Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Засекречення інформації , види інформації

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Факультет банківського бізнесу

Кафедра кафедра фінансово - економічної безпеки

Тема: Засекречення інформації , види інформації

Комплексне практичне

індивідуальне завдання

Керівник курсу:

Зайцева-Калаур І.В.

Виконала:

Жабковська Н.Я.

Тернопіль-2013

Зміст

Вступ

1. Інформація

1.2 Засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації

1.3 Основні види інформації в суспільстві

1.4 Права людини в Україні . Право на доступ до інформації

2. Статті про охорону та захист ноу хау

3. Аналіз інформації

Висновок

Список літератури

Вступ

Суспільства можна розглядати з позиції того, за рахунок чого воно отримує біле половини свого національного валового прибутку. Відповідно до сказаного будемо виділяти три типи суспільств:

— суспільства аграрні (більше половини національного прибутку вони отримують за рахунок продажу продуктів сільського господарства — зерна, овочів, фруктів, квітів тощо);

— суспільства індустріальні (більше половини національного прибутку вони отримують за рахунок продукції індустрії — випуску тракторів, автомобілів, кораблів, літаків ракет, видобутку корисних копалин тощо);

— суспільства інформаційні (більше половини національного прибутку вони отримують за рахунок продажу інформації — масової інформації (газет, журналів, книг, радіо- й телепередач), науково-технічної інформації (науково-технічних книг, журналів, патентів, стандартів тощо), програмної інформації (операційних систем, трансляторів, пакетів офісних програм, автоматизованих систем керування підприємством, автоматизованих систем керування технологічними процесами тощо), культурної інформації (театрів, кіно, концертів, цирків тощо).

В історичному аспекті ці види суспільств формувалися в такій послідовності: спершу виникали аграрні суспільства (первісний, рабовласницький, феодальний, а частково — й капіталістичний лади), далі найрозвиненіші з них ставали індустріальними (починаючи з моменту найвищого розвитку капіталізму) й нарешті останнім часом ці найрозвиненіші індустріальні суспільства почали ставати інформаційними.

Між вказаними суспільствами існує суттєва різниця в джерелах отримання інформації. Автор цієї теорії — Л. Тофлер. Розглянемо ці джерела:

— в аграрному суспільстві основними джерелами отримання інформації є сім’я, церква і частково — школа (як правило, початкова);

— в індустріальному суспільстві до основних джерел отримання інформації, крім тих, що є в аграрному, додається школа (середня, частково вища), а також частково ЗМІ;

— в інформаційному суспільстві до основних джерел отримання інформації, крім тих, що є в індустріальному, додається школа (для більшості населення вища), а також ЗМІ як основний постачальник масової інформації.

До цієї класифікації можна зробити уточнення, а саме:

— варто виділити передаграрне суспільство, в якому інформація передавалася тільки в рамках сім’ї та церкви (загалом, будь-якого релігійного інституту);

— в інформаційному суспільстві варто виділити такий його підвид, в якому передбачається використання Інтернету.

Про Інтернет потрібно сказати окремо, оскільки Інтернет усуває для масової інформації такий фактор її функціонування як віддаль. Інтернет, з’єднавши всі цифрові бази даних в єдину мережу й доставляючи інформацію в будь-яку точку Земної кулі за лічені секунди, зробив ці бази даних спільним загальнодоступним інформаційним джерелом.

Вже зараз в Інтернеті виникає „дзеркальне” відображення всієї масової інформації, яка існує в традиційній формі. До такого дзеркального відображення потрібно віднести: Інтернет-газети, Інтернет-журнали, Інтернет-книги, Інтернет-радіо, Інтернет-телебачення, Інтернет-кіно. Крім того, в Інтернеті з’явилися такі сервіси, які в традиційній масовій інформації — відсутні (наприклад, Інтернет-БД, Інтернет-пошукові системи тощо).

У майбутньому Інтернет відіграє в суспільстві таку ж роль, яку свого часу відіграло винайдення книгодрукування Йоганном Гутенбергом.

У сучасному світі до яскраво виражених інформаційних суспільств належать США. Цьому явно сприяє те, що США виготовляють левову частку комп’ютерної техніки (процесорів) Земної кулі. Враховуючи сказане, для країн Європи є надзвичайно актуальною організація випуску власної комп’ютерної техніки.

