Життя та діяльність С.Ф. Русової

Вступ

З іменем Софії Федорівни Русової, видатного педагога-практика, вченого-теоретика, професора, літературознавця, публіциста, автора підручників, перекладача, фундатора низки вищих навчальних закладів та педагогічної академії, керівника-організатора освітньої галузі, члена Української Центральної Ради, відомого громадсько-політичного діяча, пов'язане національне відродження нашого народу. Вона не була українкою за походженням, але стала українкою по духу, вірною дочкою матері - України, присвятила їй усе своє життя. За обсягом і рівнем просвітницької діяльності ця дивовижна постать стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою та Христиною Алчевською. А за силою і пристрастю, з якими звучали її виступи на захист національної школи, культури, духовності, рідного слова, Ім'я Софії Русової можна поставити поруч з іменем Лесі Українки. Доля Софії Федорівни склалася так, що їй судилося бути відірваною від рідної землі, довгі роки жити за її межами, сумувати й надіятись, о її багатогранна творчість тривалий час замовчувалася.

Творча спадщина С. Русової надзвичайно багата й різнопланова. В них достатньо чітко вимальовується педагогічна концепція вченої, погляди практично на всі аспекти розвитку освіти, школи і виховання. Глибоке вивчення, критичне осмислення і теоретичне узагальнення поглядів С. Русової на принципах науковості, системності, об'єктивності, що набуло свого поширення у 90-ті роки ХХ ст., представлене у великому обсязі праць українських істориків, педагогів, науковців. Наведемо як приклад декілька імен та назв праць це: І. Зайченка («Вісник Академії педагогічних наук України», 1993), Н. Калениченко і Н. Копиленко («Рідна школа», 1991), В. Качкана (1994), М. Мельничука («Дошкільне виховання», 1992), О. Губко («Рідна школа», 1992), О. Проскури («Дошкільне виховання», 1991; «Початкова школа», 1993), Ф. Погребеника («Голос України», 1991), Ю. Хорунжого («Освіта», 1991) та інші.

Показовим є і проведення перших ювілейних науково-практичних конференцій у Києві й Чернігові з нагоди 135-річчя і 140-річчя з дня народження С. Русової та публікації матеріалів конференцій - нині русовознавство поповнилося низкою ґрунтовних наукових досліджень, що торкаються різноманітних аспектів творчої спадщини видатної української просвітительки.

Таким чином, нині в контексті дослідження життя, діяльності і науково-творчої та публіцистичної спадщини С. Русової зроблено досить багато. З багаторічного забуття повернуто як добре ім'я нашої уславленої землячки, так і її творча багатогранна спадщина. Здобутки сучасного русовознавства дають підстави стверджувати про те, що Софія Русова - педагог європейського рівня, класик української педагогіки, видатний культурно-просвітницький і громадський діяч.

Мета - Визначити внесок діяльності Софії Федорівни Русової в розвиток педагогічної думки ХХ століття.

Завдання роботи:

ознайомитись з біографією педагога;

розкрити основні положення педагогічної концепції та погляди на найважливіші теоретико-методологічні проблеми освіти, школи і педагогіки; - дослідити основні напрямки діяльності;

визначити внесок вченої у розробку теоретичних основ і практику розбудови нової української національної системи освіти і школи.

Хронологічні межі даної роботи включають в себе роки життя Софії Федорівни (1856-1940) та 50-ті роки ХХ століття (коли ії праці повернулись на терени України).

1. Життя та діяльність  С.Ф. Русової

Софія Федорівна Русова (Дівоче прізвище Ліндфорс) - видатний український педагог, культурно-освітній діяч, письменниця.

Народилася Софія Федорівна 18 лютого 1856 р. на Чернігівщині в с. Олешня в інтелігентній сім’ї. Батько - шведського походження, мати - француженка.

Народившись і зрісши серед українського народу, вона, не українка за походженням, все своє свідоме життя присвятила служінню цьому народові, досконало вивчила мову, побут, звичаї, культуру, до глибини душі пройнялася його болями і стражданнями, сповна розділила недолю, стала талановитим виразником думок і прагнень пригнічених і знедолених до волі, свободи, щастя і братерства. [5, С. 6]

Після реформи 1861 року сім’я Ліндфорсів переїжджає до Києва. Тут Софія вступає до Фундуклеївської гімназії і в 15 років (1871 p.) із золотою медаллю закінчує її.

З дитячих років, особливо навчаючись в гімназії, Софія захоплювалася грою на фортепіано і досягла певних успіхів. [13, C.32] Навіть мріє згодом поступити до Петербурзької консерваторії.

