Вступ 

Закони XII таблиць  — це найдавніша пам'ятка римського  цивільного права. Створивши реальний захист проти сваволі патриціанських суддів, вони стали уособленням важливого  етапу в боротьбі між патриціями і плебеями в Древньому Римі. На жаль, оригінал їх не зберігся, і матеріалом для реконструкції цього найдавнішого кодексу, розпочатої в XIX столітті, стали фрагменти, приведені у творах древніх римських і грецьких авторів буквально або в переказі. 

Початок республіканського  періоду ознаменувався подією, для всього подальшого розвитку римського права надзвичайно важливою, а саме —складанням і виданням кодексу, відомого під назвою законів XII таблиць (Leges XII tabularum). Відповідно до показань римських письменників, історія виникнення цієї важливої пам'ятки така. 

Закони XII таблиць  були вироблені комісією 12 (децемвірів) у середині V століття до н.е. (451-450 р.). Свою назву вони одержали від того, що були написані на 12 дерев'яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній площі Рима, його політичному центрі — Форумі. 

Відмінною рисою  названих законів був строгий  формалізм: найменший недогляд у  формі судоговоріння спричиняв  програш справи. Недогляд цей приймався  за «перст божий». 

Закони таблиць  регулювали сферу сімейних і спадкоємних  відносин, містили норми, що належать до позикових операцій, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права — преторськими едиктами, які відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін. 

1. Закони  ХІІ таблиць - кодифікація римського права.

Теоретичні  розробки учених юристів, можливо, спонукали  імператорів провести кодификацію  права. Така комісія при імператорі Теодозії другому виклала у визначеному  порядку всі імператорські конституції, починаючи з Костянтина. Цей звід є найважливішим джерелом для вивчення перетвореної сутності римського права.  

Перша римська кодификація права з’являється  з середини V сторіччя до н.е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися  в Римі основним джерелом права - публічного і частки (fons omnis publici privatique juris).  

Свою  назву Закони одержали в зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській  площі. Ніхто тому не міг «відговорюватися незнанням закону». За деякими відомостями, від усякого х вступаючого в ряды Громадян юнака було потрібно знання законів напам'ять. Важали, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.  

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичайного права. Більше всього її потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодификація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.  

Достаток  і різнохарактерність нормативного матеріалу визначили в імператорський період потреба в об'єднанні і систематизації матеріалу, що нагромадився. Спроби кодификації починалися з початку II століття н.е., однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI в. при Юстиніані. Явно застарілі норми повинні були бути скасовані, а право обновлене. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний елементарний підручник римського права – Інституції, що одержав силу закону.  

Інституції  Юстиніан складалися з чотирьох книг, розділених на титули; в основу їхнього  змісту були покладені Інституції Гаю. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому  порядку ряд найбільш спірних  питань цивільного права ("50 рішень"). У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta  

(зібране)  чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник,  що одержав обов'язкову  

силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів, - Цицерона, Ульпіана, Гая й ін. Серед цих джерел особливе місце займає твір юриста II століття н.е. Гая, автора «Інституцій» - підручника для римських юридичних шкіл. Його свипадково знайшов історик Нибур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.  

Існує переказ, начебто Нибур перекинув  чорнильницю і, стираючи на рукописі пляма, знайшов твір Гая.  

Від слова «цивітас», що значить «місто», «міська громада», право Таблиць називали «цивільним», тобто тої, що належить громадянам даної сукупності громадян; від слова «квирит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квирина) - «квиритским».  

Від «цивітас» відбувається донині існуючий термін «цивілістика», що значить «цивільне право», сукупність інститутів, службовців по регулюванню майнових відносин.  

Примітною рисою Законів XII таблиць було чітко  проведений поділ речей на двох категорій. До першої належали головним чином  земля, раби, робоча худоба. До другої - всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга - res nedo mancipi (рес недо манципи).  

Відчуження  землі, рабів, робочої худоби повинне  було відбуватися в строго установленій формі. Вона називалася mancipatio (манципация). Слово це походить від manus - рука. Первісне образне представлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси “манус”.Манципация провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п'ять свідків (не менш) і весодержателя. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі (“хватав раба”), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей . (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.  

Мідний  злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна укласти, що звичай манципації багато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.  

