Зародження промислової власності

В сучасному світі поняття «інтелектуальна власність» не є вже новим. Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства — відносинах власності — можливі лише на революційній основі. Зараз термін «промислова власність широко використовувується  в науковому побуті. Але саме його походження пов’язано із середньовіччям, з Францією.  Назва вказаною терміну дала теорія промислової власності, яка народилася у Франції в 1791 році як засіб боротьби за реалізацію облігаторного принципу видачі патентів. В її основу покладена концепція, згідно з якою все те, що є продуктом праці, є власність особи.

           Але саме повертаючись у минуле  стає зрозуміле, що проява власності  походила, ще з первісного строю.   З тих часів люди вже мали розвинене почуття власності. Їхньою власністью були речі які їх окружляли, які допомогали їм боротися за право існування. Таку власність зустрічаємо навіть у звірів. Відоме оповідання Дарвіна про мавпу з слабшими зубами, яка вживала камінь для розбивання горіхів і дуже його пильнувала, ховаючи в солому та не дозволяючи іншим мавпам його чіпати. Такі хижаки, як леви, або ведмеді, пильнують свого ловецького району і не пускають на нього інших конкурентів. Дуже популярний у соціології приклад царгородських собак (винищених за уряду Кемаля), які поділили були весь Царгород на райони і стерегли їх від конкурентів. Отже, вже в звіриному царстві маємо з одного боку початки особистої власності на знаряддя (і взагалі на всі речі що мають безпосередній органічний зв'язок із життям індивіда — у людей виступає в цьому випадку на перше місце одяг, різні окраси, ловецькі таї рибальські прилади, житло) і початки колективної власності на ужиткову територію. Так в первісному строї  власність характеризувалось як колективна влада рода племені., яка поширювалось на промисловість, знаряддя праці та території. У скупинному, ловецькому чи скотарському, житті, ніхто не міг претендувати на виділення йому частини племінної території для його виняткового вжитку.

Ще глибще  Поняття власність навіть можна простежити ще з часів античності у Римі. Римляні не давали звичайно точного значення власності, але вони розробили свого рода вчення о правомочності, які і будували поняття власність. Далеко скоріше розвивається приватна власність на худобу, що випасається на спільній території, ніж на саму територію, бо, як писав Грушевський Михайло Сергійович, при шуканні кращих ловецьких місць і при рідкому населенню вона не набрала ще того значення, яке здобуває при розвитку осілості й землеробства.

 Розвиток  вчення власності в той час  слід шукати в рабо власті. Тому що якраз таки влада  на раба - і є модель по якій  будувалось відношення в античному  світі, тому що раб вважався не чим іншим окрім як річчю, не мавши ніяких прав.

        Відомий давногрецький філософ Арістотель відносив власність до категорії влади. Тобто як панівне ставлення до інших осіб, які за своєю природою стоять нижче тих людей які стоять вижче. Він стверджував, що за природою одна людина може належить інший. Мислитель був впевнений, що одним людям від природи дано панувати, а іншим – лише коритися.

Але у той час  була відсутня єдине значення власності.В юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правомочностей, основними з яких було володіння, користування, розпорядження речами, тваринами та іншим. Тобто волдіння означало можливість мати якись об’єкти у своьому господарсві. Користування означало- можливість користуватися об’єктами власності . Та розпорядження- можливість визначати долю обєкта.шляхом його передачі у довірче управління іншій особі.Звичайно всі ці правомочності тісно повязувались з правом власності, тому що можливість користуватися було при умовах його володіння.

           Мета даної роботи  полягає  в тому,  щоб простежити процесс розвитку промислової власності у середньовіччі. Порівняти його з нинешним відношенням. Зясувати його найголовніши зміни, та проблеми повязані з середновіччям.

             I розділ Розвиток господарство в середньовіччя.

. Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найбільш повно відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільне продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва. Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на цій тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цех умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмисленно сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало,  як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Після падіння Римської імперії почалося так звана доба середньовіччя, що тривала аж до хvст..Господарство характеризувалось ознаками такими як ; панування приватної власності, основою якої була земля у формі феодамонополія феодала на землю, рентна форма експлуатації феодально залежного феодала.

