Втягнений козаків до імперського соціального організму

Втягнений козаків до імперського  соціального організму

У процесі приведення української соціальної структури  до відповідності з імперською моделлю  найбільш невизначеним було становище  козаків. У серці імперії не існувало жодної подібної групи населення, і  тому — принаймні на короткий час  — імперська влада була змушена  дозволити існування місцевих особливостей, але навіть саме визначення приналежності  до козацького стану було не легкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично  закріпачили; козаки коронних земель стали  державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких  підпомічників, з господарської  й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків трактували як своїх селян. Межа між селянином і козаком  була дуже розпливчастою, але вона все  ж таки існувала, бо тепер вона визначала  різницю між вільною людиною  та кріпаком.

Імперське узаконення панщини спричинило різке зростання  кількості шукачів козацтва. Розв’язуючи  цю проблему, імперська влада повинна  була взяти до уваги вимоги землевласників і, водночас, упередити можливості масштабних соціальних заворушень. Загалом, влада  дуже акуратно ставилася до реєстрації козаків, і сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів  козацтва. Найкраще це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 козаки чоловічої статі ¹.   

¹ Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— № 4.— 1897.— С. 155.  

Оскільки 1764 p. було 176886 виборних козаків і 198296 підпомічників ¹, очевидно, що більшість козацьких підпомічників, претензії яких не обов’язково було визнавати, переходили у «козацьку» категорію. Але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку їхніх владних господарів, зареєстрували як селян. Реєстрація претендентів на козацтво як селян призвела до соціального вибуху в селі Турбаях ².

Статус місцевих селян був предметом суперечки  від початку XVIII ст. 1783 р. всіх селян  зареєстрували як кріпаків місцевих землевласників — родини Базилевських. Селяни, однак, відмовились відробляти панщину, продовжували скаржитися до сенату, і останній переглянув їхній статус. Спроби виявилися вдалими, і 1788 р. сенат  вирішив, що 76 чоловік зареєстрованих козаками 1738 р., а також їх нащадки  не могли вважатися кріпаками. Місцева  влада, під впливом Базилевських, зволікала з виконанням розпорядження  й вимагала від селян додаткових документів про реєстр 1738 р. 1789 р. процес остаточно погруз у бюрократичному болоті, і селяни, втративши надію  на волю, повстали. Бунтівники спалили  поміщицький фільварок, вбили трьох  місцевих чиновників і захопили Турбаї разом з кількома навколишніми селами.

Повстанців негайно  оточили, але за браком військ не наважилися атакувати. Міжнародне становище тоді було досить непевним, й імперська  влада боялася спровокувати значне повстання. Замість того, щоб надіслати  в Турбаї додаткові сили, уряд вислав свого представника, який виробив  компромісне рішення, що, однак, не було реалізоване. Селяни відмовилися віддати  будь-кого із запідозрених у вбивстві Базилевських або повернути їхні дорогоцінності й документи. 1793 р. до Турбаїв прибули регулярні війська  та донські козаки, і селяни змушені  були здатися. Турбаї завдали урядові  клопотів на чотири роки, й імперська  влада вирішила використати це як науку для інших. Селяни були жорстоко покарані: 15 замучили на смерть у в’язниці; 13 фізично покалічили і засудили на довічну каторгу в Тобольську; 155 засудили на тілесні покарання; 2300 селян виселили в Таврію й за Дністер ³.    

¹ Шафонский А. Черниговского наместничества...— С. 85. 

² Повстання в с. Турбаях було предметом ряду досліджень: Ефименко А.Турбаевская катастрофа // КС.— 1891.— № 3.— С. 373 — 401; Повстання селян в Турбаях 1789 — 1793 / Під ред. К.Гуслистого.— Харків, 1932; Гуслистий К.Турбаївське повстання.— К., 1950. В радянських дослідженнях досить рідко розрізняють козаків і селян, а Турбаївське повстання трактується як частина загальних селянських заворушень. Без сумніву, селяни брали участь у повстанні, але іскрою, від якого воно запалилося, було питання про козацький статус. 

