Японська родина – рай для дитини

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Традиційна японська родина…………………………………………………..6

Японська родина – рай для дитини…………………………………………..11

Сучасні тенденції становлення родини в Японії…………………………….19

Висновки………………………………………………………………………..24

Список використаних джерел та літератури…………………………………26

Вступ

Японія - це країна великих інтелектуальних надбань, країна де минуле не сперечається з сучасним, країна що поєднує нанотехнології та давні традиції, викликає подив чи не так? Японія унікальна країна і для того щоб зрозуміти її специфіку необхідно розглянути першу ланку що створює народ та країну – це сім’я, родина, рід. Отже, метою мого реферату є дослідити особливості розвитку традиційної японської родини та вплив сім’ї на  формування японського народу.

Актуальність мого реферату в тому, що останнім часом зовнішня політика України націлена на пошук та закріплення міцних політичних зв’язків, а Японія є перспективним партнером, а для порозуміння з японцями необхідно розглянути та спробувати зрозуміти їх культуру та побут, для цього слід почати  з однієї з головних частин суспільства - сім’ї.

Об’єктом дослідження виступає японський народ та їх культурне надбання.

Предметом дослідження є японська традиційна сім’я  та зміни, які відбуваються з родиною в сучасності.

Сім'я - це фортеця, це та стіна, за якою можна сховатися від будь-яких негараздів. І твердження це інтернаціонально: сім'я і батьківський дім назавжди залишається головним життєвим притулком і для українця, і для європейця, і для японця. Проте слід зазначити що в японців на відміну від українців ставлення до сім'ї є дещо іншим, так само як поняття гендерної рівності це зумовлено історично. Слід зазначити, що в японців в родині поширений патріархальній уклад, і що для будь-якого японця  сім'я має першорядне значення. Навіть голова фірми прагне до того, щоб робітники сприймали його як рідного батька, а політичні фракції величають своїх лідерів "Татусями".

Проблема розвитку японської сім’ї та її традиційний устрій останнім часом все більше цікавлять, як японських вчених так і європейських науковців. Сенда Юки  професор соціології в університеті Мусасі все більше в своїй статті «Японська сім’я: свідомість змінюється, порядок залишається»[13] звертає увагу на те, що поступово відбувається як криза сім’ї так і її старіння. Професор загострює увагу на проблемах шлюбу в Японії та популяризації принципу  DINKs (Double Income, No Kids – подвійний дохід і відсутність дітей)[13].

Професор Сахоко Кадзі зі співавторами Норіко Хама та Джонатан Раіс в книзі «Ці дивні японці» піднімають проблеми ставлення до жінки в японському суспільстві, в шлюбо-сімейних стосунках та специфіці японського суспільства взагалі[12]. Автори піднімають питання перейняття поколіннями цінностей та їх трансформацію у сучасних тенденціях світу.

Японська журналістка Фусає Хурагужи звертає увагу на специфіку виховання дітей в японській родині та  пізніше в школі[16]. Фусає зосереджується на проблемі взаємовідносин, що базуються за принципом «дорослий-дитина» та жорстких рамках в цих взаємовідносинах, що дітям починають пояснювати з 3-х років коли вони йдуть до дитячого садочка, в якому кожен рік формуються з дітей різні групи та змінюються куратори для того щоб діти не відчували, що хтось з дорослих їх ненавидить.  Проте проблеми дитячих садочків це не вирішує так як фактично всі є приватними, і черги в них є досить великими, що в 1999р. спровокувало трагедію, коли мати вбила дитину, що створювала конкуренцію її сину для того щоб потрапити в дитячий садочок що знаходився під опікою університету[16]. Автор висвітлює проблеми виховання в гармонії зі світом та проблеми навчання з специфічними реакціями на це як батьків так і дітей.

Малоухова Марія в своїй статті «Японська родина – це рай для дитини»[10] висвітлює проблеми матері та дитини, ієрархічність японського суспільства, що збереглася з давніх часів, а також специфіку батьківського виховання, яке є лише у вихідні дні і чоловіки такі сімейні повинності вже охрестили як «домашній сервіс».

