Заповідна справа. Збереження біорізноманіття

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА  УКРАЇНИ УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

Інженерно-технологічний  факультет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Заповідна справа. Збереження біорізноманіття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

студентка 41  – Т групи

Замулянець Ольга

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умань 2013

План

      ВСТУП

1. Заповідна справа: мета, задача, завдання.
2. Класифікація територій природно-заповідного фонду України.
3. Заповідні території Черкаської області.

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Бурхливий розвиток промисловості  та сільськогосподарського виробництва, інтенсивне будівництво, розширення мережі шляхів, сполучення, осушення болотних масивів та річкових долин, розорення  всіх придатних для сільськогосподарського обробітку земель, зменшення лісових  площ – все це призводить до значних  змін природних комплексів, впливає  на екологічну рівновагу, видовий склад  фауни та флори довкілля.

Процес видозмін природних  комплексів триває, зміна екосистем  набуває дедалі більших масштабів. Вже зараз необхідно вжити  заходів щодо збереження унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих  видів рослин і тварин, усього генофонду  рослинного і тваринного світу.

Охорону екосистем, включаючи  всі їхні живі компоненти, покликані  здійснювати так звані охоронні території. За даними Дж. Рауні, на 1992 рік  у світі під охороною різного  виду знаходиться приблизно 5% площі  суходолу. У ХХ ст. передбачається довести  цю величину до 10-12%, тобто подвоїти. Це не просте завдання, оскільки вирішення  потребує вилучення з використання частини земель сільськогосподарського та лісового фонду. Чітка класифікація категорій охоронних природних  об‘єктів відсутня. Так у Канаді під національним парком розуміють  територію, що достатньо велика для  підтримання цілих екосистем, там  заборонений рух будь-яких видів  транспорту і зони повністю закриті  для відвідувачів. А у Великобританії національний парк визначають як ландшафт, що охороняється і виділяється своєю  красою та стає охороні об‘єкти  природи або історичні архітектурні пам‘ятки; він вільний для відвідування населенням і частково використовується для сільськогосподарських потреб.

Розподіл за категоріями  охорони природних об‘єктів та територій  розроблений у Законі України  про природно-заповідний фонд. Ці об‘єкти  розділюються на природні біосферні  заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам‘ятки природи та ін.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу  навколишнього природного середовища.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення  його природних комплексів та об'єктів  визначає Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., в  якому знайшли закріплення форми  власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду України, цілі його використання, права громадян з означених питань.

Території природних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є  власністю народу. України. Регіональні  ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні  сади, дендрологічні, зоологічні парки  та парки-пам'ятники садово-паркового  мистецтва можуть перебувати як у  власності народу, так і в інших  формах власності, передбачених законодавством України.

Території та об'єкти природно-заповідного  фонду можуть використовуватися  в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших  рекреаційних цілях; для потреб моніторингу  навколишнього природного середовища.

Режим територій та об'єктів  природно-заповідного фонду —  це сукупність науково обґрунтованих  екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення  цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок  охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

1. Заповідна справа: мета, задача, завдання.

Курс "Заповідна справа" ставить своєю метою ознайомити з основними природними комплексами  і аренами як основними об’єктами  заповідування, де, за словами В.В.Докучаєва, "...ми спостерігаємо найтісніші взаємозв’язки  і повну співдружність світу  органічного і світу неорганічного".

Заповідна справа – це теорія і практика організації, функціонування і збереження заповідних територій  різних рангів і категорій; це система  управління біоценозами на користь  природи і людства. Останнє розуміється  не вузько, не тільки як одержання господарської  продукції, сировини та іншої користі. Тут усе повинно бути розраховане  на необхідність підтримки екологічної  рівноваги, збереження краси і різноманіття ландшафтів, рослинного і тваринного світу. [1, c. 23]

Заповідна справа і заповідні  території – це покаяння людини перед живою і неживою природою, яка спочатку діяла за принципом "там побачимо", а нині розкаюється  за свої діяння, спрямовані на погіршення життя всього живого на планеті Земля. Індустріальний прогрес одночасно  з матеріальними благами і  прагненням до комфорту приносить усе  зростаюче забруднення довкілля, руйнування природних комплексів, виснаження природних ресурсів.