³ Гуслистий К. Турбаївське...— С. 25 — 29.  

Після придушення Турбаївського повстання уряд почав  ставитися до шукачів козацтва з  більшою підозрою. Він не хотів  провокувати дальші заворушення, просто відкидаючи претензії, з іншого боку, не бажав масово заохочувати подібні  петиції. На початку XIX ст. ця нестійка рівновага була порушена. Під час  правління Павла українська судочинна  система була частково реставрована, що підсилило претензії шукачів  козацтва на основі Литовського статуту (який як діючий кодекс не був скасований до 1840-х рр.). Згідно з імперськими  законами, існував статут, що обмежував  розгляд таких справ, як визнання козацького статусу; у Литовському  статуті, однак, таких положень не було. В липні 1803 р. сенат підтвердив, що, згідно з місцевим законодавством, «шукачі козацтва» не підпадали  під обмеження вищезгаданого  статуту ¹. Стривожений цим рішенням, губернатор А.В.Куракін доносив, що «цЂлыми селеніями поднялся на подачу просьбъ объ отысканіи козачества, и многіе изъ нихъ вообразили, что подавъ просьбу, можно уже и не слушаться помЂщиковъ» ².

Сенат відреагував  негайно і видав щодо шукачів  козацтва чіткі інструкції. За грудневим  указом 1803 р., право на реєстрацію розповсюджувалося  лише на тих, хто міг підтвердити, що 1782 р. він був виборним козаком (підпомічників тепер вважали селянами) ³.   

¹ Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 6.— С. 462.  

Таким чином, намагатися відновити козацький статус могли  лише ті, хто втратив його з певних причин після скасування автономії. Це значно спростило процедуру та зменшило кількість можливих претендентів. Тепер козаками могла стати дуже обмежена кількість осіб, і практично  доступ до козацького стану був закритий.

Хоча імперська  влада вирішила питання приналежності  до козацького стану, більші труднощі вона мала з визначенням місця  козаків в імперському устрої. Традиційно вони діяли як нерегулярні  війська, що захищали порубіжні землі. Гетьманщина, однак, вже не була порубіжжям, а заселеним і глибоким тилом  імперії. Отже, численні нерегулярні  війська не відігравали значної  ролі, а лише створювали сприятливі умови для соціального неспокою. Інтеграція козаків у невійськову  імперську структуру гальмувалася через відсутність відповідної  соціальної групи в самій імперії. Сільське суспільство імперії майже  повсюди складалося з поміщика, кріпака  або державного селянина. Відхилення від цієї моделі створювали труднощі й непорозуміння і, наскільки  це було можливим, їх уникали.

Єдиним заходом  уряду для пом’якшення козацької  проблеми було заохочення еміграції  на порубіжні землі, де козаки могли  здійснювати свою традиційну роль. За указом від 28 червня 1803 р. їм дозволялося  переселятися на Південь та в інші малозаселені регіони ⁴.   

² Там же. 

³ Там же.— С. 463 — 464. 

⁴ ПСЗ.— № 20823.— 28 июня 1803 г.— Т. 27.— С. 714.  

Спокушені обіцянками землі та «козацького способу  життя», переселенці хлинули з  Гетьманщини до Чорноморського козацького кошу на Кубані. 1803 і 1809 рр. загальна кількість  чоловіків, що виїхали на Кубань, становила 22 206 осіб; між 1820—1825 рр. вона зросла до 25 620, а в 1845—1850 рр. становила 8500 ^і. Враховуючи те, що до цієї статистики потрапляли лише дорослі чоловіки, еміграція першої половини XIX ст. була, напевне, набагато більшою — понад 100 тис. осіб. Проте це вирішило проблему лише наполовину. Якщо завдяки еміграції вдалося переселити найзавзятіших, незадоволених й охочих до землі козаків, то нічого не вдалося вдіяти з тією більшістю, яка залишилася у Чернігівській і Полтавській губерніях.

