Європейський парламент

Зміст

Європейський парламент

Місце європейського парламенту у системі органів європейського співтовариства

Формування європейського парламенту

Повноваження й функції європейського парламенту

Структура й організація роботи європейського парламенту

Європейський парламент

Європейське співтовариство, що поєднує нині 12 країн Західної Європи - Бельгію, Великобританію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, ФРН, Францію, - економічна, правова, соціально-культурна реалія, потужний фактор світової політики.

Об'єктивні передумови економічної й політичної інтеграції в Західній Європі особливо реально позначилися після другої світової війни. До цього підштовхувала й необхідність об'єднати зусилля у відновленні післявоєнної економіки, і прагнення протистояти "радянському блоку", посилюване станом "холодної війни" на континенті й розколом Європи на два табори. Не випадково поряд з метою об'єднання ресурсів економіки західноєвропейських країн активно висувалися аргументи на користь Європейського оборонного співтовариства з єдиною армією. Однак, зустрівши опір багатьох політичних сил, а також деяких урядів, ці дві інтеграційні тенденції - економічна і військово-політична - були вчасно розведені й розвивалися самостійно, коли участь в економічній інтеграції не ставило за обов'язок країні - учасницю входити в оборонний союз НАТО, і навпаки.

З нашої сторони в різний час неоднозначно оцінювався інтеграційний процес у Західній Європі: висвітлювалися ті "класові інтереси правлячих кіл", те потреби міжнародного поділу праці, то прагнення протистояти двом "наддержавам". Дати глибоку об'єктивну оцінку цьому явищу необхідно, з огляду на розширення співробітництва нашої країни з Європейським співтовариством. Але ціль даної роботи інша. Відзначимо лише основні етапи процесу інтеграції, що йшов як углиб, проникаючи в галузі економіки, права, культури, політики, так і вшир, втягуючи у свою орбіту всі нові країни.

Початок процесу економічної інтеграції було покладено створенням в 1947 р. митного союзу Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. В 1951 р. Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Нідерланди й Люксембург підписали Договір про створення Європейського об'єднання вугілля й стали. Новий поштовх інтеграційні процесиодержали в 1957 р. у зв'язку з підписанням Римських договорів про створення Європейського співтовариства по атомній енергії і Європейському економічному співтоваристві. Із цього моменту економічна інтеграція одержала прискорення й, у свою чергу, сприяла більше тісним політичним зв'язкам держав, що беруть участь у договорах. ^ 1965 р. був укладений так званий "Договір про злиття", відповідно до якого були об'єднані керівні органи трьох організацій. Таким чином, зложилося єдине Європейське співтовариство, що найчастіше йменували Європейським економічним співтовариством. В 1973 р. у Європейське співтовариство були прийняті Великобританія, Данія, Ірландія, В 1981 р. - Греція, в 1986 - Іспанія й Португалія. В 1982 р. зі складу Співтовариства вийшлаГренландія (що є автономною територією Данії).

Римський договір установив основні завдання Європейського співтовариства, які потім були уточнені й розширені, зокрема, Єдиним європейським актом, підписаним державами - членами в 1986 м.

Відповідно до цих документів завданнями Європейського співтовариства з, насамперед, створення єдиного ринку й поступове зближення економічної й соціальної політики держав - членів.

Єдиний ринок має на увазі також право вільного пересування й проживання. Таким чином, усуваються перешкоди, що коштують на шляху "вільної міграції". Створення Європи "без границь" включає відкриття для громадян і організацій країн Співтовариства національних ринків послуг, а також вільний обіг капіталу.

З моменту набрання чинності Римським договором відбулося зближення національних торговельного, цивільного, фінансового й податкового правий. Були створені компенсаційні механізми, спрямовані на урівнювання виробничих витрат. Велике значення мало встановлення загальних для країн - учасниць Співтовариства стандартів. Тим самим були підготовлені умови для нового етапу інтеграції.

Починаючи з 1 січня 1993 р. підлягає скасуванню митний контроль між країнами Співтовариства, буде встановлена повна воля пересування капіталів, послуг, а також робочої сили. У перспективі поставлене завдання створення єдиного фонду життєвого забезпечення й вирівнювання рівнів зарплати в країнахСпівтовариства. Наскільки це завдання складне, треба хоча б з того, що доходи на душу населення, наприклад, у Португалії майже в 5,5 рази нижче, ніж у ФРН.