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність  хоча б од-ного з п'яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т.д. були достатніми підставами для  визнання угоди недійсної, навіть якщо були сплачені гроші.  

Тут виступає перед нами строгий юридичний  формалізм, червоною ниткою минаючий через  усі законодавства Таблиць.  

Присутність свідків, як і всі інші умови манципациї, - данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам'ятовуючи самий факт угоди  і її умови, свідки зобов'язувалися удосто-верять її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з'ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) - загальне поле.  

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об'єднанню - шляхом договору чи завоювання - декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відклоняючася від норми і підлегла общинної власності форма.  

Антична власність - це «спільна приватна властність активних громадян держави, змушених перед  особою рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, унаслідок чого право окремого індивіда на її обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з'являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом зі рухомою власністю.  

Кожна римська родина одержувала ділянку  для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеному «захопленню» ніким не оброблюваної цілини. Спустя два роки ділянка ставала законним володінням.  

Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці -плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Порозумівається ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь.  

Висновок

Пам’яткою джерел права давнини є Римські  закони, найдавнішими з яких є Закони XII Таблиць, що були написані між 451 та 449 р. до н. е. радою десяти старійшин, що обирались для управління Римською державою. 
 

Як засвідчують  стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо  вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Незважаючи на протести плебеїв, до складу комісії увійшли тільки патриції, яким надавалися найширші повноваження. Того року не обирали ні консулів, ні народних трибунів. Однак упродовж року децемвіри не встигли закінчити роботу над складанням зводу законів. Вона була продовжена наступного року комісією вже в іншому складі: до неї було введено п'ять патриціїв і п'ять плебеїв. 
 
 

Висічені  децемвірами на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію  як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць  зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Отже, плебеї мало що виграли від появи цих законів. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами у IV ст. до н.е. Про зміст цих законів людство дізналось з різних праць пізніших римських авторів (юристів, істориків, політиків), де цитувалися ці закони. В результаті дослідники і науковці пізніших часів достатньо повно, хоча не вичерпно, реконструювали зміст законів. Вони нині опубліковані у багатьох спеціальних збірниках і хрестоматіях. 
 

Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні  систематизованих норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в  суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих  норм з найважливіших питань тогочасного  життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінального, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означали ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались. 

Література 

1. История государства  и права зарубежных стран. В  2-х ч. Крашенинниковой Н.А., Жидкова  О.А. - М., 1996. - 480 с.  
 

2. Історія держави  і права зарубіжних країн / Під заг. ред. Джужи О.М. –  К., 2000. – 352 с.  
 

3. Макарчук В.С.  Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2006. – 680 с.  
 

4. Омельченко  О.А. Всеобщая история государства  и права. - М., 1998. -  

512 с.  
 

5. Хома Н.В.  Історія держави і права зарубіжних  країн. – К., 2003. –  

408 с.  
 

6. Хрестоматия  по всеобщей истории государства и права. К.И. Батыра. - М., 1996. - 520 с.  
 

7. Черниловский  З.М. Всеобщая история государства  и права. - М., 1996 - 576 с.  
 

8. Шевченко О.О  Історія держави і права зарубіжних  країн. - К., 1994. -  

288 с 
 

РеФЕРАТ

НА  ТЕМУ:

“ДЖЕРЕЛА  ТА ОСНОВНІ РИСИ РИМСЬКОГО  

   ПРАВА. ДЖЕРЕЛА  ПРАВА ПЕРІОДУ  ІМПЕРІЇ” 
ПЛАН

ВСТУП

1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА,  ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

2. ЗАКОНИ ХІІ ТАБЛИЦЬ

ВИСНОВКИ

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

     Загальна  концепція римської правової культури рабовласницького періоду і пізніших періодів передбачала, що вимоги права визначаються, по-перше, власними для даного народу встановленнями, чи правом цивільним у широкому змісті, по-друге - погодженістю з природним розумом спільного проживання, єдинозагальним для всіх народів, чи правом загальнонародним. Якщо перше вважається головним джерелом політичних і сімейних установок, то друге “введене майже у всі договори”, воно є основою для організації комерції, обороту і т.д.