Від часу скасування автономії до 1830-х рр. імперський уряд все ще коливався у виборі цілей і політики щодо козаків  Гетьманщини. З одного боку, він прагнув  зменшити число козаків й обернути їх на покірних державних селян. З  іншого — існувала думка, що будьяке  подальше ослаблення козацького стану  буде передчасним, оскільки «войовничий  дух» козаків міг ще пригодитися  імперії. Крім того, між центральною  та місцевою адміністраціями з приводу  козацької політики нерідко виникали суперечки. Місцева адміністрація, як правило, захищала залишки козацьких  прав і просувала або підтримувала різноманітні проекти відновлення  козацьких військових загонів. Центральна адміністрація — зі свого боку — часто виказувала стремління ці козацькі права обмежити і дуже обережно поводилася, коли мова заходила про  формування козацьких військових загонів.

Козаки зберегли своє право на землеволодіння і необмежений  продаж алкогольних напоїв ². Із вторгненням Наполеона та поновленням 15 козацьких полків позиції козаків значно покращилися. Оскільки вони постачали до війська людську силу та забезпечували утримання 15 полків, їх звільнили від військового призову та різних податків ³. Але з серпня 1818 р. козаків знову почали призивати до регулярної армії, а з грудня 1819 р.— скасували звільнення від податків ⁴.    

¹ Щербина Ф. Колонизация Кубанской области // КС.— 1883.— № 7.— С. 529 — 545. 

² Право на виробництво і продаж алкогольних напоїв було знову підтверджено 1791 і 1811 рр. Див.: ПСЗ.— № 16981.— 7 августа 1791 г.— Т. 23.— С. 246-247; № 24832.— 26 октября 1811 г.— Т. 31.— С. 880-881. 

³ Стороженко H, K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 6.— С. 470-480. 

⁴ ПСЗ.— № 27505.— 25 августа 1818 г.— Т. 36.— С. 410.  

У 1820-х рр. становище  козаків погіршилося ще більше, бо тепер під сумнів ставилося їхнє право володіти землею.

Попри сенатське  підтвердження 1803 р., у 1820-х рр. Міністерство фінансів поставило питання про  законність повного володіння козаками своєю землею. Справу передали до Державної  ради, яка 14 квітня 1823 р. постановила, що козаки володіють землею на персональних засадах — подібно до шляхти, і що козацьке землеволодіння не має  нічого спільного з володінням землею державними селянами ¹. Проти цього рішення виступив міністр фінансів, граф Дмитро Олександрович Гур’єв, який твердив, що козацькі землі — це звичайні спільні або державні землі. На доказ цього він посилався на прийняті раніше закони, які забороняли козакам продавати землі, і на той факт, що козаки, як і державні селяни, повинні були сплачувати державі «оброк». Отже, твердив Гур’єв, Міністерство фінансів повинно взяти козацькі землі під свій повний контроль ².

Зусилля Гур’єва  блокував поборник козацьких прав, малоросійський генерал-губернатор, князь  Микола Григорович Рєпнін ³. У меморандумі сенату Рєпнін подав докладну історію козацьких прав і спростував усі закиди Гур’єва. Генерал-губернатор вказував, що козаки завжди володіли своєю землею і що оброк, який вони сплачували, був державним податком, а не рентою за користування державними землями. Рєпнін пояснював, що колишні заборони на продаж козацьких земель були запроваджені з метою запобігти зубожінню козаків, особливо, коли до продажу земель козаків змушувала старшина. Твердячи, що клас вільних господарів збагатить імперію, Рєпнін просив, щоб усі обмеження на козацькі землеволодіння, переміщення та права на торгівлю й промислове виробництво були скасовані.

Польське повстання 1830 р. надало генерал-губернаторові  Рєпніну можливість продемонструвати, що імперія все ще потребує військової вправності козаків. Коли кампанія проти  поляків захлиснулася, Рєпнін запропонував знову — як це вже було 1812 р.—  ввести в дію українських козаків. У меморандумі царю Миколі генералгубернатор  посилався на неприязнь козаків  до поляків, їх відданість цареві та імперії  та їхні можливості зібратися, не гаючи  часу ⁴. Микола, якому набридла некомпетентність його штабу, віддав розпорядження про мобілізацію козаків. Були сформовані 8 козацьких полків кінноти по 1200 осіб в кожному ⁵, а шляхта знову оплатила озброєння полків.   