У цих умовах особливого значення набуває захист соціальних і економічних прав громадян. Недавно главами держав - членів прийнята Хартія в захист прав і інтересів найманих робітників у ряді найважливіших сфер економіки.

За період 1958 - 1987 гг. обсяг торгівлі між країнами Співтовариства збільшився майже в 30 разів. Складається загальний ринковий механізм "без перегородок" на території 12 країн із загальним населенням понад 320 млн чоловік, що робить істотний вплив на світову економіку. Тим самим створюються серйозні передумови для політичної інтеграції країн - учасниць, що також еволюціонує, хоча далеко не тими темпами, як економічна інтеграція.

Відбиттям цього процесу є те, що усе більше важливу роль у політичному житті Європейського співтовариства грає Європейський парламент, унікальність якого складається вже в тім, що обирається він населенням не однієї, а багатьох країн і офіційних мов у ньому більше, ніж в ООН.

Місце європейського парламенту у системі органів європейського співтовариства

Європейський парламент не слід плутати, як це нерідко буває, з Парламентською асамблеєю Ради Європи.

Рада Європи, що відзначив в 1989 р. своє 40-річчя, - перша загальноєвропейська консультативна політична організація, у яку нині входять 25 держав Західної Європи, як члени НАТО, так і нейтральні країни, як члени "Загального ринку" (властиво Європейського співтовариства), так і інші західноєвропейські країни. Серед органів Ради Європи виділяється його Парламентська асамблея, що складається з 177 депутатів і 177 заступників депутатів, що є представниками національних парламентів на загальноєвропейському форумі.

Що ж стосується Європейського парламенту, то він - представницький орган Європейського співтовариства, створений Римським договором 1957 р. (іноді ще іменованого по старинці "Загальним ринком"). Всі 518 депутатів Європейського парламенту обираються з 1979 р. прямим голосуванням у країнах Європейського співтовариства (про процедуру виборів буде сказано нижче). Поряд з Європейським парламентом у Європейському співтоваристві діють і інші органи.

Це насамперед реально визначальна діяльність Співтовариства Рада, у який входять представники держав - учасників на рівні члена уряду, звичайно міністрів тої або іншої галузі, Комісія Європейських співтовариств, що складає з 17 членів, призначуваних урядами. Це два вищих виконавчих органи Співтовариства, основні напрямки діяльності яких формуються зустрічами, що відбуваються двічі в рік, глав держав і урядів Європейського співтовариства, чиї засідання й утворять Європейську раду (його-те й плутають із Радою Європи). Крім цих органів існують також: Суд Співтовариства - орган, що забезпечує тлумачення права Співтовариства й дозволяє суперечки, пов'язані із застосуванням цього права; крім того, є деякі консультативні органи. Єдиним же представницькиморганом Співтовариства є Європейський парламент (до 1962 р. - Асамблея). Його компетенція визначена договорами Співтовариства, Єдиним європейським актом 1986 р., а процедурні питання регулюються Регламентом.

Можна виділити три основні сфери компетенції Європейського парламенту: бюджетні правочини (твердження бюджету Співтовариства); контроль за діяльністю органів Співтовариства й насамперед Комісії; участь у правотворчої діяльності співтовариства,

Відразу впадає в око, що в цьому перерахуванні відсутній те, що становить основну сферу діяльності національних парламентів - законотворчість. І це не випадково, тому що Європейський парламент не має самостійні законодавчі повноваження, він лише бере участь у виробленні того, що називається "європейським правом", як умовно називають норми, якими Співтовариство керується у своїй діяльності. Більше того, далеко не всі норми "європейського права" прийняті з його участю.

"Європейське право" утвориться з однієї сторони  сукупністю норм (правил), що втримуються  в договорах, що заснували Співтовариство,, а з іншого боку - норм, виданих органами Співтовариства в процесі їхньої діяльності. Відповідно розрізняють первинне й вторинне право Співтовариства. Первинне право становлять насамперед Договір про створення Європейського об'єднання вугілля й стали від 18 квітня 1951 р. і договори про створення Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства по атомній енергії від 25 березня 1957 р. Ці три міжнародних договори, а також Єдиний європейський акт 1986 р. і договори про входження в Співтовариство нових держав - членів утворять те, що називається конституційною хартією Співтовариства. Найважливіше значення первинного права полягає в тому, що воно створило Співтовариство і його інститути й визначило їхню компетенцію. На практиці первинне право включає не тільки зазначені вище договори (точніше, що втримуються в них норми), але й норми, які тлумачать їхній зміст. Найбільше число тлумачень договорів утримується в рішеннях Суду Європейського співтовариства. Норми первинного права підлягають неухильному й повному застосуванню у всіх державах - членах. Парламент, як це видно із процесу формування первинного "європрава", у цьому процесі не бере участь.

