який центром своєї етики вважав людину. Свобода людини полягає у її власній відповідальності за розумний вибір свого стилю життя, так, щоб реально задовольняти свої потреби і при цьому не заважати іншим. Мета ж держави, на думку  Епікура, в тому, щоб забезпечити взаємну безпеку людей, не спричинення шкоди людьми один одному.[12] Епікурівська договірна трактовка держави розуміє рівність, свободу і незалежність людей і в своїй суті відтворена у правових системах більшості сучасних західних держав.

В цілому ми можемо дійти думки, що політико-правова думка, яка виникла в умовах тих унікальних регіонів світу, де зародилась висока духовна культура і демократія (Афіни, Рим) дала поштовх європейській цивілізації, яка заснована на персоноцентріський парадигмі, тобто від людини до держави, роль держави є другорядною і підпорядкованою інтересам людини.[13] Взагалі поняття гуманізму не випадково вважають виключно європейським витвором і надбанням. Поряд з тим в певних традиційних суспільствах (Стародавній Китай, Індія, азіатські цивілізації) панував і панує досі системоцентриський підхід, де держава підпорядковує своїй волі усіх підданих, перетвориюючи людину у виконавця державної волі, що було обумовлено історично і тому не можна вважати такі погляди помилковими чи відсталими. Причому, системоцентриський підхід в певній мірі є притаманним і для східнослов’янських держав, в яких роль роду, держави завжди була досить високою. Тому не слід дивуватись, що західні концепції індивідуалізму, уособлення людини надто повільно втілюються у нас.

Проте, проблеми людської особистості цікавили і стародавніх індійських та китайських філософів, зокрема у Мо-Цзи (V ст. до н.е.) ми знаходимо майже біблійне –“люби оточуючих тебе”, тобто визначається необхідність відноситись до людей з любов’ю та шаною, не гірше, ніж ти чекаєш відношення до себе, необхідність взаємної любові між людьми визначається запорукою справедливості і добробуту. Мо-Цзи, крім того, сповідував ідею рівності усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей.[14]

Повертаючись до європейської історії слід зазначити, що значний внесок у розвиток громадянських свобод зробили стародавні римляни. Так, значний вклад в розвиток універсальної концепції природного права внесли стоїки (Сенека – який, вперше гласно засудив рабство,[15] Марк Аврелій та інші), які зазначали, що всі люди – громадяни єдиної світової держави і вони повинні керуватись єдиним природним законом, якій є єдино справедливим і базується на ідеї духовної свободи і рівності всіх людей. Проте, в теорії стоїків сильною була ідея року, долі, підпорядкованості людини всесвітньому, природному, ідеальному закону.

Безперечна роль римських юристів в напрямку нормативного розвитку прав людини. Зокрема, розробка ними таких положень, як правовий статус особи, поділ права на публічне і приватне (спрямоване на користь окремих осіб), про правовий характер взаємодії людини і держави, про форми і процедури реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, про державно-правові засоби і способи захисту прав людей тощо. Крім того, ними вперше булла розроблена теорія розподілу влад, вони продовжували розвивати ідею природного права, зокрема, права на шлюб, сім’ю тощо. Так, послідовним прихильником природного права був Ціцерон, який обґрунтовував, що право установлюється природою, а не людськими рішеннями чи постановами. Він зазначав: “Право взагалі і право людини, зокрема, виникло раніше, ніж будьякий писаний закон”.[16] А в основі природного права, на його думку, лежить справедливість, причому справедливість є вічною, незмінною і невід’ємною властивістю природи, в тому числі, і людської природи. Перша вимога справедливості полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив.[17]

Безумовно, значну роль в процесі становлення універсальних понять прав людини відіграло християнство, адже згідно з цією релігією “усі люди рівні, як діти Господні”, і саме християнською релігією було остаточно чітко сформульовано “золоте правило” поведінки – “як бажаєте, щоб з вами поводились люди, так поводьтесь з ними і ви” (Новий Завіт. Євангеліє від Матфея. 5:12-5:44). В будь-якому випадку людина в християнстві зберігає свою цінність і значимість, і навіть певну свободу вибору, що вкладається в європейську парадигму персоно центризму і не характерно для інших релігій. Так, індуська релігія спрямована на знеособлення людини, яка в цілому підпорядковується владі касти, детально регламентованим правилам поведінки. Мусульманська релігія ставить за мету, в першу чергу, забезпечити загальні інтереси “правовірних”, індивід підпорядковується ісламському суспільству і лише його інтересам.