¹ Краткая записка о малороссийских козаках // ЧОИДР.— Т. 2.— 1864.— С. 114. 

² Погляди Гур’єва були підсумовані та спростовані в офіційному меморандумі генерал-губернатора Рєпніна сенатові. Див.: Краткая записка о малороссийских козаках.— С. 85 — 135. 

³ Рєпніна вважали ліберальним генерал-губернатором, який симпатизував справі української автономії, і навіть звинувачували в тому, що він захищає «український сепаратизм». Див.: Дорошенко Д. Нарис...— Т. 2.— С. 283. 

⁴ Меморандум генерал-губернатора Рєпніна царю Миколі 1831 р. був опубл.: ЧОИДР.— 1863.— Т. 1.— С. 176-177.  

⁵ Павловский И. Малороссийские козачьи полки в борьбе c поляками в 1831 г. // Труды Полтавской губернской ученой архивной комиссии.— 1910.— Т. 7.— С. 108 — 114.  

Однак, коли козаки вже були готові виступити, польське повстання було розгромлене, і козацькі загони, в яких уже не було потреби, розпустили.

Засвідчивши лояльність козаків і той факт, що вони ще можуть бути корисними, генерал-губернатор Рєпнін запропонував царю Миколі, щоб  козаків повернули до їхнього  «колишнього військового статусу» ¹. Він підготував проект, за яким не тільки відновлювалися військові формування, але й дозволялася обмежена форма козацького самоврядування. У наступних листах до царя Рєпнін намагався здобути підтримку для свого проекту тим, що вихваляв козаків, які сторіччями служили за «віру, царя й Русь» ². Цар Микола передав плани Рєпніна у спеціальний комітет, який мав вивчити козацьку проблему. 13 квітня 1832 р. комітет оголосив, що «для блага Имперіи, сохраняющей цЂлость и могущественное величіе свое подъ благотворною сЂнію Самодержавія, не должны бытъ терпимы въ оныхъ отдЂльныя части, или федеральныя соединенія провинцій на особыхъ правах» ³. Обпікшися з Польщею, імперська влада знову прагнула унітарної Росії.

Хоча відновлення  козацької автономії було неможливе, цар Микола, задоволений діями  козаків, виявив бажання подарувати їм якісь привілеї. 25 червня 1832 р. він  видав указ про козацькі землі, податки  і рекрутів ⁴. Землі навічно передавалися козакам і їхнім нащадкам: це означало, що козаки могли продавати своє майно тільки іншим козакам, проте їм дозволялося викуповувати маєтки у шляхти й різночинців, а вже цю землю продавати кому завгодно. Указ гарантував збереження цілого ряду місцевих судових норм і козацьке право продажу спиртних напоїв. Податок, який накладався на козаків, приблизно дорівнював податкові від державних селян (за винятком земельної ренти), тоді як квота набору до війська становила 5 чоловік від 1000, а служба обмежувалася 15 роками.

Князь Рєпнін, однак, вважав ці заходи недостатніми і неодноразово звертався з проханнями про створення  окремого департаменту з козацьких  справ. Його зусилля не були даремними: 17 січня 1834 р. була створена Головна  господарська контора для малоросійських козаків (Главная хозяйственная  контора для малороссийских козаков) ⁵.    

¹ Цей меморандум опубл.: ЧОИДР.— 1863.— T. l.— C. 182-191. 

² Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 10.— С. 128. 

³ Там же.— С. 128. 

⁴ ПСЗ.— 2-е изд.— № 5458.— 25 июля 1832 г.— Т. 7.— С. 398-402.  

⁵ ПСЗ.— 2-е изд.— № 6727.— 17 января 1834 г.— Т. 9.— С. 46-52.   