     Власне  даного народу право може складатися з писаного права і з неписаного: до останнього переважно відноситься звичай. Природне право вважається незмінним, тому що воно встановлено Божественним провидінням, виражає неминущу спільність умов спільного проживання. На відміну від нього право цивільне, чи встановлене народом, може змінюватися “чи безмовною  згодою народу, чи іншим пізнішим законом”. Це писане і змінюване право і може вважатися джерелом норм права у власному змісті. Внутрішній підрозділ, прийнятий у римській юриспруденції, відображало далі вже розходження за формою утворення цих норм: закони і постанови римського народу, визначень Сенату, укази посадових осіб, постанови государя, чи відповіді консультації правознавців.

     Головним  втіленням писаного права римська  правова культура вважала закони - leges. Для визнання правового розпорядження як закон необхідно було, щоб він виходив від органа, який має відповідні повноваження, тобто так чи інакше утілював весь римський народ, і щоб він був належним чином обнародуваний: таємний правовий акт не міг мати верховної юридичної чинності. Збереглися напівлегендарні зведення про закони, що видавалися від імені римського народу першими царями - Нумой Помнілієм, Сервієм Туллієм і ін. Однак самим принциповим моментом у становленні римського законодавства стало видання в середині V ст. до н.е. Законів XII Таблиць - зведення, за словами римського історика Тита Лівія, навіть після кількох століть визнаного за “джерело всього публічного і приватного права”.

     Закони  були виставлені для обговорення  народом (за звичаєм - на дерев'яних вибілених дошках), затверджені народними зборами і прийняті як найголовніше зведення права. Трохи пізніше закони були відбиті у виді своєрідного пам'ятника - двох (чи трьох) мідних багатогранних колон, виставлених на римському форумі, але загиблих, очевидно, століття по тому під час галльського вторгнення.

     Справжній і повний текст Законів XII Таблиць  невідомий, у традиції римського  права існує декілька переконливих спроб їхньої реконструкції і  систематизації на підставі цитат з  інших римських юридичних джерел класичної епохи. 

1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА,  ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА 

     З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток римського права.  Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти таблиць. Однак законодавство не обмежилося тільки рамками виданих XII Таблиць.

     Відновлення і розвиток принципів, які шанувалися на рівні священних і не підлягали  ні видозміні, ні тим більше скасуванню, стало здійснюватися новими законодавчими  актами.

     Згодом  склалися два підвиди римських законів: lex у власному змісті як постанова народних зборів, тобто всього римського народу, що має вищу юридичну чинність, і plebiscitum - указ і розпорядження плебейської частини римської громади набули сили не менше законів”.

     Законом вважалася постанова, прийнята при дотриманні відповідної процедури і відповідного змісту: “Закони, що мають характер, що наказує, загальні постанови, запропоновані магістратом, прийняті народними зборами і затверджені Сенатом”.

     Закон для додання йому належної значимості міг виходити тільки від законно обраного магістрату і тільки в межах його компетенції.

     Римські закони й одержували, як правило, найменування по його ініціаторах: закон Корнелія, закон Аквілія і т д. Іноді  найменування було подвійним по двох іменах, наприклад, консулів: закон Валерія - Горація і т.п. Закон повинний був містити обов'язкові елементи:

     1) вступ, чи покажчик обставин  видання;

     2) текст, що міг підрозділятися  на головкоми і т.п.;

     3) sanctio, де ухвалювалися наслідки  порушення закону і відповідальність  порушників.

     Для його прийняття закон повинен  був бути доведений до відома громадян - виставлений магістратом завчасно на спеціальному місці форуму. Прийматися закон міг тільки цілком, або так  само цілком відкидатися, часткові зміни  в законі, не внесені самим магістратом, римська практика не допускала.

     У більш пізніший час, коли реальна  діяльність народних збор стала неможливою через кількісний ріст римських громадян, верховну санкцію на закон давав  Сенат. Спеціальні визначення Сенату, рівнозначні закону, називалися senatusconsultum.

     Основна маса римських законів відома тільки по назвах і по загальному змісту в  передачі іншими юридичними джерелами. Повних текстів збереглося вкрай  небагато.

     З оформленням у державно-політичній культурі одноособової верховної влади, згодом монархічної, джерелом права стали і публікації монархів, імператорів. Відображаючи зміст влади імператора, ці постанови вважалися такими, що мають вищу правову силу нарівні з законами. Постанови мали кілька видів, істотних не тільки у формальному, але й у змістовному відношенні.