        Розвиток    господарство країн Європиепохи пройшло три періоди. У ранньому Середньовіччі (V-Xст.)сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства( період генези). XI – XV ст. – період зрілості феодального господарства, та розвиток міст і товарного виробництва.

В цей період як ми вже зазначались зявилось власність на землю. Ця власність була на першому місці у феодальний період. Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося

феодальне залежне  селянство. Зросла численність кількість рабів - сервів, наділених землею. Невеликі земельне власники перетворювались на залежних. Це було зроблено з метою до промислової панщини, грошового і натурального чиншу. Через це економічне вчення представників класу землевласників спрямовувалось на узурпацію сільських земель, виправдення феодальної організації господарство. На той час був створений метод який називався «схоластика»( від лат. Школа) Був цей метод широко розповсюджений в середньовічному інтелектуальному середовищі.

             Один із представників цього методу був Фом Аквінський(1225-1274). Це був великий богослов. Він написав роботу за дорученням Римського Папи. Ця робота мала назву «сума теологія».У цій роботі було багато економічних поглядів. Найголовніший з них заключався в том, що суспільний устрій, у тому числі його економічна складова є результатом божественного приречення і тому існуючі господарські форми – власність, організація праці, навіть торгівля – необхідні і морально виправдені. Він привертал увагу до приватної власності. Вважал натуральне господарство основою доброботу людей, а його продукти – природним багатством. Золото і срібло, на його думку – штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. Феодальна власність є форма природної праці і тому вона має право на винагороду. Тобто сама суспільна думка середньовічної Європи розвивалось на грунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом церкви. Були теологічні концепції,засновані на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність даром Творця людей. Так у Пятикнижжі Мойсея проголошувався принцип справедливості,  що ґрунтуються на визначенні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвяченне виконанню кожним своїх обов’язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управитель своєї власності.

Особливість землі, як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні цього питання. З чисто теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю “всем сынам человеческим”, тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначалась рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися  і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблювальної субстанції землі”. “Земля не створена людиною”,— продовжував

Дж. С. Мілль.— Тому вона має бути “надбанням усіх людей. Порушення цього принципу призведе до того, що “щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю”. За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: “Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі термінового чи безтермінового договору” *.

У зв'язку з цим  зазначимо, що, за свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. “Колективна власність на землю,— писав з приводу цього Л. Морган,— була...  загальним явищем у варварських племен” *. До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий дослідник М. Ковалевський. “Етнографія й історія,— підкреслив він,— свідчить про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало” **.

Проте суспільна  практика внесла і у це питання  свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азіатська, антична і германська.

В умовах азіатської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології. Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут одержала розвиток змішана форма власності, за якої власником землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму—суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.   

II Хліборобство як основа походження права власності на землю.

Релігійне походження власності на землю[ред. • ред. код]

Хліборобство також провадить перше разом увесь рід, але, з усвідомленням цінності ґрунту, починаються скоро вилами із колективної власності племені. Перші вилами роблять представники вже розвиненої племінної влади, спираючись на свою владу та на релігійні заборони, що поширюють значення «святості» себто недоторканості на ті речі — а в тому числі на ґрунт — що служили для релігійних церемоній. Наділи грецьких ватажків, — як завважив М. Грушевський, — носять те саме ймення «теменос», що й площа поганської божниці. Та сама метода пристосовується пізніше в дальшому процесі розвитку приватної власності, яка свідомо чи несвідомо ставиться під охорону магічних дій та символів, що стережуть виняткового права їх власників від сторонніх претензій. У більшості релігій збереглася пам'ять про релігійне походження власності: у Біблії Господь каже Авраамові «Я — Предвічний, що вивів тебе з Ура халдейського, щоб віддати тобі цю землю в насліддя» (І. Мойсея, XV, 7). А потім Мойсеєві: «введу вас у землю, що про неї клявсь віддати її Авраамові й Ісаакові й Якові, і дам вам її у насліддя.» (II Мойсея, VI, 8).

Таким чином Бог, як стверджує французький дослідник Фюстель де Кулянж, виступає як первісний власник усієї землі, що делегує людині власність на частину території, чи ґрунту. Такого погляду трималися й у нас селяни в часах революції 1917-18 рр., домагаючись скасування власності на поміщицьку землю.

«Земля — Божа, говорили вони, — належить тим, хто її обробляє».