Вона займалася  справами козацьких землеволодінь, оподаткування, призову до війська  та еміграції. На місцевому рівні  козаки могли навіть обирати деяких чиновників того департаменту. Отже, передбачалося, що буде створений спеціальний чиновницький апарат, який захищатиме козаків від  утисків з боку поміщиків і  контрольованої шляхтою місцевої адміністрації, але департамент проіснував недовго. Відразу після створення Міністерства державного майна (Министерства государственных  имуществ) 1837 р. козаків перевели під  його юрисдикцію, і вони залишилися під владою цього міністерства до 1860-х рр. ¹.

Ніщо не могло  зупинити економічний занепад козаків  — ні скупі поступки з боку Миколи, ні перетрушування місцевої адміністрації. Він корінився у двох взаємозв’язаних  проблемах: зростанні населення  та занепаді козацьких господарств. Незважаючи на постійну еміграцію, козацьке населення Чернігівської та Полтавської  губерній постійно збільшувалося. За даними перепису, 1782 р. тут було 428442 особи  чоловічої статі; 1819 р.—450365; 1837—1839 рр.— 533 778; 1851 р.— 549 198; і 1860 р.— 595 989 осіб ². Але землеволодіння не збільшувалися, відтак козаки змушені були ділити свою землю на все менші й менші клаптики, а багато з них залишилися взагалі без землі: 1839 р., коли козаки відійшли під юрисдикцію Міністерства державного майна, безземельними були 39 тис. сімей (105 тис. козаків чоловічої статі) ³. Одні подалися на роботи до шляхетських маєтків або до інших козаків, інші емігрували до Новоросії, на Дон, Кавказ і Крим.

Зміна юрисдикції над козаками на користь Міністерства державного майна мала, проте, один далекосяжний наслідок. Вона перекреслила всі питання особливого козацького статусу. Хоча козаки зберігали всі  привілеї, отримані 1832 і 1834 рр., вони залишалися під юрисдикцією установи, що займалася  передусім державними селянами. Для  імперської влади козаки були всього-на-всього особливою групою державних селян. Це не було новиною, бо ще 1802 р. проголошувалося  в указі сенату ⁴.   

¹ Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837—1887.— Ч. 2.— СП6., 1888.— С. 18. 

² Відомості за 1782 р. знаходимо в Стороженка: Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 4.— С. 155. За 1819 р.— з доповідної записки генерал-губернатора Рєпніна: Краткая записка о малороссийских козаках.— С. 128. За 1837—1839 рр. див.: Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837 — 1887.— Ч. 2.— С. 18. За 1851 і 1860 рр.— з: Материалы государственных имуществ.— СПб., 1861.— Т. 3.— С. 188-189. 

³ Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні.— К., 1959.— С. 25. 

⁴ ПСЗ.— № 20823.— 28 июня 1803 г.— Т. 27.— С. 712-715.  

Але формування козацьких полків 1812 і 1831 рр., а також  підтримка козацької справи генерал-губернатором Рєпніним порушили питання про їхній  статус. Будь-які плани відродити  козаків як вільних вояків старої України наштовхувалися на імперську  опозицію (зникала лише з виникненням  надзвичайних потреб під час воєн) і гинули під тягарем економічного занепаду козаків. Продовжуючи вважати  себе козаками, вони майже не відрізнялися від державних селян — ні з  точки зору адміністративного підпорядкування, ні своїм достатком. Із скасуванням  панщини, внаслідок чого державні селяни отримали землю, ця ледь помітна відмінність  ще більше згладилася. Таким чином, через 60— 80 років після ліквідації Гетьманщини козаки перетворилися  у спеціальну групу державних  селян й інтегрувалися в імперську  соціальну структуру. 

 Вступ

 Повстання селян  в с. Турбаях. Боротьба поневолених трудящих мас Лівобережної України проти феодально-кріпосницького гноблення добре прослідковується на прикладі повстання в с.Турбаях (1789-1793 pp.). Історія цього села була типовою для багатьох сіл Лівобережжя. У Турбаях наочно проявились ті заходи, за допомогою яких українська старшина збільшувала своє землеволодіння, закріпачувала селян і козаків.