У наш час Україна належить до числа індустріальних держав. Надзвичайно сильно Україну відкинула назад економічна криза, яка виникла внаслідок розпаду СРСР

Інформація

Інформа́ція — абстрактне поняття, що має різні значення залежно від контексту. Походить від латинського слова «informatio», яке має декілька значень:

Роз'яснення; Виклад фактів, подій; Витлумачення;
Представлення, поняття;
Ознайомлення, просвіта.

Загальне поняття інформації подано у філософії, де під нею розуміють відображення реального світу.

Як філософську категорію її розглядають як один з атрибутів матерії, що відбиває її структуру. Погляд на інформацію з точки зору її споживачів окреслює таке поняття:

Інформація — це нові відомості, які прийняті, зрозумілі і оцінені її користувачем як корисні;
Іншими словами, інформація — це нові знання, які отримує споживач (суб'єкт) у результаті сприйняття і переробки певних відомостей.

У залежності від галузі використання термін «інформація» одержав безліч визначень, зокрема:

це відображення заміни дискретного значення енергетичного процесу в контурі керування пристрою керування іншим дискретним значенням, зокрема — тим самим (В. П. Камша^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^]).
розпізнаний кібернетичною системою сигнал або комплекс сигналів (образ), який зменшує кількість варіантів вибору нею чергової дії (команди)^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
відомості або повідомлення про щось (побутове)^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
роз'яснення, виклад^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
оригінальність, новизна^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
комунікація та зв'язок, в процесі якого усувається невизначеність (інформаційна ентропія) (теорія зв'язку, американський вчений Клод Шеннон);
міра неоднорідності розподілу матерії та енергії у просторі та у часі, міра змін, якими супроводжуються всі процеси, що протікають у світі (український вчений Віктор Михайлович Глушков);
позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів (американський вчений Норберт Вінер);
заперечення ентропії, міра хаосу в системі (термодинаміка, французький вчений Леон Бріллюен);
передача різноманітності (англійській філософ Вільям Росс Ешбі);
міра складності структур (французький вчений Абраам Моль);
ймовірність вибору (радянські вчені Аківа та Ісаак Яглом);
відображена різноманітність (радянський вчений Аркадій Дмитрович Урсул);
властивості матеріальних об'єктів породжувати та зберігати певний стан, який в різних матеріально-енергетичних формах може передаватись між об'єктами;
фундаментальний генералізаційно-єдиний безпочатково-нескінченний законопроцес автоосциляційного, резонансно-сотового, частотно-квантового та хвильового відношення, взаємодії, взаємоперетворення та взаємозбереження (у просторі та часі) енергії, руху, маси та антимаси на основі матеріалізації та дематеріалізації в мікро- та макроструктурах Всесвіту (інформаціологія, російський вчений Іван Йосипович Юзвішин)^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
результат інтелектуальної (аналітико-синтетичної чи еврістичної) діяльності певної людини щодо подання відомостей, повідомлень, сигналів, кодів, образів тощо (Цимбалюк Віталій Степанович)^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^]
універсальна субстанція, що пронизує усі сфери людської діяльності, слугує провідником знань та думок, інструментом спілкування, взаєморозуміння та співробітництва, утвердження стереотипів мислення та поведінки (ЮНЕСКО)^[^д^ж^е^р^е^л^о ^н^е ^в^к^а^з^а^н^о⁷³ ^д^н^я^];
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (Закон України «Про інформацію»).^[1]

Існують також й інші, переважно несумісні між собою визначення поняття «інформація». Але практично всі чисельні погляди на сутність інформації групуються навколо двох концепцій — атрибутивної та функціональної.

Найважливішими, з практичної точки зору, властивостями інформації є цінність, достовірність та актуальність.

Цінність інформації — визначається корисністю та здатністю її забезпечити суб'єкта необхідними умовами для досягнення ним поставленої мети.