Вторинне (похідне) право по своєму обсязі в багато разів перевищує обсяг права первинного. Воно утвориться нормами, прийнятими органами Співтовариства у вигляді регламентів, директив і рішень. У цій нормотворчої діяльності парламент бере участь. Він дає свої висновки по проектах, підготовленим Комісією, а після того, як Рада із проект, він вноситься на розгляд Європейського парламенту, що може абсолютною більшістю голосів своїх членів вносити в нього виправлення або відхилити його. Якщо текст відхилений парламентом, Рада може приймати рішення в другому читанні тільки одноголосно. Якщо в нього були внесені виправлення, Комісія знову розглядає їх і передає свій новий текст, а також виправлення парламенту, які вона не прийняла, Раді. Рада приймає пропозицію Комісії, причому рішення повинне бути підтверджене кваліфікованою більшістю голосів. Виправлення парламенту, не прийняті Комісією, повинні бути прийняті одноголосно.

Парламент може приймати акти, які ставляться до так званим "необов'язкових актів". Їхній зміст досить різноманітно. Вони часом стосуються проблем чисто політичних і не встановлюють які-небудь права й обов'язку. Такі, наприклад, резолюції, прийняті Європейським парламентом по самих різних проблемах: Афганістану, Ольстера, прав громадян і т.п. До необов'язкових актів ставляться також програми, наприклад, щорічна програма законодавчої діяльності Комісії й парламенту Співтовариства, прийнята ними після взаємних консультацій.

Зі сказаного видно, що Європейському парламенту в нормотворчої сфері приділяється роль, що нагадує варіант американської системи "стримувань і противаг". Самостійні "законодавчі" функції парламенту поки ще досить скромні. Разом з тим безсумнівно зростає політична роль Європарламенту як органа, без участі якого не приймаються важливі рішення.

Формування європейського парламенту

10 вересня 1952 р. відбулося  засідання Асамблеї Європейського  об'єднання вугілля й стали, у  якій країни - учасниці представляли 78 членів. Римський договір 1957 р. установив, що загальна для трьох об'єднань  Асамблея (Європейський парламент)"здійснює  повноваження по обговоренню  й контролю", одночасно вказав, що вона складається з "представників  народів держав - членів, що об'єдналися  в Співтовариство".

Хоча Римський договір у з передбачав, що парламент повинен обиратися на основі "прямого загального голосування по єдиній для всіх держав - членів процедурі", до 1979 р. формування Європейського парламенту вироблялося відповідно до положення, що гласили, що Асамблея формується з "делегатів, які призначаються відповідними парламентами із числа їхніх членів і відповідно до процедури, установленої кожною державою - членом". Саме так була утворена перша Асамблея, що собрались на своє перше засідання 19 березня 1958 г. Такий порядок повинен зі зберігатися до видання органами Співтовариства акту, щовстановлює єдину виборчу систему.

Ще в травні 1960 р. Асамблея прийняла перший проект конвенції, що передбачала прямі вибори у вищий представницький орган Співтовариства. Однак до реалізації цього проекту пройшло більше 15 років.

У вересні 1976 р. Рада нарешті прийняла Акт "Про обрання Європейської парламентської асамблеї загальними прямими виборами". Він установив лише невелике число правил, віддавши інше на розсуд держав - членів.

У СТ.1 Акту констатувалося, що населення держав, об'єднаних у Співтовариство, обирає своїх представників у Європейський парламент прямими загальними виборами.

Акт установив також число представників, що обираються від кожної держави. Воно з визначено з обліком, хоча й приблизним, чисельності населення кожної країни.