Щось подібне  бачимо ми і в давніх греків та римлян, — лише тут право власності походить не від одного Бога, а від окремих родинних культів та від культу небіжчиків. Небіжчики були своєрідними теж богами, що належали родині, в яку колись входили, і яка — єдина мала право закликати їх собі на поміч. Ці небіжчики, поховані в землю, ніби опановують ту частину ґрунту, де вони поховані, і члени родини, — як і у нас пізніше в Україні — приходили до них у певні дні «пом'янути» їх, віддати їм данину вином, чи качанням яєць по могильному горбку тощо. За давніми законами, могили були непорушні, ніхто не мав права відібрати землю, де спочивають небіжчики: це була натуральна власність родини, до якої колись вони належали.

Дуже легко  ідея власності з самого могильного горбка поширювалася на більший чи менший шмат землі, який оточував ту могилу, і де знаходили місце вічного спочинку все дальші члени родини. За давніх часів ми не знаходимо спільних цвинтарів, але родинні могили на родинних полях. Ці поля оточувано межею, що мала відділяти володіння одного родинного культу від другого. У визначені дні старший в роді обходив своє поле, ведучи з собою тварини, призначені на жертву, та виспівуючи релігійні гімни і тим з одного боку вшановував своїх богів — небіжчиків, а з другого — зазначав межі своєї власності. Межі ж ті були святі й непорушні: «Хто торкнеться чи порушить межу, буде осуджений богами; його хата зникне, його рід вигасне; його земля не даватиме плоду; град, іржа, спека знищать його ниву; члени його тіла вкриються пухирями і згниють…»

І у нас зберігався до недавніх часів забобонний страх  перед МЕЖАМИ, де, мовляв, завжди водиться нечиста сила, яку небезпечно чіпати. Це — безсумнівний слід давнього релігійного походження земельної власності.

У початках історичного  життя нашого народу існувала вже  не тільки особиста власність на речі, переступи проти якої карають постанови «Руської Правди», але й особиста власність на землю: маємо в наших джерелах вістки про продаж, дарування і конфіскату маєтностей. Проте, як у старій українській Київській Державі, так і в пізнішій Московщині, земля могла належати тільки вищим станам, а нижчі, до яких належало селянство, землі в спадковій власності не мали а лише її, на рахунок вищих станів, обробляли.

II розділ концепції мислителів

  Проблеми  розуміння відносин власності  привертали увагу багатьох мислителів  різних епох. Так у працях відомого мислителя Августина Блаженого  було зафіксованого його відношення до розуміння власності. Він був переконаний, що причиною сварок, ворожнечі       є на сам перед поява власності. Він стверджував, що якби людина брала лише то що ій необхідно, а залишок передавала іншій людині, то не було б бідних і багатих,. Люди були б однакові і мали б однакові права. Він був переконаний, що ствердження людей що їхнє багатство це від Бога, дуже помилкове. На його думку людина не може отримати все багатство і сказати що воно від Бога. Тому що Бог не може бути таким не справедливим і ділити багатство не порівну.

        Гегель стверджує, що поняття власності – це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: "Щоб не залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність." Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнім не одухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. Власність – це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи ”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.

            Відомий з  середновіччя теолог Фома Аквінський засуджував передачу майну від бідних до багатих. Наголошуючи на законності приватної власності, він підкреслював що власність схоже на такий феномен у життя людини, коли кожен з нас народжується без нічого, а потім вже з’являється і одяг і все інше так і право природної власності дано не природою, а людським розумом. Відтак власність на його думку забезпечує порядок у господарському житі. Приватна власність повинна бути недоторканою. Тому що вона є великим стимулом до праці, породжуючи зацікавленість у стабільності і порядку.

III розділ Революція теорії власності

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника; вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Разом з тим слід враховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму грунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватно-капіталістична власність на засоби виробництва. Пізніше, починаючи з XVI і до XIX ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як. основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Ставлення Християнства до власності[ред. • ред. код]

Християнство не заперечує власності, хоча й не вважає її «святою» й «непорушною». Християнство поручає тільки не прив'язуватися до власності, пам'ятаючи, що «не можна служити одночасно Богу і мамоні» (Матв. 6, 24). Закхей, не відмовляючись від власності і хати, в якій приймав Спасителя, обіцяв віддати старцям половину свого майна і віддати вчетверо тим, кого образив. І Христос сказав йому: «Нині прийшов рятунок дому цьому» (Лк. XIV, 8-9) Св. Павло визнає власність, що приходить від праці рук: «Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його? Хто, пасучи худобу, не п'є молока від неї?» (І. Корінт. IX, 7).