Українська журналістка Галина Опанасенко звертає увагу на ставлення до жінок у шлюбі та на розвиток сексуального життя подружжя, вона звертає увагу на поширення так званого «синдрому Мадонни» та лицемірство японського суспільства. Проблеми розвитку японської родини розглядають також і інші вчені.

Загалом всі автори, що розглядають проблематику японської родини сходяться на тому, що в наступні 5-10 років відбудуться зміни у японському суспільстві. Японська традиційність допомагає зберегти культурне ядро японського народу, але в сьогочасних реаліях вимагає деяких змін стосовно ставлення до жінки в родині та можливості її кар’єрного розвитку.

Традиційна японська родина

Японська сім'я - міцний інститут, який до цих пір вельми вдало пручався бурхливим змінам часу. У період економічного буму всі в Японії переслідували одну спільну мету - наздогнати Захід. Для її досягнення кожен японець створював сім'ю та заводив потомство, хотів він цього чи ні. Батько сімейства працював і заробляв на життя, денно і нощно. Мати займалася сімейним бюджетом, вела господарство, годувала домочадців і стежила за тим, щоб діти відвідували хороші школи.

Традиційна японська сім'я – це мати, батько та двоє дітей. Раніше сімейні ролі були чітко диференційовані: чоловік – годувальник, дружина – хранителька вогнища. Чоловік вважався головою сім'ї, і всі домашні мали беззаперечно йому підпорядковуватися[9, c.400].

Традиційно шлюби у Японії укладалися за договором: чоловіка й дружину вибирали батьки, приймаючи до уваги соціальне та майновий становище. Зараз японці дедалі більше одружуються по приязні. Але батьківський обов'язок явно превалює над емоційними зв'язками[7, c.245].

Кланові устої були сформовані ще в середньовічному суспільстві. В епоху Хейан була поширена матрилокальна форма сім'ї, коли після одруження чоловік переходив жити в дім дружини. Патрилінійна система почала формуватися ближче до сьогодення. Спадкування проходить по чоловічій лінії, і не зважаючи на те що в 1946р. Конституція Японії скасувала домінантне положення чоловіка, сучасна сім’я  представлена котодзуке, в якій чоловік є головою родини.

Принципи формування родини належать до епохи Едо і пов’язані з піклуванням про розширення сім'ї та ведення господарства. Саме тому традиційно були великі родини і різні покоління проживали під одним дахом.

Різновидом традиційної сім'ї є патріархальна, яка включає в себе господарства батьків, дітей та дідусів з бабусями. Найбільшим поширеним в сучасній  Японії нуклеарний тип сім'їв складі подружжя з дітьми чи без.   

Японська сім'я теж відрізняється від того, до чого ми звикли. "Ми", в сенсі, не тільки співвітчизники, але і взагалі європейці. Перш за все, роги тут 
ростуть не у обдурених чоловіків, а у ревнивих дружин – саме так вважається, і прикриті на весіллі спеціальним убором, "знешкоджені" ріжки майбутньої дружини - невід'ємна частина традиційного весільного вбрання. Так що японські дружини намагаються бути не ревнивими, а то вважатися їм "рогатими"[11].

Українська журналістка Галина Опанасенко звертає увагу на таке  ставлення до жінок у шлюбі коментуючи це так : «Але особисто я б замість прикритих ріжків всім японським нареченим прилаштовував б ангельські крильця за спину. Саме так, японська дружина за задумом синтоїстських божеств – не інакше як ангел у плоті. Судіть самі»[11].

На Сході, як ніде, живі національні традиції, що передаються з покоління в покоління. Японія не є виключенням з цього правила, однак, незважаючи на існуючу данину традиціям, певним змінам підлягає і такий «осередок суспільства», як сім’я. Взагалі особливість менталітету японців - колективне мислення[5, c.45]. З раннього дитинства вони виховуються в свідомості того, що необхідно бути частиною групи, що поодинці в цьому світі жити не можна. Саме тому так важливий для японців міцний сімейний уклад.