 Село до 1711 р. не було покріпаченим. Серед його жителів залишилось чимало колишніх реєстрових козаків і тому всі селяни вважали себе вільними козаками. В 1711 р. миргородський полковник, а пізніше гетьман, Д. Апостол виписав турбаївців з козацького реєстру і перетворив у залежних селян. Особливо відчутною ця феодальна залежність для турбаївців стала з 1776 p., коли їх село купили поміщики Базилевські. Вони відразу ж почали посилено експлуатувати селян, чинити свавілля і жорстоко розправлятися з непокірними.

 Все це прискорило виступ селян проти поміщиків. Спочатку вони добивалися відновлення козацьких прав, а з ними і волі від кріпосного ярма. Коли прийшла звістка, що Сенат визнав за частиною турбаївців козацькі права і вольності, в боротьбу включилося все село. Обурившись на Базилевських, селяни 5 січня 1789 р. відмовилися йти до них на панщину. Спроби панів Базилевських за допомогою Голтвянського суду, який у повному складі приїхав до села під охороною військової команди, примусити селян коритися поміщикам, привели до спалаху 8 червня 1789 р. збройного повстання.

 Під проводом обраних керівників повстанці проникли в маєток, розібрали майно, зруйнували маєток і підприємства, на яких їх експлуатували, а поміщиків Базилевських забили на смерть. Озброєні киями, косами та іншим селянським реманентом, повстанці розігнали воєнну команду, а урядовців і суддів захопили і примусили дати підписку про те, що всіх турбаївців "добровільно переведено в козаки". Звільнившись від влади поміщиків і урядовців, турбаївці протягом чотирьох років жили вільно, обираючи для управління отамана, суддю і писаря. Це був яскравий приклад боротьби українських селян за свободу.

 Уряд Катерини II, зважаючи на складні внутрішні  і зовнішні обставини, довго не придушував цього повстання. Лише в 1793 р. в село прибула значна військова частина  та загони козаків з артилерією і придушила повстання. Керівників повстання заслали до Сибіру на каторгу, а всіх решту селян переселили в Херсонську губернію.

 Повстання в  с.Турбаях стало визначною подією того часу і залишилось в народній пам'яті як одна з яскравих сторінок боротьби проти кріпацтва. В народній пісні "Задумали Базилевці" підкреслюється, що турбаївське повстання викликало переполох серед панів:

 Ой, на горі огонь  горить, А в Турбаях димно, —  Як побили Базилевців — То всім стало дивно.

 Задунайська Січ. В 1775 р. після ліквідації Січі запорожці розділилися. Частина їх залишилась на місці, при цьому біля 70 представників старшини стали офіцерами російської армії в званнях від прапорщика до капітана, а рядовим козакам було запропоновано записатись або в купці, або в міщани, або отримати земельний наділ і стати державними селянами.

 Друга частина (до 10 тисяч осіб) козаків втекла на турецьку територію і була розселена  султаном в межиріччі Південного Бугу, Дністра і Дунаю. Отже, запорожці "посідали на лодочки ma й махнули за Дунай", вважаючи, що "добре буде запорожцям і під турком жити". Є підстави думати, що переселення здійснилось не зразу, як описують народні пісні і перекази, а за декілька разів. Незабаром запорожці почали конфліктувати з нащадками донських козаків, нєкрасовцями, які після поразки повстання Кондратія Булавіна оселилися спочатку на Кубані, а потім переселились за Дунай. Тому запорожці за наказом султана перейшли на лінію Сілістрія-Рущук, що викликало серед них невдоволення. Через це біля 8 тисяч козаків перейшли на австрійську територію, та згодом знову повернулись, тому що їм не сподобалась бюрократична система господарювання австрійців, прискіпливий облік і контроль в урядуванні. Козаки оселилися на притоці Дунаю — Дунаївці. Розбивши з допомогою місцевих січовиків нєкрасовців, козаки оформилися на зразок Запорізької Січі. В спрощеній формі існувало 38 куренів, влада виборного кошового, своя православна церква тощо.

