Вірування та міфологія словян

Релігійні вірування та міфологія  східнослов'янських  племен

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування  та міфологія. Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам  багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх  слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні  вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з  навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих  стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено  шанобливе ставлення людини до навколишнього  середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

Ранні релігії  стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні  вірування майже всіх народів  Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм —  віра в надприродні властивості  різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.

Магія (буквально  — чаклунство) — віра в існування  надприродних засобів впливу на природу  і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх  слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм —  віра в те, що людина має родинні  зв'язки з певним видом тварин. Тотем  вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські  культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших  господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство —  це віра в методи екстатичного спілкування  з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися  в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми  ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою  ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній  світ, шукати першопричину буття. Так  у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову  світу, про походження життя (з'єднання  небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

З давніх часів  кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з  часом склався пантеон слов'янських  богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий  після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації державної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських  богів, а встановив культ єдиного  верховного бога Перуна, виявивши тим  самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення  дають підставу вважати, що у 980 р. в  Києві, а потім у Новгороді  та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських  книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється  від християнства.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ  Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти  землю. Матір-Землю символізувала  у слов'ян богиня Берегиня. Земля  вважалася центром Всесвіту, уособленням  його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Професор Е. Анічков  твердить, що Київська Русь мала три  релігії: князь і його дружина  своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого  бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни  мали свій особливий добре розроблений  релігійний календар. Його характерною  рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював  увесь господарський цикл. Усі  свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. е.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів часів Чорноморсько-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.

Основний пантеон  слов'янських богів доповнювала  низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх  слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась  добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни  обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер  та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством  тріади виступав Місяць, назва якого  Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися  птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб  — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах  — бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни  вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в  раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися  в іншу людину. Незалежно від перевтілень  душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні  вірування стародавніх слов'ян максимально  наближались до життєвих реалій і  відображали у міфологічній формі  прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода  дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

Вагомою складовою  частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій  богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком  з офіційним культом. До вищого рівня  слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун  та Велес, а також пов'язаний з  ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову  і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого  ворога, що живе внизу, на землі. Причина  їх ворожнечі в тому, що Велес  краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається  під деревами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє  в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад  праслов'янських богів вищого рівня  дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього  входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загальнослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багатство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи  міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив  та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської  міфології взагалі характерна реконструкція  рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі  змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих  персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові  персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий  цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу  шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого  рівня слов'янської міфології  відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології  виступає дерево світу. У слов'янських  фольклорних текстах цю функцію  виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового  дерева, за міфами, приєднані різні  тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і  місяць; до стовбура — бджоли; до коренів  — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять  найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практикувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.

Деякі етнографи  вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворилося в хатнього домовика, який за народними повір'ями проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди  стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене  в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця  встигає знести золоте яйце, яке  стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння  природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а  потім літо. З яйця-райця з'являється  все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого  була характерна для культури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писанкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят писанки  дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я  і довголіття. В поминальні дні  українці на могили родичів кладуть  писанки і паску, вшановуючи пам'ять  про своїх предків.

Міфологія стародавніх  слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з  якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або  просто пеньок. Але для оживлення  потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших  народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік  народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів  небесний вогонь і оживив ним першу  людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною  іскрою в чудесний спосіб запліднив  дочок Отця Русі. У належний час  дочки народили потомство. Бог земного  достатку Велес прийняв пологи і  забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності  духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для  світогляду стародавніх слов'ян. З  тих пір, згідно з міфом, слов'яни  стали вважати себе дітьми Дажбога. Існують міфи про божественне  походження інших народів. Так, за міфологією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог  Один тощо. Наші далекі предки продовження  роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства  надприродних сил. Віра в божественне  походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння  у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні  протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні  персонажі, що мали позитивні або  негативні функції, або через  персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були милосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення  світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог  запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Міфологія і  релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх  слов'ян. Ці особливості виявляються  порівняльним шляхом. Наприклад, грецька  міфологія складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і  героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали  рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі  слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології  лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає  печінку. У слов'янській міфології  кожний бог іде до людей і допомагає  їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає  світло своєму синові Дажбогові і  спускається на землю, щоб навчити  людей користуватися вогнем і  ковалювати. Він особисто виковує  шлюбну обручку, запроваджує шлюбний  обряд. Згодом він піклується про  ліси, поля, засіває їх квітами і  зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.

У грецькій міфології  лише Пан є богом родючості  лісів, садів і ланів. Але Пан  — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глузування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.). Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні стосунки з верховними богами і людьми.

Якщо у стародавніх  греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовували свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т. д. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазначають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності  міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу  і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх  слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень  про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної  християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні  тексти. Спроба створити цілісну систему  старослов'янської міфології можлива  лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення  природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа  була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані  з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський  і скотарський побут наших  предків. По-друге, стародавні слов'яни  вважали, що всі дії і вчинки в  їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і  обрядів на честь предків, їм приносили  жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних  храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили  жертви богам та на честь предків  на лоні природи. Лише напередодні запровадження  християнства у слов'ян з'явилися  місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні  вірування і міфологія стародавніх  слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.