Але власність  зобов'язує соціально: вона зобов'язує втримуватися від того, що веде до її зросту зо шкодою для інших. Вона каже допомагати тим, хто в потребі, і то не з примусу, а «з доброю совістю» (І. Петра, III, 16), відчуваючи від того втіху, бо «приємніше давати, ніж приймати» (Діянія XX. (35)). Зрештою, цього вимагає не тільки моральний обов'язок, але й практичний розрахунок: «Давайте, то й вам буде дано… Якою мірою міряєте, виміряється вам» (Луки, VI, 38).

IV Розділ Історія боротьби з посяганням на чужу власність

Проблема власності  та боротьби з посяганнями на чужу власність існує тисячоліття.  За родового устрою вже була спільна власність роду, але не можна виключати існування в тих умовах власності, за нашим сьогоднішнім уявленням - особистої, яка охоронялась від посягання з боку іншого члена роду, а згодом - члена племінної чи територіальної общини, і особливо - з боку осіб, які до них не належали, звичаєвим, неписаним правом.  

 Саме на  основі звичаєвого права пізніше, в період становлення, зміцнення і розвитку такого феномена, як держава, виникає право писане, як звід законів з шумерського міста Ешнунни середини Х століття до нової ери, (він став не лише попередником, а й джерелом Законника царя Хаммурапі, створеного у Вавілоні за 17 століть до нової ери), закони Давньої Греції, а саме: закони держав-полісів Афін, зокрема закони Драконта (VII cтоліття до нової ери), та Спарти; Закони XII таблиць, прийняті у Давньому Римі в середині V століття до но-вої ери, та Закони Ману, складені у стародавній Індії у II столітті до нової ери також на основі дав-ніх правових джерел. Не можна не згадати тут і правові приписи Святого письма (Біблії), де зосереджено увагу на питаннях охорони власності від протиправних посягань.  
       Виділення особистої, а потім і приватної власності із спільної або усуспільненої, якою вона була в епоху первіснообщинного ладу, наука пов'язує з такими історичними процесами, як розпад родового устрою та поділ праці; коли засоби праці, худоба, земля, інші природні блага перейшли із спільного володіння у приватне володіння окремих осіб; коли вироблений продукт став відокремленим від його без-посереднього виробника і перетворився на предмет купівлі, продажу, міни, засіб покриття боргу тощо. З появою ж держави виникла й державна власність у вигляді царської та храмової власності .  
       В усіх відомих сучасній науці законодавчих актах давньоісторичних держав увага зосереджувалась на питаннях регулювання відносин власності правовими нормами, які з позиції сучасної юридичної науки можна віднести до такої галузі права, як цивільне, та охорони власності від протиправних посягань пра-овими нормами, що в сучасному розумінні відносяться до галузі кримінального права.  
       З точки зору цивільного права давні закони охороняли право власності на землю, нерухомість, худобу, інше майно. Законник Хаммурапі, наприклад, передбачав такі форми власності на землю, як державна (царська або храмова), общинна та приватна, до якої з певними пересторогами можна віднести й земельні наділи царським чиновникам та воїнам. Проте закон ще не визначав порядку користування цими землями, їх відчуження і продажу. Щодо інших приватних земель, будівель, майна, худоби цей закон визначав порядок купівлі й продажу, оренди, найму худоби для оранки, закладу за договором займу. Причому обов'язковою умовою було те, щоб особа, яка пропонує майно для укладання угоди, була дійсним власником цього майна. Оформлятися угода мала за обов'язкової присутності свідків. Велика увага при-ділялася регулюванню права успадкування власності. Необхідно зазначити, що суб'єктом відносин власності могла бути лише вільна людина, вільний громадянин, а людина-раб не мала права власності, й сама була предметом власності .  
       Аналогічні правові інститути, призначені для регулювання відносин власності, з певними варіаціями, викликаними конкретно-історичними умовами розвитку різних держав, простежуються і в законах Давніх Китаю, Індії, Єгипту, Греції (Афінської держави та Спарти), а особливо докладно - в законах Давнього Риму.  
       Спостерігаючи таку спільність рис стародавніх правових систем, можна дійти висновку про загальність тенденції розвитку відносин власності в державах стародавнього Світу, таких різних за географічним розташуванням, етнічним складом населення, часом свого існування, формою державного устрою, економічними умовами, господарськими систе-мами та іншими характеристиками. Слід врахувати і взаємовплив та спадкоємність тогочасних правових систем різних держав різних часів, зокрема це стосується законів Давнього Риму, які розроблялися після прийняття першого писаного кодифікованого зако-нодавчого акта - Законів ХІІ таблиць - за наступних правових реформ на підставі попереднього вивчення римськими юристами правових систем Єгипту, Сирії, Греції та інших держав.  
       Найбільш докладно відносини власності регулювалися у відомій пам'ятці давньоримського права - Законах ХІІ таблиць - першому римському кодифікованому законодавчому акті, що ввібрав у себе звичаєві закони та став основою подальшого розвитку пізнішого, як його називають в науці, римського класичного права, публічного та приватного, яке на багато століть визначило орієнтири правотворення в країнах Західної Європи. За часів Середньовіччя воно стало основою для Магдебурського права, що діяло у містах на території сучасної України аж до ХVІ століття. Сучасні правові системи романо-германського типу за загальною правовою позицією, правовими інститутами і догматичними категоріями також безпосередньо виходять із принципів та структури римського права і розроблялися або на його підґрунті, або з його урахуванням на засадах критичного сприйняття та осмислення .  