В сім’ю Ліндфорсів приходить горе - помирає матір, а згодом і батько. [13, C. 35] Сестри Марія (старша) і Софія залишаються сиротами. Створюються скрутні матеріальні умови. Сестри Марія і Софія Ліндфорс вирішують організувати дитячий садок. [13, C.25]

Про цей період свого життя Софія згадувала: «Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: «Ви самі ще дитина… Хто ж вам довірить дітей». Але все ж дав свій дозвіл».

Отож 1 вересня 1871 року в Києві було відкрито сестрами Марією і Софією приватний дитячий садок на 20 вихованців. [13, C.27] Це були переважно діти інтелігенції.

Дитячий садок Софії Федорівни відвідували дочки письменника М. Старицького (Марія і Людмила). Знайомство з родиною Старицьких мало вирішальне значення і вплив на педагогічну діяльність Софії Федорівни. [13, C. 28]. В батьківському домі Софії Федорівни спілкувались, розмовляли переважно російською та французькою мовами. Завдяки Старицьким у родинне спілкування та життя Софії Федорівни ввійшла українська мова, якою вона опанувала і писала.

У 1874 році Софія Федорівна Ліндфорс одружилася з Олександром Олександровичем Русовим. [14, C. 155].Вінчалися вони у Петербурзі у церкві святого Семіона. З нагоди шлюбу Русових Микола Лисенко написав рапсодію (музичний твір на мелодії народних пісень та танців) на пісню «Золоті ключі» - це був єдиним весільним подарунком від композитора подружжю. Слід за українським письменником М. Старицьким на Софію Федорівну мав вплив її чоловік Олександр Русов.

Саме він - Русов, - як писала Софія Федорівна, - відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, збудив у мені любов до нашого народу, яка ніколи не покидала мого серця.» [13, C.53].

Згодом молодому подружжю Русових Київська Українська громада доручає без скорочень видати «Кобзар» Т. Шевченка. Із-за цензурних утисків та заборони української мови цього у Києві зробити було неможливо, тому Русови видають «Кобзар» за кордоном у Празі. Після повернення з Праги, сім’я Русових переїжджає до Чернігова. де Олександр Олександрович працює у земстві, а Софія Федорівна - навчає дітей. В сім’ї Русових було четверо дітей.

Саме працюючи в дитячому садку. Софія Русова проявила себе як педагог практик і теоретик. Вона виступає з лекціями перед педагогами, вихователями, студентами.

У 1917 році С. Русову запрошують прочитати курс лекцій з педагогіки дошкільної, дошкільного виховання у Київському Фребелівському педінституті, який на той час готував вихователів для дошкільних установ. [9, C. 254].

І хоча Софія Федорівна не мала диплома про вищу освіту та лекторського стажу читання лекцій, ці лекції вона прочитала блискуче. Так, Софія Федорівна прилучилася до педагогіки, з якою не поривала до кінця життя.

В перші роки радянської влади С. Русова бере активну участь в товаристві поширення писемності серед населення України.

У 1917 р. Софія Русова бере активну участь у встановленні в Україні Народної Республіки і стає її діячем. на пропозицію секретаря міністерства України С.Ф. Сташевського Софію Федорівну призначають головою відділу дошкільного виховання Міністерства освіти України.

У 1918 р. Софія Русова у Катеринославі (Кіровограді) видає підручник «Дошкільне виховання», який на конкурсі у Парижі одержав першу премію.

Згодом С.Ф. Русову запрошують прочитати курс лекцій з питань дошкільного виховання у Парижі у дошкільному вузі.

р. внаслідок наступу більшовицьких військ на Українську Народну Республіку уряд УНР переїжджає до Кам’янця-Подільського, куди переїжджає і С.Ф. Русова і проживає тут у 1919-1920 рр. Вона читає лекції з педагогіки в Українському народному університеті в цьому приміщенні.

В 1921 р. С. Русова емігрує за кордон, де продовжує наукову-педагогічну діяльність. [27, C. 161].

Померла Софія Федорівна Русова 5 лютого 1940 р. в Прозі, де й похована на Ольшанському цвинтарі. Повернутися в Україну їй не судилося. З Праги до Києва наприкінці 50-х років разом із документами інших українських емігрантів було привезено її архів і покладено до спецфонду під нумерацією [27, C. 164]. Усе розумне, добре, вічне, що вклала ця мудра наставниця, патріотка, педагог у духовне утвердження нації, живе і житиме довго. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна Україна, її державність, освіта й культура.