Ще кілька століть тому традиційна японська сім'я була не просто великою, а дуже великою. Під одним дахом або дахами сусідніх будинків жили відразу кілька поколінь однієї родини - від прадідусів і прабабусь до онуків і найменших правнуків. Чоловік - дід, батько чи старший син - був головою роду. Його волі підпорядковувалися всі, але також він ніс і відповідальність за справи всієї родини і за кожного її члена. Цікаво те, що літні батьки сімейства з радістю передавали своїм спадкоємцям - старшим синам - кермо влади, як тільки останні показували свою спроможність у веденні всіх сімейних справ. Крім підпорядкування главі роду діяла ієрархія: всі жінки підпорядковувалися чоловікам, молодші - старшим. Виняток у цій сходинці складали діти до п'яти-шести років, яким все дозволялося.

Сьогодні патріархальні традиції не так сильно проявляються в укладі сучасної японської сім'ї. Проте, чоловік - як і раніше є головним в домі, а жінці відведена роль хранительки вогнища, основним обов'язком якої є виховання дітей. Змінилося тільки кількість членів сім'ї і те, що молоді люди вступають в шлюб по любові, а не за рішенням батьків. При цьому ієрархія підпорядкування всіх молодших - старшим також збереглася.

Для наочності спробуємо описати, як починається будь-який обід або вечеря в японському будинку. Зауважимо, що сьогодні середньостатистична сім'я в Країні висхідного сонця складається всього з чотирьох - п'яти осіб - батьків і двох-трьох дітей. У першу чергу японка подає приготовану страву чоловікові. Наступним обслуговується старший син. В останню чергу їжу отримує наступна за старшинством дитина, яку часто називають цікавим прізвиськом, в перекладі з японської означає «Стилий рис»[7, c.40]. До речі, найменший член сімейства при цьому обслуговується поза всякою чергою, тому що він не зобов'язаний нікому підкорятися і чогось чекати.

Вступаючи до шлюбу японці розуміють усю покладену на них відповідальність і ледь не єдиною причиною шлюбу є продовження роду. Власне тому до дітей і таке ставлення, як до скарбу.

Традиційно вихованням дитини займається мама. Батько також має здатність взяти участь, але це буває рідко. Амае – так називають матерів у Японії. Цьому слову важко підібрати аналог в українській та російській мовах. Воно означає почуття залежності від матері, що сприймається дітьми благо і щось надзвичайно бажане. Дієслово амаеру означає «скористатися чимось», «бути розпещеною», «шукати покровительства»[10]. Воно передає суть відносин матері і дитини. При народженні малюка акушерка відрізає шматок пуповини, висушує його й кладе в традиційну дерев'яну коробочку розміром трохи більше сірникової коробки. Тут позолоченими літерами вибите ім'я матері та дата народження дитини. Це символ зв'язку мами й немовляти[14].

Дитині щось забороняють, від дорослих їй чуються лише застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». Але коли він все-таки вдарився чи обпікся, мати вважає винною себе і просить в дитини вибачення за те, що не вберегла. Коли діти починають ходити, їх теж мало залишають без нагляду. Мами продовжують слідувати за своїми дітлахами буквально слідом. Нерідко вони організують дитячі ігри, у яких самі стають активними учасницями.

Папи є на прогулянці лише у вихідні, коли уся сім'я виїжджає до парку чи на природу. Під час поганої погоду місцем проведення сімейного дозвілля стають великі торгові центри, де є ігрові кімнати.

Хлопчики й дівчатка виховуються по-різному, адже вони мають виконувати різні соціальні ролі. Одна із японських приказок говорить: чоловік не заходить на кухню. В синові бачать опору сім'ї. Одного з інших національних свят – день хлопчиків – у повітря піднімають зображення різнобарвних коропів. Це риба, яка може довго плисти проти течії. Вони символізують шлях майбутнього чоловіка, здатного долати все життєві труднощі. Дівчаток же вчать виконувати домашню роботу: готувати, шити, прати. Відмінність вихованні позначаються у шкільництві. Після уроків хлопчики обов'язково відвідують різні гуртки, у яких продовжують освіту, а дівчатка можуть спокійно собі посидіти в кав'ярні і побалакати про одяг.