       У римському праві довершеної розробки набуло регулювання питання земельної власності, інших майнових відносин (зокрема таких правових інститутів як сервітутне право, емфітевзис, суперфіцій), по-рядку укладання договорів та угод, пов'язаних з майном, правил спадкування майна, позовної охорони майнових прав власника тощо.  
       Пильна увага в законах Середньовіччя приділялася нормам, спрямованим на захист власності від неправомірних, злочинних посягань, тобто нормам, які належать до галузі кримінального права. В них розрізняються такі кримінально-правові інститути, як предмет злочину, форма вини - умисел та необережність, кваліфіковані злочини, рецидив, система покарань.  
       Так, у Законнику Хаммурапі виразно простежується як об'єкт кримінально-правової охорони відносини власності. Видами злочинів проти чужої власності називалися розтрата управителем майна господаря, крадіжка; предметами крадіжки - майно царського двору і храмів (тобто державне майно), худоба (віл, вівця, віслюк, свиня), човен, знаряддя праці (шкіряне відро, мотика), а також дитина; предметамирозтрати - земля, збіжжя. За посягання на майно царського двору та храмів було встановлено смертну кару. Таке ж покарання передбачалося за розтрату майна господаря, крадіжку дитини, а також за крадіжку худоби чи човна, якщо винний не мав можливості заплатити штраф, сума якого у 10-30 разів пере-вищувала вартість украденого.  
       У законах Ману теж передбачався як вид злочину крадіжка, в тому числі кваліфікована крадіжка (вчинена в нічний час), та рецидив (третя крадіжка, вчинена тією ж самою особою). Проте порівняно із Законником Хаммурапі розширився перелік видів злочинних посягань на чужу власність - у Законах Ману вже грабіж (визначений у цьому законі як відкрите, насильницьке викрадення майна, вчинене у присутності потерпілого), шахрайство, вимагання визначені як злочин. За викрадення царського та храмового майна, за рецидив крадіжки передбачалася смертна кара. За грабіж смертю каралися сам злочинець, його друзі та родичі по батьківській та мате-ринській лініях. Поряд з накладанням штрафу за просту крадіжку передбачалося і додаткове покарання: витаврування на чолі крадія зображення собачої ноги.  
       Давньогрецьке право розрізняло такі види злочинних посягань на чужу власність, як крадіжка, грабіж та розбій. Винні у грабежі та розбої могли бути продані в рабство. За нічну крадіжку винного можна було вбити на місці, але він міг відкупитися від кари, сплативши вартість украденого або повернувши вкрадене власнику. На посадових осіб, винних у крадіжці, накладався штраф у десятикратному розмірі шкоди, заподіяної злочином.  
       Вкрай суворо регулювалися питання кримінально-правової охорони відносин власності у давньоримських Законах ХII таблиць. У цьому законодавчому акті передбачалися такі види злочинів, що посягали на чужу власність, як крадіжка, потрава посівів, збирання з чужого поля врожаю, підпал хліба, підпал будинку. Кваліфікованими видами крадіжки були такого роду злочини, вчинені вночі або ж із застосуванням зброї. За такі злочини Законом ХII таблиць встановлювалося покарання у вигляді смертної кари. За крадіжку, вчинену вдень, до винного застосовували фізичне покарання, після чого відда-вали в рабство потерпілому. При подальшому розвиткові давньоримського законодавства в ньому з'явилися такі правові інститути, як вина, умисел, злочинна недбалість, необережність, вплив непереборних сил та  
       Порівнюючи норми розглянутих законодавчих ак-тів, що регулювали кримінально-правові аспекти охорони власності від злочинних посягань, вони, хоч і з певними розбіжностями, передбачали однакові види злочинів і однаково кваліфікували їх ознаки та систему покарань, що свідчить про загальну тенденцію розвитку інститутів кримінального права.  
       Із зазначеного вище можна дійти висновків:  
       Проблема власності, регулювання відносин власності в розумінні сучасного цивільного права та проблема охорони цих відносин від протиправних посягань у розумінні сучасного кримінального права має давню історію, яка починається від звичаєвого права до його запису та кодифікації.  
       У стародавніх кодифікаційних правових актах знайшло своє відображення регулювання права державної (царської та храмової), територіальної (общинної) та приватної власності громадян, власності на землю, нерухоме майно, порядку розпорядження предметами власності, їхнього продажу, міни, застави, успадкування тощо. Найбільш повного законодавчого вирішення у цивільно-правовому розумінні проблема власності знайшла у давньоримському праві, основні інститути якого витримали іспит часом і стали підґрунтям цивільного права Середньовіччя та нових часів.  
       Важливе місце у стародавніх законодавчих актах приділяється питанням кримінально-правової охорони власності від злочинних посягань. Закони містять поняття та види злочинів, називають об'єкти та предмети злочинів, кваліфікаційні ознаки злочинів, суб'єктивну сторону та суб'єктів злочинів, передбачають систему покарань.  
       Законодавство, яке регулювало відносини власності та її охорону від протиправних посягань і яке за сучасними поняттями відноситься до галузей цивільного та кримінального права, мало в різних державах подібні правові засади, правові інститути, правові категорії, що свідчить про загальність тенденцій розвитку права у світовій історії. Відтак правові системи різних держав і різних часів розвива-лися за умов спадкоємності, взаємовпливу і взаємовдосконалення.  
       Вивчення історії проблеми власності та охорони власності від протиправних посягань дає можливість провести порівняльний аналіз та висвітлити питання кримінально-правової боротьби з посяганнями на чужу власність у пізніший період на території української держави.