Близька до критичної і  загальна екологічна ситуація в Україні. На значних територіях республіки (Чорнобильська  зона, узбережжя Азовського моря, деякі  райони Донбасу і Кривбасу тощо) вона близька до катастрофічної. У  багатьох регіонах перейдений поріг  можливостей реалізації властивості  самозахисту природи, порушена динамічна  рівновага в природі. Заповідна  справа є базою для природоохоронної діяльності людини, її теоретичних  і практичних розробок, спрямованих  на оптимізацію відносин людського  суспільства і природи. Чим більше людина освоює поверхню нашої планети, тим більше зростає роль заповідників. Їх наукові, природоохоронні, освітницькі, просвітницькі, рекреаційні задачі нині значно ширші, ніж уявлялися  раніше. Заповідна справа має планетарний  характер і несе в собі суть збереження генетичної інформації біотичної природи, наукову й освітню базу, а також  виховну, світоглядну.

Задача заповідного режиму, заповідування полягає в забезпеченні Природі спокою, збереження для неї  умов розвитку за власними законами, без  втручання людини. Стратегія заповідування  полягає головним чином у наступному: заборона або обмеження діяльності людини на певних територіях; удосконалення  системи раціонального природокористування; раціональне використання ресурсів, які поновлюються (біологічні, водні), та тих, що не поновлюються (мінеральні ресурси); боротьба з забрудненням тощо.[1, c. 25]

Цивілізована людина не бажає  пристосовуватися до природного навколишнього  середовища, вона прагне пристосувати його до себе і для себе, прагне до зростання комфорту побуту та всіх форм діяльності через індустріалізацію і часто це робить через руйнування природи. Тому чи не є людина найжорстокішою сучасною руйнівною силою природи? Чи не є людина вираженням закону діалектики "заперечення заперечення"? Чи не породжена людина природою, щоб  заперечити природу на планеті Земля? Нині в науці існує і таке песимістичне філософське осмислення місця і  значення людини в природі.

Задача заповідної справи полягає і в тому, щоб зберегти можливість спілкування людини з  природою. Людина постійно має потребу  такого спілкування, особливо з первозданною природою, і в результаті може створювати такі високі і величні зразки садово-паркового  мистецтва, історико-археологічні заповідники, пам’ятники природи. Винятковою є важливість такого спілкування для формування особистості, духовності, здоров’я, культури людини взагалі та еколога як фахівця  зокрема. Заповідні території служать  банками генетичної інформації природи, матеріальною базою її рекреації; особливими науковими лабораторіями, музеями  природи, її еталонами; а садово-паркові  території вказують, на що здатен геній  людини в раціональному використанні, удосконаленні і навіть перетворенні ландшафтів природи. Сприйняття заповідної справи вимагає певного рівня знань біології, геології, екології, антропології, палеонтології, історії побуту і соціальної культури, архітектури, урбанізації суспільного життя людини. Заповідна справа базується на теоретичних і практичних досягненнях цих наук і тому має з ними міждисциплінарні зв’язки; окрім того, заповідна справа пов’язана і з рядом технологічних (прикладних) наук.

Завдання сучасної людини полягає в забезпеченні умов подовження життя первозданної природи, її унікальних об’єктів і ландшафтів, відродженні  і створеннінових парків-пам’ятників, збереженні їх документованості як важливого  досвіду створення, так і нинішнього стану. Необхідно чітко усвідомлювати  те, що людина є могутнім фактором впливу на природу, зокрема на ландшафти, рослинний  і тваринний світ (безпосередньо  впливає на них або шляхом зміни  чи навіть руйнування середовища їх життя).

Суть заповідної справи полягає  в тому, щоб надати знання про  роль і місце заповідних територій, про історію і стан заповідної справи в Україні й у світі; про закони заповідування і охорону  заповідних територій; про природоохоронне, наукове і виховне значення Червоних книг; про проблеми збереження флори  і фауни. Заповідна справа ставить  перед собою задачу виробити вміння ефективно використовувати матеріали  заповідних територій різного рангу  і категорій для наукового  аналізу екологічних умов регіонів і прогнозування та моделювання  екологічних ситуацій; для використання матеріалів заповідників та самі заповідні  території для здійснення екологічної  освіти та екологічного виховання населення, для природоохоронної діяльності.

Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) – це ділянки суходолу і  водного простору, природні комплекси  яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність. Він охороняється як національне надбання, щодо якого  встановлюється особливий режим  охорони, відтворення і використання з метою збереження природної  різноманітності ландшафтів, генофонду  рослинного і тваринного світу, підтримання  загального екологічного балансу. Розвиток заповідної справи є одним з найважливіших  пріоритетів довгострокової державної  політики України. [1, c. 28]

3а роки незалежності  площа природно-заповідного фонду  України зросла більш ніж удвічі. Сьогодні до його складу входять  понад 7200 територій та об’єктів  загальною площею 2,8 млн га, що  становить 4,% території держави.  Це, зокрема, 17 природних та 4 біосферних  заповідника, 19 національних природних  парків, 45 регіональних ландшафтних  парків, 3078 пам'яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів,  дендропарків та парків-пам'яток  садово-паркового мистецтва, 793 заповідних  урочища. Незважаючи на це, площа  природно-заповідного фонду в  Україні є недостатньою і залишаться  значно меншою, ніж у більшості  країн Європи, де середній відсоток  заповідності становить 15%.

Спеціально уповноваженим  органом державного управління в  галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є  Міністерство охорони навколишнього  природного середовища України. Для  забезпечення державного управління природно-заповідним фондом в його системі у 1995 році було створено Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке у 2001 році було реорганізоване в  урядовий орган - Державну службу заповідної справи.

Нині з 40 установ природно-заповідного  фонду загальнодержавного значення (біосферні та природні заповідники, національні природні парки) 19 підпорядковані Мінприроди, інші - органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним  науковим організаціям (Міносвіти, Держкомлісгосп, Держуправсправами, НАН України, УААН, КНУ ім. Тараса Шевченка). У більшості  з них заповідна справа не є  пріоритетним напрямом діяльності. Тому Мінприроди сьогодні працює над створенням цілісної державної системи управління природно-заповідним фондом, для чого необхідно підпорядкувати всі установи єдиному природоохоронному відомству.

На сучасному етапі  розвитку України є нагальна потреба  затвердити комплекс заходів щодо забезпечення належних умов для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку заповідної справи. З цією метою  Мінприроди було забезпечено розроблення, а Кабінетом Міністрів України  схвалено та направлено на розгляд  до Верховної Ради України  проект закону України «Про затвердження Загальнодержавної  цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року».  Прийняття цієї програми дасть змогу  поліпшити умови розвитку заповідної справи в Україні, вдосконалити управління заповідними об’єктами, підвищити  їх матеріально-технічну базу, довести  площу природно-заповідного фонду  до 10,4 відсотка загальної площі держави, прискорити формування національної екологічної  мережі як складової Пан'європейської екологічної мережі. Велику увагу Мінприроди приділяє підтримці та розвитку існуючих природно-заповідних об’єктів, резервуванню цінних для заповідання територій.

Основним джерелом правового  регулювання природних заповідників України є Закон України «Про природно-заповідний фонд України», який був прийнятий 16 червня 1992 року. Цей  Закон  визначає  правові  основи  організації,  охорони, ефективного  використання  природно-заповідного  фонду    України, відтворення  його природних комплексів та об'єктів.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки  суші  і  водного простору,  природні  комплекси  та  об'єкти  яких  мають  особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу  цінність і  виділені   з   метою   збереження   природної   різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного  світу,  підтримання загального   екологічного   балансу   та   забезпечення   фонового моніторингу  навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим  законодавством  України  природно-заповідний фонд   охороняється   як   національне   надбання,   щодо    якого  встановлюється   особливий   режим    охорони,    відтворення    і використання. Україна  розглядає  цей  фонд  як  складову  частину  світової системи природних територій  та об'єктів,  що  перебувають під  особливою охороною.