У деяких японських сім’ях практикується давати дітям гроші як винагороду за допомогу по дому, але це не дуже поширене явище. Діти й так одержують гроші на кишенькові витрати, особливо великі суми припадають на свята і Новий рік, адже 2 січня в Японії — найбільший розпродаж року, коли товари продаються зі знижкою від 30 до 70%.

Японські діти вважають нормальним, що на плечі матері лягає вся домашня робота: статистика показує, що в 90% випадків лише вона займається пранням і готуванням їжі, у 80% — прибиранням і миттям посуду, закупівлею продуктів, у 65% — турботою про маленьких дітей і літніх батьків, у 50% — допомагає дітям у готуванні уроків[15]. 

Японці ніколи не підвищують на дітей голос, не читають їм нотацій, а про тілесних покарання і згадувати не слід. Широко поширений метод, що можна назвати «загрозою відчуження». Найважчим моральним покаранням є відлучення удома чи протиставлення дитини якоїсь групи. «Якщо ти будеш так поводитися, всі стануть над тобою сміятися», - каже мати неслухняному синочку[16]. І йому це справді страшно, оскільки японець не мислить себе поза колективом. Японське суспільство – це суспільство груп. «Знайди групу, до котрої я б ти належав, - проповідує японська мораль. - Будь вірний їй і покладайся на неї у всьому. Поодинці не знайдеш свого місця у життя, загубишся у її хитросплетіннях»[11]. Саме тому самотність переживається японцями дуже важко, і відлучення вдома сприймається як справжня катастрофа.

Японка ніколи не намагається затвердити своєю владу над дітьми, оскільки, на її думку, це веде до відчуження. Вона не сперечається з волею і бажанням дитини, а висловлює своє невдоволення побічно: дає зрозуміти, що її засмучує його негідна поведінка. У разі конфліктів, японські мами намагаються не відійти від дітей, а, навпаки, посилити із нею емоційний контакт. Тоді як діти, зазвичай, настільки боготворять своїх матерів, що відчувають відчуття провини і, якщо доставляють їм неприємності[6, c.95].

Основне завдання японської педагогіки – виховати людини, хто вміє, злагоджено працювати у колективі. Для життя жінок у японському суспільстві, суспільстві груп, це потрібно. Але перекіс убік групового свідомості призводить до невміння самостійно мислити. Понад те, ідея відповідності єдиному стандарту так міцно вкорінюється у дітей, коли хтось також висловлює власну думку, він працює об'єктом глузувань і навіть ненависті[16].

Спостерігаються у країні вранішнього сонця і явища, що притаманні, зокрема в Україні та Європі: зростає інфантилізм підлітків, виникає неприйняття молоддю критики дорослих, проявляється агресія стосовно старшим, зокрема і до батьків. Але чуйне і дбайливе ставлення дорослих про дітей, увага до проблем нової генерації, відповідальність батьків за долю дитини – якості, яких цілком можна повчитися панукраїнізму в японців, попри всі розбіжності у менталітеті.

Фізична сторона стосунків в шлюбі теж неоднозначна. Сімейні пари змушені тулитися з дітьми, а часто також з батьками, в крихітних квартирках і не менш крихітних будиночках з розсувними паперовими перегородками між кімнатами, практично не залишають шансу для інтимних таємниць[11]. Так що бідолахи змушені шукати анонімності в інших місцях - готелях любові. Готелі кохання розсіяні по всій Японії : це позбавлені смаку будови, за стилем нагадують все, що завгодно: від весільного торта до океанського лайнера - але там можна зняти кімнату з погодинною оплатою. Під'їжджаючи до подібного закладу, жінки з пристойності пригинаються чи не до самого підлозі машини, - не дай бог, хтось побачить ! - Однак, закривши за собою двері, вони можуть відчувати себе в повній безпеці - тут ніхто нікого не бачить. Безтілесні руки беруть гроші, двері відкриваються за допомогою дистанційного керування. Всі відвідувачі, безумовно, сото[12].

Японська родина - рай для дитини

Японських дітей балують, пестять і плекають. До них відносяться як до « дорогоцінному подарунку Неба», так що діти завжди бажані. Правда, все менше і менше дітей «потрапляє» на землю з небес, проте коли це все-таки відбувається, дітей як і раніше носять на руках. У транспорті безперестанку звучать оголошення, що закликають дорослих поступатися місця дітям.