Найбільше число депутатів - 81 обирається від ФРН (61 млн жителів), Франції (56 млн), Італії (57 млн) і Великобританії (55 млн), Іспанія (39 млн) обирає 60 депутатів, Нідерланди (14,7 млн) - 25 депутатів, Бельгія (9,9 млн), Греція (10 млн), Португалія (9,8 млн) - по 24 депутата, Данія (5,2 млн) - 16 депутатів, Ірландія (3,5 млн) - 15 депутатів і Люксембург (372 тис) - 6 депутатів. Таким чином, усього обирається 518 депутатів, тобто в середньому один депутат від приблизно 622 тис. жителів. Але це тільки в середньому. У Люксембурзі один депутат обирається від 62 тис. жителів, а у ФРН - від 755 тис. Нерівність на користь малих країн теоретично розглядається як спосіб забезпечення прав народів в умовах політичної й економічної гегемонії великих держав.

Депутати обираються в Європейський парламент строком на п'ять років. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій. Імперативний мандат заборонений.

Згідно ст.6 Акту, діяльність члена Європейського парламенту визнана несумісної з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою - членом. Разом з тим допускається подвійний мандат, тобто сполучення мандата депутата національного парламенту й депутата Європейського парламенту. Несумісність поширена також на ряд посадових осіб Співтовариства.

Акт обмовив також, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися у всіх державах - членах ізчетверга по неділю однієї й того ж тижня.

Найбільш важливе положення втримувалося в ст.7 Акту, у якій вказувалося, що до прийняття Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему й процедуру, вибори в кожній країні повинні вироблятися відповідно до прийнятого в ній виборчими законами, тому треба в принципі говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право окремих держав по виборам депутатів Європейського парламенту.

Це національне законодавство з багато загального. Виборча система у всіх державах - членах - пропорційна. Виключення становить Великобританія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною перешкодою в створенні єдиного виборчого закону Співтовариства з'явилася позиція Великобританії, що не погоджується на введення пропорційної системи при виборах Європейського парламенту, побоюючись, що це могло б сприяти введенню пропорційної системи й при обранні палати громад.

Як відомо, на результати виборів по пропорційній системі певний вплив може робити розподіл країни на виборчі округи. У шести країнах - у Данії, Греції, Франції, Нідерландах, Португалії й Люксембурзі створюється єдиний виборчий округ. В інших країнах, де вибори здійснюються по пропорційній системі, утвориться по декілька виборчих округів, причому, як правило, границі округів визначаються адміністративно-територіальним поділом.

Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні гостро коштує проблема національних відносин між фламандцями й валлонами. Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського парламенту, що обираються в країні, ІІ обираються від валлонського регіону (офіційна мова французький) і 13 - від фламандського регіону (офіційна мова фламандський). У той же час у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького населення, фламандського населення й населення Брюсселя, що вважається мовцям на обох мовах. Підрахунок голосів проводиться по регіонах, причому кожний виборець Брюсселя самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону повинен бути віднесений його голос.

Цікаво відзначити, що активне виборче право надається в ІІ країнах громадянам, що досягли 18 - літнього віку, і лише в одній країні, а саме в Греції - громадянам, що досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не тільки громадяни даної країни, але й проживаючі в ній громадяни інших країн Співтовариства, що перебувають на момент виборів на території даної країни. У Бельгії, однак, громадяни інших держав - членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у Бельгії, і не можуть реалізувати своє право голосу в країнах їхнього походження. Бельгійці, що проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського парламенту не беруть участь жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, що проживають в інших державах - членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, якщо ж вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. У той же час іспанські громадяни, що проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великобританії не беруть участь у виборах у палату громад, але вони можуть брати участь у виборах Європейського парламенту.

Пасивне виборче право також не відрізняється однаковістю. У п'яти країнах (Бельгія, Греція, Ірландія, Люксембург і Великобританія) право бути вибраним належить громадянам, що досягли 21 року. У чотирьох країнах (Данія, ФРН, Іспанія й Португалія) нижча межа встановлена в 18 років. У Франції бути вибраним може людина не молодші за 23 роки, а в Італії й Нідерландах - не молодші за 25 років.

У ряді країн вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й особами, що не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менш 5% голосів виборців, не приймається в увагу при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься заставу 100 тис. франків, що не вертається, якщо список на виборах не збере принаймні 5% голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Він вертається, якщо кандидат збере не менш однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. Нарешті, у Великобританії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не вертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.