Важливою сходинкою на шляху утвердження прав людини стала розробка договірної концепції виникнення держави вже у новому часі. Так Г.Гроцій: зазначав “Держава є досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі”.[18] Тобто чітко простежується підпорядкована роль держави інтересам і потребам людини. Крім того, він виділяє ті мінімальні умови, які необхідні для того, щоб зберегти впорядковане суспільство – це недоторканість власності, чесність у справах. А матір’ю природного права, на його думку, є сама людська натура.[19]

Подальше філософське осмислення місця людини у світі та її прав найбільш послідовно розкривається у вченнях І. Канта та його спробі вивести категоричний імператив як загальне правило поведінки людини. Він зазначає, зокрема: “Поводься так, щоб завжди максима твоєї поведінки могла бути загальним законом”, або в другому варіанті – “Поводься так, щоб ти завжди відносився до людства і у власному лиці, і в лиці кожного, як до цілі, а не як до засобу”.[20]

Важливим етапом у розвитку прав людини стали буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст.ст., які висували не лише широкий перелік прав людини, але і загальні принципи свободи і формальної рівності, що стали засадами універсальності прав людини. Вони здійснили величезний вплив і на характер держави, оскільки виступали обмежувачем її всевладності, звільнили людину від зайвої опіки держави та її владних структур. Але цьому передував процесс тривалого і важкого пошуку способів взаємовідносин людей в державно-організованому суспільстві як з владою, так і між собою.

Тут ми підійшли до того моменту, коли ідеї прав людини почали виходити за межі філософського осмислення і вперше починають здобувати свої нормативне закріплення. Ідея загальної рівності людей послідовно відтворювалась в таких документах, як Велика Хартія вольностей 1215 р. – перший правовий документ, в ньому містяться статті, спрямовані на обмеження свавілля чиновників. Ст. 39 передбачає застосування покарання вільних не інакше, як за вироком рівних і за законом держави.[21] Петиція про права 1628 р. і Habeus Corpus Act 1678 р.[22] застосували поняття недоторканості особистості та презумпції невинуватості. Біль про права 1689 р. встановив свободу слова, право на звернення підданих з петицією до короля.[23]

Досить бурхливо процес нормативного закріплення прав людини відбувався у США.Декларація незалежності США 1776 р. – документ, в якому вперше була сформульована ідея невідчужуваності прав людини. Це був перший офіційний документ, якій закріпив право на життя, свободу, власність тощо.[24] Біль про права 1791 р. вніс поправки до Конституції США 1787 р., в яких значно розширив перелік прав людини.[25]

Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. – перелік прав і свобод, які були проголошені французькою декларацією набув світового значення і вони стали імперативними нормами гуманізації суспільних законів.

Подальший нормативний розвиток інституту прав людини пов’язаний безпосередньо з розвитком міжнародного права і прийняттям ряду міжнародних документів, які і визначили основні принципи правового статусу особи і мінімальний обсяг тих прав і свобод, які мають визнаватися і гарантуватися кожною державою.

Таким чином, права людини пройшли шлях від міфологічних уявлень через ідеї філософів і юристів до свого нормативного закріплення у правових джерелах. Ідеї визнання прав і свобод людини безперечно були притаманні і український філософії та знайшли своє продовження в історії українського конституціоналізму.

Ще у “Велесовій книзі” – пам’ятці IX ст. філософія зумовлена духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода і самоцінність особистості. Окремі уявлення про права людини знаходимо в таких джерелах, як “Руська правда”, “Слово про закон і благодать”, “Повчання Володимира Мономаха”, пізніше у Литовському статуті знаходимо ідеї рівності всіх перед законом, особистої відповідальності, захисту прав людини з боку держави.[26]

Людина, її права цікавили і українських філософів. До ранніх українських гуманістів можна віднести таких вчених, як Юрій Дрогобич (XV ст.), Павло Русина, Станіслав Оріховський (XVI ст.). Глобальне дослідження людини, особистості провів геніальний український філософ Г. Сковорода, який науку про людину, та її щастя вважав найважливішою з усіх наук. Послідовно ідею природних прав та договірну теорію походження держави відстоював Я. Ковельський, який зазначав при цьому, що всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа повинні нести взаємну відповідальність. Розробці теоретичних питань прав та свободи людини значну увагу приділяв М. Драгоманов, розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність. М. Драгоманов вважав за необхідне надати національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя.