Достовірність — здатність інформації об'єктивно відображати процеси та явища, що відбуваються в навколишньому світі. Як правило достовірною вважається насамперед інформація яка несе у собі безпомилкові та істинні дані. Під безпомилковістю слід розуміти дані які не мають, прихованих або випадкових помилок. Випадкові помилки в даних обумовлені, як правило, неумисними спотвореннями змісту людиною чи збоями технічних засобів при переробці даних в інформаційній системі. Тоді як під істинними слід розуміти дані зміст яких неможливо оскаржити або заперечити.

Актуальність — здатність інформації відповідати вимогам сьогодення (поточного часу або певного часового періоду).

Часові властивості визначають здатність даних передавати динаміку зміни ситуації (динамічність). При цьому можна розглядати або час запізнення появи в даних відповідних ознак об'єктів, або розходження реальних ознак об'єкта і тих же ознак, що передаються даними. Відповідно можна виділити:

Актуальність — властивість даних, що характеризує поточну ситуацію;
Оперативність — властивість даних, яка полягає в тому, що час їхнього збору та переробки відповідає динаміці зміни ситуації;
Ідентичність — властивість даних відповідати стану об'єкта.

При розгляді захищеності даних можна виділити технічні аспекти захисту даних від несанкціонованого доступу та соціально-психологічні аспекти класифікації даних за мірою їхньої конфіденційності та секретності (властивість конфіденційності)^.

Поширення інформації — це доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб.

Під поширенням інформації розуміють:

опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації;
поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку;
викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам;
повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі;
вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів;
розповсюдження серед людей листівок.

Повідомлення інформації лише особі, якої вона стосується, не є її поширенням. Також не є поширенням інформації викладення відомостей у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу особою, на думку якої порушено її право.

Поширення інформації може відбуватися у двох формах — фактичного твердження чи оціночного судження. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири)

Засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації

Засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання на підставі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю , відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності посадовою особою, яка готує або створює документ, виріб або інший матеріальний носій інформації.
{ Частина перша статті 15 в редакції Закону N 2432-VI від 06.07.2010 }
Гриф секретності кожного матеріального носія секретної інформації повинен відповідати ступеню секретності інформації, яка у ньому міститься, згідно із Зводом відомостей, що становлять державну таємницю, - "особливої важливості", "цілком таємно" або "таємно". Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації   складаються,із: грифа секретності; номера примірника;
статті Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, на підставі                      якої здійснюється засекречення;
найменування посади та підпису особи, яка надала гриф секретності.
{ Частина друга статті 15 в редакції Закону N 2432-VI від 06.07.2010 }
Якщо реквізити, зазначені у частині другій цієї статті, неможливо нанести безпосередньо на матеріальний носій секретної інформації, вони мають бути зазначені у супровідних документах.
Забороняється надавати грифи секретності, передбачені цим Законом, матеріальним носіям іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або конфіденційної інформації.
Перелік посад, перебування на яких дає посадовим особам право надавати матеріальним носіям секретної інформації грифи секретності, затверджується керівником державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов'язану з державною таємницею.
{ Частина п'ята статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI від 06.07.2010 }
Ступені секретності науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт, які виконуються в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони держави, встановлюються шляхом винесення відповідного висновку державним експертом з питань таємниць, який виконує свої функції у сфері діяльності замовника, разом з підрядником.
{ Частина шоста статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI від 06.07.2010 }
Після закінчення встановлених строків засекречування матеріальних носіїв інформації та у разі підвищення чи зниження визначеного державним експертом з питань таємниць ступеня секретності такої інформації або скасування рішення про віднесення її до державної таємниці керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, у яких здійснювалося засекречування матеріальних носіїв інформації, або керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, які є їх правонаступниками, чи керівники вищого рівня зобов'язані протягом шести місяців забезпечити зміну грифа секретності або розсекречування цих матеріальних носіїв секретної інформації та письмово повідомити про це керівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, яким були передані такі матеріальні носії секретної інформації.

Основні види інформації в суспільстві

У суспільстві використовують різні класифікації видів інформації.