З-під пера С.Ф. Русової вийшли в різні роки такі твори:

«Дошкільне виховання», «До сучасного становища сучасного вчителя», «Нова школа», «Український буквар», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Початкова географія».

Художні твори - «Сестра Катерина» (1893 р.), «На щасливих островах», «Одне слово правди за євреїв» та ін.

Історичні твори - «Брати Гракхи», «Як болгари здобули собі свободу», «Страник Григорій Сковорода», «Національні відносини в Бельгії», «Братства в південно-західній Русі».

2. Педагогічні засади вчення С.Ф. Русової

2.1 Значення гармонійного  виховання людини

Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918 р. вона писала: «Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя» ідей тощо [5, C. 44].

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень.

На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й. Гербарта, Я.А. Коменського, Дж. Локка, М. Монтеня, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Г. Спенсера, Ф. Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку «гармонійного виховання суцільної людини «[8, C. 85]. При цьому сутність поняття «виховання суцільної людини» вбачала у формуванні її «розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу».

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

• що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу;

• як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка «в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології» [10, C.17].

Психологічне підґрунтя виховання людини, «пристосованої до нових потреб життя», педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції («Нова школа соціального виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Теорія і практика дошкільного виховання») та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія «заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу».

Звідси її тверда переконаність: «для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму», оскільки «психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм». Серед способів «зрозуміти дитину», методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С. Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення «себе самого в становищі дитини»; збір «продуктів дитячої творчості», особливо малюнків тощо.

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: «дитяча душа потребує ласки, симпатії, любові і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки…"[11, C.108]. За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально «зглибила» психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати «майже ніяких певних дослідів … про… стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання». Саме тому в статті «Душа юнака та його виховання» С. Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, «обсервації над молоддю» з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р. Роллана, Ж.Ж. Руссо, Л. Толстого.

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності.

Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його утаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням.

Другий період позначений «зменшенням самотнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів». У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто - «адорація», тобто «велика, палка симпатія до якоїсь особи… в більшості старшого віку», мрійливість, пошук ідеалу.

Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із «шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки». Водночас саме в цьому періоді «попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням», щ0 вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:

• подавати «науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток» відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;

• не вимагати в цей час «сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю»;

• не втомлювати підлітків «наукою», чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;

• відволікати від надто великої мрійливості;

• через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;

• найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати «звірські» інстинкти;

• розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С. Русова, - «це великий обов’язок кожної матері, кожного вихованця».

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й «тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума», Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою «Значення соціальної психології для виховання».

У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що «має вже дуже визначні наукові досліди», науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології «індивідуума», яка розглядає його поведінку «в секторі…соціального оточення», тобто дає «розуміння взаємовідносин» людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.

Як правильно підмітила дослідниця Н. Дичек, Софія Русова по-своєму підходить до класифікації соціальної психології - за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації - розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С. Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі «суцільного розвитку індивіда» першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить «шляхом переймання», «прилаштування» до оточення, що сприяє розвиткові особистості.

Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між «перейманням людей реальних» і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить - особистостям «оригінальної думки і міцної сили волі», особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся «висока праця цивілізації - це наслідок праці натхнених піонерів», «геніальних діячів», якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок.

Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна «тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти «для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди». Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання.

За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С. Русової, у цій галузі «вона була піонером», оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г. Горна «The Philosophy of Education» («Філософія освіти»), виклавши їх в обширній статті «Дещо з філософії виховання» ще в 1917 р. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки «філософське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу…».

Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула «жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів…». Зате в ній достатньо повно простежується «соціальний напрямок», представлений науковими пошуками Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера, М. Монтессорі, П. Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С. Русова виходила із розуміння його як «одного з міцніших факторів в соціальному життю кожного народу».

За її словами, виховання «нацією своєї молоді йде у зв’язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом». Його мета тісно пов'язується із «визначенням вищих вартостей життя», з тим найвищим гуманним ідеалом, «що панує на той час у громадянстві». Людина вихована, стверджувала педагог, це «працездатна, соціально свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до других народів».

2.2 Дидактика, як  мистецтво навчати

У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її «Дидактиці». Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття «дидактика» представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це «наука про найкращі засоби навчання» [12, C.5]. Головним її предметом, отже, є «навчання в різних його формах».

Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя «опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили». Навчання, за її словами, - це «пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини…». Ідеалом навчання у працях С. Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня «в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації» [12, C.24].