Згідно ст. 1 цього закону: «Завданням законодавства України про природно-заповідний  фонд України є регулювання суспільних  відносин  щодо   організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх  природних комплексів,  управління  у цій галузі. [2]

Згідно ст. 5: «Завдання,  науковий  профіль, характер функціонування і режим територій та  об'єктів природно-заповідного фонду визначаються у положеннях  про них, які розробляються відповідно до цього Закону, і затверджуються: центральним   органом   виконавчої  влади в галузі  охорони навколишнього природного  середовища - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; органами   центрального  органу  виконавчої  влади в галузі охорони навколишнього природного  середовища  на  місцях  - щодо територій   та   об'єктів   природно-заповідного фонду місцевого значення. Завдання,  особливості природоохоронного режиму    пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі  цього Закону безпосередньо в їх первинних облікових документах.  Природні   заповідники,  біосферні заповідники,  національні природні  парки,  ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення, а також регіональні ландшафтні парки є юридичними особами. Ботанічні сади,  дендрологічні парки,   зоологічні    парки місцевого значення та  парки-пам'ятки  садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами. [2]

 

 

2. Класифікація територій природно-заповідного фонду України.

Заповідник або заповідник строгого режиму — територія або  акваторія, на якій зберігається в природному стані весь її природний комплекс. Згідно МСОП класифікується як природоохоронна  територія категорії Ia. Заповідники  виділяються як унікальні пам'ятки історії і культури, живої і  неживої природи, з науковою метою, як резервати тварин і рослин. В  Україні перебувають під охороною держави. Головні функції українських  заповідників — збереження генофонду  флори і фауни, охорона непорушених  чи малопорушених природних ділянок (еталонів природи), вивчення екології тварин і рослин, порівняння біогеоценозів. Заповідники з природними комплексами  суміжних територій, на яких дозволена  господарська діяльність (для прогнозування  можливих змін у природних екосистемах  під впливом діяльності людини) використовуються і як бази наукової пропаганди охорони  природи.

Розподіл за категоріями  охорони природних об‘єктів та територій  розроблений у відповідному Законі України. Ці об‘єкти розподіляються на природні території, штучно створені об’єкти, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Природні території  та об’єкти

Природні заповідники. Природні заповідники – це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник – вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі.

У зоні мішаних лісів –  Поліський на півночі Житомирської області. Охороняється ландшафт мішаних  лісів. У Лісостепу – Канівський (Черкаська область), Медобори (Тернопільська  область), Розточчя (Львівської область). Охороняються ландшафти Лісостепу.

У Степу – Асканія-Нова і Чорноморський (Херсонської область), Дніпровсько-Орільський (Дніпропетровська область), Луганський (Стрільцівський Степ, Провальський Степ, Станично-Луганський Степ), Український степовий (Михайлівська цілина в Сумській області, Хомутівський степ у Донецькі область, цілина в  Сумській область, Кам’яні могили в  Запорізькій область), Дунайські  плавні (Одеської область). Об’єктами  охорони є степові ландшафти. У Карпатах – Карпатський. Зберігає рідкісні, майже не ушкоджені гірські  екосистеми лісового, субальпійського  та альпійського поясів. У Криму  – Кримський, Ялтинський, Опукський, Карадазький, Казантипський, Мис Мартьян. Охороняється рідкісна рослинність  середземноморського типу. А також: "Горгани" (Івано-Франківська область), "Єланецький степ" (Миколаївська область), Канівський (Черкаська область), Луганський (Луганська область),  Рівненський (Рівненська область), "Розточчя" (Львівська область), Черемський (Волинська  область). [3, c. 34]

Біосферні заповідники. Біосферні заповідники мають міжнародне значення. У них охороняються найбільш типові природні комплекси біосфери, а також здійснюється фоновий (глобальний) екологічний моніторинг, вивчаються процеси та змін у навколишньому середовищі. Біосферний заповідник виконує три головні функції:

- збереження біорізноманіття

- підвищення екологічної  освіти

- забезпечення сталого  розвитку місцевих громад.

Біосферні заповідники створюються  на основі природних заповідників та національних природних парків, але  до їх складу можуть також входити  інші категорії природно заповідного фонду. Важливо, що біосферні заповідники належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних резерватів. Біосферний заповідник є українським відповідником „біосферному резервату”.