 Висновок

Одже подводячі висновки появи ствердження власності. Можно з певненостью сказати, що зародження цього поняття, не було якимось дивовижним феноменом у житті людей. Як вже говорилося що хоть і не було самого поння або значення цього слова, але почяття власності як і серед людей так і серед животних існувало і буде існувати завжди. Тому що це явище зародженне від природи. Не маю значення на якому уровні знаходиться людство. Які нові технології оточують нас, з нами завжди буде таке почуття як власність. І не має значення чи власність пов’язана з винаходом чогось нового, або з приобретением майна. У кожній людині є це почуття.

Історія розвитку промислового виробництва і торгівлі свідчить про те, що суспільство завжди потребувала і продовжує потребувати існування керованої системи матеріалізації інформації про більш ефективних засобах виробництва, предметах споживання, нових матеріалах і джерелах енергії, технології та ін Тому цілком природно, що будь-яка держава, зацікавлена ​​у своєму розвитку і розвитку промисловості і торгівлі має приділяти відоме увагу не тільки створенню такої системи, але й підтримуванню її на рівні, що відповідає вимогам свого часу. Промислова власність охоплює широкий пласт науково-технічної інформації, яка забезпечує оновлення технологій та розвиток науково-технічного прогресу. Розвиток промислової власності в Україні визначено як основний шлях розвитку і зміцнення економіки, тому дана тема є актуальною для розгляду.