Японці приділяють дуже багато уваги дітям, але вони добре знають що суспільство досить швидко зажене дітей в певні норми, то у серед японців побутує прислів’я: «Всьому свій час». Період «вседозволеності» у малюка триває всього до 5 років. До цього віку японці поводяться з дитиною, «як з королем», з 5 до 15 років - «як з рабом», а після 15 - «як з рівним»[1, c. 33]. Вважається, що п'ятнадцятирічний підліток - це вже доросла людина, яка чітко знає свої обов'язки і бездоганно підкоряється правилам. У цьому полягає парадокс японського виховання : з дитини, якій в дитинстві дозволяли усі, зростає дисциплінований і законослухняний громадянин. Проте квапитися з перенесенням японських методів виховання в українську дійсність не варто. Було б неправильно розглядати їх у відриві від світогляду і способу життя японців. Так, маленьким дітям в цій країні дозволяють усі, але в 5-6 років дитина потрапляє в дуже жорстку систему правил і обмежень, які чітко пропонують, як потрібно поступати в тій або іншій ситуації. Не підкорятися їм неможливо, оскільки так роблять усі, і поступити по-іншому - означає «втратити особу», опинитися поза групою. «Усьому своє місце» - один з основних принципів японського світогляду[4, c. 87]. І діти засвоюють його з самого раннього віку. 

Коли в японській сім’ї з’являється дитина, працююча мати, як правило, звільняється або переходить на неповний робочий день. Відбувається це тому, що практично в усіх випадках дитиною займається мати. До війни, коли працююча жінка в японському суспільстві являла собою велику рідкість, у таких сім’ях дітей віддавали на піклування дідусям і бабусям. Тепер цього майже не трапляється. Японські чоловіки в наші дні починають утягуватися в процес виховання, але їхня допомога по хатній роботі, як і раніше, залишається мінімальною. Цим обумовлюється і певний погляд японських дітей на своїх батьків: за статистикою, лише 65,8% із них хотіли б бачити в батьку друга, 30% — віддають перевагу вихователю. А ось щоб мати була одночасно і подругою — хочуть 83,8%[7, c.234]. Таке опитування проводилося в багатьох країнах світу, і цікаво, що уявлення японців про батька як друга вийшли на останнє місце у світі, у той час як про матір у ролі подруги — на друге.

 У Японії рідко побачиш того, що плаче дитина. Мати намагається зробити так, щоб у неї не було для цього приводу. Перший рік дитина як би залишається частиною тіла матері, яка цілими днями носить його прив'язаним за спиною, вночі кладе спати поряд з собою і дає груди у будь-який момент, коли дитя захоче. Японська промисловість навіть випускає спеціальні куртки зі вставкою на блискавці, яка дозволяє носити спереду дитину. Коли малюк підросте, вставка відстібається, і куртка перетворюється на звичайний одяг. Дитині нічого не забороняють, від дорослих він чує тільки застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». Але якщо він все-таки забився або обпікся, мати вважає винуватою себе і просить у нього вибачення за те, що не уберегла. Коли діти починають ходити, їх теж практично не залишають без нагляду. Мами продовжують йти за своїми карапузами буквально по п'ятах. Нерідко вони організовують дитячі ігри, в яких самі стають активними учасницями. Папи з'являються на прогулянці тільки у вихідні, коли уся сім'я виїжджає в парк або на природу. А в погану погоду місцем проведення сімейного дозвілля стають великі торгові центри, де є ігрові кімнати.