Багато хто із зазначених обмежень досить діючі. Під час останніх загальних виборів у Європейський парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5 - процентний рубіж.

Вибори в Європейський парламент викликають менший інтерес населення в порівнянні з виборами в національні парламенти. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижче, ніж на національних виборах. Якщо в 1984 р. у виборах у Європейський парламент брало участь 63% всіх виборців, то в червні 1989 р. - усього лише 58,4%. В окремих країнах активність виборців була ще нижче. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менш 49,4%, а в Нідерландах і того менше - 47,2% виборців.

Хоча повноваження Європейського парламенту не настільки вуж значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом у відношенні "Загального ринку".

Повноваження й функції європейського парламенту

У договорах про створення Співтовариства вказувалося, що Європейський парламент (що називався тоді асамблеєю) вправі здійснювати "повноваження по обговоренню й контролю".

З перших же років його існування повноваження Європейського парламенту стали розширюватися. Так, починаючи з 60 - х м. Комісія передає парламенту значну частину повноважень по контролі за діяльністю багатьох органів Співтовариства. В 70 - х рр. розширилися повноваження, що дозволили парламенту впливати на визначення бюджету Співтовариства. Із середини 70 - х рр. і особливо в другій половині 80 - х рр. було посилене право парламенту впливати на призначення ряду посадових осіб, зокрема на призначення голови Комісії, що є як би главою уряду Співтовариства.

Здійснення бюджетних повноважень займає найбільше місце в роботі Європейського парламенту, особливо після того, як в 1970 р. були виділені так звані "власні засоби" Співтовариства. До цього бюджет Співтовариства складався із внесків держав - членів. Потрібно відзначити, що спочатку в договорах про створення Співтовариства було встановлено, що парламент міг тільки лише пропонувати зміни бюджету. Право ж прийняття бюджету належало Раді після консультації з Комісією. Починаючи з 1975 р. положення договору про порядок прийняття бюджету був змінено й парламент одержав право відхилення бюджету в цілому. Скориставшись цим, парламент двічі - в 1980 р. і в 1985 р. відхиляв бюджет у цілому, що, природно, створило значні труднощі в діяльності всіх інститутів Співтовариства й держав - членів. Останні звернулися зі скаргами в Суд Співтовариства для того, щоб домогтися твердження бюджету 1986 р. Суд же підкреслив необхідність консенсусу в прийнятті бюджету між Радою й парламентом. Таким чином, тепер право встановлення бюджету належить фактично не тільки Раді, але й парламенту. Однак проблема розподілу між ними повноважень дотепер до кінця не врегульована.

Можна сказати, що Раді належить "останнє слово" у відношенні так званих "обов'язкових витрат" Співтовариства. До обов'язкового ставляться ті витрати, які прямо випливають із договорів, що створили Співтовариство, а також із заснованих на них актів. Практично найбільше значення мають витрати, пов'язані із сільським господарством, рівень розвитку якого, якщо говорити про окремі галузі в державах - членах, далеко не однаковий. У сільськогосподарській політиці Співтовариства найбільше значення мають ціни на сільськогосподарські продукти, установлювані Радою й виплачувані в остаточному підсумку виробникам сільгосппродуктів.

Парламенту ж належить останнє слово відносно іншої частини витрат, а саме витрат, необов'язкових для Співтовариства. Необов'язкові витрати призначені на проведення загальної соціальної політики, досліджень навколишнього середовища й т.п. Необов'язкові витрати становлять біля чверті всього бюджету, у той час як реалізація політики в області сільського господарства вимагає близько 65% бюджету. Виправлення, внесені парламентом у частину проекту бюджету й необов'язкових витрат, що розглядають, не можуть бути остаточно відкинуті Радою. Однак не можна сказати, що парламент діє зовсім довільно. Максимальний рівень необов'язкових витрат переглядається щорічно з обліком таких об'єктивних даних, як еволюція Співтовариства й зміни бюджетів держав - членів.

Починаючи з 1986 р. акт про твердження бюджету Співтовариства підписується головою парламенту. Треба додати, що Європейський парламент, починаючи з 1970 р., одержав право брати участь в обговоренні й прийнятті всіх фінансових документів і тим самим законодавствувати в цій сфері поряд з Радою.