Як «рід навчання» С. Русова розглядала також освіту, яка в її трактуванні є «ширшим розумінням слова вчення», оскільки стосується Інтелектуальних знань і «дається більш дорослим дітям… не тільки через книжки, а й через безпосередній контакт з людьми, через перебування в різних місцевостях, серед різних народів». Тобто освіта - це «щось більше, ніж виховна установа». «Придбання» освіти, на думку педагога, - це колективна праця, яка «утворює цілий організм молодого покоління».

При цьому спроби «відділити» виховання від навчання, освіти вчена вважала такими, що не мають ґрунту ні з філософської, ні з психологічної точок зору. Водночас індивідуальні проблеми педагогіки як науки про виховання і дидактики С. Русова вважала різними, бо вони випливають з різних «вихідних точок»: перша йде за теорією «змагань та почуття», базується «головно на волі та нахилах», друга - на діяльності «пізнавальних сил», розуму.

Оскільки дидактика, за С. Русовою, є «мистецтвом навчати», то вона повинна «урегулювати» всі предмети навчання [12, C.15]. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх «ґрунтовно-підготовчими» (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, «потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези», - філософію, логіку, соціологію.

Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають «емоціональну» вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають «на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра»: музика, «малярство», «красне письменство». Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого, - природознавчі та географія.

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити «на свіжу увагу» (наприклад, у гімнастиці).

Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, «поки попереднє не злилося з душею й розумом учня»; не викликати «нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння»; не «багато за один раз вчити, мало вимагати, але з усього поданого й запринятого учнем виробляти таке уявлення, яке назавше затямлюється ним» [12, C.14].

Вимагаючи від учителя «пам'ятати дидактичні правила», Софія Русова не вважала за доцільне триматися їх, «як сліпий плоту». Як і Й. Гердер, вважала, що, «окрім усіх дидактичних засобів, кожний учитель має свій індивідуальний, приладжений до свого класу, до відомих йому учнів, до тих, або інших умов навчання». І

Серед найголовніших «цінностей» навчання С. Русова визначила такі:

• засвоєння знань, в т.ч. соціальних;

• дисциплінування мислення;

• розвиток моральності, розуміння відповідальності;

• пристосування до оточення;

• почуття «щастя від вчення й од товариства»;

• почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей тощо. [11, C. 10].

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння; цього поняття не тільки як засобу «для приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу», але і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується на психологічних основах, на результатах новітніх експериментів. На її думку, «метода завше залежить од відносин між інстинктивним завданням - з одного боку і свідомою метою - з другого». На цій основі вона виділила п'ять ступенів «створення… правильної методи вчення», серед яких: пробудження в учнів «інтересу й зусилля для осягнення мети…»; розробка плану «для цілого процесу» навчання, його реалізація; порівняння досягнутих результатів із тим, що намічалося спочатку; оцінка «методу», критичне ставлення до його «позитивних і негативних якостей» [11, C.11].

Услід за сучасною їй педагогічною думкою та на підставі власних міркувань педагог визначила чотири основних дидактичних методи:

аналіз речей;

аналіз думок;

синтезу речей;

синтезу думок.

Проте індуктивними і дедуктивними, як загальними методами навчання, С. Русова не обмежувалася, наголошуючи, що «різні предмети або різні завдання вимагають ще вживання інших метод»: «назірного» (наочного), пояснювального, розвиваючого, методу гри тощо [12, C.159].

У працях Софії Русової еміграційної доби чимало місця відводиться аналізу принципів і методів навчання, розроблених і впроваджуваних представниками тогочасної зарубіжної педагогіки.

2.3 Позашкільна  та дошкільна освіти

До найбільш досліджених у до еміграційний період, безперечно, слід віднести питання дошкільного виховання, яке було «одною з основних ідей її національного світогляду». Порівняльний аналіз творів дошкільної тематики до еміграційної та еміграційної доби дає змогу констатувати, що у 1920-х-1930-х pp.

Софія Русова завершила створення цілісної теорії Дошкільного виховання, яка базувалася на теоретичних положеннях і практичному досвіді суспільного дошкілля держав Заходу і водночас була пристосована до потреб національного виховання маленьких українців. У працях «Колись і тепер», «Нові методи дошкільного виховання», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Теорія і практика дошкільного виховання» вона вичерпно відповіла на питання, яким « «повинен бути дитячий садок на Україні, якими методами йога» провадити…», якими мають бути його програма та «розподіл праці»; сформулювала вимоги до вихователів дошкільних закладів. За висновками дослідників творів С. Русової дошкільної тематики, вони є класичним золотим фондом дошкільної галузі вітчизняної педагогічної думки [24, C. 20].