Відношення до раннього розвитку Японці були одними з перших хто почав говорити про необхідність раннього розвитку. Півстоліттям назад в країні вийшла книга «Після трьох вже пізно», яка вчинила переворот в японській педагогіці. Її автор, Масару Ібука - директор організації «Навчання талантів» і творець всесвітньо відомої фірми «Соні». У книзі говориться про те, що в перші три роки життю закладаються основи особи дитини. Маленькі діти навчаються усьому набагато швидше, і завдання батьків - створити умови, в яких дитина зможе повністю реалізувати свої здібності[13]. У вихованні необхідно наслідувати наступні принципи: стимулювати пізнання через збудження інтересу малюка, виховувати характер, сприяти розвитку творчості і різних навичок. При цьому ставиться завдання не виростити генія, а дати дитині таку освіту, щоб «він мав глибокий розум і здорове тіло, зробити його тямущим і добрим». Зараз така точка зору здається очевидною, але в середині 1950-х вона звучала революційно. Йдемо в дитячий сад Зазвичай японська мама сидить удома, поки малюкові не виповниться три роки, після чого його віддають в дитячий сад. У Японії є і ясла, але виховання в них маленької дитини не вітається. За загальним переконанням, за дітьми повинна доглядати мати. Якщо жінка віддає дитину в ясла, а сама йде працювати, то її поведінка часто розглядається як егоїстичне. Про таких жінок говорять, що вони недостатньо віддані сім'ї і ставлять на перше місце свої особисті інтереси. А в японській моралі громадське завжди переважає над особистим. Види дитячих садів Дитячі сади Японії діляться на державні і приватні. Хойкуэн - державні яслі-сад, в який приймають дітей з 3-х місяців. Він відкритий з 8 ранку до 6 вечора і півдня в суботу. Щоб помістити сюди дитину, треба обгрунтувати це дуже вагомими причинами. Зокрема, принести документи про те, що обидва батьки працюють більше 4-х годин в день. Дітей влаштовують сюди через муніципальний відділ за місцем проживання, а оплата залежить від прибутків сім'ї[16]. Інший вид дитячих садів - етиєн. Ці сади можуть бути як державними, так і приватними. Діти знаходяться тут не більше 7 годин, зазвичай з 9 ранку до 2 годин дня, а мама працює менш 4-х годин в день. Особливе місце серед приватних садів займають елітні, які знаходяться під опікою престижних університетів. Якщо дитина потрапляє в такий дитячий сад, то за його майбутнє можна не хвилюватися: після нього він вступає до університетської школи, а з неї, без іспитів, в Університет[16]. Університетський диплом є гарантією престижної і добре оплачуваної роботи. Тому потрапити в елітний садок дуже складно. Батькам вступ дитини в такий заклад коштує величезних грошей, а сама дитина повинна пройти досить складне тестування.