Стосовно до нормотворчих повноважень Європейського парламенту варто розрізняти процедуру консультацій, процедуру узгодження, процедуру співробітництва, а також співучасть у доданні сили договорам про вступ у Європейське співтовариство й угодам про асоційоване членство.

Процедура консультації. Як уже говорилося, право видання правових норм належить не парламенту, а органам, що представляють уряду держав - членів, тобто раді міністрів і певною мірою Комісії Європейського співтовариства. Повноваження парламенту зводяться до права висловлювати своя думка про проекти рішень, прийнятих уповноваженими на те органами. Але не слід недооцінювати впливу парламенту. Практика показує, що в тих випадках, коли парламент не погоджується із пропозиціями законодавчого характеру, вони піддаються змінам у напрямках, зазначених парламентом.

Процедура консультацій з Європейським парламентом обов'язкова при прийнятті правил про волю пересування товарів усередині Співтовариства через границі держав - членів, про спільну сільськогосподарську політику, при виданні правових норм, що мають метою економічне й соціальне зближення, проведення спільної політики в області досліджень, при виробленні норм по охороні навколишнього середовища.

Процедура консультації починається з того, що законно - творчі органи - Рада й Комісія передають у Європейський парламент проекти правових норм. Проекти розглядаються компетентною парламентською комісією. Парламентська комісія доповідає свої міркування парламенту, що приймає так звану "законодавчу резолюцію". Парламент може погодитися із законопроектом, тоді голова парламенту передає в Раду або Комісію текст пропозиції в тім виді, у якому він схвалений парламентом.

Європейський парламент може запропонувати виправлення до тексту. Вони розглядаються органом, що вносив законодавчий текст, що приймає ті з них, з якими згодний. Таким чином, знімається часом значна частина розбіжностей, що виникли між органом, що вносив текст, і парламентом. Парламент може також запропонувати Комісії взяти своє законопроект назад, що означає заперечення парламенту проти його прийняття. Якщо Комісія не знімає своєї пропозиції, то парламент зобов'язаний обговорити його у двомісячний строк. Комісія зобов'язана інформувати парламент про ті міри, які прийняті відповідно до висновку парламенту.

Висновку парламенту не носять примусового характеру. Рада вправі проводити намічену їм політикові й приймати відповідні рішення. Він може врахувати, а може й не врахувати висловлене парламентом у його висновку думка. Але уникнути звернення до парламенту Рада й Комісія не можуть. Необхідність проведення консультацій забезпечується тим, що якщо нормотворчі органи не звернулися за консультацією в Європейський парламент у тих випадках, коли вони відповідно до договорів обов'язкові, те прийнятий ними акт не має сили й анулюється.

Процедура узгодження була вироблена на початку 70 - х рр., коли повноваження парламенту були розширені. Відтепер було встановлено, що делегації парламенту й Ради зустрічаються в липні кожного року, тобто ще до того, як Рада офіційно представляє проект бюджету в парламент, і в процесі цієї зустрічіробиться спроба зняти можливі протиріччя між парламентом і Радою. Таким чином, Рада має можливість внести проект бюджету Співтовариства вже з урахуванням позиції парламенту, оскільки до складу його делегації, як правило, входять представники основних політичних груп. Друга зустріч делегацій парламенту й Ради проводиться наприкінці листопада, тобто в період, коли парламент уже офіційно висловив свої зауваження по бюджеті (який, нагадаємо, виробляється й представляється Радою), а Рада повинен внести виправлення в бюджет для подання їх у парламент.

Процедура узгодження була встановлена й для полегшення проходження через парламент проектів тої категорії правових норм, дія яких буде мати певні фінансові наслідки. Природно, що до цих норм проявляється особливий інтерес і вони нерідко викликають сумніви й заперечення принаймні частини депутатів парламенту. Резолюція Ради 1970 р. поставила за обов'язок Комісії не обмежуватися представленими в парламент проектами акту, але супроводжувати їхнім документом, що містить аналіз наслідків їхнього прийняття для фінансового становища Співтовариства. Сама Рада взяла на себе зобов'язання тісно співробітничати з парламентом під час вивчення проектів цих актів, повідомляти його про мотиви їхньої пропозиції, тобто робити все необхідне для того, щоб недостатня інформованість парламенту не привела б до прийняття їм негативного висновку. Процедура узгодження була конкретизована в 1975 р. у Спільній декларації парламенту, Ради й Комісії.