Перша класифікація суспільної інформації за видами:

— інформація аналогова й дискретна (оцифрована). Суспільства, в тому числі й ЗМІ, поступово переходять на цифрове кодування інформації (наприклад, цифрові телеприймачі);

— інформація статична (наприклад, ілюстрація в книзі) й динамічна (відеоінформація на телебаченні);

— інформація незнакова (програмна, аудіальна, графічна, відео) й знакова (невербальна й вербальна);

— невербальна (міміка, жести тощо) й вербальна [образна (художня література), понятійна (науково-технічна література), образно-понятійна (публіцистична література)];

Друга класифікація суспільної інформації за видами:

Третя класифікація суспільної інформації за видами — тематикою (згідно до „Закону про інформацію” України):

— статистична інформація;

— масова інформація;

— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

— правова інформація;

— інформація про особу;

— інформація довідково-енциклопедичного характеру;

— соціологічна інформація.

Масова інформація — це така інформація (відомості, дані, знання), яку оприлюднено. Масова інформація може бути як документована, тобто записана на носії інформації, так і недокументована (наприклад, виголошена промова).

Немасова інформація оприлюдненню не підлягає (наприклад, стан здоров’я людини, банківські рахунки, листування тощо; у законодавстві України є перелік видів такої інформації).

ЗМІ є основним джерелом масової інформації. Інші джерела масової інформації, що не належать до числа ЗМІ: кіно, театри, концертні зали тощо. Таким чином, масова інформація — це значно ширше поняття, ніж та інформація, яку розповсюджують ЗМІ.

Оскільки основ поділу інформації на види може бути обрано безліч, то й її класифікацій також може бути безліч.

Права людини в Україні . Право на доступ до інформації

У 2009-2010 роках були прийняті довгоочікувані зміни в інформаційному законодавстві. Центром політико-правових реформ був розроблений законопроект про доступ до публічної інформації, який внесений для розгляду депутатом Андрієм Шевченком 11 липня 2008 року, реєстраційний номер 2763. Законопроект присвячений процесуальним аспектам доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних та муніципальних органів. 19 червня 2009 р. він був ухвалений Верховною Радою у першому читанні.

Харківська правозахисна група розробила проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію», який узгоджений із законопроектом про доступ до публічної інформації, і фактично є законом про свободу інформації. Проект зареєстрований народним депутатом України Андрієм Шевченком 15 травня 2009 р., реєстраційний номер 4485.

Обидва законопроекти розроблені на основі Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R 19 (1981), REC 2 (2002), 13 (2000), Конвенції ЄЕК ООН щодо доступу до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень та доступу до правосуддя в сфері охорони навколишнього середовища (Оргуська Конвенція), повністю відповідають принципам законодавства про свободу інформації, розробленим міжнародною правозахисною організацією Article 19, та іншим міжнародним стандартам щодо свободи інформації.

Тим не менше після президентських виборів і переструктурування Верховної Ради ухвалення цих законопроектів стало проблематичним. Законопроект про зміни до Закону про інформацію не розглядався взагалі, а законопроект про доступ до публічної інформації двічі, 7 липня та 5 жовтня 2010 року, був відхилений і спрямований на повторне друге читання. Парламентська більшість проголосувала проти законопроекту, незважаючи на тиск щодо його ухвалення з боку українських громадських організацій, до якого приєднався тиск Ради Європи та Європейського Союзу. Ці поважні міждержавні організації заявили, що ставлення українського парламенту до цього законопроекту буде свідчити про справжню, а не декларовану, прихильність української держави до демократії.

2 листопада 2010 року депутати від Партії регіонів Олена Бондаренко і Володимир Ландік (пізніше до них приєднався депутат з фракції НУ-НС Юрій Стець) несподівано внесли на розгляд парламенту проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення доступу до публічної інформації)», реєстраційний номер 7321. Зауважимо, що регламент забороняє вносити законопроекти з питання, щодо якого інший законопроект вже більше, як два тижні, зареєстрований. У цьому законопроекті запозичене декілька конструкцій із законопроекту ХПГ, але водночас принципові положення щодо свободи інформації були вилучені.