Стосунки в колективі Групи в японських дитячих садах маленькі: 6-8 чоловік. І кожні півроку їх склад переформовується. Робиться це для того, щоб надати малюкам ширші можливості для соціалізації. Якщо у дитини не склалися стосунки в одній групі, то цілком можливо, він знайде друзів в іншій. Вихователі також постійно міняються. Це робиться для того, щоб діти не звикали до них занадто сильно. Такі прихильності, вважають японці, народжують залежність дітей від своїх наставників. Бувають ситуації, коли якийсь вихователь не злюбив дитину. А з іншим педагогом складуться хороші стосунки, і малюк не вважатиме, що усі дорослі його не люблять. Які заняття проходять в дитячому саду? Діточок учать читати, вважати, писати, тобто, готують до школи. Якщо дитина не відвідує дитячий сад, такою підготовкою займається мама або спеціальні «школи», які нагадують російські кухлі і студії для дошкільнят. Але основне завдання японського дитячого саду - не освітнє, а виховна: навчити дитину поводитися в колективі. У подальшому житті йому доведеться постійно знаходитися в якійсь групі, і це уміння буде потрібне. Дітей учать аналізувати виниклі в іграх конфлікти. При цьому треба намагатися уникати суперництва, оскільки перемога одного може означати «втрату особи» іншого[16]. Найпродуктивніше рішення конфліктів, на думку японців, - компроміс. Ще в древній Конституції Японії було записано, що головне достоїнство громадянина - уміння уникати протиріч. У сварки дітей не прийнято втручатися. Вважається, що це заважає їм вчитися жити в колективі. Важливе місце в системі навчання займає хоровий спів. Виділяти соліста, за японськими уявленнями, не педагогічно. А спів хором допомагає виховувати почуття єдності з колективом. Після співу настає черга спортивних ігор : естафети, салки, догонялки. Цікаво, що виховательки, незалежно від віку, беруть участь в цих іграх нарівні з дітьми. Приблизно раз на місяць увесь дитячий сад вирушає на цілий день в похід по околицях. Місця можуть бути самі різні: найближча гора, зоопарк, ботанічний сад. У таких походах діти не лише дізнаються щось нове, але і вчаться бути витривалими, стійко переносити труднощі Велика увага приділяється прикладній творчості: малюванню, аплікації, орігамі, оятиро (плетіння візерунків з тонкого мотузочка, натягнутого на пальці). Ці заняття прекрасно розвивають тонку моторику, яка потрібна школярам для написання ієрогліфів. У Японії не порівнюють дітей між собою. Вихователь ніколи не відмічатиме кращих і лаяти гірших, не скаже батькам, що їх дитина погано малює або краще за усіх бігає. Виділяти когось не прийнято. Конкуренція відсутня навіть в спортивних заходах - перемагає дружба або, в крайньому випадку, одна з команд. «Не виділяйся» - один з принципів японського життя[12]. Але він не завжди призводить до позитивних результатів. Зворотний бік медалі Основне завдання японської педагогіки - виховати людину, яка уміє злагоджено працювати в колективі. Для життя в японському суспільстві, суспільстві груп, це необхідно. Але перекіс у бік групової свідомості призводить до невміння самостійно мислити. Більше того, ідея відповідності єдиному стандарту настільки міцно укорінюється у свідомості дітей, що якщо хтось з них і висловлює власну думку, він стає об'єктом кепкувань або навіть ненависті. Це явище сьогодні особливо поширене в японських школах і дістало назву «ідзіме» (поняття, близьке нашій армійській «дідівщині»). Нестандартного учня труять, часто б'ють[15]. Японці і самі прекрасно бачать негативні сторони своєї педагогічної системи. Сьогодні у пресі багато говориться про «гостру потребу в творчій особі» і необхідності виявляти обдарованих дітей вже в ранньому віці. Але проблема доки залишається невирішеною. Спостерігаються в Країні Висхідного Сонця і явища, які властиві у тому числі Росії : росте інфантилізм підлітків, виникає неприйняття молоддю критики з боку дорослих, проявляється агресія по відношенню до старших, у тому числі і до батьків. Але чуйне і дбайливе відношення дорослих до дітей, увага до проблем нового покоління, відповідальність батьків за долю дитини - якості, яким цілком можна повчитися у японців, незважаючи на усі відмінності в менталітеті.

Японські малюки йдуть у школу в шість років. Обов’язковою вважається дев’ятирічна освіта, і протягом цього часу в державних і муніципальних школах батьки за навчання не платять. Приватних шкіл у Японії небагато і вони теж отримують державну допомогу, бо постійно відчувають фінансові труднощі. Нові програми, як правило, апробуються в державних школах.

По закінченні дев’ятого класу ті школярі, котрі планують продовжувати навчання в університетах, учаться ще три роки у вищій школі і це навчання вже коштує дорого. В Японії, однак, навчання у вищій школі продовжують 92—94% школярів, попри те, що вчитися в цій країні дуже важко, а високий рівень японської освіти відомий у всьому світі[13]. Як правило, батьки змушені наймати дітям репетиторів. Щорічний ринок репетиторства оцінюється в трильйон ієн: це уроки каліграфії, іноземних мов, гри на різних музичних інструментах, образотворчого мистецтва, танцю, плавання тощо.

Окрім середньої школи, існують також спеціальні школи з профільної підготовки для вступу в університети. Їх японські дітлахи відвідують навіть на шкоду своєму сну. Серед університетів відсоток приватних дуже високий — 74%, решта — муніципальні та державні. Взагалі у японських малюків «тяжке» дитинство — вже в дошкільному віці 42% із них беруть якісь уроки. Це число зростає до 69—83% у період навчання в середній школі[16].

Цікаво, що існують навіть спеціальні класи для вагітних жінок, метою яких є дати дитяти навіть у материнському лоні основи знань географії й абетки. Свого часу японські діти так утомлювалися від непомірних навантажень і так боялися шкільних тестів й екзаменів, що іноді кінчали життя самогубством.