У біосферних заповідниках виділяються такі зони як: заповідна, буферна та зона антропогенних ландшафтів. Так, заповідна зона призначена для  охорони та збереження природних  комплексів, а буферна – для  запобігання негативного впливу на заповідну зону. У буферній зоні дозволяється екотуристична та екоосвітня діяльність, є екологічні стежки. У  зоні антропогенних ландшафтів розташовуються населені пункти та ведеться господарська діяльність, яка має бути дружньою довкіллю та не шкодити природі. Детальніше про зонування біосферних заповідників можна прочитати у розділі  „Зонування”. В Україні зараз  є чотири біосферні заповідники: Асканія-Нова (Херсонська область), Карпатський (Закарпатська область), Дунайський (Одеська  область), Чорноморський (Херсонська та Миколаївська області). [3, c. 39]

Національні природні парки. Національні природні парки України — заповідні території, що є частиною природно-заповідного фонду України; в які дозволено доступ туристів. В Україні налічується 18 національних природних парків, які розташовані у 12 з 24 областей і Автономній Республіці Крим. Найбільше знаходиться у західних областях — 10, на півдні — 2, на півночі — 4 і 2 на сході України. Азово-Сиваський (Херсонська область), "Великий Луг" (Запорізька область), Вижницький (Чернівецька область), Галицький, "Гуцульщина", Карпатський (Івано-Франківська область), "Голосіївський" (Київська область), "Гомільшанські ліси" (Харківська область), Деснянсько-Старогутський (Сумська область), Ічнянський,  Мезинський (Чернігівська область), "Подільські Товтри" (Хмельницька область), "Святі гори" (Донецька область), "Синевир",  Ужанський (Закарпатська область), "Сколівські Бескиди", Яворівський (Львівська область), Шацький (Волинська область),

Правові основи організації, охорони та ефективного використання національних природніх парків України, як частини природно-заповідного  фонду України, визначає Закон України  «Про природно-заповідний фонд України». [3, c. 41]

Регіональні ландшафтні парки. Окрема категорія територій і об'єктів природно-заповідного фонду, заслуговує на підвищену увагу з кількох аспектів. Це важлива «регіональна» сходинка у відомій ієрархії охорони природи, що складається з глобального (біосферного), національного, регіонального, локального (місцевого) рівнів. Крім того, підкреслює природну своєрідність регіону, вказує на регіональний характер джерел фінансування діяльності РЛП. Багате змістове навантаження пов'язане з поняттям «ландшафт» як генетичне однорідною територією з однотипними геологічною будовою, рельєфом, гідрокліматичним режимом, сполученням ґрунтів і біоценозів. Саме ландшафт подає людині найбільш повне, комплексне уявлення про природу того чи іншого краю. Звертає на себе увагу чітко виражена соціальна спрямованість РЛП, головними завданнями яких є: створення умов для рекреаційної діяльності, сприяння проведенню просвітньо-виховної роботи, охорона цінних природних та історико-культурних об'єктів.

В Україні існують 8 таких  парків: Гранітно-Степове Побужжя, «Приінгульський» (Миколаївська область), «Донецький кряж», «Клебан-Бик», Меотида, "Зуївський",  Половецький степ (Донецька область), «Знесіння» (Львівська область). [3, c. 45]

Заказники. Природоохоронні об'єкти. На відміну від заповідників можуть бути постійними або тимчасовими; у заказниках можливе часткове використання тварин, рослин та інших природних ресурсів. На території заказників обмежена або заборонена діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить меті і завданням заказників, проводять із дотриманням загальних вимог до охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказниками, зобов'язуються забезпечити режим їх охорони та збереження. Залежно від характеру, мети організації і необхідності режиму охорони заказники поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загально геологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.