Безумовно важливу роль для становлення ідей прав людини на Україні відіграли і праці українських теоретиків української державності М. Грушевського, В. Винниченка, О. Кістяковського та інших. Зокрема, заслугою М. Грушевського серед інших, необхідно вважати привернення уваги до прав національних меншин, прав людини на мову, релігійних прав. На позиції прогресивного конституціоналізму стояв О. Кістяковський, який послідовно відстоював надання людині демократичних прав, зокрема, захист свободи слова і віросповідання, права зборів, загального виборчого процесу та інші.[27]

Перші спроби правової регламентації прав окремих соціальних груп в українських конституційних актах доцільно проілюструвати ст. 11 Конституції Пилипа Орлика від 5.04.1710 р., в який встановлювались і оголошувались права вдів козаків, їхніх дружин та дітей-сиріт. В якості окремих статей закріплювались взаємовідносини людини з українською державою в Конституції УНР від 29.04.1918р., на засадах ліберальної (європейської) концепції прав людини.

За радянський період української державності було прийнято 4 конституції (1919, 1929, 1937 та 1978 рр.), які тим чи іншим чином відтворювали ідею прав людини, проте, не враховували міжнародні стандарти, зокрема, положення про те, що основою свободи особистості є право приватної власності.

Права і свободи людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України і розглядаються вони не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними.

Фрагментарний аналіз історичних аспектів становлення прав людини дає можливість стверджувати, що виникнення і розвиток прав людини має досить глибоке коріння і тісно пов’язане з розвитком самої людини як політичної, соціальної істоти. В процесі історичного розвитку суспільства зміст прав і свобод людини змінювався. Правомірним буде твердження, що цей зміст зазнавав змін не лише в бік кількісного збільшення каталогу прав людини, але

відбувались і якісні зміни. На сучасному етапі історичного розвитку під правами людини ми розуміємо певні нормативно структуровані можливості, властивості і особливості буття особистості, які уособлюють її свободу і є невід’ємними і необхідними способами і умовами її життя, її взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами. Проте, процес розвитку прав людини незавершений. З оптимізмом можна сподіватись, що розвиток людства і надалі буде йти по шляху постійної уваги до людини, її прав і свобод.

До останнього часу інститут омбудсмана, як і сам термін “омбудсман”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.

Підсумовуючи вищесказане, можна ствердити що, на сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

РОЗДІЛ 2

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року  на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами. У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія.[28] За станом на березень 1995 року всі 30 держав  - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.

Європейська комісія з прав людини - (European Commission of Human Rights) — орган Ради Європи (РЄ), утворився для забезпечення виконання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Перебувала в м. Страсбурзі (Франція). Комісія діяла до 1.ХІ 1999, після чого відповідно до Протоколу № 11 РЄ, підписаного 1994, припинила свою діяльність. Структура і повноваження Європейської комісії з прав людини  регулювалися Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини. До Комісії входили представники (по одному) від кожної держави — учасниці Конвенції. Членів Комісії обирав на 6 років Комітет міністрів РЄ з числа кандидатур, запропонованих Парламентською асамблеєю Ради Європи. Комісія мала право приймати до розгляду заяви, адресовані Генеральному секретареві РЄ будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб, про порушення державою-учасницею прав людини. При цьому розглядалися лише ті питання, для вирішення яких було вичерпано всі національні засоби розв'язання спору; справа мала бути розглянута впродовж 6 місяців від дати прийняття остаточного рішення. За прийнятими заявами Комісія провадила необхідне розслідування та ухвалювала рішення про наявність чи відсутність у конкретному випадку порушень прав людини і про вжиті щодо цього заходи. За наявності таких порушень Європейська комісія з прав людини пропонувала відповідній державі усунути їх. Якщо цього не робилося, Комісія мала право подати спеціальну доповідь Комітетові міністрів РЄ або передати справу на розгляд Європейського суду з прав людини.[29]

3 листопада 1998 р. у Страсбурзі відбулася офіційна церемонія інавгурації нового єдиного Європейського суду з прав людини. Новий Європейський суд з прав людини замінив, відповідно до Протоколу № 11 до Європейської конвенції з прав людини (набув чинності 1 листопада 1998 року), контрольні органи цієї Конвенції - Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини.

На даний час Європейський суд з прав людини є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини. Під юрисдикцією Суду перебуває близько 755 мільйонів людей.

Рішення про створення нового Європейського суду з прав людини було прийнято під час Першого самміту глав держав та урядів країн-членів РЄ (Відень, жовтень 1993 р.) з метою вдосконалення контрольного механізму Європейської конвенції з прав людини. Новий Суд, діяльність якого визначена Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини, складається з 43 суддів по одному від кожної держави-члена РЄ. Суддею нового Суду від України у 1996 р. обрано професора В.Г.Буткевича (строком на п’ять років), у 2001 р. його було переобрано на другий термін.[30]