     Едикт, чи указ, (edictum) вважався актом, виданим  государем як вищою посадовою  особою; у ньому могли правовстановлюватися всі норми, віднесені до компетенції  узагалі всіх магістратів держави - тобто як у сфері публічного, так і приватного права.

     Доручення, чи мандат, (mandatum) містили інструкції посадовим особам, як правило, у відношенні правозастосування. Головним чином, ці акти стосувалися юрисдикції намісників і преторів, відповідно в них розглядалися найрізноманітніші питання по перевазі карного чи приватного права.

     Рескрипт (rescriptum) був відповіддю імператора на правові запити приватних чи посадових  осіб. У першому випадку відповідь  представляла просту резолюцію на проханні, написану самим государем. В другому - відповідь на запит магістрату складався у виді особливого листа і мав спеціальне найменування epistola. Аналогічна відповідь на запит громади, чи міста корпорації кваліфікувалася як “прагматична санкція”.

     Декрет (decretum) був судовим рішенням государя по конкретній справі, що мала за правилами аналогії поширювальне значення. Його зміст визначався судовими повноваженнями монарха як вищого судді держави.

     Також до джерел права підпадають кодифікації. Перші спроби кодификації відносяться  ще до III століття (Грегоріан, Гермогеніан, Феодосій), але все-таки на першому місці за значенням і майстерністю проробленої роботи стоїть створення найбільшої систематизації права, кодификації всіх часів – зводу законів Юстиніан. Значення його двояке: по-перше, він дає найбільш систематичний виклад римського класичного права і римської юриспруденції взагалі; по-друге, він послужив основним джерелом рецепції римського права в середні століття – із усіма витікаючими з цього наслідками. Колосальна праця складання Юстиніановського Зведення була виконана у кілька прийомів і в порівняно короткий термін (з 528 по 534 р. н.е.). Взагалі, сучасна назва зведення – Corpus Juris Civilis – не належить Юстиніану. Назва Corpus Juris Civilis – Зводу Цивільного (Римського) Права було дано в XII ст. середньовічними правознавцями і глоссаторами кодексу римського права, у паралель зводу церковного права – Corpus Juris Canonici.

     Для виконання кодифікаційних робіт  як керівника був обраний Трибоніан  – друг і соратник, наближений Юстиніан, до того ж займає одну з найважливіших посад у державі (начальник столиці, начальник імператорської канцелярії і завідувач редагуванням законів) і Феофіл – професор Константинопольської школи права. Вони очолювали спеціальні комісії в складі ще 15 чоловік. У неї ввійшли Comes sacrarum largitionum Костянтин, 4 професора права (Теофіл, Кратин, Доротей і Анатолій), а також 11 адвокатів при суді Praefecta praetorio orientis. Отже, 13 лютого 528 р. комісія розпочала свою роботу спочатку в складі 10 чоловік під початком Трибоніана. Результати не змусили себе довго чекати. І вже через рік дана комісія закінчила свою роботу. Першим результатом став «Codex Justinianus», опублікований 7 квітня 529 р. указом «Summa rei publicae» – збірник імператорських законів (конституцій), що скасував собою три колишніх. Причому так званий Кодекс першого видання так до нас і не дійшов. Цей кодекс (Novus Codex) об'єднав колишні кодекси, додавши до них Novellae constitutiones – нові конституції, прийняті після 439 р.¹