 В 1778 р. козаки були прийняті в турецьке підданство (старшина присяглася на вірність султанові).

 Тим часом  російський уряд давно вже тривожився з приводу існування поза Росією такого вільного військового формування, уламка Запорізької Січі. Тому росіяни  почали закликати задунайських козаків  перейти під юрисдикцію російського царя. В 1828 p., під час російсько-турецької війни, росіяни змогли переманити до себе кошового отамана Йосипа Гладкого, який, забравши клейноди і військовий скарб, перейшов на російський бік з невеликою групою прихильників (з 500 козаків). Внаслідок зради Й. Гладкого турки зруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, дві тисячі решти ув'язнили. Як війна скінчилась, останніх відпустили за Дунай, та про козаччину не було вже й мови. Розбиті козаки вже не змогли відновити організоване життя. Та їх нащадки ще й досі живуть в Добруджі.

     Загострення класової боротьби. Селянські повстання. 
Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища. Форми їх протесту були різноманітними. Насамперед, наївно вірячи в справедливість царя й царської адміністрації, селяни подавали цареві і в урядові установи скарги, в яких просили перевести їх у розряд державних селян або повернути в козацтво. Сенат у Петербурзі був завалений справами «об ищущих казачества крестьянах». Масового характеру набули селянські втечі на південь, у Новоросію, на Дон, на Правобережжя і в інші місця. Часто селяни спалювали поміщицькі садиби, розправлялися з поміщиками, управителями, орендарям!» маєтків, відмовлялися виконувати повинності й платити податки. 
Але найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей. 
Повстання в с Кліщинцях. 
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), який тривав з 1767 по 1770 р Генеральний суддя Лисенко при підтримці свого родича генерального писаря Туманського перетворив кліщинецьких козаків на своїх підданих, примушував їх відбувати панщину й намагався привласнити їхні землі. Козаки скаржилися лубенському полковникові, Малоросійській колегії та її президентові Румянцеву, але всі інстанції приймали рішення на користь поміщика. Тоді у травні 1767 р. на чолі з Опанасом Вороною та Григорієм Білимом козаки й селяни, які до них приєдналися, перестали коритися поміщикові, озброїлись і напали на будинок Туманського. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. 120 повстанців було засуджено до ув'язнення і довічного заслання, 185 — до покарання канчуками. Коли в 1770 р. у Клітинці прибув каральний загін для здійснення вироку, кліщинці напали на нього. Але сили були нерівні, і повстанці зазнали поразки. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України. 
Тяжкі умови життя, які ще погіршились з початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp., викликали незадоволення серед пікінерів, які відмовлялися відбувати військову службу. У 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський шкінерські полки. Повстання поширилося на Соколинці, Китай-город, Нехворощу, Маячку, Царичанку й Орлик. У 1770 р. царизм жорстоко придушив це повстання. 
Селянська війна під проводом Омеляна Пугачева та її вплив на Україну. 
Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Пугачов кілька разів бував в Україні. Під час Семилітньої війни 1756—1763 pp., будучи в армії, він проходив через Київ, у період російсько-турецької війни 1768—1774 pp. був у Бахмуті, потім стояв з полком під Бендерами в Молдові. Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. 
Добре знаючи тяжке життя українських селян і козаків, Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «вольность», «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків (у селах Груні, Василівці, Катеринівці на Слобожанщині та в інших місцях). 
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селян-утікачів та засланих поміщиками селян) було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол. 
У той час як українські селяни й козаки вели боротьбу разом із повстанцями Пугачова, українські поміщики виступили на боці російських поміщиків і царизму. На допомогу генералові Бібікову, який придушував повстання, вони посилали свої війська. 
Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його побратими роздавали бідним і знедоленим. 
Повстання в с. Турбаях. 
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp. 
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. 
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході. 
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин. 
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається: 
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно. 
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним. 
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті. 
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.  

     Висновки

     Повстання в с. Турбаях. 
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp. 
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. 
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході. 
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин. 
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається: 
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно. 
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним. 
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті. 
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.