За ініціативою Андрія Шевченка була створена переговорна група з доопрацювання законопроектів, яка мала узгодити поправки до законопроектів №2763 та №7321 з урахуванням законопроекту №4485 і домогтися їх прийняття Верховною Радою. До цієї групи увійшли представники парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, Адміністрації Президента, Кабінету міністрів, а також представники ініціативної групи громадських організацій та журналістів. Депутати Олена Бондаренко, Юрій Мірошниченко та Андрій Шевченко оприлюднили спільну заяву з цього приводу[2] та провели прес-конференцію. При цьому, за словами авторів заяви, група керуватиметься такими принципами: нова редакція закону «Про інформацію» має враховувати рекомендації Ради Європи в частині свободи слова та доступу до інформації; буде узгоджена з підготовленим до ухвалення законопроекту «Про доступ до публічної інформації»; не повинна звужувати можливості для професійної діяльності журналістів; перехідні положення включатимуть необхідні зміни до інших чинних законів у сфері інформації.

Законопроекти були підготовлені і заплановані для другого читання на 15 грудня, але розглядалися вони на сесії ВРУ 13 січня 2011 і були ухвалені практично одноголосно без поправок. Остаточні варіанти текстів законів ще не оприлюднені[3], наразі ми маємо тексти, які розглядалися на сесії парламенту.

Закони наберуть чинності через три місяці з дня опублікування. Що ж нас очікує, чи покращаться насправді умови для здійснення права на інформацію? Розглянемо ухвалені закони під кутом зору, по-перше, усунення суттєвих недоліків ще діючого Закону «Про інформацію», а по-друге, відповідності міжнародним стандартам. При цьому для простоти будемо називати Закон «Про доступ до публічної інформації» законом про доступ.

Почнемо з декількох зауважень щодо термінології. Нарешті законодавець ототожнив поняття «інформація про фізичну особу» і «персональні дані». Здається, це дрібниця, але вона є дуже важливою, оскільки надасть можливість зв‘язати норми внутрішнього і міжнародного законодавства, рішень національних і міжнародних судів. Ще одна така дуже суттєва «дрібниця» – поява серед видів інформації за змістом (стаття 10 Закону «Про інформацію») інформації про стан довкілля (екологічної інформації). Знов-таки, ототожнення термінів «інформація про стан довкілля» та «екологічна інформація»надає можливість вважати, що конституційна норма щодо відкритості інформації про стан довкілля і норми Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», які оперують поняттям екологічної інформації, кажуть про одне і те ж[4].

Визначення екологічної інформації в статті 16 точно відповідає Оргуській конвенції; ця інформація не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом, окрім відомостей про місце розташування військових об’єктів. Цю норму також можна тільки вітати.

До негативних рис законів можна віднести звуження кола тих, хто шукає інформацію, – вони названі запитувачами, а до позитивних рис – розширення кола тих, кого закон зобов’язує надати інформацію:розпорядників інформації.

Відповідно до статті 12 Закону про доступ запитувачі інформації – фізичні особи, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи. У цьому списку відсутні засоби масової інформації (в тому числі зарубіжні), оскільки ЗМІ можуть і не мати статусу юридичної особи і тоді не потрапляють в перелік запитувачів. Зазначимо також, що до кола суб’єктів інформаційних відносин (стаття 4 Закону про інформацію) об’єднання громадян без статусу юридичної особи не потрапили, і цю неузгодженість двох законів необхідно усунути. Немає також в переліку суб’єктів держави в цілому, інших держав та міжнародних організацій, які є суб’єктами інформаційних відносин у чинному Закону «Про інформацію». Наприклад, ООН, Рада Європи, ЕС та ОБСЄ згідно з чинним законом можуть запитувати інформацію в Україні, а згідно з новими законами – не можуть.

Розпорядниками інформації згідно зі статтею 13 Закону про доступ визнаються суб’єкти владних повноважень;юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим (стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів); особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг (стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків); суб’єкти господарювання, що займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями (стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них). Порівняльно з чинним Законом про інформацію, де адресатами інформаційних запитів можуть бути тільки органи законодавчої, судової та виконавчої влади, це потенційно суттєве покращення доступу до інформації. Як зазначає експерт провідної екологічної організації «Екологія. Право. Людина» Єлизавета Алексєєва, «із набранням цим законом чинності матеріали оцінки впливу на довкілля, звіти по інвентаризації викидів забруднюючих речовин, результати моніторингу впливу діяльності на довкілля та будь-яка інша екологічна інформація, яка створюється суб’єктами господарювання, стануть публічною інформацією, і відповідно відкритою для громадськості. З точки зору забезпечення доступу до екологічної інформації ці закони – величезний крок уперед.»