В Україні існують такі заказники: Азовська дача, Бердянський, Бесташ, Казанок, Колодязне, Ландиш, Ларінский, Новосільковський, Обушок,  Соснові  насадження, Старомихайлівський, Чернецьке (Донецька область), Петровский, Староманзирский  заказник, Филофорне поле Зернова, Дальницкий ліс (Одеська область), Соколині гори (Рівненська область), Чорний ліс (Кіровоградська область), Аю-даг,  Мис Тарханкут, Мис Айя (Кримська область) тощо. [3, c. 47]

Пам’ятки природи. Природоохоронні території, на яких розташовані окремі унікальні природні об'єкти, які охороняються за своїм науковим, навчально-просвітницьким, історико-меморіальним або культурно-естетичним значенням. До пам'ятників природи належать, наприклад, унікальні геологічні оголення, печери, водоспади, озера, метеоритні кратери тощо. Хоча пам'ятником природи може бути, наприклад, одне рідкісне дерево, в інших випадках вони вкривають території значних розмірів — ліси, гірські хребти, ділянки узбережжя і долин. У такому разі вони часто іменуються урочищами або природоохоронними ландшафтами. Згідно класифікації Міжнародного Союзу Охорони Природи, пам'ятник природи має природоохоронну категорію III, проміжну між національними парками і заказниками, хоча детальний правовий статус залежить від конкретної країни.

Серед основних пам’ятників  природи в Україні відокремлюють: відслонення крейдових порід (Чернігівська область), Іванова долина”, Соколині гори (Рівненська область), Роменський соляний шток (Сумська область), Кременецькі  гори, гіпсова печера “Оптимістична” (Тернопільська область), скеля Камінь-Велетень, Урицькі скелі (Львівська область), Висачківський соляний купол (Полтавська область), Канівські гори (Черкаська  область), водоспад Лумшорський (Закарпатська область), каньйон р. Гірський Тікич (Черкаська область), вулканічний  останець в м. Хуст (Закарпатська область), Північно-Донецький насув (Конгресів  Яр, Луганська область), скам’янілі дерева (Донецька область), грязьовий  вулкан “Джау-Тепе”, водоспад Учан-Су (Кримська область), урочище Кам'яне  Село (Житомирська область) тощо. [3, c 49]

Заповідні урочища. Заповідними урочищами є лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне значення, з метою збереження їх у первозданному вигляді. Присвоєння об'єктам статусу заповідних урочищ здійснюється без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються в природних комплексах, включених до його складу. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму охорони.

В Україні до таких урочищ відносять: Балка Зелена, Брандушка, Васильївка, Кірсаново, Кучеров Яр, Мирне поле, Широкий ліс (Донецька область), Малокаховський бор, Агайманське  урочище (Херсонська область), Трикратський ліс (Миколаївська область) тощо. [3, c. 50]

Штучно створені об’єкти

Ботанічні сади.  Науково-дослідницькі та культурно-просвітницькі заклади, призначені для вивчення рослинного світу, виведення та впровадження в народне господарство нових перспективних видів, форм і сортів рослин. В Україні є ботанічні сади, підпорядковані Національній академії наук України та підпорядковані іншим установам. Всього в Україні нараховується 28 ботанічних садів та близько 20 дендропарків. Львівська та київська колекції тропічних і субтропічних рослин, з колекцій усіх українських ботанічних садів, внесені до державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання країни.

Ось декілька з цих садів: Національний ботанічний сад імені  Миколи Гришка Національної академії наук України, Сад бузків Національного  ботанічного саду імені Миколи Гришка НАН України, Ботанічний сад імені  академіка Олександра Фоміна, Кам’янець-Подільський  ботанічний сад  (Київська область),  Ботанічний сад Черкаського національного  університету (Черкаська область), Державний  Нікітський ботанічний сад УААН (Кримська область), Дніпропетровський ботанічний сад (Дніпропетровська область), Криворізький ботанічний сад НАНУ (Криворізька  область), Одеський ботанічний сад (Одеська  область), Харківський ботанічний сад (Харківська область),  Ботанічний сад  при ХДУ (Херсонська область), Кременецький ботанічний сад (Тернопільська область), Ботанічний сад Житомирського Сільськогосподарського Інституту (Житомирська область), Ботанічний сад Волинського Університету (Луцька область), Ботанічний сад Ужгородського  Університету (Закарпатська область) тощо. [4, c. 12]