У середині 90-х у школах виникла ще одна проблема (по-японськи «ідюме» — «знущання»). Сильніший, запросто може скривдити слабшого, причому це характерно як для дівчаток, так і для хлопчиків. Одну з причин цього явища варто шукати в традиційній японській психології: у країні не люблять тих, хто прагне виділитися. Йдеться не про матеріальні можливості і манеру вдягатися, радше, про манеру поведінки. У сьогоднішній Японії менше дотримуються традиції, з’явилося більше розмаїтості в типах поведінки, проте людина, котра поводиться не ординарно, цілком може викликати гнів оточуючих.

Учні вищої школи їздять по обмінних програмах в основному в англомовні країни: США, Великобританію. І навіть не для того, щоб вивчати мову. Англійську вони і без того добре знають, а просто, щоб набути досвід іншого життя, інших взаємин у суспільстві, вивчити іншу культуру і почерпнути з усього цього щось корисне для себе[6, c. 34].

Працювати школярам у Японії забороняється. Офіційно закон дозволяє влаштовуватися на роботу по закінченні 9-го класу, але тільки в тому випадку, коли дитина вирішила не продовжувати навчання в школі. Якщо учні вищої школи порушують цю заборону, їх відраховують.

Цікаво, що в японській школі досі дозволено фізичне покарання, водночас же існує можливість оскаржити подібні дії в судовому порядку, тому вчитель добре подумає, перш ніж скористатися своїм правом. На відміну від цивілізованих країн Заходу, у японській школі практично відсутня проблема наркотиків — їх не вживають[8, c.56].

Вік досягнення повноліття в Японії — 20 років. Статеві стосунки, попри всю суворість японського суспільства, часто виникають ще під час навчання в школі, років у 15—16. Хоча, звісно, часи, коли наречена неодмінно мала бути незайманою, канули в Лету[2, c. 62].

По закінченні школи японці зазвичай залишають сім’ї, якщо вони живуть на периферії, щоб вирушити на навчання чи роботу у великі міста. Звичаю залишати рідну домівку і заводити власне житло до вступу в шлюб у Японії немає. Неодруженим дітям, особливо дочкам, які живуть разом із батьками, не доводиться платити за житло і їжу, і вони можуть витрачати гроші на більш приємні речі, а крім того, якщо мама не працює, доросла дочка не займається домашнім господарством, не кажучи вже про сина. За статистикою, лише в районі Токіо майже 80% неодружених юнаків і незаміжніх дівчат живуть разом із батьками, при цьому більше 20% із них раз на тиждень йдуть будь-куди розважитися, беручи із собою маму і тата. 77% — роблять це хоча б раз на місяць[3, c. 50].

Шанування батьків завжди посідало особливе місце в японській культурі. У сім’ях, де традицій дотримуються, дітей учать: батьки — найшанованіші люди. Батько — глава сім’ї і приймає всі рішення. У сім’ях, котрі належать до повоєнного покоління, ці акценти трохи зміщаються. У минулому за утримання й турботу про старих батьків відповідав старший син та його дружина. У наші дні цим дедалі більше займаються соціальні служби й організації системи охорони здоров’я. Дедалі більше домінує ідея, що старіючі батьки та їхні дорослі діти повинні жити окремо, принаймні поки стан здоров’я дідуся з бабусею дозволяє.

У цьому сенсі японцям є про що тривожитися, бо їхнє суспільство старіє. Новітні медичні технології, котрі дозволяють значно продовжити людське життя, зіграли свою роль. За прогнозами, до 2025 року кількість людей, старших 80-ти, років зросте з 4 до 9,5 млн. Тому держава вже нині працює над тим, щоб скорегувати систему страхування та соціальної допомоги, плануючи залучати до цієї роботи студентів і школярів[16].

Батьки ніжать своїх нащадків - як у фінансовому, так і в психологічному плані - практично нескінченно. У двадцять років молодий японець офіційно стає дорослим, проте молоді рідко покидають отчий будинок до тих пір, поки не обзаведуться чоловіком або дружиною, а вже старший син, як правило, взагалі не йде з сім'ї ніколи : ні після одруження, ні після народження дитини, ні після розлучення.