     Зібравши  і систематизувавши leges, Юстиніан вирішив зробити теж саме і стосовно jus vetus. Ця задача була більш складної і важкий, але швидкий успіх з Кодексом і готівка енергійних помічників зміцнили Юстиніан у його намірі. Успіх надихнув його «приступити до вищого і цілковитого виправлення права – зібрати і виправити всі римські постанови і включити в одну книгу стільки розрізнених томів авторів». І 15 грудня 530 р. указом «Deo auctore» (конституція «Про складання Дигест») він дав Трибоніану доручення, надавши йому вибрати собі помічників. Трибоніан склав, і сам очолив комісію, що складається з 17 чоловік. У неї ввійшли Comes sacrarum largitionum Костянтин, 4 професора права (Теофіл, Кратин, Доротей і Анатолій), а також 11 адвокатів при суді. Трибоніан займав посади qaestor sacri Palatii, magister officiorum. Він виявляв свої блискучі якості координатора і кодифікатора. Ця комісія мала перед собою дуже складну задачу: вона повинна була зібрати твори не тільки п'яти привілейованих у lex Allegatoria юристів, але і усіх узагалі класичних юристів, тобто всім авторитетам в області права повинно було бути приділене однакову увагу, ніхто не визнавався кращим чи гіршим у всіх питаннях: «І не судіть про те, що є кращим і більш справедливим на думку більшості авторитетів, тому що думка одного і гіршого може переважити в якомусь питанні думку більшості вищих…»...² Комісія з усіх цих творів повинна була зробити витяги, причому все застаріле повинно було бути викреслене і замінено новим, а всякі розбіжності повинні були бути усунуті. І весь цей матеріал потрібно було розташувати у відомому систематичному порядку. Одним словом, уся величезна юридична література повинна була бути переглянута і спаяна в одне систематичне ціле. І з цією колосальною задачею комісія справилася надзвичайно швидко: через 3 роки з часу указу Трибоніану, а саме 16 грудня 533 року, указом  «Tanta» (лат.) чи «Dedoken» (грец.), цей величезний звід , що одержав назву «Digesta» чи «Pandectae», був опублікований, а з 30 грудня того ж року вступив у дію.

     Паралельно  з роботою по складанню Дігест, під загальним керівництвом Трибоніана, професорами Теофілом і Доротеєм був складений, головним чином для навчальних цілей, офіційний елементарний курс цивільного права, що одержав звичайне для такого роду курсів назву «Institutiones». Взагалі, Інституцій існувало багато, але найбільш удалим з них вважається підручник, підготовлений юристом-популяризатором Гаєм, що жив у середині II в. н.е. Тобто це була робота з відновленню Інституцій Гаю. І 21 листопада 533 року особливим указом, адресованим до юнацтва, – «cupidae legum juventuti» – «юнацтву, що бажає вивчати закони» – Інституції були санкціоновані, причому їм була додана сила, рівна силі всіх інших частин зведення. Обновлені Інституції були видані латинською мовою небагато раніше Дігест, але знайшли юридичну чинність одночасно, в один день.

     Але поки йшла робота з складанню Дігест і Інституцій, законодавство не не діяло: ця робота викликала уряд на перегляд цілого ряду питань. Комісія  повинна була усувати все, що зустрічається  між юристами контроверзи, але деякі з них по доповіді комісії були дозволені самому Юстиніану у законодавчому порядку. Це був ряд найбільш спірних питань по цивільному праву. Ці рішення були оголошені у виді указів. Збереглася відомість про 50 подібних указів – так званих quinquaginta decisiones. Ці закони, відомі за назвою «50 рішень», були використані з метою перегляд недавно виданого кодексу, тому що багато питань вимагали перегляду. І дійсно протягом цього років ми бачимо надзвичайно оживлену законодавчу діяльність: у 529 році було видано 80 конституцій, у 530 – близько 130, у 531 – близько 100. Унаслідок цього на той час, коли Дігести й Інституції були закінчені, Кодекс, виданий у 529 р., виявився вже багато в чому застарілим. Щоб погодити його з новими частинами зводу, потрібно було переробити його заново. Для цього була створена комісія в складі 5 чоловік під керівництвом Трибоніана. І 16 грудня 534 р. указом «Cordi nobis» був опублікований, у заміну скасований старий, Кодекс нової редакції – «Codex repetitae praelectionis». До нас дійшла саме ця друга редакція, що складається з 12 книг, розділених на титули, у яких конституції поміщені в хронологічному порядку.

     Цим складання зведення було закінчено. Але складання Інституцій, Дігест, Кодексу не могло, зрозуміло, зупинити подальший розвиток життя й усунути потреби у виданні нових законів.

     Конституції, видані після другої редакції кодексу, офіційно не були оброблені, не поєднувалися і не кодифікувалися (535-565 р.), але  фактично склали четверту частину зборів нормативних актів, створеного в процесі систематизації Юстиніана. Згодом Нові конституції, видані Юстиніаном після кодификації, одержали назву «Novellae Constitutiones» (новели, тобто нові закони, яких усього було 168).