А ось формулювання права на інформацію та його обмежень (статті 5, 6 Закону «Про інформацію», стаття 6 Закону про доступ) не відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, статті 10 Європейської конвенції. Згідно з частиною першою статті 10 «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Ніде в нових законах ви не знайдете згадки про здійснення права на інформацію незалежно від державних кордонів, хоча в епоху Інтернету це є аксіомою. Далі, відповідно до ч.2 статті 5 Закону «Про інформацію» «Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Цю норму виконати неможливо: реалізація права на інформацію, як правило, порушує чиїсь інтереси. Фактично це положення загрожує здійсненню права на інформацію і надає можливість чиновнику при бажанні відмовити в задоволенні більшості інформаційних запитів.

Друга частина статті 10 проголошує: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». Порівняйте з ч.2 статті 6 Закону «Про інформацію»: в ньому, по-перше, обмежується само право на інформацію, а не його здійснення, а по-друге, відсутня презумпція для обмеження бути необхідним в демократичному суспільстві. Виникає питання: хто заважав законодавцю просто повторити в законі положення статті 10 Конвенції, як це і було зроблено в законопроекті №4485? Норми статті 10 необхідно було закріпити в новій редакції Закону «Про інформацію», оскільки рішення Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Важливим питанням є реалізація трискладового тесту, за допомогою якого зважується шкода від розкриття суспільно важливої інформації, яка завдається легітимній меті, і шкода від втаємничення цієї інформації. В ч.2 статті 6 Закону про доступ цей тест прописаний цілком коректно. А ось в Законі «Про інформацію» (стаття 29 та ч.3 статті 30) – ні. Якщо розуміти ч.3 статті 30 буквально, то будь-яку суспільно необхідну інформацію з обмеженим доступом можна розголошувати незалежно від шкоди, яка буде при цьому нанесена. Ще одна неузгодженість двох нових законів. До того ж, визначення суспільно необхідної інформації у ч.2 статті 29 («Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо») є надто вузьким. Порівняйте його з визначенням, наведеним в законопроекті №4485: «Інформацією, що становить суспільний інтерес, є інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету та територіальній цілісності України, про порушення інтересів територіальних громад і права власності народу України; дозволяє здійснити обґрунтований політичний вибір; гарантує обізнаність з подіями і фактами, що безпосередньо впливають на стан і характер життя людини; забезпечує реалізацію конституційних прав, основоположних свобод і обов’язків; запобігає правопорушенням, введенню громадськості в оману, а також шкідливим екологічним та іншим наслідкам від діяльності (бездіяльності) суб’єктів господарювання тощо.» Зауважимо, що визначення суспільно необхідної інформації, яке містилося в законопроекті про доступ, було з нього вилучено.

До інформації з обмеженим доступом віднесені конфіденційна, таємна та службова інформація. Безперечним позитивом нових законів є усунення суперечливої конструкції «конфіденційна інформація, що є власністю держави» чинного Закону про інформацію, і введення замість неї категорії службової інформації із вказівкою, які саме види інформації можуть належати до службової (ч.1 статті 9 Закону про доступ). Тепер документам, які містять службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування» (ДСК), а переліки відомостей, що становлять службову інформацію, не можуть бути обмежені в доступі (ч.3 статті 9). Це означає, що органи державної влади, які закрили перелік відомостей з грифом ДСК, поставивши на нього гриф ДСК, повинні розкрити і оприлюднити ці переліки (а це Кабінет міністрів України та інші органи[5]). Норми Закону про доступ щодо службової інформації запрацюють, коли буде ухвалений новий закон про неї. Бажано його підготувати і ухвалити якомога скоріше. А поки що всі органи влади, самоврядування, відомства тощо повинні переглянути складені раніше переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави, відповідно до статті 9 Закону про доступ і розкрити частину документів з грифом ДСК. Ситуація, коли кількість позицій у переліках, складених обласними державними адміністраціями коливається від 18 (Івано-Франківська, Київська ОДА) до 136 (Кіровоградська ОДА) є абсолютно неприйнятною.

Засекречення інформації , види інформації 📙 Реферат → 🆔 92202